- Мабуть, так місто називається, - мовив Малько-Ванько.
- Яке гарне місто! - прошепотіла Варя і присіла, щоб краще роздивитися. - Онде стадіон, кінотеатр, пам'ятник. Дивись, дивись, тут навіть магазини є!
Та хлопчика магазини не цікавили. Коли він побачив автомобілі, відразу ж потягся до них, бо дуже любив розбирати іграшки. Щоправда, після того як Малько-Ванько розбирав автомашину, зібрати її вже ніхто не міг...
Та ці автомобілі чимось різнились від іграшкових. Усе в них було, як у справжніх, і навіть здавалося, що там, у темних кабінах, сидять справжні водії. І хоча Мальку-Ваньку дуже кортіло взяти якусь машину в руки й розібрати її, все-таки його щось стримувало. Нарешті він примостився навпочіпки біля Варі й обережно потягся до найближчого автомобіля.
Раптом йому здалося, що він рушив з місця. Рука Малька-Ванька завмерла в повітрі.
Та нічого не сталося. Машина стояла на місці. Тоді хлопчик доторкнувся до неї і трохи підштовхнув.
Десь угорі щось жалібно забриніло, ніби лопнула струна. Діти вп'ялися одне в одного великими очима.
- Що це?
- Не знаю... Дивись, машина!
Автомобіль легко їхав по вулиці. Він прискорював хід! Малько-Ванько спробував було схопити втікача, але той припустив швидше!
Діти отетеріли. Іграшковий автомобіль щодуху мчав вулицями такого ж іграшкового міста!
Ось у машини засвітились фари і, мов крихітні світлячки, попливли по місту. Й там, де вони пропливали, спалахували інші вогники, їх ставало дедалі більше.
Усі автомашини в місті зарухались!
Діти злякано відсахнулися.
- Зараз з будинків ліліпути повискакують, - хрипко сказав Малько-Ванько.
- Правда? Ой, як цікаво! - прошепотіла Варя.
Та вікна в будинках були темними, і ніхто з квартир не вискакував.
- Сердешні! - загримів нелюдський металевий голос. - Ви увімкнули без дозволу пекельний механізм Чарівної Круговерті! Горе вам, горе! Горе всім мешканцям міста!
А з будинками коїлося щось незрозуміле.
Вони росли на очах!
- Зараз стелю проб'ють! - вжахнулася Варя.
Малько-Ванько задер догори голову, але стелі не побачив!
Куди ж вона поділася? Угорі щось невиразно синіло - ніби небо літнього вечора.
- Двері! Дивись... тікають двері!
Двері швидко віддалялись. Пластмасова ручка, наче ракета, злетіла вгору. Стін уже не видно, а там, де раніше були вікна, пливли по небу світлі хмаринки.
Варя притулилася до Малька-Ванька й злякано прошепотіла:
- Ми кудись провалюємось!
- Ось в-воно, чар-родійство, - простукотів зубами він. Спочатку хлопчик затремтів від страху, та одразу похопився - йому стало соромно перед дівчинкою.
Малько-Ванько розправив плечі й швидко роздивився довкола.
Нікуди вони не провалювалися, а стояли на околиці великого справжнього міста. Позаду чорніло широке поле. А перед ними пролягла світла бетонна дорога.
Поруч височів стовп, до якого була прикріплена смугаста жердина. Коло стовпа на землі виблискували залізничні рейки.
- Де це ми? Де це ми? - скімлила Варя. - Я хочу додому!
В її голосі бриніли сльози. Ще хвилина - й розрюмсається.
Що робити?
Та тут зчинився страшенний галас!