«… Тому що наша брань не проти крови й плоті, але проти начальників, проти власників, проти світоправителів тьми віку цього, проти піднебесних духів злоби…»
Власне, я міг би на цьому й закінчити, але мені здається, що для повноти моїх, і без того дуже скорочених, спогадів треба розказати хоч дещо з того, що мені довелося бачити уже тут, на еміґрації, в Німеччині. Спинюсь я головним чином на подіях та враженнях, які в цій чи іншій мірі торкаються чужинецьких та, зокрема, східніх робітників, або, як їх називали, «остарбайтерів», а також на моїй зустрічі з совєтським військом у 1945 році.
З Києва виїхали ми — я і моя дружина — 21 вересня 1943 року, коли до Києва наблизились совєтські армії. Виїхали ми цілком добровільно, без будь–якого примусу. Чому? Запитання, гадаю, зайве. Проте можу сказати, що, не дивлячись на тяжкий чобіт німецького «визволителя», перспектива знов опинитися в обіймах «любимого отця й учителя» з усіми тими страхіттями, що їх було пережито за двадцять п'ять років, була настільки нестерпна, що ми воліли померти десь під тинами Европи, ніж знову опинитися в «соціялістичнім раю». По–друге, залишитися в СССР — значило навік залишити надію знов побачити нашу єдину доньку, яка в тому часі вже працювала в Німеччині, ну… і, зрештою, вірилось, що хоч би як закінчилась ця війна, боротьба проти сталінської тиранії буде тривати та що боротись буде краще й корисніше для справи саме перебуваючи на волі, за кордоном.
Після довгих і тяжких митарств у транспорті «остарбайтерів», після двотижневого карантину в Ліцманштадті нас привезено до Бреслава. Звідти направлено для праці на велику керамічну фабрику — Арнім і Лейснер — біля Мускав (крайс Ротенбурґ). На цій фабриці працювало сто українців, переважно зо Східньої України, стільки ж поляків, сорок військовополонених французів та, згодом, ще двадцять совєтських військовополонених і стільки ж італійців.
Робітники з Західньої України — молодь 16–20 років. «Остарбайтери», або, як називали ще нас, «східняки» чи просто «остівці», — переважно літні люди, з яких сорок відсотків виїхало до Німеччини «добровільно», себто рятуючись від большевиків. Жінок — коло тридцяти, з них п'ять — зі Східньої України, решта — з Польщі.
Більшість поляків ставилась до нас — людей із Совєтського Союзу — явно вороже. Дивувались, як то ми «добровільно» виїхали з Совєтського Союзу. Гостро були наставлені проти німців. Ідеалізували Сталіна та все совєтське й до смішного переоцінювали військову потугу СССР. Те, що большевиків було загнало аж до Волги і майже на два роки найкращі, найродючіші області Союзу з вісімдесятьма мільйонами населення було віддано під німецьку окупацію, вони називали особливо хитрим пляном совєтського командування. Вони нетерпляче ждали приходу совєтських військ. Проте було немало поміж ними й людей, які, очевидно, звикли думати, звикли критично сприймати явища життя. Цих людей дуже непокоїли думки, що Польща силою обставин може потрапити до рук московських большевиків. Люди ці добре пам'ятали вересневі події 1939 року. Були це переважно інтеліґенти та більш розвинені робітники. Ці побоювання досягли особливої сили, коли під час відомого Варшавського повстання совєтські армії, які перебували буквально за кілька кроків від місця, де відбувалась ця трагічна, нерівна боротьба, загадково не виявляли ніякої активности, ніби очікуючи, поки буде утоплено в крові ентузіястів–патріотів це повстання. В такій поведінці совєтських військ вони вбачали пекельний потаємний плян Москви. Та воно, власне, так і було.
Жили поляки незмірно краще, ніж наші «остарбайтери». Вони, як і західні українці, одержували на руки свої харчові картки — відомі «лебенсміттелькарти». Крім того, багато поляків одержувало від своїх рідних із дому пакунки та німецькі харчові картки — з західніх областей Польщі, що їх було включено до складу Німеччини. «Остарбайтерам» харчові картки на руки не видавались. Все одержувала фабрична адміністрація і сама вже щовечора, по закінченні роботи, видавала робітникам. Щоденний пайок східніх робітників складався з 250 грамів хліба та коло десяти грамів маргарини. В суботу видавалось, крім того, 25 грамів ковбаси, одну столову ложку мармеляди або штучного меду та 50 грамів цукру. Позатим, усі робітники одержували вранці півлітра несолодкої кави, на обід — суп з брюквою або з «кольрабі», іноді з морквою. В неділю, як правило, — варену в лушпинах картоплю й сос, іноді з шматочками м'яса. «Остарбайтерам», крім того, видавали увечері якусь невиразну рідину. Робітники, що працювали на тяжкій роботі в опалювальних печах, одержували тижнево ще «цузац» (додаток) — кілограм хліба, 50 грамів ковбаси та стільки ж сала; робітники на добуванні глини мали «цулаґе»[180] — 500 грамів хліба та 50 грамів ковбаси тижнево. Додаткових засобів харчування майже не було. Рідко коли траплялось купити без карток відомої німецької брюкви або червоних буряків. Першу їли сирою, буряки варили й їли, звичайно без хліба.
