«Скажітє, ґдє здєсь плєн?»
Як відомо, улюбленим персонажем так званих «совєтських» анекдотів є жид. Анекдота старих, як кажуть, дореволюційно–буржуазних часів була більш демократична і, крім жида, героями часто допускались також цигани, «кацап» і «хохол». Анекдота, що її я хочу розказати тут, має своїм героєм саме жида, молодого жида, який потрапив на фронт, щоб «умереть за родину». Оскільки стара Росія, з її «чертой оседлости», з її жидівськими погромами, була для жидівства, так би мовити, лише номінальною «родиною», нема нічого дивного, що російські жиди уникали попадати на фронт, а потрапивши туди — або влаштовувались у музикантській команді, або в той чи інший спосіб уникати того, щоб офірувати своє життя за чужу для них батьківщину.
Отож в анекдоті, яка до речі, не претендує на особливу ориґінальність, з добродушним солдатським гумором оповідалось, що молодий жид, потрапивши на фронт, і, очевидно, не маючи жадного наміру «умереть за родину», зразу ж забігав поміж солдатами, допитуючись:
— «Скажітє, ґдє здєсь плєн?»
Себто в який спосіб і де саме тут віддатися в полон.
Ця анекдота набула справжніх життєвих форм, так би мовити, прав громадянства серед захисників «соціялістичної батьківщини» за другої світової війни, або, як її охристила кремлівська кліка, «вєлікой атєчественной войни».[81] Треба визнати, що ні одна війна не була такою непопулярною в народі, такою не «атєчественною», як саме ця війна. І це абсолютно підтверджується всіма обставинами.
«Атєчественною» вона може бути названа хіба тому, що кремлівські червоні імперіялісти, використавши сприятливі обставини, які утворилися для них зусиллями гітлерівських посіпак та — нема чого гріха таїти — декого з західніх політиків, розпростерли свої пазурі від Курильських островів до Штетіна та Адріятського моря та ще хіба тому, що коштувала ця війна тій збиранині народів, що його називають СССР, за різними обчисленнями, десь коло 15–20 мільйонів убитими та військовополоненими.[82] Значна кількість із цих останніх умерла в жахливих німецьких таборах в Україні взимку 1941 року та в концентраційних таборах Німеччини. Решта ж військовополонених по закінченні війни, після того, як їх було «просіяно» через досить таки густеньке сито НКВД — цього невсипущого сторожа «страни победівшего соціалізма», і тепер покутує свій «гріх» в ще більш жахливих робочих таборах, чи більш правдиво — в таборах смерти Колими, Мурманська та взагалі десь за Уралом та за Полярним колом.
Я вважаю, що не треба соромливо замовчувати того, що перед початком і в першім році війни симпатії як українського, так і інших народів СССР були цілком на боці ворога большевиків — німців. Те, що було, того ні приховати, ні замовчати не можна, та й не треба замовчувати.[83] Отже, краще про це сказати одверто. Треба лише зрозуміти, що зробило можливими такі явища, що їх сталінська кліка кваліфікувала словом «зрада» — «ізмєна родінє». Але явище це більш складне, й епітет «ізмєннікі родинє» його не може опреділити. «Изменников» може бути десять, вісімнадцять, тисяча, нарешті кілька тисяч, але десятки, а то й сотні тисяч і десятки мільйонів «ізменніков» — це вже щось інше. Це вже примушує спинитись над цим явищем більш докладно, щоб глибше його зрозуміти — хто, зрештою, «зрадники»: сто вісімдесят мільйонів «безпартійних большевиків» чи купка узурпаторів, що засіла в Кремлі й з упертістю маніяків, з нечуваною жорстокістю провадить свої криваві експерименти. На мій погляд та на погляд усіх нормальних, безсторонніх людей, відповідь тут ясна.
Тут, на еміґрації, із численних розмов із такими ж, як і я сам, кому пощастило вирватись із того чадного концтабору, я переконався, що такі «зрадницькі» настрої були властиві не тільки населенню України, але також і більшості народів Союзу — латишам, литовцям, естонцям, білорусам, козакам — кубанським та донським, — казахстанцям, кавказцям та росіянам. Представників усіх цих національностей тепер можна бачити по всіх закутках Західньої Европи.[84]
Чим же ще, як не наявністю цих симпатій, як не бажанням за всяку ціну позбутись осоружної московської опіки, можна пояснити те, що впродовж першого півріччя війни піддалося німцям у полон десь коло 6.000.000 червоноармійців? За точність цифри не ручусь — беру з пам'яті те, що мені доводилось читати й чути в 1941–42 роках. Та точність цифри тут і непотрібна — чи п'ять чи шість мільйонів — зрештою, справи не вирішує. Чим пояснити те, що, скажемо, під Києвом під час відомого київського «оточення» було взято в полон коло 700.000; під Уманню, Смоленськом та в інших відомих пунктах число полонених досягало кількох сот тисяч у кожному окремому випадку? Невже тільки бездарністю совєтського командування — що, безперечно, також відігравало свою ролю[85] — або «геніяльністю» німецького командування?! Таке розв'язання питання було б неправдивим, занадто спрощеним. Ні, основною причиною цього нечуваного у воєнній історії всього світу явища є те, що весь народ та національне поневолені народи СССР особливо свідомо не хотіли воювати і при першій–ліпшій нагоді розбігались по широких ланах України, «дезертували» або, коли не вдалося, здавалися до полону.
Значна частина підсовєтських людей знала про існування гітлерівського «Майн Кампф»[86] і великих ілюзій собі не творила, але в той же час найширші кола підсовєтських народів знали кров'ю викарбовані на народньому тілі двадцять п'ять років сталінської тиранії. Скривавлене в сталінських катівнях народне тіло палало й кликало до боротьби, до помсти за закатованих братів, дітей та близьких. Отже, кидали зброю не тому, що гітлерівський режим був хороший, а тому, що знесилене майже двадцятип'ятирічним терором населення Совєтського Союзу не бачило для себе іншої можливости скинути кривавий сталінський режим. З двох лих люди вибрали менше. І нехай це нікого не дивує: така жахлива, така нестерпна була совєтська дійсність, зокрема й особливо для селянства, що думка потрапити бодай до Гітлера була так приваблива, що підсовєтські народи сліпо, стихійно віддали свої симпатії німцям.
І потрібна була безмежна тупість гітлерівського оточення, щоб так фатально для себе не врахувати цих настроїв та не використати їх.
У відомому творі «Война й мир», аналізуючи події так званої «Вітчизняної війни 1812 року»,[87] Л. Толстой, між іншим, каже:
«Сила (кількість рухів) є добуток від множення маси на скорість. У військовій справі сила війська є також добуток від множення маси на щось таке, на якесь невідоме — «X».
Військова наука, бачучи в історії незчисленну кількість прикладів того, що маса військ не завжди відповідає їхній силі, що малі армії перемагають великі, невпевнено визнає існування цього невідомого множника й намагається відшукати його то в геометричному шикуванні, то в озброєнні, то, саме звичайне, в геніяльності полководців. Але ставлення всіх цих значень за множника не дає наслідків, які б погоджувалися з історичними фактами.
А тим часом досить тільки відмовитись від твердження, в угоду героям, помилкового погляду про вирішальність розпоряджень високих командирів під час війни для того, щоб відшукати той невідомий «X».
«X» — це є дух війська, себто більше чи менше бажання битись і піддавати себе небезпеці всіх людей, що складають військо, цілком незалежно від того, чи б'ються люди під командою геніїв чи не геніїв, у двох чи трьох лініях, дрючками чи рушницями, що стріляють тридцять разів на хвилину.
Люди, які мають найбільше бажання битись, завжди поставляють себе в найбільш вигідні для бою умови.[88]
Дух війська є той множник на масу, що дає силу…»[89]
І ось цього могутнього множника — «духу» — не було в совєтських арміях у 1941 році — в другу «Великую Отечественную Войну». Не було того бажання битись, без якого багатомільйонові армії не були військом, а лише натовпом людей, кожний із яких думав тільки про те, щоб не офірувати свого життя за мачуху — сталінську «родину».
Цей «дух» — бажання битись із ворогом, з'явився лише в 1942 році[90] й викликало цей дух не бажання обороняти колгоспи та сталінський режим, а викликали його гітлерівські сатрапи своєю нерозумною політикою на «визволених» землях, своєю жорстокістю, нелюдською поведінкою з полоненими.
Ще в першій половині липня, коли бої відбувались десь далеко на заході від Наддніпрянщини, на дорогах з'явилось багато червоноармійців, які «відступали» в персональному, так би мовити, порядку.
«Нашу дивізію розбито вщент. Оце йдемо аж з–під Львова», — звичайно відповідали вони.
Чи було розбито їхні дивізії, я не знаю, але такого роду дезертирів було багато. Скільки їх отак «відступало», важко сказати. Вони уникали великих шляхів, прямували стежками, розпитували про більш глухі доріжки — на великих шляхах, певно, були застави. Не мало з них «осідало» по селах — користуючись гостинністю населення, — по численних гаях та наддніпрянських кручах. Ввесь час, до приходу німців, можна було спостерігати цей потік дезертирів. Ішли червоноармійці всіх національностей — татари, казахстанці, кавказці, сибіряки, навіть москалі, йшли й наші, українці. Всі вони були без краю стомлені, виснажені, голодні, дуже багато босих, ноги у виразках. Безконечною чередою ходили вони від хати до хати, прохаючи їсти. Часто можна було чути:
— Чи не знайдеться у вас, тітко, старого піджака або шапки?
Давали люди, що мали: хліб, огірки, яйця, а то й якесь «цивільне» дрантя. Немало таких бідолах перебувало й у нашій хаті. Багато тут розповідають про «германа», про його «незчисленну силу». Тут ще раз мені довелося чути оповідання про те, як ставилось населення «визволених» Західньо–Українських Земель до червоної армії. Всюди по Волині та Галичині відступаючі совєтські частини проводжали пострілами. Стріляли звідусіль — з вікон, з дахів, з численних перелісків.[91]
— Наша чота йшла до штабу полку, — казав мені якийсь сибіряк, — було це на південь від Костополя (на Волині). Дорога — полем. Несподівано з правого боку в чистому полі нас обстріляли. Десь у житах залягли, видно, їхні «січові стрільці».
В одному селі біля Львова в клуні заночувало авто з групою НКВД–истів — їх зарізано. Авта, що вивозили родини совєтських старшин та урядовців, рідко уникали обстрілу.
Але повертаюсь до нашого льоху й продовжую за порядком.
В тому льоху ми провели першу ніч без наших «захисників». Жахлива це була ніч — вогонь важких гармат не припинявся до ранку. В годині дев'ятій вранці почали большевики обстрілювати запальними набоями всю ту частину села, що тягнеться краєм гір понад Дніпром. Горіло до 30–50 дворів.
До німецького командного пункту біля самих прибережних круч, поблизу від нашого льоху, збіглось зо три десятки жінок і просили захистити їх від совєтської артилерії. Вони зчинили неймовірний галас:
— Куди ви дивитесь? Нас палять!
— Чого ви не пішлете свої «аероплани», щоб побити ту сволоту?
— Вони тоді не давали нам жити і тепер домучують нас!
— Чого ви не стріляєте на ту погань — вони палять наші хати, убивають наших дітей!!!
