Недалеко від будинку, де жив Кешка, протікала річка. Пахло від неї коноплею, водоростями, смолою, рибою. І це був надзвичайний запах — кращий, ніж пахощі цукерок і тістечок, — річка дихала морем.
Незграбні баржі привозили цілі гори морського піску і жовтого каміння. А на початку літа галасливі буксири забили всю річку колодами. Вони набрякли в тривалій мандрівці і тулились до берега, як стадо втомлених мовчазних тюленів. Хлопчаки, ті, що були старші, придумали гру, навіть не гру, а просто так — аби чим зайнятися. Вони перестрибували по колодах з однієї на одну. Колоди під ногами поринали, але це якраз і було найцікавіше. Скільки захоплюючого, трепетного страху, скільки хвастовитої гордості приносила стрибунам ця вигадка! Щоразу вона кінчалася благополучно, якщо, звичайно, не брати до уваги мокрих штанів і ботинок. Чемпіоном по колодах вважався Мишко. У цій Історії на його долю випала неабияка роль, але на все свій час.
Одного разу на березі гралися Кешка, Круглий Толик і Людмилка.
Хлопчаки ходили по колодах біля самого берега. Людмилка сиділа на піску і піддражнювала:
— А далі дзуськи!.. А далі дзуськи!..
Хлопчаки не дуже прислухалися, що вона там кричить, і скоро їй набридло їх дражнити. Вона почала переплітати свої маленькі, завбільшки як мізинець, кіски. Налетів вітер, вирвав у неї з рук білу шовкову стрічку і поніс її до найдальших колод.
Людмилка заревла:
— Ой, моя стрічечка!.. Тепер мені буде від ма-ами!.. І все через вас!.. Чого мене на річку покликали?..
Ніхто Людмилку не кликав. Вона сама прийшла. Кешка бачив, що вітер ось-ось скине стрічку у воду. Крику буде на весь двір!..
Не довго думаючи, він плигнув на колоду, що лежала трохи далі, потім на другу. Добрався до стрічки: тільки нахилився, щоб її підхопити, як розійшлися колоди, і він провалився у воду. Якби Кешка не встиг своєчасно розставити руки, трапилося б непоправне лихо..
— Кешка потонув! — скрикнула Людмилка.
Толик, який почував себе на колодах дуже невпевнено, стрибнув на берег і шодуху припустив додому. Людмилка, завиваючи від стаху, мчала слідом..
— Мамо!.. Нікому не скажеш? — випалила вона, влітаючи у квартиру. — Кешка потону-у-ув!..
— Та ти що? — сплеснула руками Людмилчина мати, замкнула дочку на ключ, миттю вискочила на площадку і зацокала по східцях тонкими каблуками.
Кешка тим часом тримався за колоди, дригав ногами у воді, намагаючись закинути хоч одну нагору. Але чи то ботинки обважніли, чи сил у Кешки залишилось зовсім мало, — видертися йому не вдавалося. Хвилі підкидали сусідні колоди. Вони били Кешку по руках. Пальці терпнули. Плечі опускалися дедалі нижче. Вода вже лоскотала підборіддя. А над річкою спокійно кружляли чайки.
— Держись, Кешко!
Від огорожі, перестрибуючи через каміння, розмахуючи руками для рівноваги, мчав Мишко. За ним, хекаючи, котився Круглий Толик.
Мишко кричав:
— Держись!
Кешка міцніше вчепився у слизьку кору, а Мишко стрибнув на колоди, плигнув один раз, другий… ліг на живіт, підповз і схопив Кешку за комір.
На березі Кешку підхопив Толик. Хлопчаки вели його повільно, обережно.
Мишко розповідав:
— Прибігає Толик, кричить: «Кешка тоне!..» Я бігом!..
Круглий Толик соромливо відвертався, — все-таки не він врятував Кешку.
Кешка ледве переставляв ноги і за кілька кроків знесилений повалився на теплий пісок. Йому здавалося, що пісок колихаеться під ним, розповзається. Кешка занурив у нього пальці і заплющив очі. Хлоп’ята постягали з Кешки. черевики, штани, сорочку, порозкладали на камінні сушитися.
— Тепер штучне дихання треба, — заявив Мишко.
— Та він і так дихає. — Толик нерішуче погладив Кешку по плечі. — Кешко, ти дихаєш?
— Дихаю…
— Мало що… «Дихаю»… А може, в тебе повне нутро води. За правилами обов’язково слід зробити штучне дихання. — Мишко схопив Кешку за руку, Толик узяв за другу.
— Досить! — репетував Кешка.
Мишко суворо бурчав:
— Терпи, я сам знаю, коли досить.
Кешка терпів, а його друзі старанно хекали, натискуючи йому на живіт, на груди. Зупинилися вони раптово.
Від огорожі до річки бігли мама Кєшки, його сусід, щофер Василь Михайлович, сусідка тітка Дюся. Позаду всіх, старанно обминаючи каміння та дошки, поспішала Людмилчина мати.
Одразу стало гамірно. Тітка Люся заходилася термосити Кешку, ніби не вірила, що це він. Василь Михайлович стояв, суворо насупивши брови. А мама Кешки опустилася на жовте каміння і заплакала. Хлоп’ята притиснулись одне до одного; вони майже поглухли від галасу, сторопіли від такої несамовитої уваги… А Кешка подивився на маму і сказав;
— Ну чого ти, ма?.. Ну чого? Я ж не потонув, а ти плачеш!..