День тепер куций, мов заячий хвіст. І все одно мені так добре в ньому, що й не кажіть, а особливо тоді, як вислизнеш із хати ― і на ковзанку. Ось там уже розкіш і воля ― до самої зорі! Якось веселіше стає навіть од згадки, як під тобою гуде і посвистує лід; ну, а як опісля, коли дибуляєш додому, гудуть ноги, ― краще не згадувати.
Коли я з ковзанами збираюсь на річку, мати каже, що з моїх очей сиплються іскри.
― Е? ― не вірю я.
― Поглянь у дзеркало.
І хоча знаю, що мати говорить з насмішкою, одначе весело кривуляю до стіни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революції в панів, і в ньому бачу лише свої осміхнені очі, ніс і кінчик язика, якому чогось тісно за зубами.
― То сиплються іскри?
― Ще й як! ― відповідаю жартом на жарт і починаю обома руками обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорілась.
Від цього на материні вуста теж умощується сміх, а я кажу, щоб вона не журилася мною, шапку на голову ― та й до клямки, ще й пальцем видзвонюю на ній пересмішку над клямкарями: ключ ― клямка, ключ ― клямка!
― Тільки ж не піди, неначе рак по дріжджі, ― застерігає мати, щоб я не длявся. ― Бо ти і зорі, і місяця дочекаєшся на ковзанці.
― А мені й з місяцем добре! Він такі доріжки вистеляе по льоду! ― Бачу ці доріжки й тіні верб на них, що витуманюються та й витуманюються з прозорої криги.
― Тільки пам'ятай, що тобі за ці доріжки тато скаже.
― Мушу пам'ятати! ― безтурботно вискакую в клуню, та й колесом по току, та й у двір ― і одразу опиняюсь аж у самій середині дня!
А як тобі хороше, коли знаєш, що стоїш точнісінько посеред дня! Тоді все здається кращим і сам ніби вартнішим стаєш. А є ж такі, що й досі не відають цього і мають менше радості од світу...
Блакитний із памороззю цвіт б'є мені в очі, і вони не знають, що їм робити: чи засміятися, чи скинути кілька сльозин. З того чи якогось іншого дива-радості я хвацько нагогошив свою шапку, крутнувся дзигою на місці, вдарив закаблуками гопайчоса, ще й заспівав:
Пісня одразу наблизила до мене весну, і ставок із вербовою дощечкою, і Настечку над водою, і зорі у воді ― усе те, в чому я живу.
"Так-так-так", ― бадьоро обізвалася на пісню качка з перебитим крилом та шкутильг-шкутильг, чекаючи від мене поживи або ласки. А ще вона дуже любить, щоб із нею щось гомоніли про життя. І що не скажеш їй, вона буде підтакувати і притиратись до тебе здоровим крилом.
Тільки, на жаль, качка вже почала старіти, і не всяка їжа йде їй на здоров'я. От якось під осінь ковтнула великого жука, а він застряг, не дійшовши до вола. Качка боляче стрепенула крилом, якось безнадійно підвелася вгору і звалилась на спину. А під пір'ям шиї було видно, як там уперто борсався жук. Потім, заточуючись, качка підвелася, сумним оком поглянула на світ, присоромлено забилася в закуток, і цього дня не чули її бадьорого притакування...
Я дивлюсь на птицю й питаю її:
― Правда, сьогодні гарний день? Так чи не так?
"Так-так-так", ― радісно погоджується качка і підіймає вгору потрісканий од старості дзьоб.
Від цієї розмови навіть Обмінній стає весело, вона, мотнувши головою, ошкірює зуби і каже "Ги-ги-ги!"
"Ги-ги-ги", ― обзивається у третьому дворі її молодша подруга, що саме розжилась на звіздочоле, з зовсім блакитними очима лошатко.
А от з-за дровітні, мов навіжений, вискакує блохотрус Рябко і з розгону кидає передні лапи на мої плечі. Я кулаком даю йому "бокса", він відповідає головою і лапами, і ми одразу обоє опиняємось у кучугурі: сторож ― зверху, господар ― знизу; від цього Рябко має більше радості, аніж я: він, жируючи, повискує, крутить хвостом, сміється, пританцьовує, ще й лізе цілуватися, а я лише боронюся від нього і снігу і ніяк не можу вивернутись зісподу: вхоплюся за сніг ― м'який, вхоплюсь за Рябка ― вислизає.
― Ой, нема, таки нема кому бити цього пошкодерника, ― чую знайомий в'їдливий голос, і він мене враз ставить на ноги.
Посеред вулиці із кужелем в руках зупинилась тітка Марійка, жінка дядька Володимира. Про це скупе подружжя кажуть, що вони обоє рябоє. По-старосвітськи навхрест пов'язана двома хустинами, молодиця зараз трохи схожа на лицаря в шоломі. Вона й кужіль тримає, наче воїн списа. Налюбувавшись мною, тітка підходить до воріт і докірливо хитає головою:
― То скажи після цього, чи вийде з тебе сякий-такий господар?
― А чому й не вийде? ― обтрушуючи сніг і Рябкову шерсть, дивуюсь я і не дуже приязно поглядаю на хитреньку й задерикувату тіточку, яка ніколи не проспить ні чужої, ні своєї грушки в попелі, а бідніших, не жалуючи й нас, називає голодрабами, злиднями й комзлиднями. Мене ж, після того як я придбав зайченя, вона довго звала зайчопасом. Це ж треба видряпати таке дошкульне слово!
― Хіба ж господар отак буде глумитися над своєю одежиною, отак жлуктити її в снігу?
― Е, тіточко, а хіба ви не знаєте, що сніг надає одежинці чистоту й приємний блиск, ― згадую прочитане в якомусь давньому журналі.