Грубезний дородний німець, що добре розмовляв польською і трохи українською мовою, заспокоює бабів. І справді — за кілька хвилин загуркотіла німецька артилерія так, як то мені доводилось спостерігати тільки в німців. Після двох–трьох пристрілочних пострілів певний сектор буквально заливається вогнем. Тоді інший сектор і т. д.
Про цей дрібненький епізод я згадав тому, що, здається, за день чи два мені довелось чути, як про це оповідала Київська радіовисильня. Між іншим, під час мого вимушеного сидіння в селі без радіоприймача і газет, я, за допомогою одного з місцевих учителів, збудував собі примітивного кишенькового детекторного радіоприймача, який давав можливість слухати Київ.
Отож за кілька днів після приходу німців, уже живучи в нашій кручі, почув я з Києва радіовисилання, де розповідалось про нашу місцевість, а саме — що німці оволоділи селом Стайки і що там лютує тепер «рознузданий фашистський терор»,[92] багато людей розстріляно. Два дні тому — говорилось далі в тому повідомленні — німці зігнали до берега Дніпра сотні жінок і там насилували їх. Крик жінок було чути з лівого берега Дніпра. Це повідомлення дуже здивувало нас, бо в селі було зовсім спокійно: ні грабунків, ні якихось насильств не було. Навіть заложників, яких було взято в день вступу німців до села, здається, чоловік 30, за кілька днів випустили.
За день німці запропонували населенню прибережної смуги перебратись десь углиб села. Довелося залишити наш притулок і шукати іншого. Вирішили ми перебратись у кручі за селом, де купчилась велика кількість селян. В обриві кручі, на тридцять метрів заввишки, оберненому на захід (большевицька ж артилерія стріляла зі сходу), люди повикопували глибокі печери, в яких і приміщувалися. Коли ми, навантажені до краю, перебирались до цієї кручі, зустрів нас німецький солдат. Він порадив нам краще пригинатись до землі, бо нас побачать большевики з лівого берега і заб'ють. Була неймовірна спека. Совєтська артилерія аж захлиналась. Іти було тяжко. Солдат забрав у моєї доньки куфер і клунок у дружини й, не дивлячись на їхні протести, ніс ці речі аж до нашої кручі. Поставивши речі, він попрощався й, побажавши спокійного дня, пішов назад у своїй справі. Цей вчинок ворожого солдата здивував нас дуже, а доньку — особливо: народилась і виросла вона вже за совєтської влади і їй рідко доводилось бачити, щоб здорова, молода людина помагала старшій віком чужій людині або жінці. А це ж був до того ще й ворожий вояк, та й відбувалось це під час жахливого гарматного обстрілу.
До вечора ми викопали «чудову» нору, вистелили її гіллям та соломою і… зажили в новому мешканні. На Пречисту, себто 28 серпня, в десятій годині вранці большевики підняли жахливу стрілянину й, на наше вже «щастя», саме по нашій кручі, за якою, десь за півкілометра, стояла німецька батерія. Нашу кручу буквально було залито тяжкими стрільнами.
Таке «печерне» життя довелось нам вести цілих чотирнадцять днів. Вийти до села було майже неможливо, бо большевики досить сумлінно виконували свою обіцянку: «Вот подождітє ужо, каґда село займут нємци, ми сдєлаєм блін с вашіх Стаєк». Коли затихала стрілянина, виповзали всі на гору, щоб викопати в сумежних городах картоплі або струсити слив. Тим і живились.
Здається, 8–го вересня, коли те «печерне» життя безмірно надокучило, пішли дощі, та й моя дружина щось розхворілась — вирішили ми з деким із наших сусідів перебратись до села, додому. Тим більше, що по частині села, де була наша дача, тепер стріляли якось менше. З нашим найближчим сусідом ми зробили добрячий окіп. Перекрили його товстенними дубовими брусами й метровим насипом. Крім того, окіп наш був закритий зі сходу доброю рубленою хатою.
Чи то люди звикли вже до цієї безнастанної стрілянини, чи, може, перемогло почуття свого родинного й громадського обов'язку, але якось враз, стихійно, все село посунуло в поле — збирати врожай. Надворі вже вересень, хліба стоять у полі здебільшого на корні, а дома ні зернини. Було заявлено, що зібраний хліб буде поділено між усіма мешканцями села. Німецьке командування не боронило збирати врожай.
Другого дня, налагодивши косу, пішов у поле і я. В полі було «все село» — навіть більше, ніж «усе». Косити вийшло все чоловіче населення, яке, до речі, майже наполовину складалося з наших сільських дезертирів, себто людей, яких було покликано до армії і яким пощастило всякими способами переховатись до приходу до села німців. Було також багато людей цілком нових — це дезертири–червоноармійці; з них чоловіка до двадцяти, як я потім дізнався, належали до частини, що обороняла наш сектор фронту. Ці вправні захисники «соціялістичної батьківщини» в останню хвилину використали оті самі «цивільні» піджачки, за якими так ганялися свого часу. Між цими несподіваними косарями було чоловік вісім москалів, два чи три сибіряки, два грузини, з якими мені довелося зустрічатись і розмовляти, решта — українці. Одним словом, ми мали ще один яскравий доказ «ентузіязму» «совєтського народу». Тут ще раз можна було пересвідчитись, як «всколихнулась» країна.[93]
Через кілька днів я мав нагоду ще раз спостерігати сталінський наказ від 3.VII. в дії, але на цей раз в іншій формі.
На роботу в поле виходили ми, звичайно, як у нас кажуть, «світком» — поки ще не зійшло сонце. Бо вже зі сходом сонця большевики починали обстріл з–за Дніпра й особливо ретельно обстрілювали шляхи, що ведуть із села на південний захід, де лежали поля з озиминою. Пізніше вогонь переносився частково по середині села й по прибережній смузі, а частково по полях. Такий же обстріл повторювався і ввечері. Не берусь твердити, чи стріляли, щоб перешкодити збиранню врожаю, чи до того були якісь інші міркування. Десь на третій день, як почався збір збіжжя, над полем показалось кілька большевицьких літаків — «ястребків», і почали обстрілювати косарів і женців. Більшість поховалась під покоси, група з двадцять людей кинулась до невеличкого гайка. Один із «ястребків» відділився в напрямку цієї групи й зацокотів кулеметом. Не вбив нікого.
Такі привітання повторювались чотири рази. Проте люди скоро призвичаїлись: одяг брали темний; як тільки побачать «сталінських соколів» — ховалися під покоси. Але гарматна стрілянина докучала нам таки добре: вертаючись з поля, доводилось півтора кілометра йти зоною досить інтенсивного вогню.
Коли поглянути на тисячі воронок від розривів гарматних набоїв, що їх так рясно розкидано по городах, левадах та пустирях, де ніколи не могло бути німців, мимоволі напрошується думка, що цей шалений щоденний гарматний обстріл був тільки на те, щоб мати змогу ввечері повідомити вище командування, що, мовляв, сьогодні — інтенсивний гарматний бій, витрачено, скажемо, триста набоїв. Бо поза тим ніяких інших ефектів не було: німецьке військо за весь той місяць не мало на цій ділянці фронту жадних втрат. Та й було тут того війська дуже мало: після опанування Правобережжя значна частина німецьких військ кудись відійшла, залишивши буквально жменьку піхоти, два–три десятки мінометів та десь коло двох–трьох батарій артилерії. Треба також сказати, що німці дуже рідко відповідали на щоденний шалений вогонь большевиків.
Здається, другого дня після вступу німців до нашого села десь далеко в лісі на лівому березі Дніпра большевики підняли аеростат, очевидно, дня кореґування гарматного вогню. Совєтське військо відтепер було розташоване на дніпрянській лівобережній низині, що на десятки кілометрів простягалася вглиб Полтавщини. Німці ж посідали позиції по високому Правобережжі. За півтори–дві години аеростата того знищили німецькі літаки. Впродовж наступного місяця боїв на Дніпрі мені вже не доводилось бачити таких аеростатів, як також не доводилось спостерігати, щоб совєтські літаки будь–коли брали участь у кореґуванні гарматного вогню; отже, щоденну гарматну стрілянину за весь цей місяць вели большевики наосліп. Наслідки такої стрілянини цілком стверджують таке припущення.
Втрати совєтських військових частин, які обороняли позиції біля нашого села, від того часу, коли німці наблизились до села на початку серпня, до часу, коли село було зайняте німцями, включаючи й втрати при цих двох наступальних операціях, про які я згадував вище, складали, мабуть, коло 200–250 чоловік вбитими та 50 червоноармійців, що залишилися в селі, переодягнувшись або скинувши військову уніформу, під час переходу села в руки німців. З них понад двадцять людей я зустрічав, як я вже казав раніше, і особисто з ними розмовляв.
Які втрати мала німецька частина до вступу в наше село, я не знаю. В день, коли німці зайняли село, убито двох німецьких вояків. В ближчих двох селах, на захід, було ще п'ять могил німецьких вояків. За чотири тижні жахливого бомбардування села большевиками з лівого берега німці не мали втрат убитими. Чи мали поранених — не знаю.
Місцеве населення втратило за ці чотири тижні вбитими п'ять дорослих і четверо дітей; також убито дві–три корови, штук десять свиней і спалено коло 200 будівель. Незначна кількість убитих серед місцевого населення пояснюється тим, що більшість населення за весь час боїв жила в кручах, у добрих сховищах, або в суміжних селах. Після закінчення боїв у селі було лише дві могили німців, що загинули в день штурму нашого села. На могилах стояли, так відомі в Україні, білі березові хрести з іменами поляглих. Припустити, що було ще більше вбитих за ці чотири тижні бомбардувань, ледве чи можна. Адже відомо, як німці піклувалися своїми вбитими, як дбайливо були впорядковані всі їхні могили. Пізніше, вже в 1942 році, мені доводилось бачити, як спеціяльні авта об'їздили села, розшукуючи могили поляглих, упорядковуючи їх та поправляючи хрести й написи на них.
Нарешті, якщо не помиляюсь, 20 вересня ввечері стрілянина урвалась раніше, ніж звичайно. Останні три тяжкі набої вибухли в центрі села десь в четвертій–п'ятій годині вечора. Один із тих набоїв убив жінку й малу дитину, другий знищив майже половину нашого дачного будинку. Коли ми поверталися з поля додому, було незвичайно тихо.
На ранок стали ширитись чутки, що большевики відступили та що Київ узяли німці. Ці чутки скоро підтвердились: з лівого берега Дніпра після півдня було доставлено першу партію полонених червоноармійців — десь коло п'ятдесяти осіб. Уже зовсім увечері приведено ще партію полонених — коло 200–300 чоловік. Всіх їх розміщено в школі.
Один, чепурно одягнений, без військових ознак полонений підійшов до мене. Він сказав, що знає мене з Києва — зустрічав мене ранками, ідучи на роботу. Він просив зайти до його дружини, що жила, як виявилось, недалеко від нашого будинку, і передати їй, що він живий, але що він зараз не може вернутись додому, а піде, як тільки його звільнять із полону, до своїх батьків у Білу Церкву. Був він стриманий, говорив мало й обережно. З того всього я зрозумів, що він, очевидно, не міг іти додому, де його знали сусіди, мабуть, як члена партії або офіцера.
