«… Єслі завтра вайна, єслі завтра паход, будь сєводня к паходу ґатов.
«Єслі завтра вайна, всколихньотся страна …»
Уже навесні 1941 року сила–силенна робітників, селян та інтеліґенції було в рядах армії десь біля західніх кордонів,[41] хоч офіційно, як відомо, мобілізація й не переводилась. Всі були певні, що війна неминуча, і мова йшла лише про термін: коли «Політбюро», цей фактичний володар Совєтського Союзу, підійме свою дириґентську палочку.
Коли по закінченні навчального року в школах я намірився вивезти свою родину «на дачу» — в село Стайки,[42] що мальовничо розкинулось на гірському березі Дніпра, кілометрів за сімдесят на південь від Києва, — багато з моїх знайомих не радили цього робити, «бо війна ось–ось почнеться, й тоді Бог знає, як воно буде. Краще триматись гурту». Та воно так і сталося: я вивіз родину на дачу 15 червня в неділю, а 22 червня почалася війна з цією лише різницею, що не «ми» почали її, як того сподівалися всі в партійних та безпартійних колах, а Німеччина, випередивши СССР на кілька тижнів.
Мені пригадується відповідь одного з присяжних партійних доповідачів ЦК (прізвище його уже забув) під час одної чергової доповіді про міжнародній стан, коли хтось із працівників нашого тресту запитав щось відносно характеру теперішніх взаємовідносин між Совєтським Союзом і Німеччиною. Було це десь у січні 1941 року.
— Товариші, — сказав він, — я хочу вірити, що ніхто з вас не обманює себе про дійсне значення умови з Німеччиною. Я гадаю, що серед усіх, що зібрались тут, немає наївних людей, що насправді повірили б у щирість дружби між країною непереможного соціялізму та фашизмом. Але… не будемо про це говорити. Підіждемо ще трошки. Одно мусить бути ясним для нас: взаємне кровопускання, що відбувається між буржуазними країнами, не ослаблює нашої соціялістичної батьківщини. До фінішу ми підійдемо найбільш сильною стороною. Буржуазні країни уже втратили значну частину своїх сил. Німеччина починає задихатись. Ми ж сьогодні стоїмо, повні сил, напоготові. І того поки… з нас досить. Про решту подбає Політбюро.
Мені скажуть, що така відповідь якогось невідомого доповідача — не авторитетна. Я також не збираюсь переоцінювати «питому партійну вагу» цього доповідача, та все ж, знаючи до певної міри, «стиль» роботи партійних працівників, знаючи, що навіть найбільший партійний працівник міг говорити лише те, що йому наказано партійним комітетом, я вважаю, що цієї відповіді не можна легковажити, досліджуючи питання про «розв'язування війни», про умови, які уможливили виникнення війни, про справжніх «Кріґсфербрехерів», чи про тих, хто свідомо спровокував війну та кого ще бракувало на лаві підсудних на Нюрнберзькому процесі, хоч Рібентроп, коли я не помиляюсь, і вимагав від суду посадити поруч із ним ще декого зі східніх «вождів».
Цей несподіваний, «зрадницький» напад переплутав, так би мовити, карти совєтського керівництва, вніс багато замішання й паніки. Вся обстановка перших днів війни свідчить про те, що «напад» був справді несподіваний, хоч совєтське командування й готувалось до війни багато років і вже, так би мовити, цілком конкретно, більше року.[43] Партійні кола були глибоко переконані, що війну проти Німеччини почне Совєтський Союз, і почне її саме «сокрушительным ударом».[44] Правда, щодо останнього, себто «сокрушительного удару», то думки в багатьох розходились: ще зовсім свіжі були враження від фінляндського, далеко не «сокрушительного удару», — цього дивовижного змагання пігмея з совєтським «велетнем».
У неділю 22 червня, коли почалась війна, я мав наради в справі дипломного проєктування студентів, і виїхав до Інституту в шостій годині ранку. Біля Бессарабки я побачив, що люди дивляться на групу літаків, які на досить значній висоті летять на захід. Далеко позаду цих літаків видно димові кільця від розривів шрапнельних набоїв. Це трохи дивувало всіх: чому ж ще й обстрілювати чи далеко до нещасного випадку? Всі ми до такої міри звикли до всякого роду військових вправ за останній рік, до майже щоденних «повітряних тривог», що ні в кого не з'явилось навіть думки, що це вже й є та давно очікувана війна. Лише в Інституті я довідався, що Німеччина почала війну. Студенти були в підвищеному настрої, всі хвилювались, розповідали про нічне бомбардування летовища десь поблизу. Про працю годі було й говорити. Промову Молотова слухали мовчки, стиснувши зуби. Подекуди можна було бачити неприховані зловісні вогники в очах слухачів. Опівдні я вернувся до міста. На розі вулиць Леніна й Хрещатика кинувся у вічі великий натовп людей. Розпитую. Кажуть — німецького шпигуна спіймали. На Львівській вулиці ґвалт, галас. — Що? — Шпигуна піймали. Ця шпигуноманія шаліла на вулицях півтора–два тижні. Темп її почав трохи спадати лише в липні, коли її заступила шалена паніка та гасло: «Спасайся!».
Я не знаю, чи відбувалися подібні явища на вулицях німецьких міст, у Франції, в Англії на початку війни, але в нас шпигуноманія набрала характеру психічної хвороби.[45] Ось натовп волочить до «міліції» хлопця, років вісімнадцяти, в якого, мабуть, показався підозрілим широкий «кльош» з незвичайно дбайливо випрасованими складками штанів; там ведуть, підштовхуючи, якогось діда — в кепі польського крою. Були випадки заарештування військових. Багато було комічного, але були й трагічні випадки.
Полювала за шпигунами комсомольська молодь, але мені доводилось бачити в цій ролі й людей старшого віку, очевидно, партійців та «активістів» з міського міщанства. Досить переглянути совєтські журнали та різного роду брошурки–аґітки або послухати радіо–висилання для молоді, в яких незмінно оспівується «бдітельность» комсомольців та піонерів,[46] як це явище перестане вас дивувати. Адже відомо всякому, що майже три чверти всіляких «ворогів народу», «шкідників», диверсантів, фашистських шпигунів і т. ін. спіймали або піонери, або комсомольці. Принаймні так виходить, коли вірити всьому тому, що пишеться й розповідається для молоді. В такий спосіб ще немовлятам–піонерам прищеплюється «смак» до висліджування один одного, до підглядування за вчинками потенціяльних «ворогів народу», якими, до речі, вважаються всі 200 мільйонів абітурієнтів того велетенського концентраційного табору, яким був і є так званий Союз Совєтських Соціялістичних Республік.
23 чи 24 червня було видано наказ усім громадянам здати радіоприймачі[47].[48] Кремлівська кліка не довіряла, видно, «найщасливішому», «відданому своїм вождям» народові «квітучої України». Це було тяжким ударом для багатьох людей: часопис дістанеш не завжди, а щоб почути щось про події в світі, треба бігти за кілометр–два до ближчого радіорупора. І головне, ця жорстокість була абсолютно безцільна. По–перше, радіоприймачів навіть у Києві було дуже мало — ледве чи дві–три десятих населення мало приймачі. В менших містах і особливо на селах їх було ще менше. Велике село на півтори–дві тисячі дворів мало, пересічно, один–два приймачі та з десяток так званих детекторних. Приймачів модерних, з короткими хвилями, на яких можна було б чути закордонні передачі, навіть у Києві було буквально одиниці, і то переважно у значніших партійців, та вже зовсім рідко у «фахівців», себто в більш заможної частини совєтської інтеліґенції, та в людей, що мали добрі зв'язки в універмаґах (універсальних маґазинах). Правда, в 1939 році, коли було «простягнуто руку допомоги західнім братам», багато модерних приймачів було звідти вивезено як «трофеї», але ж це знову було в руках партійців та енкаведистів. Найбільше ж поширені приймачі, так звані «С. І.» та «Комсомолець»,[49] давали можливість, в умовах Києва, слухати Київ, Москву, рідко Харків та Ленінград. Дуже рідко взимку пізно вночі можна було чути Берлін, Софію. Отже, наказ про здачу приймачів був абсолютно безцільною, ще одною зайвою образою населення. Цей наказ іще раз продемонстрував ту «теплу», «сердечну любов» та «взаємне довір'я», яке, якщо вірити совєтським часописам та ухвалам різних партійних з'їздів та пленумів, існувало між совєтським народом та його «вождями».
24–25 червня виявилась нестача хліба, з'явились кілометрові хлібні черги. В ці ж дні появились перші біженці із «звільнених» недавно західньоукраїнських земель. Втікало, звичайно, не «звільнене» населення, а совєтські урядовці зі своїми родинами, старшини, енкаведисти, якими так рясно було обсаджено «звільнену від капіталістичного ярма» Західню Україну.
Цілковита розгубленість, що межує з панікою, визначається уже з перших днів війни. І це в Києві — столиці УССР (Українська Совєтська Соціялістична Республіка), — який відстоїть від тодішніх кордонів на Сяні десь не менш як за п'ятьсот кілометрів. За тиждень ця паніка охопила всі керівні кола — від урядових верхів до районових, партійних комітетів. Уже в перших днях липня в Києві панує цілковитий хаос. Складається враження, що ворог уже тут, безпосередньо на підступах міста. Все це посилюється найнеймовірнішими чутками, що передаються від одного до другого, в тому числі і партійцями. В тих «найновіших» повідомленнях, що їх переказували довірочно, «на ухо», розповідалось про повітряний десант в Ірпені (24 кілометри від Києва); що на Житомирському шоссе, за Святошином, з'явились німецькі, танки — та інші страхітливі «новини».
Повідомленням московського радіо та совєтських газет ніхто не вірить. Звіти з фронту говорять про численні перемоги, про хоробрість окремих бійців та командирів. Але про справжній стан можна лише догадуватись по тому, що місця, про які згадується в цих повідомленнях, лежать з кожним днем далі та далі на схід від західніх кордонів. Ці зведення штабу фронту дуже нагадували уривок із приписуваного командантові Порт–Артура, генералові Стесселю, повідомлення:[50] «…наші храбриє вайска атходят, увлєкая за собой протівника».
По місту мчать вантажні авта з заходу, з «фронту», доверху переповнені пакунками, куфрами, вузлами, на яких сидять стомлені, перелякані люди. Між цими біженцями досить рясно вкраплені малинові кашкети НКВД–истів та військова уніформа старшин. Це НКВД–исти та совєтські офіцери рятують свої родини та при тому й… себе. Ширяться оповідання, що у звільнених від буржуазного польського ярма землях Західньої України не все гаразд. Ці «невдячні» люди стріляють із вікон, з дахів, із перелісків на своїх «благородних визволителів». Пізніше мені довелося багато чути від самих червоноармійців про «ганебну» поведінку цього «невдячного» народу.
Уже в перших днях липня значніші партійні робітники Києва почали вивозити свої родини на схід, за ними — менші, а там — і дрібнота з районових партійних комітетів потяглася за ними. Отже все, що мало якусь можливість, втікало на схід. Але я мушу оговоритись: «все» — це значить партійні робітники, військові, енкаведисти. Цивільні — себто безпартійні люди, сиділи по своїх мешканнях, чи то пак, по своїх кімнатах (мешкання на дві–три кімнати мали лише партійці, і то тільки значніші; для безпартійних — це було дуже рідке явище). Вони, загадково посміхаючись, заглядали до вікон, не завжди, правда, ризикуючи наближатись до них, щоб часом хто не побачив. Всі турботи цієї безпартійної маси були спрямовані на те, щоб десь щось добути з харчів та якось зберегтись, щоб не бути вивезеними на схід, або не потрапити на копання шанців.
Що саме викликало цю безсоромну паніку, не можу сказати. Я був досить далеко від керівної верхівки. Дехто з моїх добрих знайомих та приятелів — членів комуністичної партії (колишніх боротьбістів), які посідали високі становища в совєтському українському уряді й були безпосередньо зв'язані з московською окупаційною верхівкою в Києві, — в 1937–38 рр. були або знищені, або заслані — одні в сибірські хащі, другі — невідомо куди; один сам застрілився, щоб не датися в руки НКВД; дехто з приятелів був «відряджений» (?) десь до Казахстану.[51] Отже, почути щось із перших, так би мовити, джерел про настрої верхівки я не мав змоги. Я міг лише спостерігати, що діється в місті. Загальною думкою людей, з якими доводилось мені говорити, було, що головну ролю у виникненні цієї паніки відіграли, безперечно, самі вищі владарі. Стільки ходило казкових оповідань про неймовірну потугу німецької армії — і саме в партійних колах, — стільки оповідалося в цих доповідях про звірства СС–військ (в газетах про це не писалось, бо «дружба» з Гітлером зобов'язувала все–таки), що це не могло залишитись без певного впливу. Складалося враження, що тут присяжні оратори чи доповідачі, як то кажуть, «передали куті меду». У всякому випадку треба констатувати, що паніка від верхів блискавично передалась до партійних мас і утворила неймовірну плутанину.
Цей тваринний жах, цей безсоромний, хоч ніде і не написаний у наказах і декретах тих днів, лозунґ «спасайся» і «збагачуйся, коли маєш до того нагоду» став отим «осиковим кілком», що його власними руками вбили в свій авторитет совєтські вожді. Ця паніка керівних верхів не могла не знайти відгомону в масах і, справді, — підсиливши ті настрої, що панували в широких колах населення, — вона набрала лише інших форм, а саме: небувало масового дезертирства.[52] Неявка покликаних мобілізацією резервістів набрала масового характеру. Я добре пам'ятаю японсько–російську війну, яка, як відомо, була дуже непопулярна в народі; я не менш добре пам'ятаю першу світову війну. Пробувши три роки на фронті, я добре знаю настрої солдатських мас, але чогось бодай здалека подібного мені не довелося ні спостерігати, ні чути.