Влітку було легше: в сусідньому лісі можна було збирати гриби й ягоди. Здоровші й молодші з робітників по закінченні дванадцятигодинного робочого дня ходили до місцевих баверів (селян–хліборобів) косити або на якусь іншу роботу. За дві–три години роботи їм давали повечеряти, а іноді й кілька «бутербродів» додому. Цигарок одержували — чоловіки 14 штук, жінки — 7 штук тижнево. Робочий день — одинадцять годин, а з весною 1944 року — дванадцять годин з півгодинною перервою на обід. Але знову–таки з весни 1944 року було запроваджено, що кожний робітник мусить відробити щомісяця додатково два недільні дні — навантажування та розвантажування вагонів та заготівля глини. Пересічний тижневий заробіток, залежно від виконуваної роботи, за виключенням усяких відрахувань, становив: для поляків, французів і західніх українців — від 15 до 35 марок, «остарбайтерів» — від 2 до 8 марок. У східніх робітників, крім загальних для всіх відчислень, вираховувалось 45 відсотків заробітків на якісь допомогові цілі. Цей особливий податок десь в другій половині 1944 року було скасовано.
Мушу сказати, що старші люди переносили цей голодний режим легше. Вигляд у них був не такий жахливий, як у молоді. Юнаки та молоді дівчата здебільшого були хворобливо–бліді, обличчя — ніби воскові, просвічувались. Молоді частіше хворіли, ніж дорослі. Проте за рік роботи на фабриці помер лише один літній чоловік від якоїсь хронічної хвороби.
Одного шістдесятирічного діда, двометрового росту, з Дніпропетровщини на весні 1944 року було забрано до концентраційного табору — він відмовився працювати в неділю, запевняючи, що неділю треба віддавати Богові — молитись. В звичайні дні, не дивлячись на свої шістдесят років, дід той працював добре, сумлінно.
Французи — військовополонені — жили за межами фабрики в окремій касарні. Ніякої охорони біля них не було. На роботу та з роботи вони ходили поодинці, самі. Харчування діставали за тими ж нормами, що й поляки. В роботі, скільки мені доводилось бачити, не напружувались. Більшість із них — це справжні комуністи. Вони завжди обурювались, коли говорилось щось негарне про порядки, які існують у Совєтському Союзі. Доводили завжди, що лише Сталін спроможний дати лад усьому світові, що лише совєтська червона армія звільнить Европу і, зокрема, Францію від гітлеризму та від панування капіталістів.
Французи–військовополонені одержували пакунки, здається, від Червоного Хреста, в яких були сигарети, чоколада та інше. Совєтські полонені ніколи ніяких пакунків не одержували.
Совєтських військовополонених і на роботу і з роботи провадили «ландштурмісти».[181] На фабриці біля кожної групи їх стояв вартовий із гвинтівкою. Харчування вони мали те ж, що й «остарбайтери». Після роботи ночами вони плели лозові кошики та інший дріб'язок, міняли те на хліб і картоплю і таким способом поліпшували своє харчування.
Для захисту інтересів «авслендерів»[182] існували спеціяльні установи. Для робітників із Губернаторства — округові зв'язкові, для східніх робітників — так звані «фертравенштелле».[183] Відгукувались вони на скарги й різні прохання робітників більш–менш чуло й охоче пособляли, звичайно, в міру своїх можливостей. Мені довелося двічі звертатись до них по допомогу. Річ у тому, що по приїзді на фабрику мене помістили до барака, де жило 15 робітників. Були то милі, хороші юнаки, але по закінченні роботи вони були не від того, щоб поспівати, а то й потанцювати, мені ж було не до того. Не було також куточка, де можна було б сісти почитати, спочити… Мою хвору дружину помістили також у товаристві десяти жінок із Польщі, поведінка яких була, кажучи делікатно, не на високому моральному рівні. Господар фабрики вперто не хотів виділити для нас з дружиною окремого помешкання. Мені довелося скаржитись до Бреслав, а далі до Берліна, поки нарешті керівник української групи Берлінського «фертравенштелле» не примусив господаря фабрики відвести для мене з дружиною окреме помешкання.
