Козака Івана притягли до клуні ладижинського священика…
Червоноармієць побіг доповідати командиру полку, що зловлено «бандіта»…
Ось вже й командир скрипить чоботами по снігу.
— Ти кто? — запитав він бранця, витираючи масні губи.
– Іван Максимчук.
— Бандіт?
— Повстанець із ватаги Дорошенка, — спокійно відповів той.
— Мноґо вас?
— Не знаю.
— С кєм в сєлє імєєтє связь?
— Не знаю.
Засвистіла нагайка і обвилася гадюкою довкола шиї.
Виступила перша кров…
— Так с кєм, ґаваріш, знаєтєсь в сєлє?
— Не знаю.
— А ну, пащєкачітє єво.
Максимчука прив’язали до стовпа. Звідкілясь у руках червоноармійця з’явилась швайка. І помутився світ козакові в очах…
Та новий удар швайкою знову нагадував, що він ще живий… Біль пронизував усе тіло. Нелюдський крик все ж вирвався з козацьких грудей…
— А-а-а-а!..
— Ну что, будєш ґаваріть? — вдоволено запитав червоний командир.
— Буду… Розв’яжіть тільки…
Хвилину без болю він використав для того, щоб урівноважити дихання. І, зневаживши смертельну небезпеку, несподівано заспівав: «Ще не вмерла Україна…»
Більшовики спів прикоротили швидко. Вистачило кількох ударів. А командир 407-го полку повернувся до попівської хати продовжувати вечерю…