― Що-що? ― спочатку дивується тітка Марійка, дивиться на свій виношений, уже без блиску, сачок, а далі зневажливо відкопилює м'які, з шафранистою окантовкою губи: ― Що той блиск, коли головне ― міцність. Ось так треба думати, господарю! ― переможцем дивиться на мене, а з її хитрих горіхових очей от-от капне весела олія.
― Чи так, чи не так ― не скажу: чого не знаю, того не знаю. ― Я хочу здиміти з двору, але балакучій тіточці, в якої, кажуть, язик не має спочинку і в сні, неодмінно хочеться чимось в'їсти меншого.
― То не знаєш? Так-так. І який же після цього буде з тебе хазяїн-господар! І що ти знаєш, опріч писати-читати? ― допікає до живого, бо вона затялась на тому, що наука для бідних ― це чужа худоба і свій батіг.
― Еге, чого я тільки не знаю! ― одразу поважнію, прикидаючи в голові, що тут мене голіруч не візьмеш.
― Скажи, скажи, причудо, може, й ми щось будемо знати про своїх сусідів.
― От лишень лічіть! ― загинаю великий палець на руці. ― Читати ― вмію, писати ― знаю, шарувати ― теж, підгортати ― так само, рубати-колоти дрова, боронувати, за плугом ходити, молоти на жорнах, товкти в ступі ― знаю і політграмоту ― також. А на більше ― не вистачає пальців.
Але не мої чорнилом завазькані пальці, а політграмота доконала тітку Марійку.
― А що воно таке ― ця політграмота? ― запитала збентежено, усі її зморшки втихомирились, пригасли на обличчі, а з очей стекла весела олія.
― Е, про це довго треба казати, а в мене зараз нема ніякого часу, ― переможно став на підніжку біля перелазу, вискочив з подвір'я і прихапком зашумів снігами на другу вулицю. Захеканий, я зупинився посеред біло-рожево-блакитного дня, з яким саме сонце грає в піжмурки: зиркне собі на нього ― і сховається за хмару, і знову зирк ― ага, не знайшов мене! "Стук-стук-стук"!..
Е, це ж не сонце стукає, а дятел у червоній шапочці. Він, трудяга, вчепився ніжками в нашу стару грушу і так вибиває в барабан, мов запрошує всю столярську вулицю до танцю. Груша дослухається до пташиної музики і осипає на землю, на дятла і на його шапочку волохату паморозь.
Чи ж знаєте ви, що наша груша ― не просто собі груша, а шматочок історії? Це так вирішили в школі всі вчителі, а їх у нас зараз не один, як було перше, а чотири. Двоє із них навіть у газеті друкуються: той, що підписується вигаданим прізвищем, ― пише весело, а той, що під своїм, ― тільки сумно. Але це не завадило їм звернути увагу на нашу крислату грушу. І тепер я теж іншими очима дивлюся на неї, і на її цвіт, і на плід і навіть люблю інколи притулитись до шкарубкої кори, щоб почути, як ворушиться під нею сік і недалека минувшина, що найбільше стоїть мені в очах червоним козацтвом...
Хіба забудеться, як за селом у рожевих гречках, у гарячих соняшниках, у червоній пшениці зчепилися смерть і життя! Тут у передостанніх корчах шматок старого, прибулого з Європи, світу стявся з червоними козаками. Над клубками коней і людських тіл висвистували, злітали шаблі, біля сердець і в серцях ламалися списи, мов люди, плакали скалічені коні, стогнали, кликали матерів і найгіршими словами лаяли матерів поранені, і під копитами хрустіли кості.
З гарячих соняшників, з рожевих гречок і червоних пшениць бій перекинувся в село, корчами людських тіл вклублювався у вулиці й вулички. І тут, коло тинів, коло білих хаток, побіля вуликів і вишень, заточуючись, падала, підіймалась і знову падала Антанта.
Біля нашої груші припали з кулеметом два червоних воїни, вшкварили вогнем по захаращеній чужими мундирами вулиці, і, розповзаючись, вогнем відповіла їм вулиця. Кулі, на щастя, оминули червоних козаків, та не оминули нашу грушу...
Я не раз придивлявся до її обідраного, свинцем начиненого стовбура. І не раз я зустрічався з козаками красивими, завзятими, веселими. Вони приголубили моє дитинство, під їхнім прапором, умліваючи од радості, я колись виїхав за село... І все життя я відчуваю над собою безсмертне крило червоного прапора.
І, напевне, до останньої хвилини мені в очах будуть стояти оці розколихані блакитні світи, якими пролетіли на конях червоні козаки, пролетіли, наче з легенди, й увійшли в легенду.
Я й досі пам'ятаю, як у моїх рідних Дяківцях після бою плакали осиротілі коні: вони раніше дізнавалися і раніше оплакували убитих, аніж матері й дружини...
І хай мою і дитячу, і довічну любов приймуть оті лицарі революції, які шаблями видобували новий світ, щоб ми стояли посеред дня!
І хай простять мені деякі скептики пристрасть до коней, бо так склалося моє дитинство: на їхні сльози відповідали мої, дитячі, сльози...
Раптом у мої згадки натрушується переливчасте дзеленчання машталірського дзвоника. Я оглядаюсь ― і вірю й не вірю своїм очам: вулицею, вигнувши шиї, мчать вітроногі лошата, паморозь накинула на них заволохачені скатерті, а за ними на крильчастих санках, учепившись у віжки, стоїть розпашілий і гордий дядько Микола. Шапка в нього по-парубоцьки збита на вухо, кожух нарозхрист рве його назад, вусища ж метляються на всі боки, то розкриваючи, то затуляючи дядькову посмішку. Позад нього, скульчившись, як скорботна тінь, сидить тітка Ликерія, а за нею весело, немов м'яч, підскакує мій ровесник Іван.
