— Житиме, — з полегкістю зітхнув лікар швидкої допомоги, коли Маргарита Семенівна прийшла до тями й розплющила очі. Їй ще раз дали понюхати вату, змочену в нашатирі, потім тією ж ватою потерли обидві скроні пацієнтки й допомогли підвестися з підлоги. Затим бідолашну вчительку молодших класів усадовили на її робоче місце — на стілець.
Чу стояв біля вчительського столу разом із Сонею й винувато кліпав очима.
— Дожилася, — ледве ворушачи неслухняним язиком, витисла з себе біла, як сметана, Маргарита Семенівна. — Я навчатиму снігову людину…
— Така доросла, а в казочки вірите, — присоромив учительку лікар швидкої допомоги. — Снігових людей не буває, це ж усім відомо. Ви ж в університеті, мабуть, училися, й повинні знати, що всілякі там Йєті, Біґфути й Кінґ Конги — вигадка ласих до сенсацій журналістів.
— У такому разі хто він такий? — недовірливо спитала вчителька, спідлоба зиркаючи на Чу.
— Химеріус форестум — чудовисько лісове, звичайне, — й оком не кліпнувши відповів Чудовисько. — Так мені бабуся казала.
— Це ми ще перевіримо, який ти форестум, — висякалася в носовичок Маргарита Семенів¬на. — Як ти казав, твоє прізвище?
— Пластиліненко. Чу Пластиліненко, — прийшла на допомогу другові Соня.
— Сідай за парту, Пластиліненко, — приречено промовила вчителька та враз суворо додала: — Та дивись мені, щоб без усіляких там гімалайських витівок! І щоб завтра ж мені підстригся, — буркнула вона на додачу.
Чу сів за одну парту з Сонею.
Продзвенів дзвінок і до класу почали заходити учні. Вони миттю обступили Чу й Соню.
— Твої батьки його тобі з Африки прислали? — допитувалися хлопці в однокласниці. — А він у футбол уміє грати?
— Я не з Африки — я просто на вихорі прилетів, — відповів за Соню Чу. — А що таке фубол?
— Навіщо тобі той футбол! — заляскотіли дівчата. — Будеш краще з нами в резиночку гратися. В тебе такі прикольні горошки…
— До речі, — спогорда кинула Тома Козо хват, поправляючи на довгому носі окуляри, — в горошок нікого не буває. Бувають у смужку, як зебри, або в пляму, як леопарди, а в горошок — так я й повірила. Це ж костюм такий — ви що — на маскараді не були? Тю.
— Сама ти коздюм, — образився Чу, — ось коздюм. — Він сягнув лапою до свого самовара й видобув бабусин чепчик.
— Тю, із самоваром приперся, — пхекнула Тома.
— Слухай, Козохват, відчепися від нього! — встряла в розмову Соня. — Йди краще параграф повтори.
— Подумаєш, — пхикнула зубрилка й пішла до своєї парти.
— Чуєш, а ти битися вмієш? — знову напосілися хлопці, — тут Вові Вареникові з 5-В треба пояснити, що він не правий.
— А що він зробив? — запитав Чу.
— Він наші канапки і яблука доїдає на перерві, — поскаржився найменший хлопчик, — не встигнеш надкусити — а він уже тут як тут: дай доїм, каже, і свої граблиська тягне.
— А ще він щиглі болючі дає, — додав інший хлопчина.
— Е, я теж щиглі вмію давати, — похвалився Чу. — Кому показати?
Охочих не виявилося. Хлопчача ватага насторожено відступила назад.
— Діти! — Втрутилася в розмову Маргарита Семенівна. — Не галасуйте, діти, сідайте по місцях: уже дзвінок був, діти! Третьокласники знехотя підкорилися.
Останнім до класу забіг захеканий П'явочка. Побачивши, що його місце зайняте, Сашко сів за вільну парту.
Почався урок природознавства.
— Отже, діти, — бадьорим голосом почала вчителька (вочевидь, звук дзвінка остаточно привів її до тями), — тема сьогоднішнього уроку: «Сторони горизонту». Горизонтом, діти, називається частина земної поверхні, яку людина бачить, діти, навколо себе. Запам'ятайте, діти: є чотири, діти, сторони горизонту. Хто знає які, діти? Так… ліс рук.
— Я знаю, — раптом підняв лапу Чу, — вони називаються вперед, назад, праворуч і ліворуч.
— А ось і ні, — викрикнула Тома Козохват, — це північ, південь, схід і захід.
— Правильно, Томочко, а ти, Пластиліненко, не знаєш, то сиди там крячкою. Гм-гм! — прокашлялася Маргарита Семенівна і невпевнено додала: — До речі, діти… Це — Пластиліненко… Наш новачок… — Вона висякалася і знову затарабанила:
— Щоб визначити, діти, де яка сторона горизонту, діти, потрібно опівдні стати обличчям до своєї тіні. І тоді, діти, прямо перед вами буде північ, позаду вас, діти, буде південь, ліворуч — захід, а праворуч, діти, — схід.
— А якщо день похмурий і сонця немає? — спитала Соня.
— Для цього, діти, існує спеціальний пристрій — компас. Синя стрілочка компаса завжди вказує на північ, а червона, діти, — обов'язково спрямована на південь.
— А якщо, наприклад, заблукав у лісі й не маєш компаса? — знову спитала Соня.
— У такому разі, діти, можна орієнтуватися за деякими прикметами. Може, хтось із вас, діти, знає, що потрібно робити в такій ситуації?
— А що робити? — подав голос П'явочка. — Треба кричати: «Люди! Рятуйте!»
— Неправильно, П'явочко, прикмети такі: на корі дерев мох росте з північного боку, діти. А ще — мурашники похиліші з південного боку, діти, гілки поодиноких дерев з південного боку довші, ніж з північного, кільця на пеньках, діти, з південного боку ширші. Затямив, П'явочко? Повтори.
— Ну, — почухав потилицю П'явочка, — з південного боку поодинокі мурашники мають довгі гілки, з північного боку кільця моху… кільця моху… північніші, ніж з південного…
— Нічого ти не затямив, П'явочко. Сідай, два. Лунко задзеленчав дзвінок, сповіщаючи про закінчення уроку. Усі повставали з-за парт і з гарним настроєм ринули з класу. Тільки П'явочка сидів на своєму місці й голосно схлипував. До нього підійшли Соня й Чу.
— Не плач, П'явочко, — спробувала заспокоїти хлопця Соня. — Хочеш, я тебе з Чу познайомлю?
— А чого во-вона? — шморгнув носом П'явочка. — Це ж нова тема, а вона відразу: «Сідай, два»
— Ну й нехай, — поплескав хлопчака по плечу Чудовисько, — я тобі такі лісові прикмети розкажу, що їй і не снилося.
Враз Чу вихопив звідкілясь сумнівної свіжості носовичок і спритно й дбайливо втер П'явочці носа.
— Спа… спасибі, — схлипуючи, подякував П'явочка.
— Е…