Ця паніка, а її заперечити ніхто не посміє — її бачили десятки мільйонів людей в Україні (що робилося тоді в російських областях, я не знаю), виявила низеньку душу «високих» совєтських керівників. Саме тут, в час грізного іспиту, виявилася справжня природа цих всемогутніх владарів. Так веде себе ватага розбишак низького ґатунку, коли посеред бенкету на місці злочину хтось крикне: «поліція!» Кращі бо бандити мають також певну самоповагу й бодай свою, бандитську, «етику».
Мимоволі пригадуються картини, свідком яких мені довелося бути в Німеччині, на захід від Одри (Мускав), в січні–лютому–березні 1945 року. І тут лавою сунув німецький нарід на захід. З тою лише різницею, що той безконечний похід, який мені довелося спостерігати, відбувався кілометрів за 30–40 від фронту, та що вал той складався переважно, або й виключно, з жінок, дітей та старезних дідів. Все це — німецькі селяни, міщани та інтеліґенція, без розбору стану — багаті й бідні — всі одним гуртом. Між ними досить рясно можна було бачити і нашого брата–остарбайтера.[53] Навантажені своїми злиденними пожитками, вони крокували в тій же лявині. Погода в той час була дуже погана — морози, снігові завірюхи. Цей сумний похід посувався зосереджено–мовчки, спокійно, терпеливо чекаючи, коли передні підводи чомусь спиняться. Їхали переважно возами — отими німецькими велетенськими кованими возами, роверами, відомими німецькими ручними та дитячими візочками; їхали кіньми, биками, коровами; бачив я й кілька собачих упряжок, подекуди автотягачі волочили за собою по три–чотири вози. Ось молода німкеня на ровері: спереду, біля руля, кошик із дитиною, ззаду, на баґажнику, — куфер, на ньому друга, старшенька, дитина, в сідлі — мати. Кожних п'ять–шість кілометрів — харчувальні пункти, так звані «Квартірштеллє». Люди заходять погрітись, поїсти гарячої супи, випити кави. Дається всім без розбору; тут же спочивають і харчуються остарбайтери. На дорогу, особливо дітям, дають «бутерброди». Військових не видно — вони за своєю «військовою» роботою на фронті, — лише інколи промчить авто з штабними, мабуть, офіцерами та промаршує рота чи батальйон фольксштурмістів з карабінами та фавст–панцирами на плечах.
Не можу також не відмітити того, що мені довелося спостерігати в днях падіння Німеччини. Коли Гітлер покінчив самогубством, був я в Фрайберзі (на південний захід від Дрездена); в дні ж капітуляції — 7–8 травня — в Авсіґу (Судети). Абсолютний спокій, всі на своїх місцях, всі зайняті дорученою кожному роботою. В «ратгавзах» (маґістратах) чинно працюють, дають одвідувачам довідки, видають харчові картки для втікачів, по місту розвозять продукти, крамарі відважують усе, що вам належить за вашими картками… 7 травня в Авсіґу ми взяли все, що нам належало за одержаними у Фрайберзі місячними харчовими картками. В Фрайберзі ж мені довелося вперше побачити черги. Це мануфактурні, одягові та взуттєві маґазини видавали, очевидно, все, щоб не дісталося росіянам.
Таку разючу протилежність не можна забути.
Мобілізовані резервісти пішки виряджались на схід у напрямку Полтава–Харків.[54] Таким же порядком було «мобілізовано» й пішки виряджено на схід більшість молоді з вищих та середніх учбових закладів; так само «мобілізовано» й пішки виряджено на схід дітей від чотирнадцяти до шістнадцяти років із так званих шкіл фабричного навчання та ремісничих шкіл, до яких, як відомо, за наказом центрального уряду, примусово було забрано сотні тисяч дітей як міських, так і сільських. Всі ці мобілізовані переходили мостами через Дніпро й залишались цілком напризволяще. Харчування в дорозі було організоване дуже зле, або, більш правдиво, ніяк не організоване: бідолашні «мобілізовані» пробивались Божим ім'ям. Два юнаки — сини моїх добрих приятелів, — що їх було також пішки виряджено до Харкова, розповідали мені про свої злигодні. (Як і інші, вони також утікали і з кінця липня до приходу німців переховувались у Києві). За день–два мобілізовані резервісти та всяких родів молодь починали розбігатись. Силу таких втікачів можна було бачити по всіх дорогах і межах Правобережжя. Я сам, живучи з 10 липня в селі, на власні очі бачив десятки таких 14–16–літніх «дезертирів», які пробирались до своїх матерів. Декілька таких «дезертирів» у липні підночовували й годувались у нашій хаті.
Першого чи другого липня, себто десятого дня від початку війни, в усіх установах Києва було одержано розпорядження — спалити всі архіви (ділові канцелярські справи за минулі роки) аж до року 1940. За роки 1940–41 — відібрати важливіші справи, а решту також спалити.[55] Архіви палили за певним ритуалом: зносили все до кімнати спецвідділу, де операцію палення виконували приставлені до того люди, під доглядом начальника спецвідділу та директора тресту. Все місто вкрилося попелом, що вилітав із усіх димарів у вигляді згорілих клаптиків паперу й осідав на пішоходи, на одежу людям так, що йдучи в білому одязі, ви ризикували забруднити його сажою. Вітер підіймав цей попіл і носив його вулицями, як чорні хмари. Одним словом, щось подібне до Помпеї — місто під попелом. За два дні — новий наказ: залишити тільки найважливіші справи, решту спалити! П'ятого липня одержано наказ звільнити з роботи всіх службовців та робітників, видавши «вихідну» допомогу в розмірі місячного утримання; бухгальтерські документи спалити. Оскільки ж в наказі не було визначено, за які саме роки, то всі грошові документи до останнього дня було спалено; принаймні так зроблено в нашому тресті та в трьох–чотирьох відомих мені установах. Головні бухгальтери установ та заводів разом зі своїми директорами валом посунули до державного банку одержувати гроші для розрахунку з робітниками та на витрати по евакуації. Гроші видавав банк незалежно від стану рахунку того чи іншого клієнта. Грошова лявіна заповнила місто. Почались жахливі зловживання, головний бухгальтер становиться героєм дня, директори потирають руки… Робота, звичайно, всюди припинилась. Розраховують робітників. Одним видається лише заробітна платня за відроблений час:
— Ти ж евакуюватись не будеш, — суворо відповідає директор на здивовані запитання.
Іншим видається, крім зарплати, установлена наказом допомога в розмірі місячного утримання, третім — допомога в півмісячному розмірі, — сваволя жахлива, скаржитись нікуди й нема кому.
6 липня більшість установ та підприємств уже ліквідовано, людей звільнено. Залишились працювати, власне, тільки установи міського самоврядування, які не припиняли роботи до приходу німців. Більшість важливих заводів почали демонтувати й гарячкове вивозити. Чого не можна було демонтувати, те псували — розбивали. Робітникам заводів, особливо більш кваліфікованим, запропоновано виїздити разом із заводами, коли вірити чуткам, десь за Урал. Частину робітників було вивезено в такий спосіб, але переважна частина розбіглась; дехто з останніх, мабуть, люди з міцнішими нервами, зголосились евакуюватись і, одержавши місячну допомогу та допомогу на евакуацію, також зникли.[56]
Трест, у якому я працював, також закрився 7 липня. Дещо з архівів передбачали відправити до управління «Главка» в Москву одним півторатонним вантажним автом. Директор — член комуністичної партії номенклятури ЦК — Г. Романкевич не настоював на тому, щоб хто з нас, відповідальних робітників, евакуювався. Можливо тому, що він сам, його заступник, жид, з трьома членами родини, і ще один партієць, також жид, з двома членами родини — мали їхати до Главка, автомашина ж була тільки одна, а річей, треба гадати, у наших партійців було немало — отже, причину такої м'якости до нас, фахівців, можна зрозуміти й виправдати. В годині шостій–сьомій вечора, коли закінчився останній день нашої совєтської роботи, вертаючись додому, ми невеличким гуртком — директор, його заступник, я та ще один із так званих «відповідальних» робітників — вирішили «на прощання» зайти до ресторану повечеряти. Директор ресторану, приятель нашого директора, знав також і нас усіх. Отже, недивлячись на війну, знайшлось пара «графинів» горілки, пиво та дещо поїсти. Скоро директор наш розчулився — любив він випити в товаристві, — і почалась бесіда по душах.
Належав наш директор до числа тих небагатьох серед значних партійців простаків, які не гребали бувати у своїх «відповідальних» службовців, а приймати їх у себе та в інтимній бесіді, особливо з нами — своїми ближчими безпартійцями (в товаристві ж партійних був він завжди більш стриманим), покритикувати політику уряду та партії. При всьому тому був це безперечно відданий партії комуніст, але любив отак собі «поліберальнічать». Оскільки його заступник був, як прийнято було в нас казати, «в доску свой», то бесіда була інтимно відверта. Говорили багато про розгубленість партійно–урядової верхівки, про «погані» настрої серед населення, про жахливе дезертирство, про те, що армія не хоче битись із німцями, що такі настрої розповсюджені також серед совєтських офіцерів резерви, про нечувану потугу гітлерівських полчищ. Говорили «строго между намі», що наші армії, які було скупчено біля західнього кордону, розбиті, що тепер намагаються створити заслону по лінії Житомир–Біла Церква–Умань, про умову «дружби» з Німеччиною і наші численні поставки німцям військових матеріялів, які тепер обернено проти нас же.[57] Говорилось про те, що Гітлерові таки вдалося обдурити «наших» і першому напасти, коли ми ще не закінчили приготувань, і т. д.
Прощаючись, директор радив мені не залишатись у місті.
— Їдь до родини в село, там буде краще, ніж у місті. Ти безпартійний, чого тобі боятись? Та й грошей таких, щоб їхати, в тебе немає, я ж знаю твої достатки… В Києві не залишайся: попадешся — вивезуть…
Виїздити на схід я не думав і без цієї поради. В місті «бедлам», робити нічого, і я вирішив їхати до родини в село.
На ранок, доручивши своїм сусідам доглядати мою кімнату й захопивши з собою дещо з продуктів та найпотрібніше з річей, я пішов на пристань, гадаючи, що десь в четвертій годині буду у своїх.
На набережній біля пристаней — сила народу, що намагається кудись від'їхати. Чи підуть пасажирські пароплави — ніхто не знає. На пристань нікого не пускають. Квитків не продають. Підійде до пристані пароплав, постоїть півгодини й відійде на середину Дніпра — стане на якір. Біля вантажних пристаней стоять і вантажаться пароплави, є й якісь люди на них, але що то за люди — невідомо. Весь день проблукав я по набережній, та не тільки не зміг від'їхати, але й довідатись про можливість від'їзду на другий день не міг. Я вирішив іти пішки.
До села Стайки рахують від Києва трохи більше як сімдесят кілометрів. Дорогу я знав добре: останні роки я відвозив родину на дачу і привозив назад вантажною автомашиною. Отже, взявши з собою лише два невеличкі пакунки — зміну білизни та дещо з харчів для родини, — в п'ятій годині ранку я вийшов із дому.
День був сонячний, хороший. На вулицях, не дивлячись на ранній час, людей багато. За містом уже чітко окреслилась основна течія: переважна частина рухалась у напрямку від міста на південь. Все це суне пішки, з більшими чи меншими клунками, часто з дітьми; пішоходів подекуди переганяють підводи, тачанки. Старші йдуть за возами, на возах клунки й діти. Все це — переважно селяни, яких у роках 1929–33–37 викинуло село до міста і які, рятуючись від голоду та переслідувань, покинули свої рідні ниви та бідні, але чепурненькі українські хати. Тепер усе це сунуло назад у село.
Вдень стало дуже жарко, йти було тяжко. Біля хутора Рудики, в сосняку, — криниця. Тут сила люду — підобідують, відпочивають, гомонять. Спинився й я відпочити.
— Дак на село, — каже рудий, висушений до останньої можливої міри дядько, в драних штанах, прив'язаних до ніг мотузками, великих для нього, ґумових калошах. — А забули, як у 32 та 33–му роках гнали нас із міста,[58] коли ми голодні приходили купити хліба, коли ми віддавали добру льняну сорочку чи вовняну спідницю за буханець хліба? Забули, як ганяли нас із хлібної черги — мовляв, «зеленівці», бандити, робити не хочете… «В колхози — робити», а тепер — до села?..
— Е, чоловіче, ми самі тоді ходили до Києва по хліб, — озвалась молодиця, що з десятилітнім хлопчиком і величезним клунком йшла поперед мене. — Виносили все, що було: і спідниці, і рушники, і намиста та хрестики. Батька й матір та двоє дітей поховали в тридцять третьому… А потім кинули все, та ось уже шість років у Києві поневіряємось — чоловік у гавані, а я на поденній. Тепер роботи не стало, їсти нічого, то й їдемо додому — в Жуківці (село біля Трипілля) … Десь мішок картоплі запрацюємо — щоб не вмерти.
— Та я не про вас кажу, а про тих, других, — озвався рудий дядько, — ідіть, ідіть, ми вас нагодуємо… вже недовго чекати…
В голосі цього понурого, висушеного за життя, дядька було стільки затаєної ненависти й погрози, що в мене мороз пройшов по спині. Цей також, видно, як у нас кажуть, добру чару випив. А таких мільйони — обідраних, до краю виснажених, голодних громадян «квітучої, соняшної України».