Значить, у дядьковій калитці висвистівся вітер, і дядько зібрався на лошата. Я високо підіймаю свою заячу шапку, з неї випадає нив, і я верхом і низом вітаю дядька. Це, видать, йому дуже подобається, він осаджує біля мене лошат і киває на них бровами й вусищами.
― Ну, як?
― Змії! ― кажу лише одне слово.
Моя відповідь медом маже дядька Миколу.
― Змії! ― задерикувато округлює рота, а далі так ляскає батогом, ніби когось підсікає: ― Хай собі Антанта аж піниться, а хлібороб жити буде!
Ми з Іваном значущо ззирнулися, але засміятися побоялись, щоб не розгнівити веселуна. Це коли в нашому селі не знали, що таке Антанта, дядько Микола, як тонкий знавець різних міжнародностей, посвоєму розтлумачив незрозуміле слово.
― Живе собі в Європі, чи не під крильцем самої Англії, один король, на ймення Антон. Ну, а в нього, ― бачте, в сімейному ділі навіть у королів не все шито-крито, ― є вреднюча-превреднюча жінка Антанта, Антониха, по-нашому. Здавалося б, що їй, цяці з-за моря, треба до нашої землі і дядька? Так ні, усе сичить і сичить, і вогнем дихає на нас. З великої злоби і малого розуму зібрала вона з усіх усюд найманську челядь, ткнула їм рушниці в руки, галети в зуби, покинула свого Антона і притарабанилась аж до Одеси, щоб воювати з нами. Ну, а що вона матиме з цього? Одну дулю, навіть без маку, бо ми їй з фронту обіб'ємо і ребра, і хвоста, а тим часом король Антон із тилу ожениться на якійсь молоденькій мадемуазелі ― і шкреби тоді, Антанто, в потилиці, бо таке діло...
Щоправда, через якийсь час дядько Микола постарався забути свою небилицю і вже серйозно пояснював, що Антанта ― це каоліція. А коли хтось допитувався, що означає "каоліція", дядько з жалем дивився на нього, як на Пилипа з конопель, і казав:
― Та це, чоловіче, навіть ярмаркові кури знають, а мої вже й забути встигли.
Отак чогось ніхто й не добився від нього, що то за каоліція...
― Тату, ви ж обіцяли нас прокатати з вітерцем! ― нагадує Іван.
― Можна й з вітерцем, за цим діло не стане, ― погоджується дядько Микола, а тітка Ликерія безнадійно зітхає. ― Ти чого, люба, журишся, наче останнє спекла?..
― Ой людоньки добрі, ― стогне тітка Ликерія і так говорить, ніби перед нею зібралась громада. ― і нащо, скажіть, я виходила заміж за цього свавільця?
― Тільки для того, щоб не продешевити і в дівках не засидітись, ― одразу ж відповідає дядько Микола.
А тітка знову скаржиться невидимій громаді:
― Через ці лошата, людоньки, мій ошуканець залишив нас без ложки молока. А воно ж, повірте, було таке, що зорі стояли в ньому.
― А місяць не купався в твоєму молоці? ― безневинно запитує дядько Микола.
Але тітка Ликерія навіть бровою не повела на свого мужа, а далі питала поради в людей:
― Як нам тепер, кревні та рідні, жити без набілу?
― Що набіл, головне ― рух, і наш, і міжнародний... От вгодуємо, чуєш, кабана так, щоб сало було на дві долоні...
Тітка Ликерія скривилась і вдарила долонями по кожусі.
― Де ти бачив сало на дві долоні?
― На нашому кабані, гляди, ще й товще буде.
― А щоб тебе та бодай тебе! І тут хвальби повні торби! ― нарешті посміхається тітка і за співчуттям звертається до мене: ― Маємо ж порося трохи більше за рукавицю, ще коли його кинемо на годування, а чоловік уже сало міряє! ― і звертається до дядька: ― Гляди, ще здохне воно.
― Не здохне, доріжемо, ― втішає чоловік жінку.
― Дядьку, а масть ви підібрали в самісіньку точку? ― допитуюсь я, бо не дуже схоже, щоб лошата були найкращі на всю Літинщину.
― А як же інакше?! Ось подивись ― тепер срібло на них, ― ворухнув батогом паморозь на підручному, ― збереш срібло ― золото побачиш. Жаль тільки, що на борозному дрібна зірка. Але я її білою фарбою збільшу.
― А господи, чи ти недоколиханий, чи в тім'я битий? ― обурюється тітка Ликерія, не сумніваючись, що на борозному таки побільшає зірка.
― Сідай, Михайлику, провезу, як президента, і плати не візьму! ― крутнув дядько батогом над головою, а лошата прищулили вуха.
Я вискакую на духмяне з ромашкою сіно, охоплюю руками Івана, а дядько гикнув, трусонув віжками, цьвохнув батогом. І от під копаницями тьохнув, присвиснув мерзлий сніг, попереду заспівав дзвоник, а від саней, все більше дивуючись, почали втікати паркани, городи, дерева й хати.
― Ой, не жени так, Миколо, бо всі мої кісточки, мов на решеті, перетрусиш, ― застогнала тітка Ликерія, а ми з Іваном засміялися. ― Чуєш, не лети, мов байбас на весілля.
Та хіба тепер дядько Микола почує голос жінки?