Пізно вночі з'явилось п'ять величезних вантажних авт, яких мені до того ніколи не доводилось бачити. Їхали вони з засвіченими фарами в напрямку з Києва. З ними прибув загін словаків. Німці відійшли десь на лівий берег. Вранці полонених вишикували в дворі школи й, відпустивши чоловік з п'ятдесят, які назвали себе селянами з навколішніх сіл, повели десь на захід.[94] Охорони на якихось триста полонених — п'ять словацьких вояків.
Натовп людей завжди оточував вояків–словаків.[95] Були це все огрядні юнаки, добре одягнені. Вони охоче вступали в розмови й розповідали про те, як живуть у них робітники, селяни, інтеліґенція, скільки й чого може купити кожен із них за свій місячний заробіток. Розповідали, що в них майже кожний селянин та робітник має радіоприймача, ровер, три–чотири вбрання. Що кожний громадянин може працювати там, де він хоче, — в сільському господарстві чи десь у місті, та коли йому щось не до вподоби, він вільно може переїхати до іншого міста чи села або перейти на роботу до іншої фабрики. Селяни слухали захоплено, часом недовірливо похитуючи головами, про таке, як на нашу совєтську мірку, казкове життя. І в тому недовірливому похитуванні голів немає нічого дивного: люди, особливо молодші, що виросли за совєтських часів, не могли уявити собі взагалі, що таке життя можливе, що так живуть люди в тому «буржуазному пеклі», про страхіття якого двадцять п'ять років безнастанно розповідали різні совєтські аґітатори й газети та щодня твердили дітям у школі й писали у шкільних підручниках.
Другого дня перед вечером привели з лівого берега групу полонених чоловіка 400–500, повний Інтернаціонал: росіян, українців, кавказців тощо; здебільшого це були звичайні бійці, десять сержантів і значна група шоферів. Вартові словаки — люди лагідні. Пішли ми до цих полонених поговорити. Розповідають, що київську групу обійшли німці й вона опинилась у «мішку». Київську групу військ, що складалася з кількох армій, цілком знищено.[96] Сотні тисяч бійців та командирів, усе озброєння й запаси потрапили німцям до рук. Совєтські армії, що відступали з Києва, заповнили всі дороги Лівобережжя. Автомашини, кінні обози стояли в два–три ряди так, що не тільки артилерія й танки не мали змоги рухатись і були цілком паралізовані, а й піхота не могла пересуватись дорогами. Все це нещадно бомбардувала німецька авіяція. Дехто з комісарів та старших командирів намагались організувати ударні групи, щоб пробитись на схід, до своїх. Пізніше мені довелось чути від учасників цього ганебного відступу, що німецькі заслони були такі незначні, що досить було найменших зусиль, щоб збити їх, і мільйонова армія з величезними запасами військового спорядження була б урятована від цілковитого знищення, але переважна кількість бійців не бажала битися з ворогом.
— Нас зібралось — оповідав один шофер–сибіряк, — чоловік двісті. Ми вирішили за всяку ціну пробитись назад — до німців. Озброївшись автоматами й ґранатами, ми рушили до Дніпра. Двічі довелося «пробивати» собі дорогу ґранатами, — комісари пробували завернути нас назад, до «своїх». Побили їх і — далі.[97] Так добрались до Дніпра. Тут ми здали зброю німцям і нас перевезли на правий берег. Досить, одвоювали, буде з нас…
Тут же група червоноармійців розповіла мені про одного совєтського полковника, який, спостерігаючи те жахливе безладдя, що творилося під час відступу київських армій на лівому березі Дніпра й не маючи змоги припинити той жах, не маючи змоги організувати людей, щоб пробити ті невеличкі німецькі заслони, що закривали шлях на схід, з відчаю застрелився на очах свого полку. Було це десь біля Баришівки. Говорили червоноармійці про цього офіцера дуже тепло, називаючи його хорошим, чулим командиром. В іншій групі полонених мені розповідали про батальйонового командира, який також застрелився десь під Баришполем, — «йти на схід, до Сталіна, не хотів, а здаватись добровільно в полон не міг — не дозволяла гідність офіцера», — пояснював мені оповідач.
Ввесь наступний тиждень через село переходили величезні маси полонених червоноармійців. Тут було організовано для них харчувальний пункт. Годували їх переважно юшкою з картоплею. Хліба давали дуже мало — двісті грамів, не більше. Значну частину українців із Правобережжя відпускали додому, видаючи їм відповідні посвідки.
Охороняли полонених, як я уже казав, словацькі вояки. Отже, ми мали змогу ходити до полонених та вести з ними розмови. Населення жадібно слухало оповідання про перебіг боїв.
— Червоноармійці не хочуть воювати…
— Вони (совєтські комісари) хочуть, щоб ми клали за них наші голови; ні, ми не такі вже дурні, за яких вони нас мають…
— Вони пили нашу кров двадцять п'ять років, годі!
— Наших дітей залишили без хліба на голодну смерть, а нас примушують захищати Сталіна і його комісарів…
Таке чулося з усіх боків.
Я розмовляв з сотнями червоноармійців. Всі вони скаржились на жахливе безладдя, яке панувало в армії. Червоноармійці завжди голодні й мусять жебрачити або красти. Білизни немає, мила немає, у багатьох — воші. Взуття здебільшого побилось, у бій мусять іти босі або обкутавши ноги ганчірками, ковдр немає.
Більшість скаржилась на те, що червоноармійців залишено на власну долю, що з бійцями — лише сержанти та іноді лейтенанти з запасних, решта десь позаду. Ні командирів рот, ні батальйонових у бою ніколи немає.
— Отож таке й мають — нехай тепер самі захищають їхню «родіну», нам цієї родіни не треба…
— Мій батько пробув три роки на фронті в 1914–1916 роках. Він розказував, що офіцери були завжди разом із вояками — і в окопах, і в атаках… — каже один полонений, за вимовою, мабуть, орловський колгоспник.
— Так то ж були «буржуї» — у них була, як кажуть старі люди, якась «буржуазна», офіцерська гідність, що примушувала їх умирати разом зі своїми солдатами, а це ж… товариші!… Чого ж ти від них хочеш?
— Та це не завжди так, — озвався з боку третій, — ось у нас ротний, дак і батька такого пошукай ще; є і між ними люди, тільки, правда, небагато…
— Ну та й не мало, скажу я, — озвався голос із натовпу полонених, що оточував нас, — всі бачили, з якою радістю багато командирів кидало зброю та радило менш рішучим рядовим бійцям робити те саме…
— У нашому полку — втрутився в розмову високий, огрядний червоноармієць, — комісар дивізії зібрав бійців та командирів і почав закликати людей іти, щоб пробитись на схід. Він запевняв, що німців дуже мало і що пробитись дуже легко. Червоноармійці насуплено мовчали. Командири — теж. Тоді комісар подав команду шикуватися в лави. Червоноармійці захвилювались. Командир нашої роти гукнув до бійців:
— Кого ви слухаєте? Гнать проклятого чекіста! Комісар миттю вихопив нагана й вистрілив. Ротний упав. До комісара кинулись наш старший лейтенант і натовп червоноармійців — за хвилину його роздерли на шматки…
— Та ось же бійці з нашого полку — не дадуть збрехати, — на закінчення додав він.
— Так, правда, вбили проклятого сталінського собачника.
— Собаці — собача й смерть! — озвалося ще кілька голосів.
Наведу ще кілька свідчень, що їх мені довелося чути пізніше від живих учасників боїв у 1942–му році.
Лейтенант червоної армії, Кивко Петро Григорович, розповідав мені про факти, що він їх спостерігав та співучасником яких сам був під час перебування на фронті.
Ось його оповідання:
«8 липня 1942 року нашу 197–му піхотну дивізію, що складалася з трьох піхотних стрілецьких полків (823, 828 і 862) та приданого до дивізії 264–го артилерійського полку, передано з 5–ї резервної армії, що містилась у районі хутора Попова, до складу 63–ї армії. Дивізія зайняла оборонні позиції по лінії Усть–Хоперськ–Безрибний–Баски–Вешенська та ще далі від Вешенської на 10–15 кілометрів [назви станиць уже забув]. Позиції було розташовано по височині, два–три кілометри від берега Дону. Це були саме дні великого німецького наступу, що закінчився проривом (8–9 липня біля Воронежа) на Дон. 9 липня з'єднання німецької авіяції зруйнувало міст через Дон біля станиці Вешенської. Того ж дня почали прибувати до мосту авта розбитих совєтських армій. На кожному з цих авт було по 3–4 чоловіка комісарів, політруків та командирів–офіцерів і майже на кожному авті — одна–дві «бойові співробітниці», щось середнє між повією і секретаркою. Червоноармійців майже не було. Більшість авт були навантажені різними вибуховими матеріялами та боєприпасами, а також, звичайно, ящиком–двома горілки: більшість цих комісарів весь час були п'яні.
До півночі, поки полагодили моста, таких авт зібралося коло 500. Перед ранком авта почали переїжджати через міст. Зчинилось неймовірне безладдя — кожен хотів переїхати попереду інших; кожен із тих начальників, розмахуючи пістолем, кричав, що саме він, а не хто інший, мусить їхати першим. Всі загрожували один одному, всі лаялись найдобірнішою «совєтською» лайкою. Завдяки такій «блискучій організації» до семи годин ранку переїхало через міст ледве 100–150 авт. Точно в сьомій год. ранку з'явилось, очевидно, це саме з'єднання авіяції і влучно скиненою бомбою знову розбило міст. На авта, що тут же стояли купою, бомб не скинуло. Отже, 300–400 авт продовжували чекати, поки міст буде зремонтовано.
10 липня кількість авт збільшилась до тисячі. Пізньої ночі міст було поновлено, але через згадане безладдя (коменданта мосту не було, розпоряджався, хто тільки міг тримати в руках пістоля чи автомата) переїхало Дон коло 500 авт. В сьомій ранку німецькі літаки знову зруйнували міст і знову на авта не скинули бомб. Так тяглося до 13 липня. За цей час біля мосту в цих безнастанних сварках командирів за право першими переїхати за Дон було вбито одного полковника, якого застрілив якийсь майор, двох політруків та ще одного майора. 13 липня в сьомій годині ранку знову з'явилися німецькі літаки і ще раз зруйнували міст. Але на цей раз літаки, замість повертатися до своїх баз, зробили ще одно коло і скинули кілька бомб на авта. Складалось враження, що німецькі літаки в попередніх налетах умисне не скидали бомб на авта, чекаючи, поки їх збереться багато. Наслідки були жахливі: більшість автомашин, як я вже казав, були навантажені боєприпасами. Дві тисячі авт та 28 так званих «Катюш», а також дві 152–міліметрові гармати зі спеціяльними тракторами згоріли разом із людьми, що були там. Вибухи були жахливі і не припинялись днів два по тому. Станицю Вешенську зруйновано — згоріло до 60 відсотків будинків.
