Спочатку вона не наважувалася повернути голову чи точніше, не могла, а тільки стояла, немов скам’яніла, не зводячи очей із прес-пап’є.
— Стояти на місці, інакше смерть! — почувся дитячий голосок, і вона оговталася. А придивившись, побачила двох близнючок — Поллі й Аннабел. Їхні носики були притиснені до шибки і здавалися білими гудзиками.
Вона кинулася до дверей. Зверху двері були зачинені на засув. Близнючки хихотіли, підштовхуючи одна одну, поки вона залізала на стілець, щоб дотягтися до засува.
— А що ти тут робиш? — запитала Аннабел, як тільки Мері впустила дітлахів у крамницю.
— Знову краде, — урочисто заявила Поллі. — Адже вона злодійка.
— Красти не можна, правда, Поллі?
— Ми її спіймали на гарячому.
— Бідна сиріткаї — сумно сказала Анна. — Просто їй ніхто не казав, що можна робити, а чого не можна.
Мері глибоко вдихнула повітря і повільно, із шипінням випустила його. Це, мабуть, Саймон їх так навчив. Яке приниження!
Поллі лагідно всміхнулася:
— Все буде гаразд, бідна сирітко Мері. Не бійся. Ми нікому не скажемо.
— Я не крала! — Мері вимовила ці слова так люто, що близнюки відступили назад, а в їхніх круглих оченятах застиг переляк. — Я розумію, вас здивувало те, що я тут, — додала вона трохи лагідніше, — але нічого страшного в цьому немає. Просто Саймон вирішив показати мені дещо з речей вашого дядька. Наприклад, арфу і музичну шкатулку…
Мері не наважилася спуститися в підвал, щоб покликати у свідки Саймона, боялась, що вони підуть слідом за нею. Вона лише стала на верхню сходинку й крикнула вниз:
— Саймоне! Саймоне! Поллі-Анна тут!
— Що? — Він підійшов до сходів і глянув угору. — Що ти сказала?
— Поллі і Анна тут, — безпорадно повторила вона, сподіваючись, що він зачинить двері підвального приміщення і що Крішні не спаде на думку піти за ним.
Саймон вибіг нагору.
— Чого ти розкричалася? Не могла спокійно сказати? — накинувся він на неї і заштовхав близнюків назад у крамницю. — А ви чого сюди прийшли? Адже ви знаєте, що вам сюди вхід заборонено? Чіпаєте речі…
— Нас впустила вона, — сказала Поллі. — Вона чіпала речі.
— Брала в руки.
— Роздивлялася їх.
— Вони думали, що я краду, — сказала Мері.
Саймон якусь хвилю дивився на неї так, ніби сумнівався: а може, й справді вона збиралася красти? Мері твердо витримала його погляд, і Саймон почервонів.
— Пробач, — сказав він.
— За що ти вибачаєшся? — запитала Анна.
— Ні за що.
— Ні, ти за щось вибачався. — Анна стояла між ними, переводячи погляд то на Мері, то на Саймона. — Може, ти наступив їй на ногу?
— Ні. — Саймон глянув на Мері й сором’язливо всміхнувся.
Вона також усміхнулася йому у відповідь, і Анна, привернути до себе увагу, сіпнула її за рукав.
— Ти знаєш, чому він вибачився?
— Авжеж.
— Чому?
— Він вибачився за те, що погано подумав про мене.
— Він тобі сказав про це?
— Ні, я здогадалася.
— А про що ти здогадалася?
— Це таємниця.
— Я люблю таємниці. — Анна сунула свою теплу пошерхлу ручку в руку Мері.
— І я також, — сказала Поллі.
— Що ж, колись і в нас з вами буде спільна таємниця, — сказала Мері, всміхаючись до Саймона, і раптом чомусь подумала про те, що було б добре, коли б і вона мала дві такі потішні сестрички, яких можна було б дражнити і з якими можна було б мати спільні таємниці. І розповідати їм різні історії…
— Розкажи нам про свою таємницю зараз, — попросила Анна. — Будь ласка, Мері.
— Тільки знай, що ми не любимо розповідей про фей. Ми любимо лише про людей.
— Гаразд, — сказала Мері. — Жила собі дівчинка-сирота. Її тато з мамою загинули в страшній авіаційній катастрофі — від них не залишилося нічого, крім зубів і купки обгорілих кісток, — і вона змушена була перейти жити до свого старенького сліпого діда і жорстокої тітки…
— Тітка була сувора?
