У ніч проти 3 червня 1919 року більшовики відступили з Кам’янця-Подільського. Та далеко не завіялись, а укріпились у Гуменецькому лісі. Близько 15-ї години до міста увійшло українське військо. Розташувались на площах, зокрема й біля семінарії.
На другий день, 4 червня, близько полудня, частини Армії УНР рушили далі — Проскурівським шляхом, але біля Гуменецького лісу передові відділи потрапили під обстріл. Трохи відступивши, встановили на позиції гармати і почали гатити по лісу.
Обстрілювали, доки не витурили з нього більшовиків.
Й пішли слідом за ними.
Але в українських частинах було неспокійно: у багатьох козаків та старшин виявилася гарячка. Тож один за одним вибували вони з ладу й поверталися назад у місто, з якого недавно вийшли.
Звозили козаків до земської губернської лікарні. Коли підтверджувався діагноз тифу, їх переводили до бараків.
За кілька днів бараки вже були переповнені.
Люди лежали в коридорах, на підлозі. Вони були брудні й голодні. Коло кожного лежав шматок чорного хліба й склянка з чаєм без цукру. Раптом озвався один козак:
— Сестрице, хіба ж це не українська лікарня?
— Як же ні? Українська, — відповіла та.
— Ну, а коли українська, то чому тут більшість сестриць і лікарів цвенькають по-кацапськи?
— Мабуть, не вміють по-українськи…
— Не вміють, — продовжував козак, — бо не вірять в Україну, але помиляються. Ось ми видужаємо, підемо знову на фронт, виженемо тих клятих московських окупантів і покажемо їм, що Україна є і буде. Тоді вони не посміють з нами говорить по-кацапськи.
— Так… так… так… — підхопили слабкими голосами інші козаки…
За кілька днів після цієї розмови козака і його товаришів уже не було в бараках — їх відвезли лікарняним катафалком до братської могили.