Лєшани були виселеним чеським селом, де від початку січня 1945 року почався наш вишкіл у ваффеншулє. Квартирували ми по хатах. Було нас всіх 90, які закінчили школу в Позен-Трескау, сотня німців, а також одна чота болгар, колишніх летунських підстаршин, яких вислали, щоб вони пройшли піхотний перевишкіл. З ними ми швидко здружилися і протягом всього часу нашого побуту в Лєшанах жили в приязних відносинах. Через кілька днів після нашого приїзду припало наше Різдво. Ми разом з болгарами справляли спільний Свят-вечір. Багато з наших привезли різні продукти, а болгари мали зв'язки зі своїм комітетом, від якого отримували посилки, харчі та цигарки. Нас кількох, які з собою нічого не привезли, включено до загалу. Єдине, що ми могли зробити, то пожертвувати наші маркeтенденварен. Була традиційна кутя. Після спільної вечері ми колядували. І тим, і промовами з нашої та болгарської сторони був заповнений Свят-вечір.
Колись у цій школі було розташовано кілька сотень німецьких вояків, з якими ми мали вправлятися, але з огляду на ситуацію їх відіслали на фронт. Ми самі мусіли творити, а точніше замінювати ці підрозділи. Кожен з нас почергово отримував якесь завдання, мусів виробити плян вправ і провести їх, а після завершення ще й обговорити. Командиром нашої ваффеншулє був оберштурмфірер Курт, якого я взагалі собі не пригадую. Зрозуміло, що хтось мусів керувати всім тим, що ми робили. Теорії не було. Одні практичні заняття, марші по компасу, бої в умовах населеного пункту, лісу, бої з партизанами. Цілий округ Лєшан був великий і всюди були різні школи, в яких ми вчилися обслуговувати різні типи зброї. Зокрема, там ми познайомились з совєтським танком Т-34. Спостерігали за наступом штурмових груп на укріплені бункери з використанням вибухових матеріялів, вогнеметів та вживанням ґебальтелядунґ (разом звязаних 6 ґранат), вживанням спеціяльного протитанкового вибухового приладу з трьома маґнетами, які причіплялися до корпусу танка. Нам також показували використання так званого «Голіята» проти бункерів. Ми теж спостерігали за вправами з паком (протитанковою гарматою) і самі вкочували гармату в штелюнґ, розводили станини, дивилися в оптичний приціл і стереотрубу. Проводили вправи з різних видів боїв на місцевості.
Переважно ми грали ролі партизанів, а німці оборонялися. Пригадую собі село Ойлє (по-чеськи Єльове), куди ми доходили з «боями». Це село не було виселене. При одній такій грі я керував групою «партизанів», серед яких пригадую собі тільки Бойчука. Ми були оточені німцями. Кільце звужувалось і нам загрожував полон. Аж тут ніби на порятунок на залізничній колії недалеко від нас показався поїзд. Я наказав своїй групі затримати поїзд, ми всіли до нього і на очах здивованих німців втекли їм прямо з-перед носа. Як зникли з поля їхнього зору, то знову зістрибнули з поїзда, і чимшвидше пішли в ліс на допомогу своїм. В кінці провели в лісі нічний бій. Мушу визнати, що це був дуже імпресивний бій, бо ліс десятикратно посилював звуки пострілів і вибухи ґранат. Закінчилося тим, що на прохання суддів ми здалися, щоб все відбулося згідно з розробленим пляном, і можна було опісля обговорити бажаний результат вправ. Фактично, ми переважали німців підступом і технікою і як партизани поводили себе блискуче. Цю подію хтось описав у «Вістях», не подаючи свого прізвища, як таку, що була. Чув, що десь дзвонили…
При всіх нагодах ми вступали в розмови з чеським цивільним населенням, змішуючи українські та польські слова. Договорювалися і все казали «по войнє», а вони поправляли нас і казали «по вальце». Коли спочатку до нас ставились вороже, то пізніше зрозуміли, що ми брати-слов'яни. Але коли ми говорили про большевиків, яких знали «з другої сторони медалі», то чехи нам не вірили і постійно вважали, що «брат рус» їх визволить. Пробували ми їхню добру їжу. Їли кнедлікі та інші присмаки і завзялися до їх «гольків» (дівчат), які були немов пампушки. Десь за два тижні до кінця я разом з іншими був на відпустці в Празі. В цей час прибуло розпорядження і тих, що застали на місці, призначили до перешколювання сотень німецьких моряків на піхотинців.