Трипілля минув я ще за сонця. Піднявся з містечка нагору, до крайніх хат і… жахнувся: чи можливо це? Весь отой величезний лан від Трипілля до Халепських гір, що поріс із правого боку вівсом, а з лівого — пшеницею, укритий гуртами скоту. Пшениця й овес значною мірою вже збиті — витолочені худобою. Я не міг того збагнути: що це? «Диверсія ворога» під час війни, коли кожна зернина повинна бути на обліку? Та й де ж це у трипільчан і халепців стільки скоту набралося? Та я ж добре знаю ці голі придніпрянські села…
Поки я перейшов через першу халепську гору, зовсім стемніло, та й сили вже не вистачало: адже за день я пройшов більше 60 кілометрів. Ночувати зайшов до нашого доброго знайомого і приятеля по полюванні, селянина М… Тут справа відразу роз'яснилась. Господар розповів мені, що районова влада наказала все знищити: реманент, посіви, а всю худобу — зігнати на лівий берег Дніпра.[59] Я знав ще в Києві про відомий «наказ товариша Сталіна від 3 липня 1941 року»,[60] але мені і в голову не приходило, що саме в такий спосіб цей наказ виконується, що це й є перші прояви відомої «політики спаленої землі», яку, сказати до речі, переводилось лише в Україні, або, більш правдиво кажучи, про застосування якої в російських областях Союзу мені не доводилось чути.
Після вечері зайшли два сусіди. Розговорились.
— Отож як бачите, — каже мій господар, — хліб — знищити на корні в полі, реманент — теж знищити, худобу — зігнати на лівий берег Дніпра, ну, а що з людьми? Про людей нічого не кажуть…
— Чому ж не кажуть, — озвався сусід К…, — кажуть і про людей: хіба ж ти не чув наказ: всім чоловікам, ще не покликаним до війська, та молоді виряджатись також на лівий берег…
— Та це я чув, але не чув, на кого залишають жінок та дітей покликаних до війська резервістів… Та й що ж робити з нами — старшими, адже й ми люди, адже ми загубили свої сили та передчасно постарілися на колгоспних полях, виконуючи п'ятирічки та сплачуючи позики. Чого ж нас не «вакуїрують»? Забрали коней і скот, вози порозбирали — на чому ж повезеш дітей та клумак картоплі для них, щоб не померли?… Чи не на плечі забрати п'ятеро синових дітей?… Та й мати ж хвора… Нащо ж наказано все знищити, що ж будуть діти їсти? За що ж тоді повинні битись наші сини?
— Е–е, мій друже, — вступив у розмову третій, — ми нікому не потрібні. Ми гній, на якому будують комунізм. Нас дуже жаліли, коли в колгоспи заганяли?
— Гинь тут, — от що сказала нам та дітям червоноармійців робітничо–селянська влада…
— Ні, люди, треба самим про себе дбати. Чули, що робиться в інших селах? Те і нам треба робити, бо загинемо й ми, і наші діти. Треба розбирати, що ще залишилося в колгоспах, та ховати. А почнуть переорювати та косити хліб — треба братись за кілля та боронитися…[61]
Ранком удосвіта я рушив далі. Підходячи до села Стайки, кілометрів за десять від Халеп'я, я побачив юрбу людей. Тут же, недалеко в пшениці, стояло три трактори. Спинився закурити. Питаю, що сталося.
— Та ви ж послухайте, чоловіче: оце виїхали тракторами приорювати пшеницю. Чоловіків забрали на фронт, а посіви нищать… Подумайте, чоловіче, а що ж ми дамо дітям їсти?
— Були б знищили святий хліб, гемонські душі, — озвався сивий, в солом'яному брилі й білих полотняних штанах, босий дідусь, що стояв біля натовпу, — та пособили, спасибі їм, баби. За півгодини збіглося сотень дві–три жінок і посунули на трактористів. Постягали їх із тракторів, перед кожним трактором полягало по кілька жінок із дітьми, кричать: «Не дамо! тільки через нас поїдуть!» Що тут було… Роковище. Не пособили ні міліція, ні комса…[62]
У царині стоїть застава — чотири дідусі з ковінками.
— Та що це, Федоре Петровичу, може пішки з Києва?
— Авжеж, — кажу, — пасажирське сполучення більш не існує. Всі пароплави зайняті евакуацією.
— Про яку це евакуацію ви кажете? Адже від Києва до кордону яких 500–600 кілометрів, й ворога ж, як казав Ворошилів, ми «будемо бити на його території», а ви про якусь евакуацію?… — питає дід Федір з неприхованою глузливою посмішкою.
— А ти не розпатякуй лишнього, — озвався мій сусід, — сказано тобі стерегти дезертирів та затримувати диверсантів, то й «сполняй», що тобі велять.
Сідаю біля «застави», що дуже нагадувала давно минулу «Зеленівщину» (повстанський рух під час завоювання України московськими большевиками в 1918–1919 рр.).[63] Тоді так само на царинах стояла сторожа з дідів, а молодь і дядьки були «на фронті» — в лісах та балках. П'ять–шість дідів із вилами — хто з добрими дубовими чи грабовими, а хто (зрідка) з залізними трійчатими. Коси ж приправлені навсторч до держаків, залізні вила та сокири теж були «на фронті», як наймодерніша зброя «зеленівських» загонів, що вийшли на смертельний бій із «куминою». Отож оцією, переважно «холодною», зброєю (рушниць та кулеметів було обмаль) проведено було відомий бій із комсомольським полком (десь коло 4000 київської жидівської молоді), який закінчився цілковитим знищенням усього полку, за виключенням, здається, одного — уславленого Міші Фастовецького. Бій цей увійшов в історію большевицької боротьби під назвою «Трипільська трагедія»…
Та це, як кажуть, «не по суті даної справи» і спинятися на описанні тієї «трагедії» не буду.
На запитання, що діється в Києві, що там чути про німців, відповідаю обережно.
— Та ви не «скісняйтесь», — каже мені сусід й приятель по рибальству, — тут, як бачите, нікого лишнього немає: я, дід Б…а, дід Федот та Т…й.
Розмова пожвавішала. Розповідаю про свої враження, про те, що діється в Києві, про втікачів із заходу — совєтських урядовців.
— А в нас, знаєте, дива, — загомоніли один перед другим діди, — колгоспу вже немає… Запаси хліба з «инбарів» люди розібрали. Клумачками все рознесли, — що ви думаєте: сила народу і всі голодні… Скот із колхозного двору, свиней — теж розібрали. Як тільки почали розбирати скот, з'явився голова колгоспу з комсомольцями й почали свиней убивати. Але люди силу свиней живими розібрали. Кінець колхозові. Слава Тобі, Господи!
— Увечері на колхозному дворі почали нищити реманент — сівалки, плуги, культиватори, навіть на боронах зубці збивали. На жаль, люди пізно довідались, і більшість реманенту знищено…
Я розказав, що бачив на трипільських–халепських полях.
— У–у, гемонська душа! Приходить, проклятим, кінець! — вихопилось у мого сусіда Т…
— Та полегше, Т…, ще трохи рано, почекай… Про «приказ товариша Сталіна з 3 липня» люди вже чули.
— Дак оце так залишає нас «родіна» — на голодну смерть, додавити тих, що не померли в тридцять третьому… Та люди знають уже, що їм тепер робити…
Ці жахливі прояви сталінської «політики спаленої землі» мені довелося бачити та відчувати на собі ще багато разів — весь час, поки совєтські армії не відкотились далеко за межі Київщини.
Дома схвильована родина розповіла докладно про події в нашому та в сусідніх селах.
Спроби застосувати названий «наказ тов. Сталіна від 3 липня» на селах — приорювання тракторами хлібів у полі на корні, витолочування ланів пшениці табунами скоту, що його з усього Правобережжя зганяли за Дніпро, спроби вивезти запаси зерна з колхозних зерносховищ та свиней і скоту з колхозних фарм, — придніпрянське селянство зустріло відкритим спротивом. Уже в першій декаді липня переважну кількість колгоспів у придніпрянських селах було розгромлено, а зерно, свиней, дрібний скот та птицю розібрано селянами. Заводіями всіх цих розгромів найчастіше були жінки. Місцева влада була безсила припинити цю сваволю.
В полі та вечорами по кутках, не ховаючись, велись розмови, що ось нарешті «прийшов кінець совєтам», що з німцями йде «український уряд на чолі з Винниченком»,[64] що «як прийдуть німці, зараз буде утворено українську армію», та що народ, «як один», стане на захист своїх кордонів.
За кілька днів приїхав мій знайомий, п. Паляниця, родина якого теж відпочивала в Стайках, і розказав, що Київський ломбард вивозять на схід. Чекати не можна було й години: все, що було в нас кращого з одягу, в тому числі й увесь зимовий одяг, було здано на літо на схованку до ломбарду. Того ж таки дня я вирушив на пристань, щоб спробувати виїхати пароплавом до Києва. Там я звернувся до знайомого начальника пристані по допомогу. Він пообіцяв «посадити» на пароплав, що мав у службових справах спинитися в Стайках. Просидів я на пристані годин п'ятнадцять; нарешті, в годині десятій ранку другого дня прибув пароплав. Пасажирів він не брав, але начальник пристані додержав–таки слова й мене «посадив». День був чудовий. Їхав я на верхній палубі. Вниз по Дніпру ввесь час проходили пароплави — то з вантажем, то набиті людьми до крайньої міри. Пройшов пароплав із двома великими баржами на буксирі. На пароплаві й баржах повно людей, на деках барж — добротні куфери, собаки на ланцюжках, народ — не розібрати який, та все ж пасажири — не звичайні смертні.
Вище Трипілля зарясніло на лівому березі: куди не кинь оком — всюди ногатий скот, вівці, кінський молодняк, телята. Ось на мілині Дніпра лежить корова, що втонула; там, далі, двоє свиней прибило до берега; он–де, біля кручі, несе на хвилях величезну тушу вола… Ось посеред Дніпра великий острів, на ньому штук двісті волів, корів, телят. Острів, видно, був густо вкритий лозою. Тепер він цілком голий, лише видно білі дубчики — рештки від з'їдженої скотом лози. Од лівого берега острів цей відділено протокою, метрів на 200. Скот, що його, видно, нагнали з правого берега, доплив до острівця й отаборився тут, — усе, що міг, з'їв, тепер стоїть, понуро дивлячись перед себе. Ось на мілині знову теля, прибите водою; далі колишуться на хвилях також утонулі двоє овець. Біля Вишеньок, під крутим торчовим одрубом піскового берега, збилися в купу півтора десятка овець — живих. Попритулялись до піскової стіни й через плечі дивляться своїми великими, мабуть, повними жаху очима на пароплав, що проходить мимо. Ось налетіли буруни від пароплава й з піною розбиваються об берег. Багатьох із тих овець хвиля збила, кілька штук відірвалось від берега й поплило водою; деякі силкуються зіп'ятись на берег. Торчовий приступок берега кілометром нижче кінчається; отже, коли б не цей варварський спосіб переправи бідолашних тварин, який практикували гонії, — цих непотрібних жертв було б сотні разів менше. Тисячі голів худоби тижнів два–три плили, похитуючись на хвилях, поки не приб'є їх десь до мілини або до берега. Це теж один із проявів «політики спаленої землі». Скот забирали в селах усього Правобережжя й гнали сотні кілометрів до Дніпра. Там наганяли його в ріку: «пливи, мовляв, на волю Божу» до лівого берега. Самі ж гонії, як мені потім розповідали, на тому вважали своє завдання закінченим і вертались додому — кожний боявся відірватись від своєї родини, від свого села.
Мені казали, що було визначено людей, які мали турбуватись долею скоту, перегнаного на лівий берег Дніпра, але їх не було. Ніхто цієї роботи не контролював. Начальство металося в безмежному страху, вивозило свої родини, своє майно, а разом і своїх собак, часто–густо, як мені довелось бачити в Києві, навіть піяніна й вазони з квітами (на автомашинах). За гоніями скоту нікому, очевидно, було доглядати. Скот заганяли в річку, скот плив по Дніпру, часто тонув, а якщо щастило — перепливав на лівий берег і відпасався на лівобережних луках. Або, перепливши до першого ліпше острівця, пасся там, поїдав усе до цурки, і коли їсти вже було нічого, виголодавшись, плив далі до твердої землі — до лівого чи до правого берега.
Весь шлях до Києва був усіяний отим «соціялістичним добром». Під'їжджаючи вже до Києва, нижче Корчуватого, я бачив кілька сотень корів, які безугавно ревли, очевидно, вимагаючи від людей, щоб їх подоїли. Але навколо не видно було ні лялечки.
До речі: переважна кількість того скоту кінець–кінців опинилась у німецьких руках, хоч лівий берег середнього Дніпра були зайняли німці лише в останніх днях вересня і на дальшу евакуацію скоту вглиб країни совєти мали більше двох місяців… Отже, очевидно, так і не знайшлось кому подбати про долю зігнаних на лівий берег Дніпра сотень тисяч голів скоту.
До Києва треба було пройти через два понтонні мости. Біля першого ми простояли години дві–три, поки розвели моста; біля другого нам сказали, що міст сьогодні вже не буде розведений. Наш пароплав, пришвартувавшись метрів за сто до мосту, став на ночівлю. Повітряного нальоту цієї ночі на мости не було, отже, переночувавши спокійно, в восьмій вранці я був у Києві.
Дома мені сказали, що вже тричі приходили з телефонної станції, щоб зняти мій домашній телефон. Вчора хотіли виламати двері — ледве відговорили. Залишив сусідам ключа від кімнати для цих телефоністів, а сам помчав до ломбарду. Натовп був великий. Розмови у «черзі» жахливі: кажуть, що, не оповістивши населення, вже третій день вивозять ломбард десь на схід.
За години дві дійшов я до каси. Переді мною двом громадянам сказали:
— Речі ваші вивезені до Харкова. Бережіть квитанції — після війни одержите.
