22 березня 1919 року близько 10-ї ранку неподалік Житомира (з боку села Станишівки) почулися рушничні постріли. Це вступили у бій проти більшовиків застави 3-го Сумського куреня 4-го пішого полку Січових стрільців та 3-го куреня 2-го Залізничного полку.
З кожною хвилиною рушнична стрілянина ставала густішою. Незабаром до неї приєдналося цокотіння кулеметів. На залізничному вокзалі Житомира враз все ожило й заметушилося: адже було зрозуміло, що то пішли в наступ більшовики — в надії знову відбити губерніальне місто.
Ось загуркотіли колеса і до перону наблизився імпровізований панцерник 2-го Залізничного полку, що охороняв лінію Житомир — Кодня — Бердичів. Усі кинулися до нього за новинами. Ще не встиг потяг зупинитися, як із нього залунало:
— Большовики наступають! У нас води немає. Швидше вперед!
Заклик було звернено до команди іншого потяга, який належав 4-му пішому полку Січових стрільців. І той одразу ж рушив у бік Кодні й невдовзі зник на повороті за садом.
Пройшовши під мостом шосе, він вигулькнув на широку долину. Он вже й Тетерів. За мостом через річку, де колія зникла у вузькому проході, який творили круті стіни розрізаного горбка, піднімався білий димок: там очікував свого противника грізний більшовицький панцерник, у народі прозваний «черепахою».
Праворуч від колії, між нею та лісом, що майже від самого Житомира тягнувся темною смужкою у напрямку на Бердичів, розкинулося село Станишівка. За нею і клекотів бій.
Постріли помалу віддалялися.
— Наші женуть! — радісно загукали на бронепотязі.
Стрільці показували один одному на крапки на небосхилі: темна смужка тих крапок маліла, за нею посувалася інша лава, теж зменшуючись у розмірах.
— Але чого ж це ми не їдемо вперед?! — захвилювалися козаки. — Що ж це наш полковник заснув?!
Та полковник мав рацію: адже далі колія завертала, а підставляти бік суворій «черепасі», що спокійно чекала помилки з боку «петлюрівців», було вкрай необачно. Надто небезпечний противник очікував український «бронепотяг», змонтований із звичайних «теплушок».
Залишалося спостерігати. Несподівано звуки бою, що вже були затихли, з новою силою спалахнули і наблизилися.
Стрільці застигли. Серця їхні наче обірвалися: стало ясно, що за горбком, де сховалися обидві лави, ситуація різко змінилася.
І справді… Відступ 19-го совєтського полку був маневром, щоб затягнути у пастку 3-й курінь і підставити його фланговій атаці з лісу, де зосередився 21-й червоний полк.
Важко передати, що робилося в серцях козаків, коли на них із лісу навалився ворог, а 19-й полк, що досі відступав, раптом перейшов у наступ. Великої праці коштувало командиру 3-го Сумського куреня полковникові Ф-чу, чоловікові хороброму і спокійному, щоб привести до порядку лаву.
Відступали без поспіху, відстрілюючись і втоптуючи залишки звірячого страху в мокру від талого снігу ріллю.
А сумський реаліст Микола Лівенців, попри смертельну небезпеку, навіть фотографував ворожу лаву, що насувалася. Микола був закоханий у фотографію, і ця любов перемагала страх.
Поруч нього строчив із «Люїса» Володимир Лівенців, даючи можливість братові зафіксувати небезпечну мить.
Одна світлина зроблена.
— Відступаємо? Он де наші вже.
— Ні, хочу ще одну…
Пристрасть до фотографії виявилася фатальною: замість другої світлини Микола отримав кулю. Володимир Лівенців жбурнув кулемет і з бинтом у руці кинувся виручати брата.
А лава козацька відходила… А лава більшовицька наближалася…
Он новоявлений козак-китаєць із рівчака поливає розпеченим залізом червоних. Він так захопився і знавіснів, що висунув свій «Максим» вперед — за рівчак. Його жовтувате обличчя зблідло і настільки скривилось від люті, що важко було пізнати чоловіка. Скажено блукаючи «одиноким оком», він на всі боки поливав із «Максима».
З лави, що віддалялася, йому кричали:
— Ходя! Назад!
— Моя назад не хаді, моя стреляй! — коротко відповів ходя і з ще більшою люттю наліг на кулемет…
Он падає з перебитими ногами поручник К-в. Козаки, що були поруч, підхоплюють і на шинелі тягнуть його за собою.