— Гірше того. Вона була жорстока. Вона била її і годувала самими недоїдками.
Тремтячим шепотом Мері розповідала їм про синю пляшечку з написом «Отрута», про те, як зла тітка прокрадалася в кімнату сирітки, щоб пересвідчитися, чи та спить, і стежила за нею, коли вона хворіла, сподіваючись, що вона помре, як не дозволяла їй заводити собі друзів відбирала в неї іграшки…
Близнючки слухали, важко дихаючи і не зводячи з неї очей.
— А тоді вона вбила її? — несподівано запитала Поллі. — Та дівчинка вбила свою тітку?
— Я на її місці вбила б, — сказала Анна. — Я її застрелила б. Бах! Бах!
— Ну й кровожерливі! — сказав Саймон, який знову повернувся до крамниці.
— Ні, по-моєму, не вбила. — Мері сподівалася, що Саймон довго не слухатиме її. — Закінчилося тим, що дівчинка втекла туди, де ніхто не міг знайти її. На безлюдний острів чи ще кудись, де вона змогла надійно заховатися.
— А ти збираєшся тікати, сирітко Мері? — запитала Поллі.
— Єдиний, хто зараз тікатиме, це ти, — втрутився Саймон. — Ти знаєш, котра година? Вже близько дванадцятої, і мама чекає нас до недільного обіду. — Він глянув на Мері. — Підеш з нами? Ходімо, якщо ти голодна…
Оскільки Мері сказала йому, що тітка Еліс морить її голодом, відмовлятися було незручно.
— Я повинна бути вдома о пів на другу.
— Тоді все гаразд, устигнеш, — сказав Саймон. — По неділях ми обідаємо рано.
— Біда в тім, що є люди, які люблять вигадувати різні історії, — сказав Саймон, коли вони вже йшли набережною, а близнючки бігли попереду й не могли їх чути.
Мері відчула себе ніяково, але тільки на мить. Він мав на увазі не її, а Крішну. В телефонному довіднику Лондона було дуже багато Пателів, але жоден з них не жив на Бекінгем-пеліс-терас.
— Це ще не означає, що його дядько там не живе, — відповіла Мері. — Може, просто його нема в телефонному довіднику.
— Так, це старий довідник, — погодився Саймон і зітхнув. — Річ у тім, що Бекінгем-пеліс-терас знаходиться в Белгравії, де розміщені всі посольства. Там живуть дуже багаті люди.
— Крішна сказав, що його дядько багатий.
— По-перше, я в це не вірю, — пирхнув Саймон.
— Чому?
— Тому що всі іммігранти бідні, — зневажливо пояснив Саймон. — Це кожен знає. Через те вони і їдуть сюди.
— Він міг розбагатіти вже після того, як оселився тут.
Саймон стенув плечима.
— Ти хочеш сказати, що Крішна бреше?
— Не зовсім так. Найімовірніше те, що бреше його дядько.
— Звідки ти взяв?
Саймон відповів не одразу. Він схилив голову, засунув руки в кишені й наморщив чоло. Відтак сказав, повільно вимовляючи слова:
— Я ще можу припустити, що в нього є дядько в Лондоні, але те, що він багатий і має «кадиллак», — це просто вигадка! Мені здається, він написав їм, що розбагатів, аби тільки похвалитися… Люди іноді так роблять. Вигадують, щоб здаватися в очах інших кращими, ніж вони є насправді…
Мері, яка мала б розуміти справедливість його слів краще за будь-кого, раптом обурилася:
— Сам ти вигадуєш! Адже ти не знаєш, як було насправді. Це нечесної Я передам Крішні все, що ти про нього кажеш.
— Це буде підло з твого боку. Я ж розказав тобі під секретом. Це наша спільна таємниця.
Мері подивилася на нього і, зустрівши його привітний, чесний, схвильований погляд, відчула сором.
— І тому ти сказав, що ми не повинні писати йому листа? Ти вирішив, що дядько не живе за тією адресою, яку назвав Крішна, і побоявся, що лист потрапить до чужих рук?
Саймон безпорадно кивнув головою і сказав:
— Саме таку адресу він і повинен був повідомити. Він, мабуть, думає, що в Лондоні всі живуть біля Бекінгемського палацу.