Якась чепурненька молодичка біля сусіднього вікна каси просить видати їй здані під заставу золоті речі. Їй відповідають, що золоті речі всі вже вивезено — і теж:
— Бережіть квитанцію. Одержите після війни. Схвильований, я здав свої квитанції. Та й було чого хвилюватись: усі маєтки підсовєтського чоловіка — це його одяг, його хатні речі. Рідко хто мав незначні цінності у вигляді золотого шлюбного, ще з царських часів, персня, або якоїсь броші. Золота й срібла в людей майже не було: чого не забрало ҐПУ у часах «золотухи»,[65] це віднесено в «Торгсін»[66] за голодних років.
Виходить службовець, називає моє прізвище й запрошує йти одержати речі. Одержавши всі мої достатки, зв'язав я їх у величезний клунок і щасливий пішов додому. Моє щастя пояснюється, очевидно, тим, що я здав їх дуже рано — десь на початку травня. Отже, речі були у віддалених камерах і їх не вспіли ще вивезти. А більшість людей вертались плачучи. Пограбовано. Безсоромно пограбовано серед білого дня десятки тисяч киян.
У місті — ті ж картини: біганина населення по продукти й пропасниця евакуації серед партійних. Біля Андріївської церкви влаштовано, здається, головний евакуаційний пункт для втікачів із Заходу. До краю навантажені авта щохвилини прибувають із Заходу, інші відходять на Схід, за Дніпро. Машини, машини без кінця, тисячі машин рятують «красних» командирів — совєтських офіцерів, їхні родини та майно. І це при тій жахливій бідності на автотранспорт, що є характерною для СССР, тоді, коли на фронті так потрібна кожна автомашина…
Бачив декого з знайомих. Головний бухгальтер великого заводу, де працювало коло 1200 робітників, розповідав мені, що директор заводу — прізвище його забув — звичайно, член партії, одержавши досить значну суму для розрахунку з робітниками, сплатив установлену вихідну допомогу лише декому з них — переважній більшості робітників допомоги не видано. 10 липня цей «ентузіяст» звільнив решту службовців, між ними й головного бухгальтера, спалив усі грошові документи, доручив технічному керівникові догляд над заводом і, повантаживши своє особисте майно на заводське авто, разом із родиною та кругленькою сумою несплачених грошей, десь коло 70000 карбованців, від'їхав на схід. Вже після приходу німців до Києва мені довелося зустрічати декого з робітників того заводу, які скаржились, що директор «зажилив» їхні гроші.
Професор Г…, добре знаний мені з Н–ського науково–дослідчого інституту, радив не затримуватися в Києві: тепер посилено полюють за технічною інтеліґенцією і силоміць вивозять на Схід, залишаючи родину напризволяще.[67] Так само гарячково виловлюють усіх більш–менш відомих українців та взагалі «національно підозрілих» і ув'язнюють. Всі тюрми та льохи НКВД — переповнені.[68]
Другого дня одвідав я один із заводів нашого тресту. Демонтаж устаткування наближався до кінця. Практично такий демонтаж зводився до варварського нищення машин та станків: багаточисленні дрібні частини машин звалювались на відкриті вантажні вагони і так незмащені, неприкриті, везли їх десь за Урал. Частини одної і тієї ж машини потрапляли до різних вагонів, навіть до різних потягів. На моє завваження старший механік заводу А…, знизнувши плечима, відповів:
— Однаково ж усе пропало: коли що й доїде до Уралу, то все одно це буде лише металевий брухт.
На інших заводах демонтаж відбувався в таких же умовах. Що було важке — нищили на місці. Отже, припустити, що устаткування вивозили, як металевий брухт, також не можна. Злочинне недбале ставлення до дорогих імпортових машин треба пояснити лише цілковитим совєтським безладдям та свідомим саботажем.
Було ясно, що влада гарячково готується до здачі міста ворогові. Одночасно Київська радіовисильня щодня кричала, що «Київ був, є і буде совєтський», що Києва не буде здано ворогові, — але ніхто тому не вірив.
Застосування «наказу тов. Сталіна від 3 липня 1941 р.» не всюди відбувалось однаково. В Запоріжжі, наприклад, більшість заводів, яких там, до речі, дуже багато, висаджено в повітря, в тім числі й міський хлібний завод. При чому останній було висаджено під час роботи, разом із робітниками, що там працювали. Тоді ж було висаджено в повітря великий будинок, в якому містилась хлібна крамниця. Під час вибуху попід стінами того будинку стояло коло сотні людей — хлібна черга, — які чекали на одержання хліба. Про вибух не було попереджено людей, і значна частина із цієї хлібної черги загинула під час вибуху.
Про подробиці цього нелюдського злочину мені розповідала в 1945 році в місті Бамберґ лікарка С…
— «Було це напередодні вступу німців, коли не помиляюсь, 3 жовтня 1941 року, — казала пані С. — В місті — гарячкова евакуація. Дочка нашої знайомої — дружина інженера К., якого в 1938 році було заслано в далекі табори Сибіру «без права листування» — Сусанна стояла в цій черзі. Несподівано наступив вибух. Значна частина тих, що чекали на хліб, загинули під уламками будинку. Населення міста негайно почало рятувальні операції. Між врятованими була й донька інженера К. Під час вибуху стояла вона ліворуч від входу до крамниці. Дверима, що їх вирвало під час вибуху, її притиснуло до цоколя будинку й присипало уламками. Там її й відкопали, тяжко поранену».
Частина комуністів, які виїхали з міста в останніх хвилинах, потрапили до німецьких рук.
Коли на допиті німецький командант запитав одного з тих сталінських молодчиків, нащо вони знищили потрібний для місцевого населення хлібний завод, цей відповів:
— Я діяв відповідно до наказу товариша Сталіна…
— Але нащо разом із заводом ви знищили і кілька сот людей? Ви ж мали ще час попередити цих людей та робітників? — запитав командант.
— Це не наші люди. Совєтські громадяни всі пішли на схід. Ті ж, що залишились тут, чекали вашого приходу. Отже, це ваші люди.
Але уславлене совєтське безладдя перейшло всякі межі, а виконання «наказу товариша Сталіна від 3 липня 1941 року» набрало найжахливіших, мабуть, форм під час знищення Дніпрогесу[69] (Дніпровська гідроелектрична станція). Німецьке військо в тому часі було ще на правому березі Дніпра, в районі Нікополя та Кривого Рогу. Про пляноване висадження в повітря Дніпровської греблі нікого не було попереджено ні на самій греблі, по якій в тому часі рухались військові транспорти й військо, що відходили на лівий берег Дніпра, ні населення й установи міста Запоріжжя — кілометрів 10–12 від гідроелектростанції вниз по течії Дніпра. Так само не було попереджено військові частини, розташовані вниз від Запоріжжя в дніпровських плавнях, хоч телефонічне сполучення в тому часі на Лівобережжі функціонувало нормально. По обіді 17 серпня 1941 року вибухла Дніпровська гребля. Військові транспорти й люди, що в тому часі рухались по греблі, звичайно, загинули. Майже тридцятиметрова лявіна води покотилась Дніпровською поймою, заливаючи все на своєму шляху. Всю нижню частину Запоріжжя з величезними запасами різних товарів, військових матеріялів та десятками тисяч тонн харчових продуктів та іншого за якусь годину було знесено. Десятки суден, разом із судновими командами, загинули в тому жахливому потоці. По Дніпровських плавнях на десятки кілометрів до Никополя й далі стояли на позиціях військові частини. Величезний потік налетів несподівано. Загинула велика сила червоноармійців і офіцерів із артилерією та військовим спорядженням. Розповідали, що загинуло в плавнях тоді десь коло 20.000 червоноармійців. Цілком зрозуміло, що перевірити кількість тих, що загинули, неможливо. Отже, називаю цю цифру з застереженням. Крім війська, загинуло в плавнях десятки тисяч голів скоту та багато людей, що там були на роботі.
Ще раз підкреслюю, що поблизу Дніпровської греблі в тому часі німців не було. Отже, безпосередньої загрози, яка виправдувала б виявлену щодо знищення греблі злочинну поспішність, що коштувала кілька десятків тисяч людських жертв, не було.
Після знищення Дніпровської греблі та Дніпрогесу, все партійне керівництво втекло на схід. За тиждень з наказу Москви більшість цих горе–керівників повернулась назад у Запоріжжя і ще з якийсь місяць до приходу німців продовжувала «керувати» й запевняти, що Запоріжжя «ніколи не буде здано ворогові», що ворога за Дніпро не пустять. Завчасне знищення Дніпрогесу пояснювали вони «ворожою диверсією» чи «шкідництвом».
Додам ще до цього, що Запоріжжя та Дніпрогес зайняло німецьке військо тільки 4 жовтня 1941 року.
Про події на Дніпрогесі мені розповідали ще в селі Стайки — механік К. з Дніпропетровська, колишній офіцер червоної армії В. Л., що ввесь цей час перебував у Запоріжжі, та тамошні мешканці: інженер Н. Н., пані Г. та С. Оповідання ці чув я частково в 1942 році, а частково вже тут, на еміґрації. Отже, правдивість перебігу подій, хоч сам я особисто й не спостерігав їх, сумніву не викликає.
До цього треба ще додати, що твердження, які доводиться чути в пресі, що нібито висадження в повітря Дніпрогесу надовго затримало рух німецьких армій та не дало німцям можливости поновити (в 1942–1943 рр.) роботу заводів, ледве чи можна вважати гідними уваги. По–перше, Дніпро майже без затримки перейшли німці на південь від Дніпрогесу та на північ від Дніпропетровська, що ж до можливого використання електроенерґії, то всі важливіші заводи й шахти, як відомо, знищили Совєти, отже, ні до чого було вживати електроенерґію.
Затримуватись у Києві не було чого, та це було й небезпечно: або поженуть копати шанці, або примусять евакуюватись на схід. Ні те, ні друге в мої пляни не входило, і тому, пробувши в Києві два дні, вирішив їхати назад у село — до родини.
Думка повторити свою подорож на сімдесят з лишнім кілометрів пішки мене не тішила зовсім, і тому, позамикавши все і попросивши сусідів доглядати за нашою кімнатою, направився я до пристані. Цілий день знову протупав по набережній. Пароплавів було багато, стояли вони біля лівого берега на якорях. Ось підійшов до пристані один, почалась неймовірна давка, щось до такої міри жахливе, що я не берусь те описати, — люди лізли один на одного, буквально по головах, крики, зойки жіночі… Поручні пристані (дерев'яні, звичайно) затріщали, замішання ще посилилось, несподівано пароплав засвистів і став відходити від пристані, при цьому троє людей упало у воду, їм кинули рятівничі прилади. Нижче пристані двох із них витягли із води, а один, бідолаха, та всі речі потонули. Пароплав, відійшовши метрів на 250, став на якір посеред Дніпра. Отже, посадка на нього припинилась.
Але це здавалось так лише при першому поверховому погляді. Придивившись краще, я побачив, що посадка на всі ті пароплави, що стоять біля лівого берега, йде повною ходою. Метрів за триста нижче є пристань для човнів. Туди–то щоразу підходять особові авта, а іноді й півторатонки. З них виходять нарядні пані, як на совєтський масштаб, звичайно, і люди в уніформі НКВД, а то й у цивільному одязі (на всякий випадок переодягнені), і моторовими човнами їдуть до пароплавів, що стоять біля лівого берега Дніпра і… все, і так без кінця. До речі, я належав до тої нечисленної групи пасажирів, що поводилась більш–менш спокійно: а втім, сімдесят кілометрів, без значного вантажу, не такі вже страшні; отже, роздивившись, я побачив, що з боку гавані потік моточовнів із тими привілейованими пасажирами ще густіший.
Уже перед вечером зустрів я одного з моїх студентів, що мав захищати дипломну працю. Каже, що їм прискореним порядком видано дипломи і що він має призначення в Ржищів на якийсь завод. Хлопчина — ржищівський мешканець призивного віку. Я зрозумів, що то за «призначення» він має, зрештою — це його особиста справа. Я запропонував йому йти разом пішки. Хлопчина радісно погодився. Ми направились до мене переночувати, щоб зі світом вийти в дорогу.
В четвертій вранці ми вже були в дорозі. На Деміївці пробували дістати чогось поїсти на дорогу — бодай якоїсь зеленини, але, витративши даремно хвилин з двадцять, пішли далі ні з чим.
Попутників на цей раз було ще більше. Сила людей з клунками, з дітьми сунула на південь. Я бачив людей, яким треба було йти за 150–250 кілометрів. На цей раз нам пощастило. Біля Козина нагнав нас якийсь родич мого попутника і забрав на воза. Кінь був заводський, добрий. Ввечері ми були вже в Стайках. Відпочивши добре, мій студент вранці поїхав далі.
Порадившись із родиною, вирішили ми до Києва покищо не вертатись. Сусіди наші — добрі, надійні люди — нашу кімнату прибережуть. Якщо ж влучить авіябомба, то загине все, незалежно від того, де ми будемо жити — в місті чи тут. В селі було, безперечно, вигідніше й щодо харчування, та, мабуть, думали ми, і боїв тут таких, як у Києві, та особливо повітряних бомбардувань, не буде. Але щодо боїв, то ми дуже помилились: по Києву — власне, по місту, — за весь час, облоги не було зроблено жадного пострілу; також не було повітряних бомбардувань, хоч на мости через Дніпро та на деякі заводи на окраїнах міста повітряні атаки й відбувалися досить часто. Лише в день, коли німці вступали до міста, на Олександрівській площі (совєтську назву її я забув), недалеко від знищеного большевиками Братського манастиря, розірвались два шрапнельні набої та, здається, один на — Тверській вулиці. А нам, у Стайках, довелось більше як півтора місяця перебувати під обстрілом у самому, так би мовити, гирлі боїв.