― Вйо, мої, не чужі! ― шаленіє він, шаленіє сніг, зриваючись з-під копит і з-під крил саней, шаленіє світ, дугами відлітаючи від нас. От у мою душу вскакують і починають борюкатися острах і радість, а невидимий швець у міжпліччя забиває цвяшки. А лошата вже не чують під собою землі ― здається, от-от санки підіймуться вгору й полетять над здивованим селом. О, вже й знялися вони! Несподівано ми чуємо тріск, щось підкинуло нас ближче до сонця і жбурнуло набік? Ми всі, наче картопля, вивалюємося у сніг, а зверху нас накриває сіно, і рожни, і дошки, що повилітали з саней. Я тягнуся рукою до обличчя ― як воно там, а до мене водночас долітають два голоси:
― Тпру, тпру, змії!
― Хіба ж ти чоловік? Хіба ж у твоїй голомозині тримається розум? Чи ти покалічити-осиротити дітей найнявся? Діточки, лебедята мої, чи ви живі-здорові?
Коли я, обтрушуючи сніг і сіно, підводжусь на ноги, то бачу присоромленого дядька Миколу і вкрай обурену тітку Ликерію. Тепер з неї сипався сніг, наче з дерева, а на її жовтих лицях займалися давно пригаслі рум'янці.
― Хіба ж я відав, що вони такі? ― справдовується провинник. У нього навіть вуса посмутніли. ― От усе ж село знає, що маю в руках ведмежу силу, а вдержати цих зміїв ніяк не зміг. Та за ці лошата ми з тобою, голубко, озолотимось від голови до самісіньких п'ят.
― Аж до самісіньких п'ят? ― враз подобрішала тітка Ликерія і чогось зиркнула на свої закаблуки.
― Ще й за п'ятами трохи лишиться, ― не моргнувши, запевняє дядько Микола, і ми всі починаємо сміятись.
― І що ви скажете на це? ― примирливо розводить руками тітка Ликерія. ― Самі бачите: чоловік у мене ― як дуб, а розуму в баняку ― з жолудь.
― І нащо мої слова красти? ― не сердиться, а посміхається дядько Микола й починає вкладати в сани дошки, рожни й сіно. ― Сідайте, сідайте, на щастя, не обломились.
― Ви собі як хочете, а я пішки, бо ти, нерозсудливець, і душу на цвинтар завезеш. ― Тітка Ликерія рішуче обминає санки й прямує додому.
― І нащо трудити ноги, коли своя худобина є? ― дивується дядько Микола, торкається рукою потилиці, а далі звертається до нас: ― А ви, збитошники, теж пішадрала додому підете?
― А ми, дядьку, з вами хоч на край світу, бо так ще ніколи не їздили.
― Правда? ― радіє дядько Микола, і щось дитяче, зворушливе проходить по його кирпатому, веснянками приімленому виду.
― Правда, дядьку.
― Ну, спасибі, спасибі, ― дякує мені, хоча б треба було зробити навпаки.
Після цього дядько Микола поважніє і вже без вітерця довозить нас до свого двору, де смачно чухається об ріжок комори оте, з рукавицю завбільшки, порося, на якому має бути сало аж на дві долоні.
Дядько Микола одразу дістає вепра кінчиком батога:
― Ти чого, безпардоннику, вичухуєш сало? Це для того тебе годуємо, як герцога?
Безпардонник кувікнув, відскочив убік і здивовано задер на дядька рожевого п'ятака.
― Красивий, красивий, ― підхвалює його дядько, а нам з Іваном знову стає весело.
Від дядькової оселі я проворно вискакую в завулок і мету на ковзанку ― землі під собою не чую. Заяча шапка спадає мені на очі, я поправляю її помахом голови і мало не налітаю на батька. Рослий, широкоплечий, він легко йде по землі, дарма що на його плечах лежить кропив'яний, певне, з пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповільнює ходу і примружує одне око, оте, в якому й побіля якого найбільше назбирується насмішки.
― Ти куди отак метеш?
― Чого це мету?
― А хіба не бачиш, як за твоїми ногами метелиця знімається?
― Я назад не дивлюся.
― Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком ― і на ковзанку?
― Чого скоком-боком? Я прямісінько-прямо іду собі.
― Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лід, а другий на шевця. І тобі ще не надокучила ковзанка?
― Чого б вона мала надокучити?
― Ти ж туди ходиш, як піп до церкви. І за що тільки тебе вчителька хвалить?
― А ви й не знаєте? ― відповідаю сміливо, бо тато, бачу, в гуморі.
― Ні, поки що не знаю.
― То пояснити?
― Пояснюй.
― За те, що в моїй голові меншає полови.
― От чого не бачу, того не бачу.
Я роблено зітхаю:
― Зблизька, тату, завжди гірше бачиш, особливо в свого.
― Яким же ти язиканем став! ― дивується і посміхається батько, і посміхаються усі темні крапки в його сірих очах. ― А тепер ― гайда додому.
Радість одразу наче вітром здмухнуло, серце моє падає в холод, а губи квасніють.
― Чого це знову додому? Я ж тільки-тільки з дому. І дров нарубав, і Обмінній сіна заложив, і мамі води приніс.
― Не переробився?
На цю каверзу я вже й не знаю що відповісти, але так мені стає гірко, що й не кажіть. Батько це помічає і вже говорить лагідно, без насмішки:
― Треба, Михайлику, змолоти гречки, ― поворухнув на плечах свого кулика.
― На жорнах? ― питаю невдоволено, бо страх як не люблю крутити жорна: вихаєш ними, а тобі аж усередині вихається.
― Ні, на вітряку.
― На вітряку? ― оживаю трохи. ― Ми з вами поїдемо на вітряк?
