Трагічний листопад 1919 року. Решки української армії зійшлися в Любарі на південно-східній Волині. Навколо лише вороги: більшовики, денікінці, поляки та волохівці.
Тиф косить залишки мужнього війська.
Страшна катастрофа надій і доль…
Свою особисту та національну трагедію тисячі людей сприймали стоїчно. Не було розпачливих криків, галасливих обвинувачень на адресу тих, хто завів військо у безвихідь. «Дисципліна в частинах була зразкова». Люди вмирали мовчки, інші мовчки чекали своєї черги. «Не чулось ні сміху, ні жартів; (було) тихо й сумно».
Ті, що могли ходити, мріяли про похід у запілля ворога — «і лише в ньому бачили єдиний порятунок — як власний, так і загальної справи».
На переході між Любаром і Улановом старшину Василя Сахна, хворого на тиф, залишили у старої вдови. Занесли прямо з воза і поклали на сіно, розстелене на підлозі. А самі поспішили далі.
«Господиня не була здивована, ані рада, ані не рада…»
— Ось і доходився, доблудився, — сказала вона. — Положили, й лежи. А мати дома хай чека. Та й мені буде робота. Не дай Боже, вмреш, треба робити труну, а з чого я зроблю? Дошки, що на лавах, тримаю для себе.
— Мамо, що ви кажете, може, й не вмре, — втрутилась сімнадцятилітня дочка її Орися.
— Тобі яке діло, що я кажу? — розсердилася жінка. — Твоє діло мале.
А потім погодилася:
— А може, й не вмре… Ти ліпше накрий його, бачиш, як труситься.
І Орися накрила козака кожухом, який зняла з себе.
Очуняв він за кілька днів. Лежав на лаві, з якої господиня збиралася робити труну, на чистій постелі. Господиня сиділа поруч.
— Може, дати поїсти? — лагідно запитала вона.
Видно було, що вона рада, що козак прийшов до тями.
За декілька днів Василь вже ходив — сили прибували щодня.
І він почав збиратись у дорогу.
Господиня намагалася відрадити його.
— Замерзнеш у своїй одязі. Та й куди підеш? Ваших не чути, вони десь далеко. Оставайся до весни, поживеш і нам допоможеш!
«Та й Орися до весни підросте… — може, й така невиказана думка на мить з’явилась у господині. — А там, дивися, хто зна, може, й пара буде…»
Але він наполіг: обов’язок перед товаришами кликав.
Тоді жінка звеліла Орисі показати дорогу, по якій пішла його частина. Дівчина вивела за село козака, з яким їй не судилося бути разом, і показала мовчки на той шлях.
— Щасти вам Боже! — сказала на прощання і за кілька хвилин навіки зникла за хатами.
Що творилось в її серці, хто знає…
Був січень 1920-го. Він давив морозом. Але козакові було байдуже, бо під шинелею грів його Орисин кожух.