Числа 20–22 липня було оголошено мобілізацію запасних старшого віку — до 50 років. Більшість цих літніх людей не поїхала, звичайно, до райвиконкому, куди їх викликали. Частина, формально виконавши свій військовий обов'язок, виїхавши з села, по дорозі також розбігалась. Всі ці маси мобілізованих розійшлися по полях, по балках, багато ховалось на лівому березі Дніпра в лозах. Було це досить зручно тому, що в тому часі весь лівий берег Дніпра був переповнений людьми — як місцевими, так і з дальніх — кілометрів за 30–50 з Правобережжя — сіл. По всьому лівому березі копали шанці, протитанкові рови, будувались бункери, дерев'яні, звичайно, з матеріялу, що був на місці. Були це жалюгідні споруди, стіни яких уставлено дерев'яними плашками десь на 8–10 сантиметрів завтовшки.
Щовечора можна було бачити жінок, що крадькома пробирались межами в поля, щоб віднести чоловікові чи батькові харчів — на царинах бо стояли застави, щоб ловити дезертирів.[70] Треба сказати, що застави ті, як у нас кажуть, не даром їли хліб, і дезертирів вони затримували немало. Але мені мало доводилось бачити між цими «дезертирами» дорослих: ці, більш досвідчені, дезертири прямували полями, балками, села обминали ночами, а малих, 14–16–річних «дезертирів» приводили до управи багато. Ці сердешні «дезертири» плакали, просились пустити їх «до матері». Запевняли, що їм люди по дорозі казали, що їхнє село «вже зовсім близько». Жалісливе жіноцтво провожало цих «дезертирів», плачучи та проклинаючи прокляту «кумину». Одначе мушу віддати належне добрим людським серцям: переважну більшість отих бідолах відпускали дому, пояснивши, як найкраще можна пройти до їхнього села та де треба остерігатись застав. Та воно й зрозуміло: начальства на селах майже вже не було, а у своїх селян серце м'яке.
Числа 25 липня в селі оголосили, щоб усі здорові виходили в поле косити та жати хліб. Люди пішли охоче — адже це для себе, а не для колгоспу. Пішов і я з косою. Пішла і моя донька — в'язати за косарями. Щоправда, за два дні роботи, порізавши руки й згубивши серпа, вона закінчила свою сільськогосподарську кар'єру. А я з рештою селян працював аж до наближення німецького війська. Народу в полі — сила, чоловіки від 50 років і старші та жінки. Працювали добре, не оглядаючись, як звичайно бувало в колгоспах.
Другого чи третього дня, так в обідову пору, з заходу стало чути віддалену стрілянину — Умансько–Білоцерківські бої.[71] Можливо, що я й помиляюсь у визначенні днів місяця — було це вже досить давно, нотаток я не робив тоді та й якихось довідкових матеріялів під руками не маю.
Стали клепати коси, далі — закурювати; гарматна стрілянина помітно збільшилась. Мене знало все село як односельчанина і вважало за «свого». Отже, розмова велась одверто. Старий дідок, мабуть, за 80, мій сусід, зняв картуза й перехрестився:
— Не думав уже я, дітки, діждатись цього часу, та ось, бачите, сподобив Господь. Приходить кінець царству їгемона. Одно в мене горе: Федір (син) десь на фронті, ну, та милостивий Господь не оставить, — зглянеться, не посиротить діток…
Старший син цього діда загинув на засланні, десь на Колимі,[72] молодший — у війську.
Мій сусід Т. розказує, що чув від певних людей, що з «германом»[73] іде разом і український уряд, який у 1920 році ще з Петлюрою подався за кордон на еміґрацію. Статечний селянин X. каже, що в Ржищеві він сам читав листівку, скинуту німецьким літаком,[74] де Гітлер закликає населення залишатись на місці та пособити в боротьбі проти Сталіна й комуністів. Там же він обіцяє скасувати колгоспи та передати землю селянам.
— Амба колхозам. Попанували, іроди! — закінчив він своє оповідання.
— Ну, братці, якщо герман іде, то, мабуть, і до нас прийде, а тим часом треба хлібець Божий не занапастити. Гайда косити! Ану, молодиці–в'язальниці — до роботи! — гукнув наш бриґадир.
Листівок, про які розповідав X., мені не довелося бачити самому. Натомість на початку серпня мені потрапила до рук інша листівка, також скинена німецькими літунами. Була вона надрукована безграмотно, російською мовою. В брутальному «похабному» віршику, розрахованому, очевидно, на «нового сталінського человека», розповідалось, як Ворошилов із своїми командирами втікає від німців.
Чергового дня грюкіт канонади ще посилився. Вслухаються люди, хрестяться, і радість на обличчях змінює сум:
— Там же десь наші діти…
Під час роботи в полі я мав можливість спостерігати «ентузіязм» українського народу — за ці дні довелося мені побачити, буквально кажучи, сотні так званих дезертирів, усе це межами, балками пробиралося до рідних сіл. Тут і дезертири з війська, і мобілізовані резервісти, і ті, що втікають із окопних робіт. Ідуть поодинці, ідуть гуртками… Ось прямує до косарів дядько, з ним два хлопчики. Здоровкається.
— Чи не знайдеться у вас, люди добрі, якийсь шматок хліба — зовсім пристали мої козаки, голодні, сердешні. Ось уже з тиждень волочусь я з ними, разом уночі й через Дніпро перевозились. Цей, старшенький, мого сусіда синок, а той — із Кагарлицької Слободи…
— Ой, чоловіче, — озвався хтось із наших косарів, — мабуть, вам не дійти додому: чуєте, як «співають» десь там біля ваших сіл?
— Е, Бог милостивий: добились майже від Полтави сюди, не оставить Він і тут.
Наскидали, що знайшлося, в косарських торбах, — хліба, огірків.
«Козаки–дезертири», яких було вивезено, чи то пак, пішки виведено з якоюсь, уже не пам'ятаю, ремісничою школою, їдять на весь рот, по–дитячому заглядають у вічі дорослим…
В перших днях серпня німецьке військо, зайнявши сусідні на захід села, наблизилось і до нашого села. На Дніпрі появилось кілька військових річкових пароплавів. З цих пароплавів почали стріляти по зайнятих німцями селах. Німці не відповідали. Далі почали стріляти з далекобійних тяжких гармат, уставлених у лісах на лівому березі Дніпра. На будинку сільської школи встановлено дозорчий пункт: там завжди стояв спостерігач–матрос. Коли йому щось треба було, він кричав униз, а коли нікого в дворі не було, сам спускався до телефону, що був на другому поверсі в кабінеті директора. В помешканні школи розташувалася варта — чоловіка 10–15 матросів.
Десь на початку серпня, точно не пригадаю, я з своєю донькою пішов до школи, що була поблизу від нашого будинку. Тільки–но вступили ми до шкільного двору, як почувся гуркіт моторів; оглянувшись, ми побачили п'ять німецьких мотоциклістів. Це сталося так раптово, що ми не змогли якось реаґувати. Німецька розвідка, промчавши мимо нас, спинилась метрів за сто. Один із мотоциклістів поїхав далі в напрямку Дніпра, решта залишилась на місці. Тим часом у школі діялось щось жахливе. Весь той «караул» (варта) і спостерігач, який, очевидно, помітив німецьку розвідку раніше ніж ми, поскидавши свої матроські «безкозирки» та блюзи, докидавши карабіни, побігли через задні двері в соняшники та коноплі найближчих городів. Один із них, як мені потім оповідали вчителі, забрався в пивницю й сховався у стару бочку з–під капусти. Зрозумівши, що «бою» не буде, ми зайшли до квартири одного з учителів у бельетажі і скупчились біля вікон. За п'ять хвилин мотоцикліст, що їздив над гору до Дніпра, вернувся, і вся п'ятка, сівши на мотоциклі, тихо рушила. Побачивши у вікнах дівчат, вони, усміхаючись та жартуючи, привітались і поволі виїхали з села. Перестріляти цих зухвалих розвідчиків із вікна школи, очевидно, міг би один вояк, але… такого сміливця не знайшлося. Лише пізно ввечері повернувся цей «караул» та з ним десятків зо два піхотинців.
Це — не єдина ілюстрація «воєнной організації» захисників нашого села.
Одного вечора зчинилася враз сильна канонада: била совєтська артилерія десь у напрямку південної царини села. За годину справа вияснилася. Вартовий на школі помітив, що по дорозі від Ржищева до нашого села рухається група танків. Про це передано телефоном, враз певний сектор дороги вкрито вибухами стрілєн — і мусі не пролетіти, не то що танкові пройти. На щастя, отих «танків», вони були вже приблизно на триста–чотириста метрів від цієї страшної зони. Перелякані «танки», задихавшись, але не кидаючи своєї ноші, влетіли в село і… все обійшлося щасливо. Один із тих «танків», наша сусідка Б., відпочивши, розповіла, що вона та ще чотири молодиці пішли на поле по віку, що стояла в копах, «бо ж нічого дітям зварити». Виглядали вони справді, мабуть, як танки, бо кожна молодиця брала вже стільки снопів, скільки сили було нести. Як би там не було, але, на щастя цих «танків», вартовий, даючи координати місця знаходження їх, не врахував часу, потрібного на те, щоб зателефонувати. Я вже казав, що вартовий стояв на даху школи, на «вишці». Такі «вишки» свого часу, за приписом «Осоавіяхему»,[75] було побудовано на всіх високих будинках. Телефон містився на другому поверсі. Перенести телефон десь ближче до вартового нікому і в голову не прийшло. Отож поки цей вартовий зліз із «вишки» та дійшов до слухового вікна в даху, та зліз на горище, та поміж кроквами й балками дійшов до сходів, та збіг на другий поверх стрімкими дерев'яними східцями, та зателефонував, а також поки вартовий офіцер віддав розпорядження, то… передані координати вже застаріли. Внести потрібний коректив на час, витрачений на всю цю процедуру, не прийшло в голову ні вартовому, ні офіцерові, і це й врятувало оті необачні «танки».
Наслідки такої організації зв'язку: витрачено не менше як 50–70 гарматних набоїв, і то тяжкого типу (бо ж «вогонь по танках»!) і… безмежна радість молодиць та їхніх діток, що «координати» були неточні.
Не можу не відзначити тут про організацію зв'язку в німецькій армії. Вдень, коли до нашого села вступили німці, моя родина перебувала в наших родичів–селян у льоху, викопаному в крутому схилі гори, над самим спуском до Дніпра, звідки можна було бачити Лівобережжя на багато десятків кілометрів. За години півтори після зайняття села німцями, ми почули над нашим льохом гомін і німецьку мову. Виглянувши, побачили, що безпосередньо над нашим льохом, на самому лобку гори, між соняшниками, і через те невидима для большевиків, стоїть уже німецька польова радіостанція, і телефоніст щось передає «повним» голосом, але про це — потім.
Дня 10–12 серпня під вечір стрілянини не було, і я, знову ж таки удвох із донькою, вирішив сходити до школи — дістати для неї щось почитати. Тоді вже в школі містився штаб частини, що обороняла сектор фронту біля нашого села. На даху видно дозорчого. Вчителі грілись на сонечку, щоб на випадок стрілянини поховатися в пивниці; тут же походжало кілька військових матросів, озброєних карабінами й ручними ґранатами біля поясів. Я стояв з групою вчителів. Моя донька розмовляла з донькою вчителя Кіпи. До них підійшов молоденький матрос і почав розмову про якісь дрібниці, звичайно, як двадцятилітній хлопчина з сімнадцятилітньою дівчиною. Казав, що їхніх три воєнні кораблі (річкові) стоять біля села, що в них чудесно побудовано сиґналізацію. Ось коли, скажемо, вистрілити з оцього ракетного пістоля червоною ракетою, то це значить, що появився ворог у тому он — він показав напрямок — секторі, а коли вистрілити зеленою… і т. д. Дівчатка почали розпитувати, як то стріляють ракетами. Хлопчисько ніби того тільки й ждав.
— Та ось, — каже, — дивіться…
І випалив. Вибухла ракета. За дві–три хвилини почувся грюкіт, засвистали зправа стрільна, і в показаному цим милим хлопчиною напрямку знялося вгору три стовпи пилу й диму, за ними ще й ще. І що мені було найбільш дивним — це те, що нікого з начальства це не зацікавило. Правда, з вікна другого поверху висунулось якесь кругле обличчя й хрипкий голос байдуже проговорив:
— Що це? А–а, це ти, Сьомко!..
А ось іще цікавіший, чи, вірніше, жахливіший випадок. Одного вечора приходить до нашої хати сусідка й каже моїй дружині, що завтра треба раненько — світком — збігати на торг, бо в дев'ятій годині буде «наступленіє». Один із моїх сусідів, що за першої світової війни пробув три роки на фронті, в тому ж корпусі, де був і я, і який вислужився аж до «мундир–офіцера», особливо висміював «дурних бабів».
— Де ви бачили, люди, щоб таке могли знати баби? Та про це й сам ротний не знає, бо й ротного повідомляють за півгодини перед атакою…
Але… за наше зневажливе ставлення до цих бабських чуток ми, і особливо моя дружина, були покарані. Вона таки не поспішала на торг «світком», а пішла пізніше — десь коло восьмої години. На базарі вже мало що дістала, а коли поверталась додому, то «наступленіє» таки справді почалося. Німці відповіли вогнем по атакуючих і по селу, і їй, бідолашній, довелося з півкілометра пробігти таки під добрим «дощем».