Саймон, мабуть, має рацію, подумала Мері. На багатьох речах він розуміється краще за неї. Але, з другого боку, квартира її батьків була неподалік від палацу, хоча вони не дуже багаті. Зрештою, Бекінгем-пеліс-терас може бути і бідною вулицею…
— Треба поїхати й подивитися. Я можу хоч завтра виїхати в Лондон. В мене є гроші в скарбничці, а крім того, я попрошу тітку, щоб дала мені з собою поїсти, скажу, що весь день проведу на пляжі.
Саймон копнув ногою камінець.
— Твоя поїздка може виявитися марною. А що, коли його там нема?
У нього був такий пригнічений і стурбований вигляд, він так зігнувся, ніби ніс на своїх плечах важку ношу, і в Мері урвався терпець:
— Якщо нема, тим гірше для нього. Ти тільки не хвилюйся, Саймоне…
Поллі, яка зупинилася, щоб почекати їх, і почула слова Мері, раптом сказала:
— У Саймона дуже неспокійна вдача. Так наша мама каже.
— Мама каже: «Незрозуміло, в кого він такий удався», — додала Аннабел.
Мері також не могла цього зрозуміти, коли вони прийшли в «Харбор-в’ю». Здавалося, що в цьому домі нікого ніщо не хвилювало, і вже достеменно його мешканців не турбували гамір та розгардіяш. Вузький коридор був весь завалений возиками, іграшками, великими картонними коробками; стояло тут і наповнене водою відро, — ніби хтось збирався влаштувати біг з перешкодами. В кімнаті зібралася вся сім’я: двоє малюків, мама, бабуся і огрядний чоловік у сорочці з короткими рукавами — Саймонів батько, здогадалася Мері. Разом із Саймоном, з нею самою, з Поллі-Анною їх виявилося у цій маленькій кімнатці за великим столом аж дев’ятеро, і всі вони навперебій почали голосно розмовляти, намагаючись перекричати радіо, з якого так гучно гриміла музика воєнного маршу, ніби його виконували одразу кілька духових оркестрів. Незважаючи на голосну розмову, Мері так і не змогла розібрати, хто що сказав, але зрозуміла, що її мабуть, відрекомендовують, бо троє дорослих кивнули їй і заусміхалися, а Саймонова мама, прибравши зі стільця, що стояв збоку, купу одягу, присунула його до столу.
Стіл був накритий до обіду, але тепер по ньому повзав старшенький з малюків, хапаючи ножі, виделки і скидаючи їх на підлогу. Єдиний, хто це помітив і кого це занепокоїло, був Саймон. Він зняв малюка і посадив на стільчик. Обличчя в нього було зосереджене й похмуре. Він дав малюкові ложку, і той почав нею голосно стукати, а тимчасом Саймон заходився збирати розкидані ножі й виделки. Мері подумала, що людині, яка любить, щоб речі були завжди на своїх місцях, нелегко живеться в цьому домі.
Однак їй самій увесь цей гармидер був до душі. Ніхто не велів їй піти помити руки, ніхто не спитав, що вона робила цілий ранок. Перед нею поставили повну тарілку смаженої свинини з овочами й не переставали навперебій і весело кричати один до одного, поки Саймон підвівся і вимкнув радіо.
— Отак краще буде, — сказав батько. — Тепер ми хоч чутимемо одне одного.
— Мовчання — золото, — сказала мама.
— І нічого не коштує, — додав Саймон. — Варто лишень повернути вимикач, і все.
— А я й не помітила, що радіо говорить, — сказала Саймонова мама і підморгнула Мері.
Це була бліда, худенька й миловида жінка у фартусі. Вона когось нагадувала Мері, але дівчинка не могла збагнути кого.
— Поки його вимкнули! — сказав містер Трампет і голосно розсміявся.
— Ми не повинні кричати, — зазначив Саймон. — Кричати можна тільки в тому випадку, коли хочеш розвинути легені.
Однак усі вони і далі розмовляли на підвищених тонах.
— Ти вже наїлась, Урсуло? — запитав Саймонів батько.
— Вона не Урсула, вона Мерії — крикнула Поллі. — Вона сирота.
— У неї немає ні братів, ні сестер, — докинула Анна.
— Іноді й мені хочеться, щоб їх у мене не було, — сказав Саймон. — Перестань дути в молоко, Поллі, бридко дивитися.
