Спершу він їх почув, а вже потім побачив. Голоси були різкі й роздратовані.
– Тільки ж глядіть – обережно! Бо я вас знаю – одразу почнете свої витівки з вогнем і все зіпсуєте,- говорив тонкий жіночий голос.
– А ви мені не вказуйте! Я й сам знаю, як треба діяти. Сам! Ху! – заперечив густий чоловічий бас.
– От я скажу, скажу шефові, що ви порушуєте інструкцію!
– Та цитьте вже! Цитьте! Просто неможливо працювати. Ху!
На галявину вийшло двоє – чоловік і жінка. Він у лискучому чорному костюмі, вона у квітчастому платті. Він рудий, рум'яний, з червоним носом, вона чорнява, худорлява, з носом довгим і трішечки гачкуватим. Звичайнісінькі собі громадяни. Ну, може, не дуже симпатичні. Бо роздратовані.
Чоловік тримав у руці складену вчетверо карту. Водив по ній пальцем і казав:
– Та-ак!.. Згідно з агентурними даними, вона мусить бути десь тут, у квадраті Б-7.
Жінка повела носом, втягнула повітря і застережно підняла вгору вказівний палець:
– Тесе!.. Чую людський дух!.. Одну хвилинку.- І, принюхуючись, пішла прямо до куща, за яким ховався Вася Глечик.
Вася завмер.
Жінка розсунула гілки і наче проштрикнула Васю колючими, сіро-зеленими, з чорними крапками зіниць очима.
– О! Ти хто?
– Ва-Ва-Вася,- пролепетав Глечик.
– А-а, правильно! – сказала вона, наче впізнала його. Обернулася на чоловіка і щось прошепотіла йому на вухо.
– Так. Правильно! Згоден! – кивнув той.
– А… а ви хто… пробачте? – наважився спитати Глечик.
– Ми? – перепитала жінка й посміхнулася до чоловіка.
– Ху! – хукнув той убік,і – чи то Васі здалося, чи й справді – листя там, куди хукнув чоловік, вмить зів'яло й скрутилося.
– Ми, Васю, іноземці,- знов усміхнулася жінка.
– Туристи! – кивнув чоловік. «Шпигуни!» – похолов Вася і, переборюючи дріж у голосі, спитав:
– А… а з якої країни?
Чоловік і жінка перезирнулися, чоловік хукнув і сказав: – 3… з Ландії. – Є така квітуча країна – Ландія,- пояснила жінка.- Не знаєш?
– Не знаю,- признався Вася.- Шотландію… Голландію… Гренландію знаю, а просто Ландію – ні.
– Бо ще малий. Географії по-справжньому не вчив. Ху! – знову хукнув чоловік.
– Дуже гарна країна,- сказала жінка.- Все в ній є. Буквально все. І все іноземне, імпортне. Як виростеш, приїжджай.
«Що робити? – гарячково думав Глечик.- Як же їх затримати? Як гукнути міліціонера? Де ж це Валера? Куди він подівся? Що з ним сталося? Він би зразу щось придумав. А я… Який же я справді вареник! Редиска!.. Ну що робити?»
Чоловік і жінка раптом замовкли, прислухалися. Чоловік навіть долоню до вуха приставив. І, наче прочитавши Васині думки, суворо глянув на нього і сказав:
– Сиди тихо! Нікуди звідси не рипайся. Якщо не хочеш неприємностей. Ху!
– У нас руки довгі! – погрозливо підняла палець жінка.- Підеш тоді, як почуєш пронизливий свист. Зрозумів?
Глечику нічого не залишалось, як тільки кивнути.
А підозрілі іноземці швидко пішли у хащі. Жінка, йдучи, припадала на праву ногу.
Дивлячись на неї, Вася чогось згадав Люську Бабенчук. Тижнів зо два тому її поклали в лікарню: щось у неї трапилося з ногою. Катерина Степанівна вже кілька разів казала, що Бабенчук треба провідати. Але поки що ніхто так і не зголосився. Усі знаходили причини, щоб відмовитися: той сам до лікаря з мамою мусив іти, в того басейн, в іншого фігурне катання – завантажені зараз діти. Однак причина була серйозніша. Нещодавно клас оголосив Люсьці бойкот – за те, що вона ябеда і на всіх «капає». І хоч Вася теж відмовився, у глибині душі він жалів хвору Люську. Він сам лежав колись у лікарні і знав, як це невесело.
Але то була одна лише мить – ота згадка про ябеду Люську Бабенчук.
Наступної миті Вася забув про Люську. Гіркі думи про кепське становище, в яке він потрапив, охопили хлопця.
«Ну от! Догралися! І Валера десь зник. І я сам у якусь халепу втрапив! Що ж тепер буде? – з відчаєм думав Глечик.- А дома вже,мабуть,хвилюються… І мама, і сестра, і тьотя… А головне – що з Валерою?..»
Він мало не плакав.