Боюсь, що мені не повірять, бо не можна ж припустити, що населення, серед якого до того ж багато є людей, які, кажучи делікатно, не співчувають большевикам–комуністам, попереджувалось за добу про передбачений наступ. Проте це — факт. Як це сталось — не берусь судити. Цілком можливо, що командира частини було попереджено про наступну атаку. Він необережно сказав про це комусь із офіцерів чи «красних командирів», як їх тоді називали. Той, щоб надати своїй особі ваги, що, мовляв, і йому відомі «воєнні таємниці», — ще комусь, а той — дівчині і т. д. Безперечно, що ця «тайна» того ж дня дійшла і до німців. Наслідки: 70 чи 80 убитих червоноармійців і німці, так би мовити, «на плечах» атакуючих підсунулись на півтора кілометра ближче і залягли безпосередньо за селом.
Пригадую ще один подібний випадок. Між командним складом виділявся один старший лейтенант — типовий червоний командир часів громадянської війни 1918–20 років: зухвалий, хамуватий, типу «дайош–берьош». Він завжди вертівся біля молодиць, і його всі знали. Звали його Петька, прізвища ніхто не знав. Якось приходить моя дружина від сусідів і каже, що цей Петька — «дайош–берьош», хвалився на вулиці дівчатам, що завтра він сам віджене німців «аж за село Стрітовку». І справді, другого дня на південно–західньому відтинку нашого фронту зчинилася значна стрілянина: за автоматами заверещали міномети, а далі й гармати. За годину все затихло. Увечері оповідали, що це той самий Петька, не попередивши свого штабу, навіть сумежних ділянок фронту, повів атаку на німецькі позиції. Я не можу сказати, чим кермувався цей горе–командир: чи йому закортіло дістати ордена за «проявленную в бою с противником инициативу», чи просто довести дівчатам, що й він дечого вартий. Та сила й не в тому. Факт каже сам за себе. Внаслідок цієї операції, після бою «не вернулось» назад двадцять п'ять червоноармійців. Мені потім розповідали вчителі, що ввечері в штабі (школа) цього Петьку — «дайош» розпікав командир, причому було пущено в дію всю совєтську термінологію, аж до сьомого коліна включно. На цьому й скінчилось. Двадцять п'ять червоноармійців «не вернулось» назад, а Петька продовжував потішати дівчат.
Або ось ще один, чи, власне, два випадки, які також не менше характерні для совєтської військової організації. Десь у середині серпня військова частина, що захищала нашу ділянку фронту, була замінена іншою. Ранком одного дня групу з двох офіцерів та п'ятьох червоноармійців вислано до сусіднього прибережного села Витачів. Зараз же по виході з села, в північному напрямку, вони потрапили на мінне поле. Внаслідок цього убито двох бійців і одного офіцера, другого тяжко поранено. Виявилось, що коли попередня частина відходила, то не передала новоприбулій плянів розташування закладених нею мін. Другого дня трохи далі від того місця підірвався на міні місцевий селянин, який із ручним візком поїхав, щоб привезти кілька снопів.
Не можу ще не відмітити, як було організовано харчування бійців. Кухня була там же, в школі, отже, я добре знав, що там діялось. Їсти виносили на позиції, за село, де окопалась піхота, раз у день, коли починало сутеніти. Як правило, несли в бідонах, узятих із місцевої молочарні, молоду картоплю, яку зварено десь опівдні, та бідон із молоком. Більш нічого. Ввесь день червоноармійці мусіли живитись сухарями, якщо вони були; коли ж сухарів не було (про консерви годі й говорити: їх бійці ніколи не бачили) — обходились «так», або, коли пощастить дістатись до садка, яблуками та грушами. Про це мені оповідали самі червоноармійці.
І це в тому часі, коли в безпосередній близькості, на лівому березі, бродили десятки тисяч голів скоту, тоді, як «партизанський загін» щодня привозив для своїх «партизанів» з лівого берега добру свиню і об'їдався досхочу. Але про це треба було дбати, треба було думати, а думати, видно, ніхто не хотів або не вмів.
До речі, про цей «партизанський загін».[76] Складався він із місцевих партійців та з партійців суміжних сіл, які вже були зайняті німцями. Налічував він чоловік двадцять п'ять — тридцять. На чолі його стояв член партії, коли не помиляюсь, секретар сільської комуністичної ячейки з суміжного села, Карнаух.[77] Партизани ні разу участи в боях не брали, а з рушницями, завжди п'яні, тинялися в безпечній частині села. Були всі вони військовозобов'язані, але їх умисне було залишено для організації партизанщини. Розмістились вони дуже вигідно в хаті, що її побудував ще в 1915 році місцевий священик.[78] Стояла ця хата одиноко у великому садку, далеко від можливих районів обстрілу. Щораз звідти можна було чути п'яні співи. Червоноармійці, які бачили й знали все це, дуже вороже ставились до цих партизанів і не раз нахвалялись «разделаться» з цією «партійною поганню». Приблизно за тиждень–півтора, як німці наблизились до нашого села, цей затишний будинок, де містився партизанський загін, якось під вечір було обстріляно сильним мінометним вогнем. Чи треба пояснити випадковістю цей несподіваний і досить влучний обстріл, чи, може, хто з «співчуваючих» партизанам селян або червоноармійців повідомив німців — того не знаю.
Після того, як наше село взяли німці, більшість цих «партизанів» перебралась на лівий берег Дніпра і там в інших селах продовжувала свою «висококорисну» для соціялістичної батьківщини діяльність. Коли закінчилась київська операція і большевики відкотились далеко на схід, більшість із цих партизанів, правда, рядових партійців (старших, що дуже докучали населенню, я не бачив, вони почали з'являтися в селі пізніше) повернулися до села й вели паразитарне існування: гонили самогон, пиячили. За всі роки німецької окупації нічого «партизанського» вони не вдіяли.
Здається, 16 серпня секретар сільської партійної організації, командир «партизанів» Карнаух, запропонував усім учителям школи евакуюватися. Більшість із них, слухняно зібравши свої злиденні пожитки, перебралась на лівий берег Дніпра. Ніяких транспортових засобів їм не дано, та й дістати їх не було жадної змоги. Наголодувавшись, за три дні вони повернулись додому. За кілька днів після «евакуації» вчителів зустрів мене той же секретар і в досить рішучій формі запропонував мені також евакуюватись на схід.
— На кого ви тут чекаєте? — спитав він погрозливо.
Далі закликав мене до штабу й просив командира ділянки пособити нам доїхати до Києва. Цей обіцяв довезти нас до Баришполя,[79] куди мала йти машина з лівого берега.
Діватись нікуди. Вранці я з дружиною й донькою були в березі. Але лейтенант, що відав переправою, сказав, що машина вже відійшла вранці й помогти нам не може. Отже, треба було вертатися до села. Коли ми вже вибралися на гору, німці почали обстрілювати переправу й саме частину гори, де треба йти нам. Ми зайшли до наших родичів–селян, що жили на самому шпилі, і розташувалися в льоху, якого давно колись ще дід був викопав у стрімкому схилі гори. Над головами було метрів три твердого ґрунту, отже, було відносно безпечно, далеко краще, ніж в домашньому бункрі.
На ранок, залишивши доньку під доглядом доброї нашої хазяйки, ми з дружиною пішли до своєї хати — взяти дещо з харчів та речей до нового сховища. Дальше перебування в нашій хаті з нашим маленьким бункром, що його я побудував у перших днях після початку війни, ставало небезпечним: район цей часто обстрілювався в останніх днях, а новий льох над Дніпром нам дуже сподобався.
Коли ми виходили з нашого льоху — лише зрідка стріляла з–за Дніпра большевицька артилерія. Поки ми дійшли додому, стрілянина помітно збільшилась, і дружина все наполягала, щоб вернутись до льоху. Ледве ми відімкнули хату, як почалась неймовірна стрілянина, на цей раз від німців. У нас у городі й садку розірвалось два стрільна. Навіть не замкнувши хати, ми поховались у наш бункер, або, як у нас називали, «окіп».
Три години не вщухала стрілянина. Центральну частину села, де містився штаб, а також піхотні окопи за селом і переправу через Дніпро буквально засипано мінами. Одна з мін потрапила в наш «дачний» будинок і дуже пошкодила його. Друга розірвалась на півтора метра перед нашим бункром і заповнила його газом і пилом. Нарешті, гарматна й мінометна стрілянина стала стихати, але натомість почулась зовсім недалеко тріскотня автоматів. Виглянувши з окопу, ми побачили, що всюди рухаються німці з автоматами.
Страх за доньку, яка залишилась там, над Дніпром у льоху, зріс до крайньої міри. До цього часу ми не дуже турбувались за неї, бо вона була в доброму сховищі й під добрим доглядом. Але тут згадались оповідання про жахливу поведінку німців з населенням та звірства СС–ів.[80] Іти зараз через усе село, коли йде ще «очистка» села від червоноармійців, та ще чоловікові, одягнутому не по–селянському, як я, було неможливо. Але ж там, біля Дніпра, донька.
Мою стареньку ніяк не можна назвати відважною, сміливою жінкою, та тривога за долю дитини була більше від страхіття бою. Не вагаючись, вона вирішила йти через усе село до нашого льоху. Не дивлячись на те, що большевицька артилерія почала особливо інтенсивний обстріл центру села, дружина, захопивши з собою дівчатко років десяти, що також було з того наддніпрянського району і ввесь час плакало: «до ма–а–а–те–рі», пішла до доньки.
Я залишився з гуртом людей у нашому окопі. За десять хвилин до окопу підійшли два німецькі вояки уже без касок і карабінів, але з пістолями й ґранатами, у розіпнятих блюзах — було досить жарко. Звеліли нам вийти. Мені, як не схожому на інших селян ні по вигляду, ні по одягу, наказали йти за ними. Зі мною було ще двоє: один сусідський хлопчина, «дезертир», якого знайшли десь у льоху, та ще один, літній чоловік із другого краю села, якого впіймано десь на городах.
Привели нас до сільської їдальні. Тут були два німецькі офіцери: один старший чоловік, другий — юнак та з десять вояків. Командир сидів босий і мив у холодній воді ноги. Решта — хто вмивався, хто чистив зуби. Стали питати. Розказав, хто я, звідки, чого саме тут, де мій дім і де родина. Задовольнились, відпустили. Коли я виходив, мене дігнав молодий офіцер і запитав, чи немає в мене цукру. Я сказав, що цукор є, але там — біля Дніпра, де моя родина. Мені дали провожатого й просили передати цукру. Коли я йшов селом, то, якщо не рахувати неймовірного грюкоту большевицької артилерії, в селі все було вже спокійно — німецькі вояки біля хат умивались, чистились.
Дві маленькі гармати, що стояли біля церкви, ритмічно пострілювали, очевидно, пристрілюючись до чогось. Від німецького штабу, себто їдальні, куди водили мене, лежав просто на землі телефонний провід десь у напрямку наддніпрянських гір. Останніх метрів двісті до нашого льоху треба було пройти по відкритій дорозі, що її добре видно з Задніпров'я. Мій провожатий, що йшов слідом за мною з пістолем напоготові, запропонував мені шукати іншого шляху. Ми пішли в обхід глибокою кручею і, прорачкувавши останніх метрів сто на колінах, добрались до льоху. Дружина уже була тут, донька жива й здорова. Дали моєму провожатому скільки було цукру, і я хотів уже лізти до свого льоху. Але мій провожатий наказав мені вести його назад. Довелось іти знову майже через усе село, хоч большевицька артилерія, признатись, і псувала мені настрій. Офіцер подякував за цукор і, давши мені записку: «Ein Mann kommt zu seiner Familie» (Чоловік їде до своєї родини) відпустив. Ще раз довелося мені пройти півтора кілометра під тим шаленим огнем, що його надриваючись вели большевики по селу.
Як відомо з опублікованих джерел, вздовж німецько–радянського кордону з радянського боку розташовувались: 171 дивізія загальною чисельністю 3250 тис. чол., 37500 гармат, 10394 танків, 8627 літаків. Ці війська входили до 4 щойно створених фронтів: Ленінградського, Північно–Західного, Західного, Південно–Західного і Південного. Південно–Західний фронт був розташований у західних областях України, був сформований з військ Київського особливого військового округу. Південний фронт дислокувався у південних областях України, був сформований на базі Одеського військового округу та управління Московського військового округу, перекинутого на південь.До складу Південно–Західного фронту входили 5, 6, 26 і 12–та армії. Його війська зайняли оборону вздовж кордону, в тому числі і на лінії Молотова. Разом з Південним фронтом вони протистояли німецькій групі армій «Південь», що нараховувала 57 дивізій, 13 корпусів, а також військам союзників — Румунії, Словакччини та Угорщини — всього 850 танків, 16000 гармат, 1300 літаків. Південно–Західний і Південний фронти мали 80 дивізій — 5625 танків, 17000 гармат, 2700 літаків. Однак така кількість військ не могла протистояти німецьким наступальним військам, що призвело до величезних втрат з боку радянських Збройних сил.Про чисельність українців у Червоній армії до початку війни точних даних немає. Приблизно вони становили 25–30% , подекуди третину і навіть більше. Після початку війни до лав Збройних сил було мобілізовано 184 726 чоловік етнічних українців, та громадян інших національностей, що мешкали в Україні. За деякими даними, з України впродовж 1941–1945 рр. пішло близько 8 млн. чол. Серед вільнонайманих на листопад 1941 р. з числа 3,6 млн. чоловік 1,3 млн. становили українці.
Село Стайки Кагарлицького району Київської області. Час заснування села губиться в сивій давнині. Поблизу села виявили рештки поселення Трипільської культури, знайдено скарб 1 тис. срібних римських монет II століття нової ери. Рештки давнього поселення вчені ідентифікують з літописним містом Святополк, що його заснував у 1095 р. Святополк Ізяславич.За Хмельниччини Стайки було сотенним містечком Канівського полку, опорним пунктом повсталих козаків і населення. Нині в селі нараховується понад 3 тис. мешканців, вони займаються сільським господарством, рибальством на Дніпрі.