― Поїдеш, синку, сам, бо мені зараз треба йти на роботу. Найнявся ― продався, ― і тато посмутнів. Тепер він аж вилузувався із шкури, щоб заробити на корівчину.
― На чому ж я поїду?
Тато зганяє з очей далеке видіння і насмішкувато зиркає на мене:
― Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас.
― Аби ж ви так завжди казали.
― Тебе похвали, то хата догори дном стане. То не догадався, на чому поїдеш?
― Еге, догадаєшся, що у вас...
― Запряжешся у свої санчата та й, присвистуючи, пометеш з гори у долину. Скільки тут тієї гречки? А вже скоро свят-вечір. Треба стільки млинців напекти, щоб ти за ними не бачив мене. То як?
― Де моє не пропадало! Поїду, тату!
― О, тепер бачу, що в твоїй голові трошки поменшало полови. Інший би, певне, більше сурмонився.
― Та хіба ж я не ваша дитина? ― одразу набиваю собі ціну, за це схоплюю "лепетун" і вже безжурно йду за батьком, намагаючись попасти у його сліди. А кроки в мого тата широкі, й, коли йому доводиться йти кудись із мамою, вона прохає, щоб він притримував ноги вуздечкою...
От уже клунок і хворостина від собак лежать на санчатах. Я вчеплююсь у мотуз і, як завжди, без особливої радості вислуховую усі мамині остороги:
― Ти ж не лети, як без голови, бо впрієш і простудишся. А коли вискочить яка-небудь собака, то май розум під чуприною, коли вона його не має. Як поїдеш до вітряка, не вергай клунок поперед себе, бо підірвешся і треба буде шептуху кликати. Попроси когось пособити. А увійдеш у вітряк, скинь шапку і поздоровкайся по-людськи. І не гасай від мучника до коша; вітру там без тебе вистачить. Борошно ж укладеш так, щоб гузир був зверху. І не забувай...
― Не забуду, мамо, ― одразу ж забуваю добру половину її осторог, смикаю санчата і вихоплююсь за ворота, що й досі мають звичку розмовляти з вітрами й морозом. А за ворітьми ширшає день, переганяє аж до неба підсинені тіні, а в саме небо врізались вітряки і намотують на свої крила сонячні нитки і час.
Відколи пам'ятаю себе, я люблю вітряки, люблю посвист їхніх крил, гудіння млинових жорен, і присвист, і зітхання ковша, коли він вбирає в себе зерно. Вітряки навіть входять у мої сни, оживають у них, як люди, і говорять, як люди. Я завжди з радістю їхав на вітряк і з дідусем, і з батьком, а тепер уперше їду сам. Це мене робить більшим у своїх очах: я вже зараз не якийсь шибеник, лихотворець, очмана, торохтій, пошкодерник, паливода, нечупайло, а батькові-матері помічник, який може і на людей подивитися, і себе показати. От аби ще на мені галіфе було, то пишався б я, мов турецький біб у горосі. Але мати не дуже поспішає вгнатися за модою і навіть запевняє, що за галіфе скоріше будуть чіплятися собаки.
З фільварку, прошурхотівши через ребристий міст, я опиняюсь на тій дорозі, що відділяє поле від левади. На леваді за верболозами тепер зібралося стільки синяви, що можна в ній брести по коліна, як водою. А як виграє на річці прострілений сонцем лід! Ось де я мав розкошувати з вітром, аби не стрівся з татом. Та хіба і зараз не можна з санчатами звернути на леваду? От поверну на городи і побреду по коліна в синьому цвіту.
Поки отак розмірковую, мене починає наздоганяти скрип саней і форкання коней. Навіть не оглядаючись, я узнаю, що це їде хтось із небагатих людей, бо упряж на конях не рипить ремінням, не обзивається залізом. Я звертаю з дороги, щоб дати дорогу коням, і радісно стрічаюсь з поглядом кошлатобрового діда Данила, рідного брата моєї бабусі, який теж їде на вітряк.
Ціле літо дід Данило живе на пасіці в лісах, а увесь рік пахне вощиною, медом і травами. Він має дуже гарні, що плачуть на морозі, очі, лагідну посмішку і трохи скорботні уста, на які не назбирувались ні злоба, ні погане слово. І такий він увесь чепурний та охайний, що мені одразу хочеться кудись заховати свої руки.
― О, Михайлику, бач, де ми здибались з тобою! ― радіють дідові очі, і радіють сльозинки в них. Він устає із саней, підходить до мене й кладе велику руку на мою шапку. І навіть од дідового кожуха віє не чимбарнею, а зіллям. ― Як ти, дитино, живеш?
― Добре, діду, живу.
― Воно й видно, ― смутніє весняний цвіт в очах старого бджоляра. ― А де ж Обмінну поділи, що сам чешеш на вітряк?
― Позички притерли їй ногу. Є ж такі люди, що не мають до худоби ніякого понятія.
― На корову ще не розжились?
― Ні.
― Вчишся ж добре?
― Добре, діду.
― Чував, що ти свіжопам'ятний у нас. Вчителька вуха не крутить?
― Вона в нас добра.
― І все одно вам треба, хоч зрідка, крутити вуха, ― від цього розум прибавляється в голові. Чого ж ти до мене влітку на пасіку не приїжджав? ― перекладає мій клунок у сани, а санчата причеплюе до рожна своїх саней.
― Якось так вийшло, ― сам дивуюсь, як я не заглянув на пасіку. ― В новому році неодмінно приїду.
― Гляди ж мені і вважай, що новий рік уже почався. Ти знаєш, як він починається? ― вмощує мене побіля себе і прядівляними віжками торкає коней.
― Ні, не знаю.