19 липня до хутора Баски, де позиції займав 3–й батальйон 828–го піхотного полку, по обіді наблизились 7 німецьких танкеток та панцирників. Піхотні окопи на цій ділянці були розташовані 40–50 метрів один від одного. В кожному окопі було установлено по дві протитанкові рушниці та містилось по 14 бійців. Політрук 3–го батальйону, Кравченко, вискочив із окопу, щоб кинути ґранату на найближчий панцирник, але впав від влучного пострілу німецького офіцера, що також вискочив із машини. Німецький офіцер пішов до окопів, вигукуючи:
«Гальт, веґ!». Це саме робилось і біля суміжного окопу. Червоноармійці, що були в окопах, не стріляли й охоче віддали зброю. Німці поперебивали ложі рушниць, а людям звеліли сідати зверху на панцирники. Скільки було видно по фронту, люди, вискакуючи з окопів, бігли до себе в тил — до Дону. Три німецькі танкетки відділились і помчали за цим натовпом, стріляючи з кулеметів. Коли панцирники з червоноармійцями, що здалися в полон, рушили — від одного з суміжних окопів з'явилась фігура червоноармійця. Він, зваливши собі на плечі протитанкову рушницю, поспішав до німецьких панцирників з очевидним наміром також здатися, в полон. Панцирники, не помічаючи цього «ентузіяста», оборонця соціялістичної батьківщини, стали віддалятись. Червоноармієць пробіг ще якийсь час, але зовсім відстав і безпорадно спинився. Хтось із партійців бачив цей учинок. Вранці другого дня цього червоноармійця схопили і розстріляли перед фронтом за зраду батьківщини. Весь другий день продовжувались розшуки червоноармійців 828–го полку, що розбіглись по всіх усюдах.
21 липня, коло четвертої години по обіді, перед фронтом дивізії з'явилось коло 50 ворожих панцирників. Вони спинились 150–200 метрів від окопів і з–за кожного з них з'явились по десятку автоматників–італійців, що на весь зріст розгорнутим строєм рушили до окопів. З окопів відповідали безладним вогнем. Бій затягнувся. Ще кілька разів панцирники підвозили вояків. Кінець–кінців за дві години позиції дивізії опинилися у ворожих руках. Нашу дивізію відкинуто за Дін.
Другого дня наказом по полку було оголошено втрати: убитих 400, поранених 60(?), пропалих безвісти — 640. Кількість убитих якось не відповідала кількості поранених: скоріше мало б бути навпаки. В цьому ж наказі говорилося, що ворог втратив убитими 760 чоловік. Звідки було взято всі ті цифри — не знаю. Мій земляк–санітар, якого другого дня виряджено на правий берег шукати своїх поранених, розказував мені, що вони не бачили жадного ворожого трупа (очевидно, їх було прибрано); трупів червоноармійців було небагато, але їх невільно було прибирати.
23 липня ворог закріпився на правому березі Дону. «Начальник продовольственной части» (начпрод) дивізії, лейтенант інтендантської служби 1–го розряду, Михайлець, показував мені наказ по дивізії — цим наказом установлювалось, що з загального складу дивізії в 12.800 чоловік 23 липня залишилось на харчуванні 6.750. Отже, особовий склад дивізії зменшився на 6.000 людей. Кількість убитих та поранених, за максимальними обчисленнями, могла бути не більша як 700–800 людей. Решта перейшла до ворога. Про це знали всі, хоч одверто й не говорили.
На вимогу штабу нашої дивізії, з 5–ї резервової армії було надіслано поповнення: спочатку 3.700 чоловік, а далі ще 4.500. Ті поповнення, що їх прозвали «ряба дивізія»,[98] складалися з людей, що не мали жадної військової виучки. Одягнені вони були в жахливе лахміття — у відомих сибірських ушанках, солом'яних капелюхах, в постолах, в тяжких зимових валянках, а то й просто босі. Як довідались ми потім, до 5–ї резервової дивізії їх привезли десь із Сибіру — це були переважно українці та кубанці–засланці з різних концентраційних таборів так званого «Сєвлага».[99] Десь у квітні–травні, як оповідали вояки «рябої дивізії», їм було запропоновано «іскупіть свою вину перед родіной». Хто піде на фронт — тому обіцяли по війні простити всі «провини». Правда, брали не всіх: найбільш тяжких «ворогів» та, зокрема, засланців–інтеліґентів не брали до війська.
Не дивлячись на те, що від ворога тепер відділяв нас Дон — правда, прибережні хутори по кілька разів переходили з рук до рук, — перехід до ворога не припинявся. Від того ж Начпрода дивізії я знав, що в серпні, наприклад, кількість людей у дивізії щоденно зменшувалась на 200–300 чоловік, хоч втрат убитими й пораненими було дуже мало. Біля човнів, що були приховані в кущах, ставилась варта, проте часто–густо люди зникали разом із вартовими, хоч до варти й призначались люди більш–менш певні. Такий човен іноді перевозив за ніч через Дін — до ворога — кілька партій червоноармійців і ранком стояв на своєму місці, щоб послужити людям наступної ночі.
Виключної уваги заслуговує випадок, який стався в останніх днях липня. Це — один із яскравих прикладів сталінської «заботи о человєке» та «чулого» ставлення до червоного бійця, захисника «соціялістичної батьківщини». 27 липня командування вирішило атакувати шлях, по якому рухались німецькі транспорти в напрямку Сталінграда. Біля станції Вешенської було переправлено через Дін батальйон піхоти, здається, 823–го полку, який і повів наступ на цю дорогу. Наступ був невдалий. Німці кинули десять танків, що впродовж півгодини майже знищили цей батальйон. Після бою німецькі танки відійшли на лінію дороги на Сталінград. На ранок повернулось десь коло 150 бійців, решта — більш ніж 700 бійців — не повернулись. Це нікого не схвилювало — де вони, що з ними сталось, — ніхто не поцікавився довідатись. Ні спроб розшукати їх, ні спроб підібрати ранених не було зроблено. Про них просто забули. 29 липня мене з групою бійців та політруком вирядили розвідати, чи є в ближчому хуторі ворог. Переправившись через річку, ми залишили бійців на березі і вдвох із політруком рушили в напрямку до того хутора, але обхідною дорогою — поміж кущами. Недалеко від хутора ми спустились у невеличку долину, переповнену трупами червоноармійців, між якими, мабуть, двадцять відсотків були ще живі. Всюди кружляли хмари великих зелених мух. Стояв жахливий сморід. Поруч із нами молодий червоноармієць із розідраним животом, з якого звисали кишки, вкриті зеленими мухами, тихо стогнав і прохав добити його. Недалеко від нього лежав другий, середніх літ чоловік із розтрощеними ногами (очевидно, потрапив під танк) і також ворушив устами, намагаючись щось сказати. Безмежно схвильовані, ми повернулись назад і зараз же пішли до начальника штабу дивізії та розповіли про забутих бійців. Начштабу сказав, що він тепер не має часу — мусить кудись їхати, але що він увечері повернеться назад і пішле когось перевірити… І це тоді, коли ці поранені вже два дні лежали, забуті своїми командирами, без будь–якої допомоги, під пекучим липневим сонцем.
Бачачи повну безнадійність щось зробити через штаб дивізії, я пішов до командира 823–го полку і розповів йому про те, що бачив. Цей поставився більш людяно: вислав санітарну команду з 20 чоловік з наказом розшукати ще живих. Пізно ввечері команда повернулась, привізши з собою лише… 15 поранених — «декого з цілком безнадійних добили…, решта — мертві», — казали вони. Всіх тих 600—700 трупів залишили лежати без похорону, хоч були усі можливості зробити це».
Такі й подібні оповідання я чув від багатьох колишніх червоноармійців і совєтських офіцерів як ще на батьківщині, так і тут, уже на еміґрації.
Добровільний перехід червоноармійців, а іноді й офіцерів до ворога відбувався і в 1942 році, хоч і дещо в меншій мірі, ніж у році 1941–му. Для того, щоб перешкодити масовому переходові до ворога в полон, вживалося найрізноманітніших заходів.[100] До кожного підрозділу було приставлено членів партії, комсомольців та просто «сексотів», на обов'язку яких було стежити за червоноармійцями. На ключових пунктах, біля кулеметних гнізд, завжди ставили «своїх» людей, що мали стежити за тими, хто намагається перейти до ворога. При найменшій підозрі таких перебіжчиків розстрілювали.
Щоб позбавити червоноармійців можливости згуртуватись, домовитись із товаришами, їх увесь час переміщували з одного батальйону до другого, з роти до роти, з одного взводу до іншого. Коли «спостерігачі» помічали, що хтось із червоноармійців дружить або й просто в більш–менш близьких відносинах із іншим, одного з них негайно переводили десь до віддаленого батальйону. Людей безнастанно «тасували», як карти в колоді перед грою. Отже, того уславленого бойового побратимства, що було таким звичайним явищем, скажемо, в колишній царській армії під час першої світової війни, того побратимства, землячества, що так полегшувало й прикрашувало бойове життя вояка, не було зовсім. Кожний із червоноармійців завжди залишався в оточенні чужих йому людей. Лише той, кому доводилось місяці, а то й роки перебувати на війні, щодня заглядати смерті в очі, зможе зрозуміти ввесь гнітючий жах такого положення. Близькі друзі, знаючи, для чого робиться це безнастанне переміщення людей, — щоб залишитись разом часто–густо вдавали чужих до себе, а то й ворожих один одному людей.
До заходів, які мали припинити дезертирство та добровільний перехід до ворога, належать також відомі накази Сталіна про створення т. зв. «заґрадітельних отрядов» і про те, що ті, хто потрапить до полону, будуть кваліфікуватись як зрадники соціялістичної батьківщини та що за вчинки червоноармійця буде відповідати його родина. «Далі відступати нікуди, ні кроку назад!…» — каже Сталін, — коли в тебе є п'ять куль — чотири ворогові, і останню — собі». Проте на захисників соціялістичної батьківщини ці накази діяли мало. При першій–ліпшій нагоді вони тяжко мстились на сталінських комісарах та охоче переходили до ворога.
Для прикладу наведу ще одне досить характерне для настроїв, що панували в червоній армії, документальне свідчення лейтенанта інтендантської служби II розряду, помічника начпрода цієї ж дивізії — Жарого Петра. Це свідчення одночасно ілюструє нестриману сваволю розгнузданих гура–патріотів в їх ставленні до місцевого населення.
«На початку серпня 1942 р. частини 197–ї піхотної дивізії, — розповідав він, — зайняли хутір Красний Басковського району. Власне, цей хутір покинули самі німці. Я одержав завдання штабу дивізії: взяти 6 чоловіків з так званої «трофейної команди», що складалася з всіляких калік, і реквірувати в хуторі всю худобу і продукти. В хуторі вже «хазяйнувало» невелике з'єднання одного з полків дивізії. Я з шістьма червоноармійцями–трофейниками, в супроводі політрука полку, приставленого до мене, очевидно, для догляду, направився в частину хутора під горбом, ближче до берега Дону. Коли ми ввійшли між хати, побачили групу червоноармійців, попереду із автоматом у руках ішов сержант із молодецьки закинутою назад шапкою–пілоткою. Ми йшли на яких десять кроків позаду цієї групи. Несподівано з бокової вулички, що вела до берега Дону, вибіг, підскакуючи на одній нозі, місцевий хлопчик 4–5 років. Сержант вмить дав «очередь» з автомата і цей хлопчисько, перерізаний кулями, упав. За якусь мить із–за того ж ріжка вийшла жінка з двома відрами на коромислі. Звуки пострілів вона, очевидно, чула щодня і вони її не стривожили. Вона завернула туди ж, куди біг хлопчик, — назустріч червоноармійцям (хлопчик був її синок, що бігав із нею до річки по воду). Вона дивилась на червоноармійців, не помічаючи, що її дитина лежить у крові. Коли погляд її упав на закривавлену дитину, вона крикнула; в цю мить сержант знову «дав очередь» і жінка упала, також перерізана кулями. В кілька скоків я підбіг до сержанта і, вихопивши пістоля, крикнув до нього: «Що ти, негіднику, зробив?» В цей час із сусідньої хати вискочив старший політрук батальйону 828–го полку (прізвище його забув) і, вихоплюючи на ходу пістоля, крикнув до мене: «Ти кого зачіпаєш, мерзотнику?… Уб'ю!…» І скермував пістоля мені в голову! На щастя, мій політрук встиг ухопити його руку і куля пройшла над головою, пробивши мою пілотку. Цей зухвалий політрук довго змагався, все хотів застрелити мене — теж офіцера — за те, що я насмілився перешкоджати нищити ворогів. На мої завваження, що цей сержант убив чотирирічну дитину і його ні в чому неповинну матір, політрук кричав: «Сержант діяв, як вірний син «родіни». Він — комсомолець, а не якась безпартійна сволоч. Тільки вчора його нагородили відзнакою «За храбрость». Всі, хто побував у ворога, — і люди, і собаки, і коти… — всі фашисти і зрадники, смерть всім «ізменнікам!» — гістерично кричав він.