Твердження Москви, підхоплені згодом комуністичною історіографією, про «раптовість» нападу Німеччини на СРСР були вигадані з метою виправдати радянське керівництво за прорахунки, помилки, що й призвели до величезних втрат людських і матеріальних ресурсів СРСР. Починаючи з 1940 р., від численних розвідувальних радянських резидентур, створених органами НКВС і Головним розвідувальним управлінням (ГРУ) Генерального штабу Червоної армії, до радянського уряду надходили сигнали про підготовку Німеччини до нападу на СРСР. Одним з активних розвідників був український художник М. Глущенко («Ярема»), знайомий з Розенбергом і Гітлером. З квітня 1941 р. тривожна інформація поступала від радянських розвідників з 40 точок земної кулі. Повідомлялися вірогідні й максимально точні дані про час нападу, кількість Збройних сил Німеччини тощо.16 червня 1941 р. керівник радянської розвідгрупи «Червона капела» Шульце–Бойзен надіслав сигнал про те, що Німеччина готова до нападу і в будь–який час може виступити. Сталін не повірив, у брутальній формі заявив наркому держбезпеки В. Меркулову, що це дезінформація. Він навіть не повірив Ф. Рузвельту та В. Черчіллю, які по своїх каналах надсилали інформацію про загрозу війни. Одним з важливих джерел була інформація від Ріхарда Зорге, який працював на радянську розвідку, перебуваючи в Японії. Є дані про те, що розвідінформація надходила до СРСР приблизно з 600 джерел. Однак Сталін був переконаний, що Гітлер не наважиться вступити у війну проти СРСР до розгрому Англії, щоб не йти на ризик війни на два фронти.Доходило до курйозів і непорозумінь. 20 березня 1941 р. начальник ГРУ Генерального штабу Червоної армії генерал Голіков подав керівництву наркомату оборони й Генштабу доповідь, у якій розкривався план «Барбаросса». Але в коментарі для перестраховки було вказано, що ці зведення слід розглядати як дезінформацію, тож на цю доповідь ніхто не звернув увагу.
Офіційна радянська пропаганда напередодні війни галасувала про те, що у випадку будь–якої агресії Червона армія завдасть могутнього удару у відповідь, війна буде перенесена на територію ворога, перемога буде здобута «малою кров'ю». Зокрема, ще 16 вересня 1936 року, виступаючи на мітингу у Києві, нарком оборони СРСР К. Ворошилов висунув гасло «Бити ворога на його території!». Всупереч доктрині Ворошилова начальник штабу М. Тухачевський та його прихильники підтримували теорію «глибокої позиції».Ця доктрина передбачала введення у бій великої кількості швидкохідних танків, їх миттєвий прорив у глибину території противника. Однак К. Ворошилов виступив проти цієї доктрини, заявивши, що вирішальною силою у війні залишається кавалерія, і переконав Сталіна у формуванні нових кавалерійських дивізій, яких на 1942 р. мало бути 99. Було виділено на їх формування у 5 разів більше коштів, ніж на військово–морський флот. М. Тухачевського та тих, хто його підтримував, було репресовано. Доктрину глибокого танкового прориву на територію ворога було відкинуто, танкові корпуси кинуто на створення кавалерійських дивізій.Успіхи німецьких Збройних сил, основу яких становили механізовані танкові дивізії, переконали Сталіна у помилковості суджень Ворошилова, Будьонного та інших. Ворошилова у 1940 р. було знято з посади наркома оборони. Знову приступили до формування механізованих корпусів, але час було згаяно, Сталін зрозумів, що необхідно формувати переозброєння армії.Більшість командирів почали переводити з кавалерійських дивізій у танкові, але ж вони не мали досвіду. Крім того, понад 47 тисяч командирів різних рангів було репресовано. Напередодні війни довелося повертати з ГУЛАГу тих командирів, яких не встигли розстріляти, та готувати нові кадри танкістів. Все це негативно позначилося на боєздатності Червоної армії в 1941 р., коли Німеччина напала на СРСР.
Перед війною та особливо з початком війни німецьке командування засилало у тил радянських військ своїх агентів з метою здійснення диверсій і збору розвідінформації. Для боротьби з ними Раднарком СРСР 24 червня 1941 р. видав постанову про створення у прифронтових республіках і областях винищувальних батальйонів. На допомогу їм створювались групи сприяння, члени яких слідкували за появою невідомих осіб, німецьких літаків, які скидали парашутистів, особливо у прифронтових районах. Сталін вимагав рішучої боротьби проти шпигунів, диверсантів, розповсюджувачів чуток.Створювалося враження, що саме останні виявилися головною небезпекою для режиму і найважливішим об'єктом для діяльності органів безпеки. Було видано спеціальний указ Президії Верховної Ради СРСР, за яким винних у розповсюдженні чуток карали ув'язненням на строк від 2 до 5 років.Певною мірою, як пише Ф. Пігідо, боротьба зі шпигунами набрала характеру масової шпигуноманії, коли у шпигунстві запідозрювали невинних людей. Особливо лютували органи державної безпеки, націлені на пошуки замаскованих справжніх, а часто і уявних ворогів. У директиві органам НКДБ наркома безпеки СРСР В. Меркулова від 23 червня 1941 р. вказувалось «розглянути справи на всіх заарештованих органами НКДБ й скласти списки на тих, котрих ви вважаєте за доцільне розстріляти» (З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВС, КДБ. — 1994. — №1. — С. 191–192).Заходи в боротьбі з нацистською агентурою, набирали потворних форм, виливалися в організацію репресивних акцій. Органи держбезпеки у прифронтових районах або в тих місцевостях, що могли стати ареною бойових дій, заарештовували «сумнівних» осіб чи потенційних ворогів, піднімали слідчі справи попередньо репресованих та тих, хто вже відбув покарання. Фабрикувалися нові справи, військові трибунали вершили у тюрмах «суд», оголошуючи, як правило, смертні вироки. З відступом радянських військ місцеве населення, розшукуючи рідних, виявляло у в'язницях тисячі, десятки тисяч розстріляних «ворогів» радянської влади. Подібна картина спостерігалась, починаючи із західних областей, на всьому шляху відступу радянських військ.
«Піонери» — напіввійськова організація дітей, здається, від 6 до 16 років, де їх виховують у комуністичному дусі. В 16 років піонерів «передають» комсомолові — Союзові комуністичної молоді.
Лише значні члени комуністичної партії мали право тримати приймачі.
Щоб запобігти прослуховуванню інформації про події на фронтах з неконтрольованих владою джерел, комуністичний режим вдався до реквізиції радіоприймачів у населення у прифронтових районах. З метою «дозування» інформації про події на фронтах та у світі було створено «Совинформбюро». Дозована інформація про події на фронтах і у світі, вилучення радіоприймачів, неправдиві повідомлення «Совинформбюро», що друкувалися в пресі, все це призведе до породження різних чуток, що в цілому вірно трактуватимуть події, пов'язані з поразками Червоної армії.Автор спогадів слушно пише, що наказом система показувала довіру народові, в «любові» до якого перед тим неодноразово клялася.
С. І. — російською мовою «сетевой индивидуальный» радіоприймач, тобто «мережевий індивідуальний».
А. Стессель — російський генерал–лейтенант. Під час російсько–японської війни був начальником укріпленого району в Порт–Артурі. Здав фортецю противнику. Засуджений військовим судом до страти, був помилуваний царем.
У травні 1918 р. в Українській партії соціалістів–революціонерів стався розкол. Ліва частина утворила партію, яка за назвою газети «Боротьба» дістала назву «УПСР — боротьбістів». «Боротьбісти» визнавали радянську владу, але не згоджувалися з більшовиками у питанні самовизначення України. Боротьбісти домагалися утворення незалежної від Росії Радянської України, яка б перебувала з РСФРР у дружніх стосунках. 1920 року, комуністи примусили партію боротьбістів «самоліквідуватись». Чимало її членів вступили до КП(б)У і брали участь в «українізації». Згодом майже всі були репресовані. Наприклад, можна згадати колишнього наркома освіти Олександра Шумського. Ф. Пігідо, говорячи «один сам застрілився», має на увазі П. Любченка, який займав посаду Голови Раднаркому УРСР і застрелився під час роботи серпневого (1937 року) Пленуму ЦК КП(б)У, на якому його звинувачено у створенні підпільної «буржузно–націоналістичної організації», і стало зрозуміло, що його передадуть по закінченню засідання до НКВС.
В СРСР питання про дезертирство у Червоній армії взагалі замовчувалось. Нині видруковано чимало джерел та досліджень, що засвідчують масове дезертирство з лав безладно відступаючих частин і з'єднань, а також знов мобілізованих, яких непідготовлених, часто беззбройних кидали у бій, де вони масово гинули або потрапляли у полон. У військах тоді спостерігалась паніка, поразницькі настрої. В початковий період війни саме радянське командування не знало справжнього становища на фронті, було деморалізоване і втратило управління військами.Начальник Генерального штабу німецьких сухопутних військ генерал Ф. Гальдер писав з цього приводу таке; «Верховне командування противника, очевидно, зовсім не бере участі в керівництві операціями військ. Причини таких дій противника не зрозумілі» (Российская газета, 1995, 22 июня).
Остарбайтер — східній робітник. Так називали привезених насильно з теренів Совєтського Союзу, переважно з України, для роботи в Німеччині.
З наближенням нацистських військ влада намагалася евакуювати у східні райони СРСР матеріальні і трудові ресурси. Частина «мобілізованих» студентів, учнів ремісничих шкіл, молодих робітників відправляли «своїм ходом». Ця стихійна мобілізація закінчувалась здебільшого тим, що вони потрапляли під німецькі бомбардування, гинули, розбігались, поверталися додому.Вживши терміну «резервісти», Ф. Пігідо, безумовно, мав на увазі людські ресурси, які можна було використати як для мирної праці, так і для поповнення діючої армії. Радянська влада вживала заходів, щоб максимально відправити на схід молодих робітників, юнаків з училищ, шкіл, студентів. Однак повністю виконати це завдання не вдалося через швидкий наступ німецьких військ. На окупованій території залишилось дуже багато молоді, яку німці вивозили як «остарбайтерів». Коли радянські війська поверталися у 1943 р., то так звані польові комендатури мобілізували чоловіче населення, крім старших людей, непридатних до служби. Траплялися випадки коли поновлення без підготовки і навчання посилали в бій, внаслідок чого були великі втрати.
Не маючи змоги вивезти на схід документи і матеріали архівних сховищ, архівні працівники за наказом партійного керівництва і під наглядом НКВС їх палили, щоб документи не дістались нацистам. Цим самим архівним джерелам, що зберігали історичну пам'ять, було завдано величезної шкоди. При поспішній втечі з території, яку залишали радянські частини, працівники архівів не дуже з'ясовували ступінь цінності тих чи інших документів. Було вивезено, на жаль, не всі архівні матеріали, значну частину знищили. Те, що залишалося в архівах, переглядали німецькі спеціальні комісії, які теж відбирали все, що їм здавалось потрібним, особливо пов'язане з економікою, ідеологією, ресурсами тощо. В роки війни архівній справі було завдано непоправних втрат.
З наближенням німецьких військ уряд СРСР 27 червня 1941 р. прийняв постанову про вивезення у східні райони людських контингентів і цінного майна. В Україні 26 червня 1941 р. було створено комісію на чолі з Д. М. Жилою, яка займалася евакуацією людей і майна. З України до приходу німців було евакуйовано кілька сот промислових підприємств, майно колгоспів, радгоспів, понад 3 млн. голів худоби, вищі навчальні заклади, училища, не менше 3,5 млн. громадян — партійних і радянських працівників, робітників, колгоспників, інтелігенції, студентів тощо.Збереглося чимало свідчень про те, що траплялися випадки, коли робітники і колгоспники не давали вивозити обладнання заводів, колгоспне майно, вважаючи, що це затія їх панікуючих партійних і радянських керівників. Люди справедливо вважали, що їх залишають напризволяще, на поталу нацистам, а керівники, кидаючи все, втікали у безпечні, східні райони.
Після підписання договору між Німеччиною та СРСР від 23 серпня 1939 р. були укладені угоди про економічну співпрацю. Спеціальні комісії з обох сторін відвідали країни, вивчали можливості закупівлі необхідної сировини, військової техніки, спорядження тощо. В лютому 1940 р. укладено важливу економічну угоду розраховану на термін понад 2 роки (27 місяців). За цим договором СРСР мав постачати в Німеччину сировину й матеріали на суму понад 500 млн. марок — зерно, нафту, бавовну, фосфати, залізну, хромову руду тощо. СРСР закуповував у Німеччині листову бронь, турбіни, різноманітну техніку.Про підписані угоди, окрім таємних додаткових протоколів, народу було відомо з преси, з газет «Правда», «Известия» та ін.Тож у робітників, селян, інтелігенції склалося враження про союзницькі, дружні відносини між обома країнами. Але після нападу Німеччини на СРСР у народу виникало питання: як же могло трапитись так, що почалася війна, всі біди впали на голови трудового люду, який своїми жертвами зміцнював державу в довоєнний період.
З початком насильницької колективізації маса селян не бажала працювати в колгоспах, намагалася виїхати в міста, де порядки були більш ліберальні і де можна було заробити на прожиття. Це була одна з форм протесту проти колгоспної форми господарювання. Однак масовий вихід селян ставив під загрозу сільськогосподарське виробництво і всю систему колгоспного ладу. Щоб прив'язати селянина до села, у грудні 1932 р. був введений паспортний режим, яким влада фактично запроваджувала кріпосне право, взявши під повний контроль особисте життя всього населення країни, позбавивши його права на працевлаштування, вибір місця проживання тощо. З цього часу населення приписувалося до певної місцевості. Щоб селянину можна було виїхати з села, він мусив узяти дозвіл у місцевої влади і отримати паспорт, бо в місті його без паспорта не приймали на роботу. Місцева влада не видавала паспортів, не відпускаючи селян, які майже задарма працювали в колгоспах, та в неврожайний рік були приречені на голодну смерть.