― Може, розказати, чи ти не з цікавих? ― сміються і плачуть дідові очі,
― Мама кажуть: такий цікавий, що далі вже нікуди. Розкажіть.
Дід Данило пускає в бороду і в вуса таку посмішку, наче він трохи глузує сам над собою, і неквапливо починає розповідати:
― Оце ж коли зима обриває з днів тепло, коли вони стають найменшими і найхолоднішими, то коваль над ковалями ― сам Сварог ― у своїй кузні кує новорічне сонце, кує, не покладаючи рук, ще й придивляється, щоб ніде не було окалини, бо тоді влітку не вигріються ні люди, ні худоба, ні дерева, ні рослини. Він у цьому знає толк і трудиться на совість. От скує він сонце і кличе до себе велетня Коляду. Приїжджає Коляда, впряжений у свої сани, як ти в свої санчата, вкладе на них сонце і їде та й їде, і їде та й їде з ним аж до самого неба. Доїде до неба, до нахололої сонячної оселі, підважить сани, а сонце скік з них у свою оселю, а з неї і вигляне до людей. От з цього дня і починається новий рік. Бач, ти й не читав такого? ― бринить насмішка в голосі старого.
І хоча я знаю, що це казка, а все одно вже бачу в кузні коваля над ковалями Сварога, а біля самісінького неба стрічаюся з Колядою, помагаю йому підважувати сани з сонцем, ще й одним оком заглядаюв ту оселю, де живе сонце, ― може, воно теж має дітей, то я з ними на ковзанку побіг би.
― От ми й приїхали, ― дід руйнує моє видіння.
Я зіскакую з саней і знову опиняюся перед іншою казкою ― перед посивілими крилами вітряка, що впилися сонцем і струшують на землю сльози.
На вітряку сьогодні завізно. Біля мішків і на мішках стоять і сидять селяни, а дехто навпочіпки гріється коло макітри з розжареним вугіллям. Поміж хліборобами дженджуриться в розкішній синій бекеші і сивій смушевій шапці Юхрим Бабенко. І хоча вітер наскрізь продуває вітряк, Юхрим не застібає своєї бекеші, ― хай усі бачать його австрійське галіфе та англійський френч, підперезаний ременем з долоню завширшки.
Юхрим таки доскочив свого: спочатку став працювати у волості податковим збірщиком і, хоча люди прозвали його волосним здирщиком, все одно якось вискочив у повіт і працює там аж фінінспектором. На новій службі він ще більше запишався, зашляхтився, але став менше вживати писарських слів ― кинувся до політичних. Тепер, кажуть, до Юхрима попливли грубі гроші, не стільки чисті, як нечисті. На його весіллі, розповідали гостроязикі, навіть пташине молоко було, а оркестр приїхав з Вінниці і для господаря грав тільки польку-бабочку. На службі зелені Юхримові очі помаснішали, коржасті щоки підійшли, притопили носа. Причепи під нього кілька волосинок ― і кіт котом. Я стою біля дверей, вбираю в ноги м'яке гудіння вітряка, і мені здається, що Юхрим от-от замурчить. Від цієї зовсім непотрібної думки сміх ну ніяк не може втриматись усередині. Я його чавлю, притримую губами, а він пирскає і надимає мої щоки. Ні, видко, не вийде з мене, як говорить дядько Володимир, гречної дитини, ― піду я в свій перчистий, веселогубий рід.
Юхрим підозріло черкнув мене поглядом раз, удруге і в'їдливо запитав:
― У тебе, жовтодзюбе, є баланс у голові?
― Натурально! ― зопалу відповідаю Юхримовим словом, а воно одразу спалахує в круглих очах інспектора таким зеленим зловістям, що я враз прикушую язик і розпутую ноги.
― Ти ще смаленого вовка не бачив? ― пригинаючись, посунув на мене Юхрим.
Я опиняюсь за ковшем і звідти здивовано й перелякано перепитую:
― Смаленого?.. Ні, не бачив.
― То побачиш! ― обіцяє Юхрим і намагається вхопити мене рукою за вухо. Я відскакую далі, а фінінспектор стає на моє місце й продовжує: ― Побачиш, побачиш! Як не тепер, то в четвер. Без смаленого вовка в тебе не обійдеться...
І Юхрим таки вгадав: не один раз у недобрі четверги крутився біля мого слова той смалений вовк, який одне око засклив вульгарним соціологізмом, а друге гнітючо-сірою підозрою...
Та це було потім... А зараз я маю неждану допомогу. До Юхрима підходить отой дядько Шевко, що вилітає з усіх служб, і презирливо питає:
― Ти чого, огиднику, причепився до дитини? Ще рано з неї податки тягнути ― дай підрости.
― Та хіба я за податком? ― розгубився Юхрим.
― А що ти інше вмієш? Ти вже й на рідну матір, і на стеблину, і на зернину дивишся очима збірщика. Нападлючив у селі, нападлючиш і в місті.
― А ви не збирали в селі подать із городів? ― ошкірився Бабенко.
― Так то ж була весела подать. У тебе на таку ніколи не вистачить кебети, ― неждана добрячо-хитра посмішка починає решетувати на обличчі дядька Шевка усі його веснянки: чоловік, певне, згадує свою останню посаду, прицмокує устами й нічутінку не журиться.
Минулого року його таки призначили уповноваженим по розподілу садибних ділянок. Дядько Шевко охоче взявся за цю роботу і встановив собі за наділ садиби незаконну оплату: дві пляшки самогону, десять яєць і кусень сала. Правда, увечері він свій прибуток чесно пропивав із людьми, ― нічого не приносив додому. І все б у нього було гаразд, якби одна тіточка, в якої не було шматка сала, не поскаржилась на нього дядьку Себастіяну.