Коли ми повернулися, то не мали жодних занять І останні два тижні байдикували в приміщеннях. Багато з нас ходили до знайомого чеха-столяра і замовили собі дерев'яні чемодани, щоб було куди пакувати свої пожитки, нагромаджені за цей час. Часто їздили до Праги, де зустрічалися з українською колонією. Лялюк підготувався до іспитів і здав матуру в українській ґімназії.
Надійшла пора Шевченківського концерту. Ми всі великою групою пішли на нього. Він проходив у якомусь театрі з великою залею, такою ж сценою та балконом. Не можу пригадати детально, де це відбувалося. Програма виконувалася пункт за пунктом, пісні чергувалися з декламаціями. Нарешті на завершення пролунав національний гімн. Не знаю, чи всі українці (а була їх повна заля) знали про те, що ці вояки в німецьких одностроях є також українцями. Але коли почали співати «Ще не вмерла» всі з острахом підвели очі на балкон і дивилися, що ми робимо. Але для нас у цьому не було зовсім нічого надзвичайного. При виконанні гімну ми повинні віддати йому честь, тим більше, що це наш гімн. Ми всі стали струнко і піднесли руки до салюту і так стояли аж поки спів не закінчився. Так Шевченко був поздоровлений нацистським вітанням — піднесенням руки.
Ми були підвищені до звання унтерштурмфірерів 17 березня 1945 року. Не знаю, з якої причини нам наказали, щоб ми самі записали в своє «бефердерунґ», а наш сотенний засвідчив цей запис печаткою та своїм підписом «СС оберштурмфірер Курт». Вишкіл завершився і ми мали повертатись в дивізію, яка перебувала в околицях Марбурґу (Марібору). Ми повинні були прибути в штаб дивізії і там нас мали розподілити по окремих частинах. Поїзд відправлявся зранку, і щоб не тягатися з великими валізами і не запізнитись на поїзд, нас кількох пішли на станцію ввечері і передали наші речі до Праги, надіючись, що опісля їх заберемо і поїдемо з ними далі. В своєму чемодані я запакував однострій «А», годинник, свідоцтво про закінчення школи в Познані, метрику та багато технічної літератури зі школи зброї, яка для мене була унікальною і, як мені здавалося, потрібною для майбутнього. Вранці поїздом ми вирушили в дорогу. В одному купе зі мною їхав Михась Шевчук, той самий, що їздив зі мною до Ерфурту. Дорога довга. Поїзд був переповнений чехами, які їхали до Праги і везли багато всякої всячини. Навіть на платформі поміж вагонами везли повні мішки бараболі. Я скинув пояс і з пістолетом поклав його на полицю над собою. Рівномірне колихання поїзда приспало нас. І сниться мені, що я сам собі кажу по-німецьки: «Майне ваффен іст век»[40]. Я прокинувся і мацнув за пістолетом. Його не було. Забрали навіть запасну обойму з патронами. Я сказав Шевчукові, що хтось в мене вкрав пістолет. Різкими словами звертаємося до чехів, щоб віддали зброю, бо інакше у нас не буде виходу, як розстріляти одного чи двох із них та повідомити по приїзді до Праги начальника станції, щоб зробив перевірку вагону. Не знаю, чи це був правильний вихід з ситуації, але ми намагалися їх налякати. Михась витягнув свій пістолет і пішов поміж чехами, погрожуючи їм і через хвилину повернувся назад з моїм пістолетом, який знайшов під мішком бараболі на площадці між вагонами. Хтось йому шепнув, де можна знайти цей пістолет. Таки наші погрози подіяли, але обойма з патронами пропала. Доїхали ми до Праги, прийшли у відділення вантажів по чемодани, але їх там не було. Чи ще не прийшли, чи хтось їх вкрав, бо наступний поїзд до Відня не дозволив нам залишитися. Махнули ми рукою на свої чемодани і поїхали далі. Власне не поїхали, а пішли шукати за нічлігом.
На тій самій вулиці, що й станція Венцельпляц, за статуєю Венцеля знаходився старий готель з двома баштами. Мабуть це був той самий, в якому ми ночували, коли вперше прибули до Праги. Венцельпляц (Вацлавске наместє) — дуже широкий бульвар, який тягнувся на три чверті кілометра вниз аж до ріки Влтави або Мольдау. По обидвох сторонах бульвару розташовувалися різні крамниці, кіно та ресторани. Ми вступили до одного з ресторанів, наповнили наші шлунки і запили добрим чеським пивом. Були ми в Празі одну ніч. Опісля ще раз перевірили справу наших чемоданів, але вони мов у воду канули. Довелося без них їхати до Відня.