За два дні німці вибили наших із хутора Красний, а ще за тиждень наші знову взяли цей хутір. Одному з сержантів 828–го піхотного стрілецького полку наказали зайняти групу хат, що стояли за півкілометра від хутора. Німців уже не було, отже, сержант без пострілу зайняв ці хати. Призлизно за 600–700 метрів від цих крайніх хат була дорога, по якій безпереривно низкою тягнулись німецькі танки й авта в напрямку на Сталінград. Німці рухались по шосе, не звертаючи уваги на те, що робиться в хуторі. Очевидно, вони знали, що на цьому відтинку мостів не було, отже, ні танки, ні артилерія не могли бути перевезені. Сержант, як кажуть, зайняв оборону: розташував людей, два кулемети й також сидів тихо, не робив жадних спроб турбувати ворога.
За півгодини до позиції, зайнятої сержантом, підійшли з хутора старший політрук батальйону (той самий, що хотів мене застрелити) разом із командиром батальйону. Вони стали десять–п'ятнадцять кроків від окопу, біля крайньої хати, щоб не бути поміченими ворогом, і в біноклі спостерігали за рухом на дорозі. Сержант вихопив ручну ґранату і кинув на них. За кілька секунд обох їх рознесло на шматки. Сержант з дванадцятьма червоноармійцями, не кваплячись, пішли до дороги і віддались у полон німцям. Коли за півгодини прийшли з хутора, то знайшли лише трупи команданта та політрука.
Випадків такого ставлення до своїх командирів було дуже багато. Наприклад, у Вешенському районі, біля хутора Горохове, на початку серпня 1942 р. начальник штабу 828–го піхотного полку Вишневецький повертався з командного пункту до штабу полку. Віддаль — коло двох кілометрів, в тому числі коло 400–500 метрів ліском. До штабу полку примчав кінь, на ньому, якось зачепившись ногами за стремено й рукою за уздечку, лежав начальник штабу полку Вишневецький із розпоротим животом, в грудях стирчав кинджал. Цей начальник штабу, колишній чекіст, був винятково жорстока людина, нестриманий садист, який не одному червоноармійцеві прострілив голову за якісь дрібниці, за «провини», які існували тільки в хворобливій уяві того «начштабу».
Недавно довелось мені читати спогади колишнього совєтського офіцера, який утік до західньої зони окупації вже по закінченні війни. Автор констатує, що «…на першому етапі війни населення «охоче» зустрічало німців, помилково вважаючи їх за освободителів від сталінського жаху…»[101]
Там же автор, між іншим, каже, що совєтське командування «здавало» в полон неозброєних червоноармійців. Робилося це, мовляв, для того, щоб здезорієнтувати ворога, щоб викликати в нього враження, ніби совєтські армії розбито, ніби вони не мають озброєння і щоб у такий спосіб заманити ворога вглиб Совєтського Союзу.[102]
Тепер ще мало є матеріялів про фактичний перебіг подій під час східнього походу Гітлера. З того боку «залізної заслони», чули ми тільки хвалебні гімни «неперевершеному стратегові» та всіляким, із пальця виссаним, колгоспникам і колгоспницям — ватажкам «партизанських загонів». На Заході, по цей бік «заслони», оскільки мені відомо, про це написано чомусь дуже небагато. Отже, важко сказати, як часто практикувалась така «плянова здача» в полон неозброєних червоноармійців. Можливо, звичайно, що плян заманити ворога вглиб країни й був, але коли це справді так, то плян цей був, безперечно, вимушений обставинами. Теорію «заманити» ворога до серця країни, віддавши йому найродючіші землі з 80.000.000 населення, — цю брехливу аналогію з уславленим полководцем таки справді «отечественной войны 1812 года»[103] Кутузовим утворено пізніше, щоб виправдати себе або, вірніше, приховати нечуваний розгром совєтських армій. Утворено її після того, як відома совєтська формула «бить врага на єго территории» закінчилась крахом. Цілком можливо, що були випадки «здачі» в полон неозброєних червоноармійців, але це, очевидно, не масові, а окремі випадки. Не совєтське командування «здало» в полон «пляновим» порядком п'ять–шість мільйонів червоноармійців, але вони, здебільшого самі, здалися в полон, часто–густо розчищаючи зброєю собі дорогу до ворога. Обставини київської операції беззаперечно стверджують, що називати «пляновою» здачу в полон київської групи військ (700.000), яка складалася з кількох добре озброєних, з величезними запасами військового спорядження армій, ніяк не можна. Адже тепер відомо про те, які порівняно, незначні німецькі заслони загороджували київській групі військ дорогу на схід, до «рідного Сталіна». Цілком очевидно, що за наявности найменшого бажання битися з ворогом та елементарної дисципліни, київські армії мали б повну можливість пробити ці мізерні німецькі заслони. Але… потрібної дисципліни, а головне — бажання битись, не було, не було такого потрібного в бою «множника», що про нього казав Л. Толстой.
Так само навряд чи можна застосувати теорію «плянової» здачі до полону кількох мільйонів червоноармійців під час відомих — Смоленської, Білостоцької, Мінської, Уманської й багатьох інших — операцій 1941 р.
Ось іще одно свідчення про «зраду батьківщини» — це добровільне визнання одного з визначних діячів сталінської диктатури, який недавно втік із совєтської армії й тепер «кається» в своїх гріхах:
«Действительность первых же дней (війни) опрокинула все наши надежды. Мы увидели, во–первых, что страна была совершенно не готова к войне, что все хвалебные слова о красной армии сказались дутыми, что мы не бнли готовы к ней ни материально, ни психологически. Но самое ужасное бьіло то, что мы ясно увидели, что ВСЯ РОССИЯ ЖДЕТ НЕМЦЕВ, КАК ИЗБАВИТЕЛЕЙ».
А далі цей сталінський сановник каже, що найжахливіше було навіть не те, а:
«…оказалось, что не только рядовые бойцы и офицеры шли с охотой в плен, оказалось, что по этому пути быстро последовали заслуженные коммунисты…»[104].[105]
В 1942–43 роках в Україні та й тут, уже на еміґрації, мені доводилось багато разів бути свідком, а часто–густо й співучасником дискусій на ці питання. Передавати всі ці дискусії було б досить важко та й загайно, тим більше, що всі висловлювані погляди зводились майже завжди до кількох основних положень. Отже, наведу тут лише одну з таких дискусій, що відбувалась у Києві восени 1942 р.
Якось зібралось у мене кілька приятелів та колишніх співробітників — товаришів по роботі. Як завжди, мова йшла про перебіг та перспективи війни. Далі перейшли до питання відносин між населенням та «визволителями», які (відносини) в тому часі вже помітно погіршали, а далі — і на ту саму «измену родине».
— То факт, — говорив пан Д., який весь час боїв за оволодіння Правобережжям перебував на Черкащині, — що десятки, сотні тисяч людей, звичайних у житті хороших людей, відданих синів своєї Батьківщини, добрих батьків своїх дітей, милих, ніжно люблячих синів, дезертували при першій–ліпшій нагоді, не хотіли йти до армії захищати свою Батьківщину від ворога, що грізно насувався; себто, називаючи речі їхніми іменами, не хотіли виконати свого найсвятішого обов'язку перед Батьківщиною. Це факт, що молоді студенти вищих та середніх шкіл, що їх багатотисячними транспортами виряджали пішки на схід, в переважній своїй частині розбігались впродовж першого тижня й переховувались по всіх усюдах до приходу німців, і це можна було спостерігати не у вас лише, в Києві, а й у багатьох інших містах: Дніпропетровську, Одесі й ін. Сотні цих молодиків ви зустрічаєте на вулицях Києва щоденно — це ж саме вони складають кадри студентів Медичного Інституту та інших учбових закладів. Це факт, що сотні тисяч червоноармійців добровільно, а часто й зі зброєю в руках, переступаючи через трупи забитих ними комісарів, здавалися в полон ворогові. Правда також, що серед совєтських офіцерів було немало справді чесних, справді відданих Батьківщині, не «Родінє» сталінській, а саме своїй Батьківщині. Багато з них, бачачи те, що діялось, і не маючи сили, подібно до рядових бійців, іти до полону добровільно, прострілювали собі череп…
— Все це — правда. Це ж саме ми спостерігали в Києві. Про такі ж явища розповідають і чернігівці й дніпропетровці, — додав інженер В. — Немає, мабуть, більш жахливого злочину, як зрада Батьківщини, — це правда. Але саме тому не треба поспішати з присудом, а раніше треба спробувати зрозуміти природу того явища. Чим викликано цю масову «зраду», що спонукало людей до того: нечуване падіння моралі — до втрати людського образу, — чи безмежний одчай перед неможливістю скинути ненависний сталінський режим.
Коли придивитись ближче, ця «зрада» виглядає досить своєрідно. Ніхто, власне, німців не хотів і великого добра від них не ждав. Але ще дужче не хотіли збереження совєтського режиму — народи не хотіли воювати, не хотіли віддавати життя за збереження «совєтської родіни», за збереження колгоспного устрою.
Бойовий клич — «За Родіну, за Сталіна» — не міг запалити маси, не міг підняти їх на бій із ворогом. Слово «Батьківщина» для українського народу є таке ж святе слово, як і для інших народів, але тут це слово не було однозначне з словом «родіна», а втім, воно вульґаризувалось поставленим поруч ненависним ім'ям Сталіна. Ім'ям, укритим згустками крови закатованих ним батьків, синів, братів та інших близьких, ім'ям Сталіна, що стало синонімом голоду, знущань, кривавих пазурів НКВД і всього того страхітливого, що визначає поняття «совєтська влада».
Люди, червоноармійці, піддавались, власне, не німецьким генералам, люди тяглись до тої сили, яка оголосила смертельну війну большевизмові. Це було, так би мовити, по дорозі, цілі тут сходились: ненависний ворог був той самий. І тому йшли, стиснувши зуби, але йшли, бо другої сили, на допомогу якої можна було б розраховувати, поблизу не було. Люди так само пішли б до турків, якби вони йшли проти тих ненависних кремлівських узурпаторів. Люди пішли б — ні, не пішли б, а швидше полетіли б на крилах, — до американців, англійців, якби вони, а не хто інший, ішли війною проти сталінської тиранії. Людям до смерти остогидло «построение социализма» і вони не бачили іншого способу позбутись отого соціялізму.