За Шевка взявся громадський суд. Судили його в школі, згадували провини в минулому і дивувались, як він знову проліз на посаду. Нарешті хтось запитав Шевка:
― І ти, дрібносовісний, не міг нарізати бідній жінці город без сала?
― А на чому б я тоді яєчню пряжив? ― обурено відповів Шевко. І це наївне оправдування привернуло всіх до бідного дядька Шевка. Школа затряслась од сміху: реготали і слухачі, і судді, і позовниця. Вона першою сказала:
― Відпустіть його додому пряжити яєчню.
Шевко закліпав повіками і зворушено заговорив до позовниці:
― Спасибі, серце, і ходім до мене на вечерю. Я, чуєш, як добре попоїм, то моя душа тоді наче на подушці лежить...
А от на мене вітром налітає чорнобородий журавлистий мельник Іван, який живе за річкою і має дуже гарну жінку. Він теж, як більшість дорослих, має звичку прикидатися, не впізнавати тебе і так говорити з меншими, ніби вони тільки сьогодні побачили світ. Але хіба нам звикати до цього?
― Ти що, приїхав сюди зуби продавати? ― гримає дядько Іван і одразу робить три справи: грізно витріщує очі, трясе бородою і витрушує з неї муку.
― Нащо мені ця кумедія? ― споважнівши, відповідаю на запитання запитанням і, статечно торкнувшись рукою шапки, вклоняюсь мельникові.
― А чого ж ти щоки, як на вітер, надимаєш?
― Щоб краще вітряк молов.
І це дуже подобається мельникові. Тепер уже він сам починає сміятися:
― То ти, видать, хазяйська дитина. Чи не пристанеш до нас у прийми?
Тут уже я не знаю, що відповісти, тільки мовчки дивуюсь: чого це всі дорослі так люблять говорити дітям про сватання, одруження і прийми? Деякі родичі підбирали мені молоду ще тоді, коли я й до школи не ходив. Напевне, думають: нам оте в голові, що і їм? Дядько Іван, очевидно, догадався, що передав куті меду, і вже підходить з іншого боку:
― Ну, а ти часом не циганське або волоське дитя?
― Та ні, я біленький. А от ваша Люда чорнява, ― може, вона волошка?
― То ти навіть мою Люду знаєш? Чий же ти будеш?
Ой дядьку, дядьку, добре ви знаєте, чий я, і краще б не питали цього. Мені одразу стає незатишно на серці, бо згадую одну з своїх найбільш нецікавих пригод.
Вітряки завжди вабили нас, малечу, і своєю красою, і якоюсь таємничістю, і розмовою з самим небом, і особливо крилами, до яких, коли вони поволі рухались, можна було причепитись, на дурничку покружляти, завмираючи, побачити невидимі з землі села, ще й показати пастушкам свою одчайдушність. Робили це хлопчаки, робив і я. І от одного разу, коли, затаївши подих, я розкошував на крилі, хтось неждано зв'язав мене руками, віддер од крила, а далі вліпив кілька ляпасів по тому місці, яке найбільше провинилося перед людьми. І тільки після такої операції я побачив не так сердитого, як наляканого дядька Івана. Раптом він пригорнув мене до себе, і в його очах я побачив велику тугу.
― Що ти робиш, дитино? ― аж застогнав мельник. ― Зірвешся з крила ― батька-матір осиротиш або на безвік залишишся калікою. Жаль буде життя, та нічого не зробиш... Не гнівайся на мене ― бив тебе не я, а моя печаль.
Оті слова і туга в очах одразу розтопили біль і образу.
― Не будеш більше так робити? ― провів дядько рукою по очах.
― Ні.
― Побожись.
Я побожився.
― От і маю собі хрещеника, ― посміхнувся мельник і попрощався зі мною, як з дорослим...
Напевне, й дядько Іван згадав оте давне, але заговорив про інше:
― В тебе яка гречка?
― Яка ж вона може бути?
― Золота чи проста?
― Мішана: трохи золота, а трохи проста.
― Значить, на багатство йдеться, ― жартуючи, дядько Іван засипає в ківш моє зерно, а мене ставить до мучника.
― Чого ви пропустили на дурняк замурзу? ― невдоволено забурчав Юхрим Бабенко.
― Бо нема в дитини ні галіфе, ні бекеші, ― безжурно відповів мельник.
― Еге ж, еге ж, ― погодилось кілька голосів. ― Малого треба раніше відпустити. ― І добрі людські очі своїм теплом огрівають мене.
Я червонію од людської доброти і схиляю голову до мучника. А в нього вже летить-труситься мука, ще й окантовує себе чорною лускою. Це ж так приємно рукою вибирати тепле-тепле борошно, дихати його пилком, ще й прислухатися, як хтось над тобою, біля ковша, веде небилицю:
Увесь вітряк одразу вибухає реготом, а Юхрим знизу, від мучника, починає шпетити когось найнепотрібнішими словами.
― Аса, прояво! Хіба це про тебе говориться? Хіба ж ти один фінінспектор в галіфе? ― розважливо обзивається згори приємний баритон. ― І чого в тебе губа, як на коловороті, літає? Бач, якого при дітях налихословив, а вже й одружитися встиг. Коли вже ти, поганче, прийдеш по розум до голови, а не до іншого місця?
І знову усім стає весело, тільки один Юхрим шкварчить, як сало на вогні, і розтрушує зелену злість із очей:
― Я ще доберусь, розумнику, натурально, до твоєї шкури.
А розумник безтурботно відповідає:
― Видно, з чиєї голови виросте довбня.
І знову люди так починають перехитуватись от сміху, що мельнику доводиться крикнути на них:
― Та поменше витрушуйте регіт, бо аж завітрило, ― муку розвіє!