Приїхали туди саме в момент повітряного нальоту. Побачили як страшно горів північний вокзал Нордбангоф. Трамваї не ходили і ми знову пішки йшли до ібернахтсгайму, що був біля Пратеру. Це були дерев'яні бараки дуже близько біля вассерфартрізенраду, з якого вже була забрана частина вагонів, але за дня він також працював. Примістилися в кімнаті, а я вийшов надвір і оглядав освітлене пожежами небо. Я мріяв, уявляючи собі, як роки тому назад, ще перед Першою світовою війною, десь на цьому місці проходили мої батьки та сестри і забавлялися в Пратері. Стояв, покурював цигарку і мріяв. Пізно ввечері пішов спати. Ранком всією групою поїхали до Українського банку, бо ще у школі видали нам вимогу для отримання в банку 700 марок. В дорозі ці гроші можуть пригодитись. Ледве ми відшукали цей банк на вулиці Каї (мені пригадалось шкільне оповідання «Кai ayc дер Кісте»). Тому я запам'ятав це ім'я. Тільки-но ми ввійшли у банк, як заревіли сирени. Знову налетіли аліянти. Всі поспішали в бомбосховище. Там також опинились банківські службовці. Посиділи ми там півтори години, але вдруге до банку не пішли, бо це було в суботу і він зачинявся раніше. Так дотепер залишилися невиплаченими наші гроші. Ми заховали свої банківські документи і пішли в місто. Не пригадую собі, де ми познайомилися з українцями, що мешкали і навчались у Відні. Вони запросили мене з Михасем до себе. Опісля до нас приєдналися ще двоє дівчат і ми разом поїхали до «ратгаускеллєр» в ресторан.
Відень, столиця колишньої Австро-Угорської імперії, де перебував «найясніший» цісар Франц-Йосиф, до якого наші люди відносились з такою святою побожністю. Наслухався я про нього та його добрі вчинки від своїх батьків та інших людей, які його обожнювали. Надивився я багато фільмів про Відень, про Штрауса-батька і сина, бачив військові балі при дворі цісаря і чомусь уявляв собі віденок як гарних жінок — струнких, веселих блондинок з кучерявим волоссям. А тут дивлюся по вулицях і їх не бачу. Їдемо трамваєм і я озираюсь направо та наліво за уявною в моїй мрії віденкою. І враз побачив її, таку яку бачив у фільмах і яку собі уявляв. Звернув я на неї увагу нашого приятеля-студента медицини, але від нього дізнався, що ця віденка є втікачкою від большевиків зі Східньої України.
Пішли ми до ратгаускеллєр на вечерю і ледве знайшли вільне місце. Мабуть однострій зробив своє, бо ми таки отримали стіл посередині залі. Не пригадую, що ми їли, але був якийсь coyc-тунке, бо говорячи і сміючись, я сильно подув носом і попіл з попільнички полетів до тарілки однієї з панянок. Заля була переповнена, всі говорили голосно, музика грала ще голосніше і всі забули, що надворі війна. Сміялися і запивали пивом, як за старих добрих часів. Одним словом, було ґемітліх[41]. Не пригадую, чи пізно вночі ми пішли пішки на квартиру того медика, але пам'ятаю, що були в нього і він ще з одним добродієм хотіли нас намовити залишитися у Відні. Казали, що нам дадуть цивільний одяг, бо війна вже завершується. Ми відмовилися від цієї пропозиції.
Наступного дня пустилися далі в дорогу. У Відні після виходу з банку ми йшли через парк, а там на лавці сиділи дві молоді дівчини. Коли ми пройшли повз них, вони почали за нами свистіти. Ми не звертали уваги. Ходячи по вулицях, ми зайшли до книгарні, і я, немов щось передчуваючи, купив дешеві словники: англійські, французькі та італійські, а також портфель та кілька зошитів. Далі поїхали до Вінер-Нойштадт.
Там побачили цісарські палати, обдерті, з вибитими вікнами. В цьму місті ми дізналися, що штаб нашої дивізії вже виїхав звідси до Ґрацу або Бруку. Це не була гра в кішки й мишки, бо тоді вся дивізія перемаршерувала зі всім її майном зі Словаччини, де вона довший час перебувала, воюючи з червоними партизанами (совєтськими чи словацькими), а тепер за наказом вищих командирів мала зайняти визначені їй позиції. Ми гонили за штабом дивізії, куди мали прибути і отримати дальше скерування у частини. Кожен в думці просив Бога, щоб якнайдовше це тривало, бо тоді закінчиться цей огляд різних околиць. Закінчиться і настане праця. А тут кінець війни також вже недалеко. В Ґрацу колись стояв мій тато і я мав карточку з видом канатної дороги, яка існувала дотепер. Ми їхали поїздом. Станція була розбита бомбами, місто також. Не пригадую, як це сталося, але коли ми зійшли з поїзда, якась дівчина-німка причепилася до мене з Михасем і завела нас до своєї родини. Вони мешкали в одній з кам'яниць справа при роздоріжжі. Там нас прийняли чаєм з хлібом і опісля ми пішли ночувати до ібернахтсгайму. Опісля ми дісталися до Марбурґу. Дивізії тут знову не застали. Оглянули знищене війною місто і поспішили далі, використовуючи всі можливі транспортні засоби: автобуси, вантажні авта, військові вози. Доганяли штаб шляхом, який нам вказувала польова жандармерія. По дорозі попали в одну місцевість, де був гарний вцілілий будинок. Там ми заночували. Як і на чому ми спали, не пригадую. Добре, що був дах над головою.