Отже, тут уже справа набирає іншого забарвлення, і та «зрада батьківщини» є, власне, шуканням союзника в боротьбі проти спільного ворога.[106] Це вже не має нічого спільного зі «зрадою батьківщини», але зате має цілком виразні форми зради ворога–окупанта. А це вже справа зовсім інша. Хотів би я знати, коли це й хто називав повстання проти чужої тиранії «зрадою»?
Лікар А., нині вже покійний,[107] який завжди засуджував криваву диктатуру Кремля, додержувався того погляду, що треба було всім одностайно стати проти гітлерівської навали, а вже знищивши ворога, повернути баґнети назад — проти Кремля. Він намагався пояснити поведінку населення та червоноармійців іншим способом. Він казав:
— Усі ці страхітні явища знаходять своє пояснення в тому, що двадцятип'ятирічні експерименти большевиків над людськими душами так спотворили їх, ті душі, що витравили все, що було в них людського, святого, що люди втратили образ Божий і що це є ґрунтом, на якому стали можливі оті явища. Безнастанне руйнування «буржуазної моралі», руйнування віри в Бога, безнастанне, маніякально вперте прищіплювання матеріялістичного світосприймання, вперто–послідовне руйнування родини, зведення поняття родини до чогось набагато нижчого, ніж у тварин. Згадайте хоч би про цих «аліментщиків» за фахом, що одночасно платили аліменти на дітей, прижитих від двох–трьох, так би мовити, офіційних, законних одружень та стількох же вуличних, випадкових шлюбів без церкви, без ЗАГС'у.[108] Згадайте їхні віртуозні шугання з краю в край — від Ленінграда до Владивостока, з метою позбутись цих аліментів… Безнастанне руйнування дитячої любови до своїх батьків, щоденні нацьковування дітей на їхніх батьків, повсякденні вихвалювання «пильности» в піонерів та комсомольців, не спиняючись перед доносами на своїх батьків, ставлення пам'ятників таким Павлікам Морозовим, що у своїй «преданності» совєтській владі віддають на страту своїх батьків — «ворогів народу»… Все це уможливило й оту «зраду»…
— Я хотів би внести певну ясність у те, що сказали ви, пане А., — знов озвався інженер В., — мушу сказати, що не можу відмовити вашій концепції в деякій правдивости, але лише в деякій. Я погоджуюсь, що «експерименти», про які говорили ви, створили цілий прошарок отих «нових, сталінських людей». Але ж основну масу підсовєтських народів ці експерименти не спотворили, і вона зберегла в собі все те здорове, що визначає справжню людину. Я глибоко переконаний — та це й цілком об'єктивно доводять факти, — що в усьому тому, що сталось, винні саме оті сталінські ублюдки. Це ж ті саме «новые сталинские люди» поклали початок хаосові, що утворився з першого ж дня війни. Це ж вони в тваринному жаху вже в тиждень після початку війни почали панічно вивозити свої родини та майно на схід. Це ж з їхнього — вищих керівників — наказу на десятий день від початку війни в Києві, за п'ятьсот кілометрів від фронту, почали палити архіви — до високоцінних технічних проєктів і грошових бухгальтерських документів включно — та гарячково евакуювати партійні заклади і фабрики. Це ж із їхнього наказу на чотирнадцятий день після початку війни було закрито всі установи та підприємства, а робітників та службовців звільнено. Це ж вони почали ту, не викликану обставинами, паніку — вони своїми діями проголосили ніде не написаний, але загальновідомий клич: «спасайся…», а населення, дивлячись на все те, і собі сказало: «Ну, то й я ж не хочу офірувати за вас свого життя»…
Все сталось, як ви знаєте, з блискавичною швидкістю. Відомий клич — «бить врага на его же территории», — як виявилось, не мав під собою жадного ґрунту. Вся «потуга» совєтських армій, для озброєння й вишколення яких впродовж двадцяти років не доїдали, а то й вимирали з голоду та перенапруження народи СССР, розлетілась, як дим, при першій зустрічі з ворогом. Якось організувати чи орієнтувати громадську думку в умовах існуючого терору не було жадної можливости, та й часу не було: події налетіли, як буря… Отже, кажу ще раз, населення, спостерігаючи цей тваринний жах, цю ганебну паніку більших і малих керівників, зробило свої висновки стихійно. Ті «висновки» ви мали можливість спостерігати в 1941 р.».
З свого боку я дозволю собі лише сказати, що коли б люди, які поділяють погляд, висловлений лікарем А., були праві, коли б справді народи, які населяють СССР, було доведено тими експериментами до такого безмежного падіння, то чи можна знайти більш переконуючий арґумент для винесення присуду над системою, за якої можливий такий глибокий розклад суспільства. Та, на щастя, як нашого народу, так і всього людства, це нове «соціялістичне суспільство» існує переважно в уяві кремлівських можновладців, лише на сторінках совєтської преси та в ухвалах різних пленумів. На щастя, оті потвори, оті ублюдки московсько–большевицьких експериментів, у яких спільного з людиною є лише те, що вони, подібно до людей, ходять на двох, а не на чотирьох ногах, складають лише одиниці і у всякому випадку кількість їх не перевищує кількох відсотків від усього населення СССР.
Отже, це друге пояснення само собою повинне відпасти, як цілком безпідставне, не поважне, і залишається перше й єдиноможливе, а саме: безмірно змучені соціялістичними експериментами, в розпачі, в цілковитому відчаї, народи СССР шукали союзника бодай в образі Гітлера. А це вже не зрада, це — один із етапів боротьби, що безнастанно, ось уже тридцять років, точиться проти ненависної московської червоної тиранії. Не «втрата Божого образу», але безмежна любов до своєї сплюндрованої, закривавленої жорстоким тираном Батьківщини, до свого змученого народу привела підсовєтські народи до цієї «зради».
Тяжкі помилки зробили великі державні мужі Заходу в Тегерані, Ялті та навіть у Потсдамі.[109] Багато країн платять тепер жахливу ціну за ці помилки. Керівники західнього демократичного світу тепер уживають нелюдських зусиль, щоб паралізувати наслідки цих помилок.
Ми, колишні підсовєтські люди, віримо, що ці помилки було зроблено в ім'я захисту людства від гітлерівської тиранії, що ці помилки викликано було вірою в можливість мирного співжиття та співпраці з СССР, що його можновладці аж надривалися, щоб довести, що вони — уже не вони: відновлення церкви,[110] офіцерські чини, золоті паґони, які лише двадцять п'ять років тому вони вирізували разом із живим тілом у офіцерів царської армії, ордени імени Суворова, Кутузова, Нахімова, навіть святого Олександра Невського, навіть орден Гетьмана України Богдана Хмельницького,[111] нарешті розв'язання Комуністичного Інтернаціоналу[112] і т. д.
Ну, що ж… перехитрили!
Нарешті Гітлера повалено; капітулювала Японія; попіл спалених найближчих посібників Гітлера розвіяно на чотири вітри — прийшов «мир». Але… за два роки «мирних» відносин виявилось, що всі спроби найбільших державних мужів здійснити ту, пробачте вже, дитячу утопію — можливість співпраці з червоною Москвою, розбились. Більше того: большевики скинули нарешті машкару, відновили Комінтерн у вигляді Белградського «Комінформу»[113] та почали відкритий похід проти своїх вчорашніх західніх союзників, похід за встановлення комуністичної тиранії в усьому світі.
Нас, підсовєтських людей, обіймав жах, коли в роках 1941–45 ми читали про зворушливу єдність західніх альянтів з червоною Москвою, хоч ми вже в тому часі знали справжню ціну гітлерівських «визволителів». Ми ніяк не могли збагнути, як то такі великі мужі так безоглядно здаються на облудні запевнення кремлівського володаря. Щоправда, ми мали добрий досвід, якого бракувало цим державним мужам. Ми знали вже справжню природу сталінської «щирости», знали його «соціялістичну» практику, його «крок назад», щоб зробити потім «два кроки вперед». За цю двадцятип'ятирічну науку ми заплатили ріками крови, морем страждань.
Той, хто задумав би засуджувати підсовєтські народи за їхній «гріх», за їхню прихильність до німецьких «визволителів» на початку війни в 1941 році, хай не поспішає з винесенням суворого присуду, хай раніше подумає й добре зважить усе те, що сталось за останніх тридцять років.
Осудити легко, зрозуміти ж тяжче.
Що зробив західній світ, щоб пособити двом сотням мільйонів людей у тих тяжких роках, коли одна шоста частина світу тонула в крові своїх кращих синів, коли з–за того «Китайського муру» чи «залізної заслони», як кажуть тепер, линули зойки мільйонів борців за волю людства, що конали в хижих пазурях червоного Кремля? Гірку правду неприємно слухати, але світ мусить почути цю правду.
Лише тепер, відчувши на собі холодні, огидні пазурі червоного спрута, світ нібито починає розуміти нас… Добрий час!… Ще не пізно!…
Всупереч до пізнішого міфу про народне походження вислову «велика вітчизняна війна», це поняття першим вжив О. Ярославський в односторінковій статті в газеті «Правда» 23 червня 1941 р. Сталін у своєму виступі 3 липня 1941 р. вживав лише терміни «всенародна вітчизняна війна», «велика війна», «визвольна війна».У наказі Сталіна від 7 листопада 1944 р., виданому з нагоди 2 7–ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції вживається вислів «Велика Вітчизняна війна».
Питання про втрати у війні з нацистами в СРСР вважалось політично небезпечним, а тому правда в цьому питанні ретельно дозувалася. Сталін у 1946 р. назвав цифру радянських безповоротних втрат 7 млн. осіб. Незабаром заступник Голови РНК СРСР М. О. Вознесенський визначив кількість загиблих у 15 млн. М. Хрущов під час «відлиги» назвав цифру понад 20 млн. Врешті група московських дослідників на початку 90–х років довела, що втрати на фронті і на окупованій території становлять понад 27 млн. осіб. Ця цифра, яку публічно назвав і М. Горбачов, ще потребує подальшого уточнення. Точних даних про втрати українців не існує: говорять про 8, 13 і навіть 16 мільйонів осіб, які стали жертвами війни 1941–1945 рр.Автор цілком справедливо пише про трагічну долю радянських військовополонених. Сталін відмовився свого часу підписати міжнародні угоди щодо прав військовополонених, відкинувши допомогу Міжнародного Червоного Хреста, який опікувався військовополоненими. Зі свого боку, гітлерівське керівництво завчасно вирішило позбавити радянських полонених будь–яких людських прав. Отже, виходило, що вони як з радянського, так і з нацистського боку опинились поза законом.Точних даних про українців–полонених не існує, однак їх відсоток дуже великий. Зокрема, на Південно–Західному, Південному фронтах був значний відсоток українців. Крім того, в перші місяці війни до лав діючої армії з території України було мобілізовано понад 3 млн. чоловік. Всього в полон до ворога, за останніми даними, потрапило 6,2 млн. осіб. Можна зробити висновок, що 25–30, а може, й більше відсотків від усіх полонених становили українці.Є дані про те, що під Києвом потрапило в полон близько 655 тис. військ Південно–Західного фронту, понад 100 тис. залишили в полоні війська Південного фронту в районі Умані, близько 330 тис. полонених було захоплено в Криму і внаслідок Харківської операції весною 1942 р. Мільйони полонених потрапили в полон на інших фронтах.