16 липня 1941 р. Державний комітет оборони видав постанову про евакуацію худоби з Української РСР в Саратовську, Сталінградську і Ростовську область. Цією ж постановою передбачалося розмістити частину худоби в Калмицькій АРСР, Актюбінській і Західноказахстанській областях Казахської республіки. Спочатку худобу переганяли з Правобережної на Лівобережну Україну. З Правобережжя було переправлено 1746 тис. голів великої рогатої худоби, коней, овець, свиней. А звідти далі, у східні райони СРСР. На 25 жовтня 1941 р. було переправлено понад 6 млн. голів худоби. Стада корів, овець, табуни коней під наглядом спеціальних бригад гнали на відстань від 1 до 3 тис. кілометрів. Разом з ними пересувалися ветеринарні лікарі, зоотехніки.Безумовно, що перегін худоби був справою надзвичайно тяжкою. Німецька авіація часто бомбардувала стада худоби, багато її гинуло в дорозі до місця призначення, куди приходило часом половина від початкової кількості. Скільки прибуло худоби до місця призначення, точно не відомо.
Йдеться про перший публічний виступ по радіо Сталіна, новопризначеного Верховного головнокомандуючого Збройними силами СРСР. Звертають на себе увагу три важливі теми в промові: а) гітлерівський напад загрожує «національній державності» росіян, українців та інших «вільних народів СРСР» і ставить питання про «життя і смерть Радянської держави» і «народів СРСР»; б) в цій боротьбі Радянський Союз не буде сам, допомогу вже пообіцяли Черчілль та Рузвельт; в) тил буде скріплений боротьбою «винищувальних батальонів» із засланими і внутрішніми ворогами та знищенням території, яку будуть покидали радянські війська.Остання тема — це тактика «спаленої землі», про яку Сталін так висловився: «При вимушеному відході частин Червоної армії потрібно вивозити весь рухомий залізничний транспорт, не залишити ворогові жодного паровоза, жодного вагона, не лишати противнику ні кілограма хліба, ні літра пального. Колгоспники повинні виводити всю худобу, хліб здавати під охорону державних органів для вивезення його в тилові райони. Все цінне майно, в тому числі кольорові метали, хліб і пальне, що не можна вивезти, повинно бути, безумовно, знищене».Вказівка місцевим органам влади і парторганізаціям знищувати все, що не вдалося евакуювати у східні райони СРСР: устаткування заводів, фабрик, колгоспну техніку, реманент, палити збіжжя, сільськогосподарську рослинність, була вже дана у директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р. У виступі Сталіна 3 липня 1941 року було оприлюднено ці постанови. Політика була узаконена спеціальною постановою Державного комітету оборони від 22 липня 1941 р. та іншими документами. Тактика «спаленої землі» застосовувалась на всій території, що мала потрапити під окупацію, без винятку.
Спостерігаючи за швидким відступом радянських військ, а за ними й партійних та радянських функціонерів, та евакуацією промислових підприємств, населення розуміло, що воно залишається кинутим напризволяще владою. Питання ускладнювалося тим, що всі продовольчі запаси знищувались або вивозились у тилові райони СРСР. У ряді місцевостей люди почали виявляти незадоволення. В Донбасі спостерігались випадки, коли жителі забороняли вивозити обладнання та затоплювати шахти. Зокрема, це мало місце в Кагановицькому й Серговському районах Ворошиловградської (нині Луганської) області. Населення вимагало припинити вивезення обладнання, брало під свою охорону промислові об'єкти. Подібних прикладів було багато. Щоб не залишатись голодними, у багатьох містах і селищах люди розбирали продовольство з маґазинів, складів, що були підготовлені до вивезення у східні райони, але були кинуті, оскільки представники влади поспіхом евакуювались.
Комсомольці.
У березні 1919 р. проти радянської влади виступив селянський повстанський загін, очолюваний отаманом Зеленим (Д. Терпило). Його штаб знаходився в с. Трипілля на Київщині. У боях з більшовицькими військами загін Зеленого зазнав поразки, але у червні 1919 р. він захопив Трипілля, Обухів, Черняхів, загрожував Києву.Проти повстанців кинули з Києва озброєний загін у 1,5 тис. осіб, у складі якого знаходилось, за радянськими джерелами, 100 комсомольських активістів з Києва. Саме вони були залишені обороняти с. Трипілля, яке незабаром оточив повстанський загін Зеленого. Захопивши село, повстанці вчинили розправу над комсомольцями. В радянській історіографії ця подія відома як «Трипільська трагедія».
У міжвоєнний період за межами УРСР в європейських країнах проживала українська політична еміграція, яка мріяла відродити незалежну українську державу і боролась за це. Інформація про це проникала на територію СРСР. Певна частина населення сподівалась на визволення від комуністичного тоталітарного ладу, свої сподівання пов'язувала з відновленням українського уряду, очолюваного в часи української революції С. Петлюрою, В. Винниченком або іншими національними провідниками. Вони виступали символами національно–визвольної боротьби. Люди старшого покоління пам'ятали, що в 1917–1920 рр. вони очолювали боротьбу українського народу за незалежну державу.
ГПУ — Головне політичне управління при НКВС РРФСР — було створене на базі ВНК — Всеросійської надзвичайної комісії — для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та посадовими злочинами (російська абревіатура — ВЧК). ВЧК була використана для утримання влади і знищення тих, хто протистояв режимові. Постановою Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК) від 6 лютого 1922 р., ВЧК було реорганізовано у ГПУ. ВУЦВК скасовував Всеукраїнську надзвичайну комісію та її місцеві органи (російська абревіатура — ВУЧК) постановою від 22 березня 1922 р. При НКВС УСРР було організовано Державне політичне управління УСРР, місцевими органами якого були його губернські відділи, що створювались при губернських виконкомах і діяли на підставі особливого положення, затвердженого Президією ВУЦВК.Реальної зміни природи більшовицької репресивно–каральної системи не сталося, а досвід ВЧК став надбанням ГПУ.15 листопада 1923 р. було створено Об'єднане державне політичне управління (Объединенное государственное политическое управление — ОГПУ) при Раді Народних Комісарів (РНК) СРСР. Відповідно до московських реформ 13 серпня 1924 р. ВУЦВК та Раднарком УСРР затвердили положення про заснування ГПУ при РНК УСРР. Голова ГПУ УСРР (він же уповноважений ОГПУ СРСР) входив до складу уряду з правом вирішального голосу. ГПУ повинно було виконувати всі завдання ВУЦВК і РНК УСРР, а у своїй оперативній діяльності керуватися директивами та розпорядженнями ОГПУ СРСР. «Золотухою» називали акції ГПУ з вилучення коштовностей у населення.
«Торгсін» — торгівля з іноземцями (по–російськи — торговля с иностранцами). Для того щоб викачати з людей золото та коштовності, була відкрита мережа магазинів, наповнених іноземними або дефіцитними товарами. Громадяни здавали свої коштовності, отримували купони, за які могли купити харчові або речові товари.
Згідно з рішеннями комуністичного уряду у східні райони СРСР евакуювались радянські, партійні функціонери, фахівці–інженери, техніки, кваліфіковані робітники, творча інтелігенція. Певна частина громадян не потрапляла до списків евакуйованих, дехто просто не бажав виїздити у тил, свідомо уникаючи евакуації, не бажаючи кидати майно, свої домівки. Певна частина людей чекала на прихід німецьких військ, щоб помститися за завдані комуністичним режимом кривди, репресії рідних чи близьких.
З початком війни комуністичний режим вдався до нових репресій. Під маскою боротьби зі шпигунами, диверсантами, ворожими агентами було розгорнуто боротьбу з «ворогами народу» — тими, хто вже сидів по тюрмах та в ГУЛАЗі, а також тими, які могли бути потенційно небезпечними. Терміново почалась «чистка» в'язниць у західних областях України. Є неспростовні дані, що тисячі людей у тюрмах Львова, Дрогобича, Тернополя, Станіслава, Вінниці та інших міст були розстріляні в перші ж дні війни. У Луцькій тюрмі було розстріляно 3 тис. засуджених, у Кіровоградській — 12 тис. У Львові, Києві, Харкові тюрми спалили разом із в'язнями. Масові розстріли відбувалися в с. Валуйки на Харківщині, в с. Биківня під Києвом. Органи НКВС хапали «підозрілих» допитували, а часом і без допитів знищували. Така вакханалія чинилась повсюди. До багатьох застосовували тортури, ламали ноги, руки, розбивали голови, відрізували вуха.
Все цінне майно, обладнання заводів, фабрик, часом цілі промислові об'єкти, що мали стратегічне значення і які не встигли вивезти, повинні були знищуватись. Дуже часто, не володіючи інформацією про ворога, перебуваючи в панічному стані, партійні функціонери, намагаючись завчасно виїхати в тил, віддавали накази знищувати об'єкти. Дніпропетровську гідроелектростанцію ім. Леніна було «достроково», 18 серпня 1941 р., підірвано радянськими військами. Того ж дня прийшла вказівка про евакуацію її устаткування, та було пізно.
Чимало воїнів Червоної армії та мобілізованих з цивільного населення, спостерігаючи за панічним відступом військових з'єднань, дезертирували. Спеціально створені при військових частинах, з'єднаннях, корпусах, арміях і фронтах особливі відділи з чекістів виловлювали дезертирів. Вони мали право розстрілювати на місці будь–кого, незалежно від військового звання, за однією лише підозрою в намірах дезертирувати або здатися в полон. Фактично увесь командний і рядовий склад діючої армії перебував під постійною подвійною загрозою: з фронту — німці, а з тилу — «особісти», тобто працівники особливих відділів, готові в будь–яку хвилину звинуватити у «зраді».12 вересня 1941 р. Сталін видав таємний наказ за №001919 про створення у прифронтовому тилу загороджувальних загонів (заградотрядов) із військ НКВС. Вони мали завдання кулеметним вогнем зупиняти відступаючі військові частини чи групи військовослужбовців. Виловлюванням дезертирів, шпигунів, диверсантів займалися також винищувальні батальйони, створювані з місцевого населення.
Бої в районі Умані відбувалися 2–13 серпня 1941 р. Внаслідок цих боїв 6 і 12–та радянські армії потрапили в полон. Всього понад 100 тис. осіб, разом з командуючими цих армій, яких було поранено, генералами І. М. Музиченком і П. Г. Понєдєліним.
Про сумну долю його старшого сина я чув раніше. Дружина його вмерла в голодний 1933 рік; його ж самого, здається, 1934 року, засуджено на заслання за «расхищение социалистической собственности» на десять років (у вересні, після уборки врожаю в полі, збирав, загублені під час возовиці, колоски; мав п'ятеро дітей).
«Герман» — так називали у нас старі люди німців.
Нацистське командування широко практикувало скидання над територією, де дислокувались радянські війська, виданих масовим накладом листівок. У них, як правило, йшлося про успіхи німецької армії, про втрати радянських військ, пропонувалось бійцям і командирам здаватися в полон. Часто в листівках подавалась фальшива інформація, наприклад про те, що Сталін і уряд вже покинули Москву і виїхали в невідомому напрямку, а, мовляв, ви, бійці Червоної армії, даремно гинете в боях. Зміст листівок був різноманітним. Листівки розкидалися також над містами, селами.Органи НКВС та винищувальні батальйони слідкували, щоб населення не читало ці листівки, а здавало владі. Хто читав або переказував іншим їх зміст, часто зазнавав покарань аж до розстрілу.
Автор має на увазі «Осоавиахим» — українською мовою Тсовіахім — Товариство сприяння обороні, авіаційному та хімічному будівництву (існувало у 1927–1948 роках).
За офіційними відомостями, партизанський загін «Перемога або смерть» під командуванням С. П. Осєчкіна (командир) і Г. П. Карнауха (комісар) створено на початку липня 1941 р. у складі 150 осіб, з яких 75% були комуністами і комсомольцями. За час своєї діяльності з 1 липня по 27 вересня 1941 р. здійснив рейди у німецькому тилу Київської області по багатьох районах — Димерському, Бородянському, Березанському, Баришівському — та дістався Чернігівської і Полтавської областей. Під час рейду провів 30 бойових операцій, знищив кілька сотень гітлерівців, 4 танки, 6 мостів, понад 300 км телефонного дроту. В кінці вересня зазнав великих втрат. В бою загинув командир загону С. П. Осєчкін. Загін перестав існувати. Ті бійці, які залишились живими, продовжували боротьбу в підпільних організаціях і партизанських загонах. Подальша доля Г. П. Карнауха не відома.
Г. П. Карнаух — секретар Уманського міськкому КП(б)У на Київщині.
В 1924 році, як мені оповідали, загинув десь у Мурманську.
Баришполь–Бориспіль — місто обласного підпорядкування Київської області. На його околиці нині розташований міжнародний аеропорт, збудований у повоєнний час.
СС — SS. Німецька абревіатура Schutzstaffel — охоронні загони. Оригінальне, напіввійськове елітарне формування німецьких нацистів, одна з головних опор нацистського режиму. В 1925 р. виокремилась у три штурмові загони (СА) як особиста охорона фюрера. З 1929 р. — очолювана Г. Гімлером. З 1934 р. — самостійна організація. Перебравши контроль над поліцією та службою безпеки, СС стала головним інструментом масового терору в Німеччині і на окупованих територіях. У 1941 р. СС почала творити свої власні військові формації, так звані Waffen–SS (Військове відділення СС).