В цій місцевості квартирував Волинський курінь і велись переговори про його включення до дивізії. Побували ми в цьому курені і побачили гарних хлопців, озброєних совєтською зброєю — максимами, дігтярями, фінками[42] та крісами. Одягу їхнього вже собі не пригадую. Прийняли нас щиро і розбалакалися про їхню долю. Наша була незавидна, а їхня ще гірша. Я познайомився з одним бунчужним, здоровим дядьком з пишними козацькими вусами. Ми оглядали їхню зброю і тоді я вперше взяв в руки фінку, про яку я знав ще з 1938 року, але ніколи не тримав її в руках. Звичайні російські кріси, максими та дігтярі були для мене як хліб з маслом. Ввечері ми повернулися до свого замку, де знову заночували. Наступного дня не знаю яким чином ми отримали порцію маркетенденварен. Всі добре випили і були веселі.
Вже після війни вийшла книжка, написана начальником штабу дивізії Вольфом-Дітріхом Гайке, в якій описано Волинський леґіон, що мав бути приєднаний до дивізії. Частина його втекла до четників, а їхнього керівника підступно вбили. Не знаю, чи це було перед нашими відвідинами, чи після того. Тільки за датами цих подій можна остаточно визначити правду. Згаданого вище бунчужного я бачив, коли ми перебували в полоні в Ріміні.
З розташування Волинського куреня наступного дня виїжджали вантажні авта в сторону розташування штабу дивізії. Нас підвезли.
В людей на підпитку чомусь завжди справи доходять до зброї. Я хапався за пістолет, тим більше, що мої товариші пробували його в мене забрати. Вони хапали мене за руки, бо думали, що я хочу стріляти. Коли я вияснив їм, про що йде справа, дали мені спокій, але пильнували поки не прибули на місце, де треба було висідати. Далі вже пішки ми подалися до міста Штраден. По дорозі зустрічали відсталі групи стрільців, які також доганяли головний відділ дивізії. Ідучи через ліс, побачили при дорозі тіло стрільця, який скинувши черевик, пальцем ноги натиснув на спуск свого кріса і завершив порахунки з життям. Невідомо, чому він це зробив. Був ще молодий, не бачив світу і мабуть не мав ще серйозних випробувань у житті. Лежав блідий, а кріс на ньому. Видно, що страх був сильніший від смерті.
Якось я дізнався, що мій тіточний брат Осип Зачко, який добровільно виїхав до Німеччини на «континґент», згодом пішов до дивізії і перебував у 30 полку. Я почав випитувати про нього у тих вояків, яких зустрічав по дорозі. Оповідали як звичайно в таких випадках: «Чули про такого, недавно тут був, але десь пішов». Немов крізь землю провалився. Але добре, що десь тут він є і може пізніше його зустріну. Востаннє ми бачилися у 1942 році.
По дорозі ми зустріли військові вози, що їхали до Штрадену, і підсіли до них. Перед вечером прибули в містечко. Нам показали, де знаходиться штаб і послали спати до великої стодоли. Зранку ми мали прибути в штаб і отримати призначення в частини. Полягали спати на соломі покотом один біля другого, тісно немов оселедці в бочці. Коли вночі поверталися з боку на бік, то мусіли робити це всі одночасно. Над ранком боліли нас обидва боки, бо спали одягнуті, не знімаючи поясів. Боліло після такого сну і попід грудьми.
Як тільки надворі стало світло, почали ми вмиватися та готуватися до збірки. Разом з іншими я роздягнувся до пояса і, набравши води з криниці, яка була на подвір'ї, мився до половини тіла, аж посинів від холоду. Після того поснідали зі штабної кухні і біля 10 години розмістились півколом в саду, де знаходився штаб. За дорученням генерала Фрайтаґа звіт здавав Саєвич.
«Нема моєї зброї»
Затишно
Автоматами