Уже присмерк обсіяв сніги ніжним рожево-блакитним пилком, коли я з борошном повертався в село. Позад мене крила вітряка перелопачували вітер і сніг, поперед мене в долині готувалися до весілля верби-наречені, а за ними ревнивим затуманеним оком дивилося небо. І от уже зникло це око, поголубіли верби, поголубіла дорога, крізь сніг туманом дихнула долина, а я собі йду та йду по самій середині раннього вечора. І легко йти моїм ногам по землі, і легко летіти моїм думкам по всіх світах...
От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. За мною поскрипують не санчата з клунком, а сани з самим сонцем. Нелегко мені саме сонце везти. Але я впираюсь ногами в землю і везу його аж до неба. Отут треба зібрати всю силу, підважити сани і в акурат пустити сонце в його оселю, щоб ним утішались і люди, і худоба, і поле, і ріки, і ліс.
І поки я обмірковую, як буду підіймати сонце, як потім загляну в його оселю, позаду неждано обзивається сміх. Я оглядаюсь і на клуночку бачу червону хустку, а голови не бачу.
― А хто це на дурничку причепився до саней?! ― гримаю на хустку, що прикрила мій клунок.
― Хі-хі-хі, ― озивається придушений сміх.
― Ану, покажися ― побачимо, кого веземо! ― грізніє мій голос.
― Це я, ― підіймає голову Люба і так заливається сміхом, що на її хустці починають танцювати пацьорки. Далі школярка зіскакує з санчат і аж перехитується од реготу.
― Отак весело?
― Таки весело! ― аж пританцьовує Люба позаду санчат.
― Сльота!
― Від сльоти чую, ― нічутінку не ображається дівчина.
― Звідки ж ти взялася?
― З хутора від своєї тітки Софії йду, від тієї, яку викрав дядько Василь.
― Викрав?
― Еге ж, бо в них така любов була, як у піснях. А батьки тітки Софії стояли не за любов, а за багатство. Так дядько Василь уночі викрав її в одній сорочці. І нічого-живуть собі, як люди... Я ще здалеку побачила тебе, підкралась, примостилась на санчата, а ти навіть і не почув.
― Теж мені вага, ― зневажливо кривлю губи. ― Скільки вас на фунт іде?
― І не задавайся! ― підходить Люба до мене і вхоплюється рукою за мотузок від санчат.
― Краще сідай ― підвезу!
― Тобі ж тяжко буде.
― Комарем більше, комарем менше ― все одно.
Спочатку я віз Любу, потім вона таке зморозила ― що підвезе мене! От було смішно! А далі ми виїхали на пагорб і почали спускатися втрьох ― я, Люба і клунок. Хто ж не знає, що головне у спусканні ― це внизу з розгону вивалитись у сніг. От і почали ми вилітати з санчат теж утрьох. А коли клунок придавив Любу, я поклав його біля верби, ― і нам удвох стало краще і їхати, і падати, і підійматися, і обтрушуватись.
Уже зорі засіяли небо, уже місяць вийшов парубкувати, а нам аж гуло у вухах від спускання. Та ось Люба першою почула з поля голос діда Данила.
― Що він тільки подумає про нас? ― сполохано запитала мене.
― Та доброго не подумає, ― погодився я, і ми чимдуж помчали в село, що вже низом вигойдувало тіні, а вгору посилало дими. На шляху, прощаючись, Люба сказала:
― Ти б колись, Михайлику, і до нас заскочив. Ідеш собі з ковзанки, то й заверни в наш двір.
― Якось і заверну. А кізочка у вас і тепер живе?
― Живе, бо куди ж їй з перебитою ніжкою? І сірі куріпки у нас є. Їх дуже хотів купити дядько Сергій. Йому, скаженому, хотілося вкинути їх у суп. А мама не продала, ― хай собі живуть! І принеси мені щось читати, а я тобі яблук дам. У нас навіть тіролька французька є, щічки у неї червоні, прямо, як у дівчини.
― Як у тебе?
― У мене ж смагляві... У-у-у, противний, ― уже спідлоба глянула на мене і ображено вузликом випнула уста.
― Це ж я пожартував.
― Знаємо, знаємо тебе, просмішника. У вашому роду всі насмішкуваті.
― Еге ж, ― погоджуюсь я. ― І найгірше, усі самі себе не жаліють: тнуть язиками, як ножами.
― Це ви такі, певне, від природи, ― посміхнулася Люба. ― Іди здоров.
І я пішов. А коли оглянувся, Люба ще стояла біля хвіртки, оббивала з чоботят сніг і дивилася мені вслід. Ні, вона таки славна дівчина, хоч і рідкозуба. Біля воріт мене вже чекали і тато, і мама.
― Доклешняв? ― насмішкувато запитав батько.
― Та якось дотарганився, ― поважно відповів я. ― На вітряку завізно було.
― За цей час можна було б і коня з копитами зварити. Чи, може, ти вчорашню воду доганяв?
― Та він, певне, з усіма горбками і собаками здоровкався, ― посміхнулася мати.
― Або на ковзанках чоботи дірявив, ― додав тато і так подивився на чоботята, що мої ноги обсипало жаром.
― Ще дитя воно, ― заступилася мати, ― та все одно вже маємо помічника.
― Авжеж! ― насмішкувато погодився батько, із розмаху вихнув мене вгору й посадовив на своє плече. Я з несподіванки зойкнув, обома руками охопив його шию, а до мене крізь коване гілля ясенів наближаються найкращі зорі мого дитинства і притишений спів отих далеких лебедів, що назавжди залетіли в мої сни і життя.