Його мати всміхнулася до Мері й ще підклала їй на тарілку соковитий, хрусткий шматочок свинини. Мері зрозуміла: вона зробила це через те, що й справді приймала її за сироту, і, хоча й усміхнулася у відповідь, відчула, що шматок застряг у неї в горлі.
Поллі, прикрасивши себе молочними вусами, почала пускати бульки. Анна глянула на Саймона й захихотіла.
— Бридко дивитися. — Саймон повернувся до матері. — У них жахливі манери.
— Хіба їм заборониш, любий, — сказала мама.
Саймон почервонів, засовався на стільці і раптом вибухнув:
— А ти й не пробувала забороняти. Ти дозволяєш їм робити все, що вони хочуть: розмовляти з напханим ротом, розхлюпувати молоко…
— Саймоне! — сказав батько.
— Дурненький Саймон, — підхопила Анна. — Він так каже через те, що Мері прийшла до нас. Він думає, що вона королева.
Поллі загиготіла як ненормальна і почала погойдуватися взад і вперед у своєму кріслі.
Саймон із силою втягнув у себе повітря і почервонів дужче. Здавалося, він ось-ось лусне.
— Саймоне! Саймоне! Саймоне! — заспокоював його батько.
Саймон повільно й тихо видихнув. Він підвівся і, не дивлячись ні на кого, почав збирати порожні тарілки.
Відтак виніс їх із кімнати, ногою зачинивши за собою двері.
— Він думає, що ми його принизили, — батько похитав головою і вдав, що витирає з очей сльози.
— Подумаєш, образився! — сказала бабуся.
Вона кумедно закопилила губи й скосила очі, як ображена герцогиня, а близнята захихотіли, зацокотівши зубами об краї склянок з молоком. Їхні тугі щоки блищали, немов рум’яні яблука.
— Не розумію, звідки в нього такі поняття, — дивувалася місіс Трампет. — Я певна, що Мері приймає нас такими, як ми є, правда Мері?
Мері не знала, що відповісти, й тільки всміхнулася. А про себе подумала, що нечесно з їхнього боку насміхатися з Саймона за його спиною. Але коли він повернувся з величезним яблучним пирогом у руках і його мама сказала: «Дякую тобі, любий. Що б я робила без тебе!» — Мері зрозуміла, що всі вони люди добрі і люблять одне одного.
Зверху пиріг був залитий солодким брунатним кремом, а по краях з нього сочився блідий яблучний сік. Мері спочатку з’їла один великий шматок з кремом, а потім і другий. Коли їй запропонували третій, вона з жалем похитала головою.
— Ти впевнена, що більше не хочеш, люба? — запитала місіс Трампет майже так само стурбовано, як це робила тітка Еліс.
— Цілком упевнена. Дякую, — відповіла Мері. — Більше не можу.
І тут вона згадала, що їй доведеться їсти ще раз. Мері глянула на годинник. Було вже по першій, а о пів на другу вона мала знову сісти за стіл і обідати вдруге.
— Як ти почуваєшся, моя люба? — запитала місіс Трампет. — Чогось ти дуже бліда.
Через півгодини тітка Еліс сказала те саме:
— Як ти почуваєшся, моя люба? Чогось ти дуже бліда.
Мері глянула на тарілку зі смаженою свининою, яка стояла перед нею — світле м’ясо і хрусткі темно-брунатні шкварки, — і її занудило.
Тримаючись з усіх сил, вона тільки копирсалася в тарілці.
— Я так і знала, що не можна було давати тобі тих сендвічів, — журилася тітка Еліс.
Дідусь глянув поверх своїх окулярів.
— А знаєш, Мері, багато дітей були б раді такому обідові. Наприклад, діти в Африці, які вмирають з голоду.
— Ну й віддайте його їм! — сказала Мері і згадала про хлопчика з Африки, який хоч і не вмирав з голоду, але із задоволенням з’їв би тарілку смаженої свинини. — Запакуйте його і вишліть посилкою, — додала вона і подумала, що якби вони знали, як було насправді, то й справді вислали б. Від цієї думки вона розсміялася.
А розсміявшись, ніяк не могла зупинитися. Шматочки свинини й смаженої картоплі, що їх вона не встигла дожувати, вилетіли у неї з рота прямо на стіл, що його ретельно відполірувала тітка Еліс.
Можна просто померти зо сміху, подумала Мері…