Яким було ставлення в народі до німців на початку війни, є занедбаною темою, яка ще чекає свого серйозного дослідника. Певна частина українського населення, особливо західноукраїнського регіону, чекала приходу німецьких військ. У центральній і навіть на східній Україні було чимало прихильників вигнання большевиків, відповідальних за недавній голодомор й інші репресії. Мільйони людей зневірилися у «соціалістичному раї» і бажали перемін, які пов'язували з початком війни. Однак цілком очевидно, що з різних причин багато людей залишилися вірні радянській владі впродовж усієї війни.
З початком війни члени різних народів у «союзних республіках» вбачали реальну можливість здобути незалежні національні держави. З цією метою чимало військових різних національностей масово переходили на сторону німецької армії, виявивши бажання боротися зі зброєю в руках проти радянської влади.Німецькі генерали вже почали формувати з бажаючих окремі національні армії. Однак Гітлер заборонив це робити, дозволивши використовувати їх на допоміжних службах (охорона комунікацій, боротьба з партизанами тощо). У Збройних силах Вермахту служило понад 1 млн. радянських військових. Є дані, що у війську Вермахту служило понад 250 тис. українців, решту складали російські, татарські та інші військові формування.
Загальновідомо, що після процесу маршала Тухачевського та інших вищих керівників армії, яких обвинувачено в змові проти Сталіна та союзі з ворогами СССР (?), в 1937–38 рр., під час «чистки» рядів армії, було фізично знищено десь коло 40–50.000 совєтських офіцерів, в тім числі коло 60 відсотків вищого командного складу армії (з загальної кількости 5 маршалів залишилось живими 2, з 15 командармів — 3, з 85 командирів корпусів — 28, з 195 командирів дивізій — 85 та з 406 командирів бриґад залишилось 186).
Ще не досліджено, наскільки в Україні було знане існування цієї книжки, а особливо її зміст. Праця Гітлера «Mein Kampf» («Моя боротьба») була написана під час його перебування в 1924–1925 рр. у в'язниці за спробу державного перевороту. В ній він помістив власну автобіографію, а також розгорнуту програму нацизму, яку згодом часто цитували пропагандисти у СРСР. В кінці 1925 р. вийшов перший том, а наступного року — другий. За 8 років до приходу нацистів до влади було продано 228 тис. примірників. До 1941 р. розійшлося понад 7 млн. Книга стала своєрідною «біблією» для нацистів.Стрижнем світогляду викладеного в «Майн Кампф» була ідея про перевагу германців як «арійської» раси над рештою народів. Тільки арійці, стверджував Гітлер, володіють творчим генієм в усіх галузях — науці, техніці, мистецтві. Інші раси позбавлені творчих здібностей, тому арійці повинні панувати на землі.Однією з важливих світоглядних засад була ідея «життєвого простору» («Lebensraum»). За цією ідеєю стояли плани захоплення чужих територій з метою розширення кордонів для побудови в майбутньому «Великої Німеччини».
Цей епітет для франко–російської війни вперше вжив Федір Глінка 1815 р., а чверть століття пізніше Александр Михайловський–Данилевський впровадив його в російську історіографію (Описание Отечественной войни 1812 года. — С. — Петербург, 1839). Термін не одобрений Леніним і не вживався у 20–х роках. Сталінський поворот до російського націоналізму в історії «реабілітував» назву і війна проти Наполеона стала знову «вітчизняною» не лише для російського народу, але й для українського. Впроваджуючи поняття «великої вітчизняної війни», сталінський режим, очевидно, бажав набути політико–ідеологічний капітал на уже міфологізованому прикладі попередньої успішної війни проти могутнього зовнішного ворога.
Підкреслення моє. — Автор.
Л. Н. Толстой: «Война й мир». Переклад мій. — Автор.
На зростання антинімецьких настроїв радянського населення подіяла, з одного боку, поведінка нацистської окупації, а з другого — репресивні заходи проти свого власного населення радянської влади. Жорстоке поводження нацистів з військовополоненими, як і з населенням окупованої території, вивіз на роботу в Німеччину, масові знищення, тортури безумовно мобілізували народ у боротьбі із завойовниками. 28 липня 1942 р., Сталін впровадив наказ № 227, «Ні кроку назад!» (під грифом «без публікації»), яким формувалися загороджувальні батальйони. Ці батальйони розташовувались позаду частин корпусів і дивізій, щоб «у випадку паніки і безладного відступу частин дивізій розстрілювати на місці панікерів і боягузів». Наказом передбачалось також формування штрафних батальйонів і рот, у які направляти офіцерів, рядових і сержантів, що завинили. Їх поставили «на найтяжчі ділянки фронту, щоб дати їм можливість спокутувати кров'ю свої злочини проти Батьківщини».
Жорстоке «упокорення» західноукраїнських земель, вбивства, арешти, депортації мирних жителів, заборона релігії, нищення традиційного життя — все це спричиняло ненависть населення до комуністичної влади. Особливо людей вразило масове знищення органами НКВС у місцевих тюрмах політичних в'язнів. Тисячі розстріляних було виявлено у в'язницях Львова, Луцька, Самбора, Дрогобича, Тернополя та багатьох інших міст.Під час відступу радянських частин з підпілля вийшли озброєні групи ОУН, які супроводжували їх вогнем, намагаючись помститись за завдані населенню страждання.
Після двох років отримання від антинацистської пропаганди комуністична влада тепер надолужувала, щоб формувати ненависть населення до ворога. Психологічна війна як з радянського, так і з нацистського боків грала важливу роль під час Другої світової війни.
26 червня 1941 р., гасло на верху київської газети «Комуніст»: «Як одна людина, встав наш народ на захист любимої вітчизни. Ворог буде знищений, фашизм розгромлений». Від партійних гасел твердження про повстання всієї країни на захист радянської батьківщини перейшло в усі види публічної комунікації. Реальність була інша. На початку війни опір новим окупантам ставили звичайно спеціально залишені партійні кадри та військовослужбовці, які оминули полону. Це вони формували партизанські загони, до яких вербували місцевих людей. Були також випадки стихійного створювання партизанських груп, але вони були винятками.
У початковий період війни німецьке командування вдалося до такого заходу, як звільнення з полону українців, німців Поволжя, прибалтів, білорусів. При цьому німці керувалися не якимись особливим ставленням до цих полонених, а меркантильними інтересами: на полях дозрівав урожай. Необхідно було виконувати плани забезпечення продовольством армії, населення Німеччини. Ось тоді й виникла ідея відпустити колишніх селян–полонених.І вони справді активно включилися у польові роботи під наглядом гарнізонних комендатур і поліції. Крім того, відпускали з полону і тих, хто зголосився вступити в добровільні охоронні, поліцейські та інші формування. Однак незабаром з'ясувалось, що частина радянських військовополонених почала втягуватись у антинімецьку боротьбу. Вони створювали підпільні організації, вступали в партизанські загони, саботували виконання робіт тощо. Німці припинили розпуск полонених і, де можливо, повернули розпущених знову до таборів.
У лютому 1939 р. до влади автономної Словацької республіки, що входила до складу Чехословацької федерації, прийшов профашистський уряд Йозефа Тісо. При сприянні Гітлера в березні 1939 р. було проголошено самостійність Словаччини. Як союзниця Німеччини Словаччина сформувала окремий корпус, який було направлено на німецько–радянський фронт. Частина словацьких солдатів не бажала воювати проти СРСР. У перших же боях у липні 1941 р. корпус зазнав значних втрат. Після переформування було створено дві дивізії, одна з них воювала на фронті, а друга як «охоронна» дивізія боролася проти українських і білоруських партизанів.
Київська оборонна операція здійснювалась військами Південно–Західного фронту з 10 липня по 20 вересня 1941 р. Командував військами фронту генерал–полковник М. П. Кирпонос. Сталін заборонив М. Кирпоносу і М. Хрущову, першому секретарю ЦК КП(б) України, який став членом Військової ради напрямку, залишати Київ і наказав обороняти його до останнього солдата. Вони запевнили Сталіна, що втримають Київ, але обстановка була дуже складна. Німецькі війська почали обходити війська Південно–Західного фронту. Необхідно було відступити і створити новий фронт оборони. Німецькі танкові групи оточили радянські війська і взяли їх у полон. Лише невелика кількість частин зуміла вирватись із оточення. У полон потрапило 4 армії, за німецькими даними, 665 тис. чоловік. Загинув штаб Південно–Західного фронту на чолі з генералом М. Кирпоносом.
Тема військових бунтів та вбивств радянських офіцерів підлеглими їм вояками ще не досліджена в науковій літературі. Наскільки цей феномен був поширений, не відомо.
Очевидно, цей термін вживався до тих частин, куди вливалося нове поповнення мобілізоване у прифронтових районах. Польові військкомати або «Смерш» забирали в населених пунктах чоловіків і в цивільному одязі направляли їх на фронт. Здебільшого вони не проходили навіть військової підготовки. Це стосувалось також радянських військовополонених, яким вдалося вижити на окупованій території і кому трапилося втекти з концтаборів. Перебування в полоні чи на окупованій території накладало тавро зрадника, або поплічника окупантів. Їх «фільтрували», неблагонадійні потрапляли у штрафні батальйони, в ГУЛАГ чи в трудові армії.Всі, хто побував на окупованій території або в полоні, мали пройти фільтрацію, тобто перевірку контррозвідувальними органами («Смерш»). Спеціальною директивою, підписаною Сталіним у травні 1945 року, у розташуванні 1, 2, 3, 4–ї Українських і 1, 2–ї Білоруських фронтів створили 100 фільтраційно–перевірочних таборів. Потрапити в такий табір та пройти перевірку складало для людей неабияке випробування. Наприклад, одним з найперших запитань було таке: «Чому не покінчив життя самогубством, а здався в полон?». Цілодобові допити, провокаційні запитання, свідчення товаришів по нещастю, написання звітів, складання розгорнутих характеристик тощо — все було складовими перевірок. Тих, хто не пройшов перевірок, відправляли в концтабори, в спеціальні батальйони у північні райони на «будови комунізму», а також до карних («штрафних») батальйонів. Довгі десятиліття ці люди були позбавлені будь–яких прав, жили на поселенні у віддалених районах країни.Такій принизливій процедурі перевірок було піддано 1 млн. 834 тис. колишніх військовополонених, серед них — чимало громадян з України.
«Сєвлаг» — управління північ–них таборів примусової праці.