— Панове, киньте, — каже шляхетний поручник, — все одно загину, а так, може, ви втечете.
Козаки не відповідають, лише сопуть і тягнуть далі.
Ось на курінного Ф-ча насіло кілька червоних. Він холоднокровно розстрілює їх із браунінга, але й сам падає, поранений трьома кулями. І його козаки підхопили та на шинелі намагаються врятувати від лютої розправи.
Втрата командира позначилася відразу: лава безладно побігла. З відстані ста кроків розстрілювали її червоні…
А тут ще заговорила «черепаха».
— Бу-у-у!.. Ба-а-ах! — гримала шестицальовка.
Жах опанував стрільців — хоч і гатила «черепаха» не по них, а по їхньому «бронепотягу». Його командир, полковник К-ко, що виконував й обов’язки машиніста, ухиляючись від більшовицьких гостинців, пересував ешелон із місця на місце — то вперед, то назад.
Двері вагонів українського потяга були розчахнуті навстіж: команда з великою напругою і болем у серці намагалася зрозуміти, що діялося за горбком.
— Бу-у-у!.. Ба-а-ах! — рвалися над нашим «панцерником» ворожі стрільна.
— Ж-ж-ж-ж-ж! — свистіли осколки і кульки шрапнелі.
Стрільці потяга не ховалися — настільки заворожив їх бій.
Ось між крайніми будинками Станишівки замаячили фігури.
Полем все ясніше розлягався ординський крик: «Ура-ра-а!» Вже можна було розгледіти січовиків в однакових сірих шинелях та касках, які тікали з села в бік залізничного мосту через річку Тетерів — якраз туди, де стояла «черепаха». Їх переслідував натовп різноманітно одягнених червоних… Долю втікачів неважко було передбачити.
А тут ще розгорівся бій у запіллі — на околицях Житомира…
Раптом стрільці, що купою стояли біля дверей вагонів, побачили, як вздовж лісу в бік Станишівки шалено мчать вершники й тачанки скорострільної сотні їхнього полку. З’явилась надія… Але до бою вже розгортався 5-й «Чертовский» імені Л. Троцького кавалерійський полк. Ще хвилина-друга, і втікачі-січовики будуть посічені й порубані. Їхні очі з надією зверталися до свого бронепотяга. Порятунок міг прийти тільки від нього.
Але він мовчав…
— Пане полковнику, дозвольте стріляти! — почувся голос начальника кулеметної команди.
— Своїх постріляєте! — тривожно відповів командир потяга.
— Ні! Наші ж під горбком, он — у касках. А червоні — на горі, кричать «ура».
— Берете відповідальність на себе?!
— Беру!
— Беремо! — покривали голос свого начальника кулеметники.
Ще не пролунала команда стріляти, як у бійницях грізно зарухалися люфи кулеметів.
— 18, 20! Вогонь!
— Та-та-та-та-та-та!
Мов скосило червоних. Стала й кіннота 5-го «Чертовского» ім. Троцького полку, яка вже була почала переслідувати січовиків.
— Цик, цик! — застукали кулі по колесах і металевих частинах вагонів.
Кулеметники не звертали на них уваги.
Двері широко відчинені. Хто не має кулемета, стріляє з рушниць. Ось у відкритих дверях встановлюють «Кольт», знятий із протилежного боку вагона.
— Ха-ха-ха-ха-ха-ха! — дико заливаються «Максими».
Люто сміється й «Кольт».
Кулі залили верх горбка, накривши червоних. Таку зливу витримати було неможливо, і москалі побігли назад, залишивши купу забитих і поранених.
Червоні зникли в селі. Замовкли кулемети, лише наша трьохцальовка била по ворожій кінноті. Кілька снарядів послали й у бік «черепахи». Вони розірвалися прямо перед нею, засипавши її панцир землею.
«Черепаха» відповіла, але, побачивши, що український «бронепотяг» рушив уперед, завбачливо почала задкувати і зникла за горбком. А з Житомира линув дзвін: бум-бум-бум-бум-бум…
Очі стрільців повернулися у бік міста. Здивуванню їхньому не було меж: від міста лава за лавою йшли його жителі!
