Прямо на нього мчало колесо. Звичайне автомобiльне колесо. Точнiше, незвичайне, бо котилося саме, без нiякого мотора. Зате горлало нiби навiжене:
- Попався! Ще один попався! Вiд мене не втечеш!
Та Малько-Ванько й гадки не мав тiкати. Вiн з усмiшкою розглядав дивовижне колесо. Звiдки воно взялося? I тут згадав розповiдь Жучка про те, що тут, у музеї, запаснi частини гуляють ночами.
- Виходить, це правда? - вихопилося у нього.
- Що правда? - насторожилось колесо й зробило хвацьке коло бiля Малька-Ванька.
- Те, що ви гуляєте вночi?
- Дурницi! - запально вiдрубало колесо. - Всi перебувають на своїх мiсцях. Чому б це їм гуляти вночi? Я не дозволю! Ти мене ще не знаєш!
- Не знаю, - кивнув Малько-Ванько. - Я тебе вперше бачу. А хто ти такий?
- Я - головний доглядач музею.
- Ти дивись... Оце так...
- А звуть мене П'яте Колесо.
Настала мовчанка.
- Боїшся? - раптом спiвчутливо спитало П'яте Колесо.
- А чого б це менi боятися?
- Як це чого? - випнулося П'яте Колесо. - Не чого а кого. Мене, наприклад.
- Тебе? - здивувався хлопчик.
- Мене всi бояться! Ось Жучок, недавно...
- Жучок? - стрепенувся Малько-Ванько. - А де вiн?
- Довелося вiдпустити його, - самозадоволено пхикнуло П'яте Колесо. - Вiн так боявся, так боявся! Тремтiв, заїкався, плакав... Ну, Дiд Драндулет i зглянувся над ним.
- Який Дiд Драндулет?
- Найголовнiший доглядач. Ось я тебе зараз i поведу до нього. Вiн такий суворий - жах! Але ти його не бiйся, гаразд?
- I не подумаю, - пробурчав Малько-Ванько. Та П'яте Колесо не слухало його й гордовито продовжувало:
- Дiд Драндулет казав менi: "Ти найпотрiбнiше колесо! Про тебе навiть прислiв'я склали: "Потрiбен, як п'яте колесо". Ну, ходiмо до нього. - I воно поважно покотилось попереду Малька-Ванька.
У темному закутку бiля паркана хтось завовтузився i зiтхнув.
- Кхе, кхе, кхе...
- Дiдусю Драндулете, прокинься! - пронизливо залементувало П'яте Колесо.
- Ну, що там, що? - заскрипiло в закутку. - Що скоїлось?
- Ще одного веду! Ще одного!
Колесо пiдштовхнуло хлопчика до паркана. Малько-Ванько пройшов ще трохи i побачив пiд накриттям старий автомобiль. Колеса в нього були, мов у велосипеда, й висiли в повiтрi - пiд автомобiлем виднiлися високi пiдпiрки.
- Кахи, кахи, - продовжував вiдкашлюватися дивовижний автомобiль. Вiд напруги вiн ворушив колесами. - Ох, i нiченька сьогоднi... Навiжена! Чому галасуєш?
- Ось! Знову зловмисника привiв!
- Овва! - продеренчав Дiд Драндулет. - Ну й часи пiшли: по два зловмисники за одну нiч попадаються. Як тебе сюди занесло? - звернувся вiн до Малька-Ванька.
- Я Жучка шукаю.
- Кого? Га?
- Кричи дужче! - загорлало П'яте Колесо.
- Я! Жучка! Шукаю! - несамовито вигукнув Малько-Ванько.
- Якого Жучка? А-а, цього... кахи. Був тут, був. Я хотiв йому нову фару дати та шину замiнити, а вiн так налякався, навiть слухати не захотiв, одне тiльки торочив: вiдпусти та вiдпусти, дiдусю, бiльше, мовляв, не буду. Довелося вiдпустити... Ото дременув!
- Мене злякався, мене! - пiдскакувало П'яте Колесо. - Правда, Дiду Драндулете?
- Правда, правда.
Малько-Ванько з усiх бокiв роздивлявся недоладного автомобiля.
- А чому ти такий дивний? - нарештi не витерпiв вiн.
- Не дивний, а давнiй, - образився Дiд Драндулет. - Коли я молодий був, нiхто не називав мене дивним, а навпаки, самi диву давались, захоплювалися казали: який вельможний Кабрiолет! Який гарний та гожий!
- Не Кабрiолет, а Драндулет, - втрутилося П'яте Колесо. - I все ти плутаєш, дiдусю...
- Сам ти плутаник! - розсердився Дiд Драндулет. - Кажу тобi, що я - Кабрiолет. Це вже коли постарiв та спорохнiв, почали називати Драндулетом... Ось, зачекай, постарiєш - i тобi якусь назву придумають... П'ята Дiрка!
П'яте Колесо надулося вiд образи й вiдкотилося вбiк. А Дiд Драндулет так розходився, що аж пiдстрибував на пiдпiрках.
- Чи ти знаєш, чи вiдаєш, хто такий Кабрiолет? Рiд Кабрiолетiв найзнатнiший i найдавнiший у Чарiвнiй Круговертi! От життя тодi було! - теревенив старий. - Куди захочеш, туди й мандруєш. Тiльки недовго так тривало... - закiнчив вiн сумно.
- Чому? - в один голос запитали хлопчик i П'яте Колесо.
- Ось послухайте...
БЕЗЛАДДЯ