Після школи зайшли до Соні робити уроки. Спочатку повиконували всі вправи, потім порозв'язували приклади, далі вирішили погратися в настільну гру з кубиком і фішками, а вже аж тоді взялися ліпити баранців.
Хоча Соня спочатку й опиралася, бо тих баранців, відколи вона познайомилась із Чу, було наліплено вже стільки, що ніде й ставити, та Чу таки наполіг. Він сказав, що можна чіпляти до баранців ниточки й підвішувати фігурки до люстри чи до стелі.
Хіба дівчинка могла позбавити Чу найулюбленішої справи, найбільшого задоволення? Та ніколи в світі! Вони ж друзі. І ось на люстрі вже гойдалося сім кольорових баранців. Надворі тим часом сутеніло.
— А що, Чу, — раптом спитала Соня, — вже он ніч скоро, а відповідь від твого бабая так і не прийшла. Чи прибудуть твої родичі? До речі, батьківські збори вже завтра.
— Ой, — підхопився Чу, — що я сиджу! Мені ж додому пора, може, Марко вже там давно. Ну все, бувай.
— Зачекай, Чу, — зупинила його Соня, — а хіба той Марко не знайшов би тебе тут?
— Та мусив би знайти, — відповів Чу,— але ж, бачиш, немає чомусь і досі. Може, він поспішав і просто лишив глиста в моїй поштовій скриньці. Піду я.
Чу закинув на плечі свій самовар, відчинив вікно, махнув Соні на прощання лапою І вискочив з кімнати.
— Бувай, — махнула рукою Соня.
— Гав! Ґав! — махнув хвостом Том. Уже геть стемніло.
Дівчинка пішла у вітальню й побажала бабусі солодких снів.
— На добраніч, серденько, — бабуся пригорнула до себе онуку й поцілувала її.
— Ба, а мама з татом скоро прилетять? — І тихо спитала Соня, — мені так їх не вистачає.
— Скоро, дівчинко, я вже сама скучила. Йди лягай.
Соня зітхнула й пішла до себе. Вона поправила Томову підстилку, розстелила своє ліжечко, вдягла піжаму, вимкнула світло в кімнаті й тільки-но хотіла лягти, аж раптом за вікном як бабахне! Як блимне! Том злякано заскавулів. За дверима зашурхотіли кроки, і в кімнату Ї зазирнула бабуся.
— Дитинко, в тебе кватирка зачинена? — стурбовано запитала вона. — Бо там гроза починається, бачиш, як блимає!
— Зачинена, не хвилюйся, ба, — відповіла вона.
— Ну, то спи, кицю, — протуркотіла бабуся й легенько зачинила двері.
«Треба щільніше зачинити вікно, — подумала дівчинка, — бо Чу не завжди його зачиняє».
Вона встала й підійшла до вікна. За нею й Том схопився зі свого кубельця. Соня хотіла відхилити штору, аж раптом у мороці дуже близько, якраз навпроти вікна, знову щось блимнуло, і прямісінько в очі дівчинки вдарив сліпучий сніп світла.
— Ой, — Соня затулила лице долонями. Світло згасло, а за мить знову розпанахало темряву.
— Хто це там бавиться?
— Хто там бавиться? Годі світити у вікна, бо зараз Тома на вас напущу, ге, Томе?
Том весело замахав хвостом.
— І в міліцію подзвоню! Чули там?!
У темряві хтось почав перешіптуватися.
— Це точно вона? — почула Соня.
— А я знаю? — невпевнено відповів інший голос. — Наче, вона. Адреса, принаймні, та — вулиця Лісова, 9.
— Хто там? — Соня почала трохи непокоїтись.
— Це ми, — почулося у відповідь.
— Не знаю я ніяких «ми».
— Ну… ми… Марко…
— Який це Марко? — нічого не могла второпати Соня. — Якщо ви хулігани, то зараз мій собацюра вас пошматує.
— Не спіши спішити, — цього разу голос видався Соні знайомим.
— Чу, це ти там жартуєш? — з полегкістю вимовила дівчинка. — Зовсім не смішно.
— Таки вона, спасибі, що підвіз, — промовив той же голос.
— Ну, я погнав, ще маю одну бандероль, — Відповів інший голос.
Потім він дивно загуркотів, гучно задирчав, віддаляючись, і за мить бабахнуло так само, як і п'ять хвилин тому, блимнуло, і в світлі блискавки Соня встигла дещо побачити. По-перше, коротунця в панамі на мопеді, що зник у нічному небі, а по-друге — Чу, що простував до вікна. «То ось воно хто той Марко, — збагнула Соня. — Тепер зрозуміло: це ж той блискавичний листоноша чи «глистоноша», як каже Чу. Отже, це він фарою мопеда блимав у вікно. І Чу з ним. Чого це він повернувся? Мабуть, хоче прочитати мені листа».
— Заходь, Чу, — кинула Соня й пішла до дверей вмикати світло.
Чу закректав, лізучи у вікно, а потім геть заплутався в шторах і тюлі.
Соня взялася виплутувати друга й зрозуміла, що Чу якийсь не такий — збільшився чи що.
— Та ти ж геть позеленів, Чу! — скрикнула дівчинка, бо Чудовисько замість рожевого в горошок чомусь став зеленим, наче гусінь.
І в цю мить Чу нарешті скинув тюль з голови і Соня з жахом і здивуванням побачила, що він… ніякий не Чу.
— Здрастуйте! Я бабай, — промовив незнайомець, потис Соні руку й поправив у себе на голові якийсь чудернацький убір, схожий на верхівку гарбуза з сухим корінцем. — Ви, мабуть, Соня.
— Здра-здрастуйте, — привіталася Соня. — Ага, Соня…
— А де ж це мій онучок? — спитав бабай.
— То ви бабай Чу? — зраділа Соня. — А він уже пішов додому.
— Розминулися, — з досадою вдарив лапою | по нозі нічний гість, — я ж саме від нього.
— А Ви на збори приїхали? — поцікавилася Соня.
— Та побачимо, що то за збори і що за школа така, — не дуже лагідно відповів бабай, — це ж нечувано, щоб чудовисько водилося з людськими дітьми.
— А ми, до речі, дружимо, — із запалом відповіла Соня.
— Дивно, дивно, — наче сам до себе промовив бабай. — Ніяких дружб не буває.
Тим часом Том зіщулився й бочком, бочком спробував прослизнути за спиною в чудовиська під стіл. Але бабай блискавичним рухом ухопив пса за карк і підніс до обличчя.
— А це хто такий?
— Це мій песик! Не треба з ним так поводитись! — обурилася Соня.
— Ой, не подобається це мені, — похитав головою бабай, відпустив Тома й мовчки виліз у вікно.
Геть збентежена, дівчинка погладила Тома, зачинила вікно й лягла спати. Хоча й не дуже вірилося, що тепер вдасться заснути.