«Старі, молоді, міщани, учні, торгівці, — згадував учасник бою Василь Афанасієвський, — все без ріжниці віку та стану… Ось іде в потертій чорній «шинелі» з міністерськими ґудзиками високий, стрункий, із довгою сивою бородою дідусь, а поруч із ним навіть без рушниці (крокував) його син-гімназист. Але й частина передостаннього ряду і ввесь останній ряд — теж не мають рушниць. «Може, заб’ють кого чи ранять — і дістану рушницю!» — гадає кожний. Далі мерехтять хустки жіноцтва, що зі старою білизною поспішає допомогти раненим. Дивне почуття при погляді на таку картину охоплює навіть тих, що у безупинних боях втратили людське почуття».
На очах у багатьох виступають сльози. «Вперед на ворога! Бийте катів!» — наче вистукує серце у грудях…
На вулицях Житомира бій вже згас. Звідти бахкають у бік 5-го червоного кавалерійського полку дві гармати.
Зачулася стрілянина й у Станишівці: це хлібороби з-за хат і тинів розстрілювали червоних, які намагалися сховатися в селі. Кулі сипалися чи не з кожної брами, чи не з-за кожної хати.
Червоні в паніці тікали, лишаючи десятки поранених товаришів. А за втікачами вже неслися озброєні месники. Напереріз окупантам вибігали й хлібороби інших сіл.
— Держи, держи! Коміса-а-ар!!! — лунають крики.
І комісар, який серед інших виділявся доброю одежею, вмить опинився в палких селянських руках. Його довго не мучили — не було часу. Кинувши бездиханне тіло, хлібороби вже мчали за іншими.
— Лови, лови його! Стій, сучий сину! — звідусіль розкочувалися вигуки.
Ненависть до червоних катів була такою, що ворогів у полон не брали… Все ж дехто вів бранців до бронепотяга.
Тим часом до Станишівки підходила лава житомирян. Дорогою в неї вливалися селяни. Хлібороби суттєво продовжили її ліве крило, і воно сховалося за обрієм.
Лава йшла мовчки, не стріляючи — бо не було в кого.
Червоні розбіглися.
Ось житомиряни насунулися на місце ранішнього бою. Жінки шукали поранених січовиків, але таких не виявилося: всіх їх добили червоні.
Он лежить фотограф-аматор. Руки його застигли, ніби він ще тримав перед очима фотокамеру. На крок від нього впокоїлося інше тіло. Верхньої частини голови немає — вона збита разом із каскою прикладом рушниці. Залишилося лише підборіддя, до якого наче приріс вузький ремінь від каски. В холодних руках вояка біліє бинт. Оцей бинт і посвідчення, яке мав кожний січовий стрілець, дають змогу пізнати загиблого — це Володимир Лівенців, брат фотографа.
А он проколотий кількома багнетами ходя…
У Житомирі ще не знали результату бою. Тож, коли до вокзалу приїхала за набоями дрезина, до неї кинулися люди:
— Ну як там?! Далеко більшовики?!
На вокзалі вешталися збуджені учні та гімназисти. Вони чіплялися до козаків:
— Де б мені дістати рушницю?.. Пане добродію, дайте патронташа — всі кишені подерті, не маю куди покласти набої…
Вмить наповнена набоями дрезина рушила назад. За нею спостерігали уважні очі козаків, які стояли вздовж колії з великими шматками хліба та сала в руках.
— Козаче! Де дістав їсти?
— А ось на фірах вивезли в поле селяне й роздають!..
«Бронепотяг» чекав дрезину на роз’їзді 28 версти. Завантаживши набої, він рушив далі — на станцію Кодню.
У Кодні більшовиків вже не було. Тож снаряди полетіли на станцію Рею.
Тим часом підключились до телефонної лінії і почали слухати розмову між Реєю і Бердичевом I.
— На что вам паровози? — питав якийсь москаль.
— Как на что?! Грузиться: нас уже абстрєлівают! — відповідав інший.
— Паровозов нєт.
— Что ж дєлать?! Полки растьопани совєршенно…
— Да что там случілось?! Бой же шол уже на уліцах Житоміра!
— Да бранєвік проклятий! Убілі таваріща камісара, ранілі в живот таваріща камандіра…
Розмова ця зайвий раз переконала, що наступ треба продовжувати — ворог деморалізований. Але від отамана Беня надійшла команда припинити наступ і відтягнути війська, залишивши тільки застави.
Наказ цей обурив козаків. Вони рвалися вперед…
Та що робити? Мусили підкоритися.
На ранок у штаб групи зголосилося понад дві тисячі добровольців-селян.
Охочі все прибували й прибували…
Вони зіграли важливу роль у боях, що розгорілися за кілька днів на шосе Житомир — Коростишів — Київ.