На початку літа 1942 р. Червона армія зазнала низки тяжких поразок. Німецьким військам вдалося прорватись до Сталінграда і Головного Кавказького хребта. Радянський Союз опинився перед загрозою нищівної поразки, і Сталін вдався до вжиття суворих заходів, видавши, зокрема, наказ за № 227 від 28 липня 1942 року, відомого ще за назвою «Ні кроку назад!» («Ни шагу назад!»). У цьому наказі наголос робився на репресивних заходах проти бійців і командирів. Наказом вводились штрафні роти і батальйони, загороджувальні загони, що знаходились у тилу військових підрозділів, частин і з'єднань, і у випадку відступу повинні були розстрілювати на місці так званих «панікерів і боягузів». Дозволялось знімати з посад командуючих армій, командирів і комісарів корпусів, дивізій, полків за «самовільний» відступ.За свідченням дослідників війни, такі заходи часом призводили до безглуздої загибелі цілих підрозділів, частин і з'єднань, бо командири не мали права відводити їх без дозволу з метою маневру, перегрупування тощо. Не відомо і не досліджено також, скільки ж було загублено людей загороджувальними загонами. Отже, репресії перетворились на узаконений засіб керівництва бойовими діями в Червоній армії.
«В побежденной Германии». Сабин–Вогулов. 1947, стор. 68–69.
Стосовно тези «заманювання» німецьких військ існує таке пояснення. У 1947 р. полковник Разін звернувся з листом до Сталіна, щоб той пояснив поразки радянських військ у 1941–1942 рр. Вичерпавши весь запас аргументів, що виправдовували ці поразки, Сталін цього разу у відповідь Разіну писав про концепцію активної оборони і контрнаступу. Він приводив приклад війни парфян, які заманювали римлян у глибину своєї території, а потім розбивали їх. Таким чином була розбита армія Наполеона в 1812 р. в Росії.Деякі історики підхопили натяки Сталіна і висунули концепцію «заманювання» і контрнаступу як головного засобу ведення воєнних дій. Цього і добивався Сталін, оскільки це було «зручне» пояснення поразок, що їх зазнали радянські війська.Теза про те, що радянське командування, свідомо здавало в полон бійців і командирів, є надуманою. Втрата особового складу армії, так само як і втрата території, на якій мешкало майже 80 млн. населення, була наслідком неспроможності режиму забезпечити безпеку країни, уникнути величезних людських і матеріальних втрат.
Єдина «справді вітчизняна війна» в сенсі участі всього народу проти наполеонської домінації відбулася в Іспанії. Лише маленька частина російської імперії й російського народу зазнала безпосередньої окупації. Тактику «спаленої землі» перед Ґранд Арме російські селяни застосовували не з особистої ініціативи, а за наказом згори. Партизанські загони з'явилися уже при відступі французьких військ. Україну французи обминули і тому не знати, яке було б до них ставлення українського населення. Хоча є деякі дані щодо профранцузьких настроїв серед української шляхти. Селяни зголошувалися до козацьких полків, і навіть підплачували чиновникам за це, сподіваючись залишитися вільними козаками після війни.
Сергей Новгородцев «Трагедия русских народов». Ответ на признання бежавшего советского сановника, помещенные в журнале «Часовой», номер 264, сентябрь 1947 г., стр. 5.
В Україні на території, окупованій німцями, залишилось 113 тис. комуністів. Частина з них була залишена для підпільної і партизанської боротьби, решта були просто кинуті партійною номенклатурою, яка виїхала у східні райони країни. Як нині відомо з видрукованих джерел, певна частина комуністів пішла на співпрацю з нацистами.Німецькі каральні органи, як тільки входили до населених пунктів, видавали наказ про обов'язкову реєстрацію комуністів, комсомольців, державних діячів. Вони брали всіх тих, хто зголосився на облік, відбирали в них підписку, що вони не будуть діяти проти нової влади, нестимуть відповідальність за вчинені акти непокори там де вони жили. Пізніше, коли антифашистська боротьба почала набирати масового розмаху, гестапо почало арештовувати і знищувати або відправляти комуністів у концтабори. Якась частина членів партії пішла в підпілля, в партизанські загони.По різному склалася їхня доля. Частина комуністів, а саме 21 872 осіб, на вимогу окупаційних органів влади (тобто після відповідного оголошення) зареєструвалась у гестапо, 6 756 осіб відмовилися від компартійної приналежності, 34 291 член партії знищив партійні квитки. Не бажаючи реєструватись, ці люди переховувалися у підпіллі.За неповними даними, в Україні нацисти знищили 46 500 комуністів. З архівних джерел також відомо, що німецькі спец–органи у своїй агентурній діяльності широко використовували завербованих агентів з місцевого населення, в тому числі з членів і кандидатів у члени компартії. Гестапо направляло їх у підпільні організації, партизанські загони, засилало в радянський тил з метою збору розвідувальної інформації, у табори військовополонених для виявленні комуністів, комісарів, командирів Червоної армії.Радянський уряд у свою чергу відчував велику недовіру до населення окупованої території, особливо комуністів. На його думку вони піддалися впливу «фашистської пропаганди» і потенційно ставали антирадянськими елементами. Особливо якщо не вели збройної боротьби проти окупантів, то вони механічно ставали політичне неблагонадійними. Цих людей називали «фашистськими слугами», «зрадниками батьківщини». Після повернення в Україну радянської влади кілька тисяч комуністів було виключено з партії з формулюванням «не виконав вказівки Сталіна, не вів збройної боротьби проти окупантів». Як доказ відданості «соціалістичній батьківщині» вони мали покінчити самогубством.
Радянська влада пропагувала поняття спільної «родины» й «отечества» як однаково відповідне для всіх громадян СРСР. Це робилося особливо стосовно неросійських народів. Коли німці окупували Україну, Білорусію і Прибалтику і фронт пішов головно по російській території, фокус пропаганди перенесено на традиційні російські цінності: Росію, її історію, державність, мову, культуру тощо. Самі поняття «советское отечество» та «измена родины» були далекими українському селянинові, який у комуністичному режимі міг, швидше, побачити чужу імперію.
Через трагічний збіг обставин лікар А. не зміг виїхати на еміґрацію й залишився в Києві. Другого дня після приходу совєтських армій його, разом із багатьма громадянами, було повішено. Відомості про це маю від чоловіка, який залишив Київ тиждень після вступу червоних.
Відділ запису гражданських актів, де реєструються одруження.
Тегеранська (28.11–1.12.1943 р.), Ялтинська (4–11.02.1944 р.), Потсдамська (17.06. — 2.08.1945 р.) конференції голів держав Америки, Великої Британії та Радянського Союзу. На них вирішувалися воєнні питання, повоєнні врегулювання в Європі та покарання військових злочинців, розуміється, лише противника. Наслідком цих конференцій був новий розподіл Європи на сфери впливів великих держав та впровадження окупаційних зон у Німеччині та Австрії. Назагал західні альянти погодилися на втримання Радянським Союзом територій, приєднаних внаслідок пакту Молотова–Ріббентропа, хоча не погодилися офіційно визнати анексування трьох балтійських республік. Втрати українських, білоруських і литовських територій на сході були компенсовані на заході й півночі східно–німецькими територіями.На цих конференціях радянська дипломатія доклала великих зусиль, аби США і Великобританія визнали всі радянські республіки членами утвореної ООН. Врешті Сталінові вдалося виторгувати членство для УРСР та БРСР. Як наслідок Другої світової війни, Україна врешті об'єднала свої основні етнічні території в соборну, але ще не суверенну державу, і одержала статус держави–засновниці ООН.
Під час війни Російська православна церква підтримала сталінський режим в обороні держави перед нацистським загарбником. 9 листопада 1942 р. «Правда» надрукувала привітання Сталінові від глави Російської православної церкви з нагоди 25–ї річниці Жовтневої революції, в якому Сталін був визнаний Богом вибраним вождем, який поведе країну до перемоги над ворогом. Наступного року Сталін дозволить РПЦ вибрати нового патріарха, на незайнятий від 1924 р. престіл.У роки війни посилилась роль РПЦ, яку негласно заохочував радянський уряд і особисто Сталін. Ця тенденція поширювалась і на УАПЦ. У проповідях священнослужителів РПЦ і відповідно, УАПЦ посилювалась увага до питань перемоги над німецькими загарбниками. Проголошувалися здравиці на честь військових подвигів радянських, у тому числі й українських, воїнів, які билися на фронтах проти нацистських агресорів.Православна церква в Україні, її провідники і пастирі неодноразово зверталися до православних церков, віруючих країн Заходу, Канади, США та інших з метою моральної та матеріальної підтримки спільної боротьби з нацистською Німеччиною. Священнослужителі інших країн відгукувалися на так звані звернення, що сприяло зростанню чисельності сил другого фронту в Європі, підтримці спільної боротьби.Церква неодноразово зверталася на адресу керівників держави, певною мірою прославляла державних політичних діячів, особисто Сталіна, дякувала за визволення від німецьких військ української території. У церквах і храмах збиралися кошти на виготовлення різних видів військової техніки — танків, літаків, гармат тощо. Велася велика благодійна діяльність з надання продовольчої допомоги воїнам–фронтовикам, пораненим. Звернення до релігійних почувань населення зміцнювало у них віру в неминучу перемогу над німецькими загарбниками.
Відчуваючи, що одних більшовицьких ідеологічних гасел і закликів замало для перемоги над Німеччиною, Сталін вирішив вдатися до національних почуттів, традицій насамперед російського народу. Це робилося, щоб збудити патріотичні почуття. Було замовлено кілька кінофільмів на історичну проблематику пов'язану з перемогами російського народу в минулому — «Кутузов», «Богдан Хмельницький», «Олександр Пархоменко» та ін. З цією ж метою засновані ордени Суворова, Кутузова, Олександра Невського (29.07.1942 р.), Богдана Хмельницького (10.10.1943 р.), «Перемоги» (8.11.1943 р.) та ін.
У травні 1943 р. за завданням Сталіна Президія Виконавчого комітету Комінтерну прийняла рішення про його розпуск. Комуністичний Інтернаціонал був створений Леніним у 1919 р., щоб мобілізувати комуністичні сили світу на боротьбу за перемогу світової пролетарської революції, встановлення диктатури пролетаріату, тобто диктатури однієї комуністичної партії. Члени Інтернаціоналу мали оволодіти марксистсько–ленінською теорією класової боротьби. Увесь час існування Комінтерну він знаходився під диктатом більшовиків, особисто Леніна, а згодом Сталіна. Ідеологія Комінтерну, як й ідеологія комуністичного руху, протиставлялась демократичним принципам розвитку західних суспільств. Знаходячись під повним сталінським контролем, Комінтерн, його провідні діячі під диктовку Сталіна були змушені офіційно і публічно схвалювати його репресивну діяльність у самому СРСР, повторяти сталінські версії щодо «ворогів народу», «посилення класової боротьби» тощо.Окремою сторінкою в діяльності Комінтерну за завданням Сталіна була боротьба проти соціал–демократичних партій і руху в Європі, які кваліфікувалися як соціал–фашизм. Важливо відзначити і те, що репресіям піддали велику кількість комуністичних провідників, політемігрантів, що проживали в СРСР, провідних діячів самого Комінтерну. Були заарештовані, розстріляні, ув'язнені в ГУЛАГ керівні кадри, активісти, рядові члени багатьох компартій Європи.
На міжнародній конференції комуністичних і робітничих партій, що відбулася у вересні 1947 р. в Белграді, було створено Комуністичне Інформаційне Бюро (Комінформ) з розташуванням в югославській столиці. Після розриву з Й. Тіто і виключенням його з Комінформу в червні 1948 року, керівні органи Комінформу було перенесено до Бухареста. По суті це був свого роду ерзац Комінтерну. Комінформ був розпущений на прохання Тіто у квітні 1956 р.