Моральний стан молоді, кажучи одверто, не був на високому рівні. Відома совєтська брутальна лайка була звичайним явищем як серед хлопців, так і серед дівчат. На Батьківщині мені ніколи не доводилось чути, щоб дівчата вживали цієї лайки. А розбещеність серед польської молоді й польських дівчат та молодих жінок, зокрема, була просто жахлива.
Під час мого кількамісячного хворування я мав можливість бувати в сусідніх селах, у наших нових знайомих з Німеччини та на недільних зборах чужоземних робітників — отже, мав нагоду придивитись до людей, які працювали в сільському господарстві в баверів. Цієї страхітливої лайки тут майже не чути, якщо не рахувати не менш брутальної, відомої «національної» польської лайки, яку можна було чути всюди, де тільки зібрались два–три польські робітники. Поводила себе ця сільська молодь далеко краще, ніж фабрична. Молодь чинно веселилась — танцювала, співала пісень, старші гомоніли по кутках за склянкою «воєнного» пива. Багато робітників скаржилось на тяжкі умови праці в баверів, хоч більшість із них мала відносно здоровий, як рівняти до фабричних робітників, вигляд.
Працював я як «гільфсарбайтер» (допомічний робітник) на добуванні й транспортуванні глини на фабрику. Взагалі праця ця дуже тяжка; для мене ж, що тоді вже мав 56 років та до того років п'ятнадцять фізично не працював, була це неймовірно тяжка робота. Особливо, коли щохвилини ззаду чулось оте відоме всім, хто був на роботах в Німеччині, «льос, льос!» (давай, пішов!). На кожній ділянці, де працювали так звані «авслендери», за ними доглядав старший робітник–німець — «форарбайтер». Наш старший був особливо жорстокою, наставленою проти всіх нас людиною.
Та при всьому тому, як то на перший погляд не буде здаватись дивним, в тяжких умовах напіврабів у гітлерівській Німеччині ми, «остарбайтери», дихали вільніше, ніж у себе на Батьківщині. Для нас, вишколених на корді «найдемократичнішої» сталінської конституції, гітлерівська Німеччина здавалась країною волі: ми говорили про що й як тільки хотіли, не боялись, що нас хтось підслухає, що на нас донесуть, що за необережно висловлену думку завтра доведеться стати перед слідчим НКВД.
Після шести місяців тяжкої праці в кар'єрі, чи, як там казали, на шахті, до того ж в умовах напівголодного животіння, я занедужав на тяжку серцеву хворобу. Коли за півтора місяця я «видужав», мене поставлено на «легку» роботу — до шамотного цеху. Тут мені пощастило: форарбайтер цього цеху — старий, статечний робітник, інвалід першої світової війни — більш терпимо ставився до «авслендерів». Від нього іноді можна було чути також добре відоме «лянґсам, ніхт зо шнелль» (поволі, не поспішай). Він прибирав суворого вигляду й сердито погукував: «льос!» лише тоді, коли на обрії з'являвся господар фабрики — людина жорстока, черства, що ненавидів нас усіх.
Але найстрашніший для нас усіх був «ляґер–фюрер»[184] Ґабріель, напівчех, член партії націонал–соціялістів. Багато горя зазнавали всі ми від нього. Він мав особливість з являтися всюди, де тільки спинилися два «авслендери». Дуже любив він при найменшій нагоді битися. І бив часто дуже нещадно — в обличчя, а то й зваливши на землю свою жертву носками чобіт попід боки. Цей справжній садист із тонкими губами мав завжди перекошене від злости обличчя. Любив він також випити, і тут уже не гребав поляками, які вміли добути десь горілки. Любив також приймати дарунки від «авслендерів» — масло, цукор — звичайно, від новоприбулих робітників, які мали ще дещо з дому.
Дружину мою — з пороком серця та жахливою, застарілою формою ревматизму — було призначено до праці на фабричній кухні: чистити картоплю, брюкву та мити посуд. За два місяці вона занедужала. Після 25 днів хворування послано її працювати на фабричний город. Там за десять днів вона знов захворіла. Після цього, зусиллями того ж ляґерфюрера, поставлено її прибирати опалювальні печі зараз після вивантаження їх, де температура сягає 50–60 і більше ступнів. На другий день цієї праці її принесли до барака непритомну і більше вже вона не працювала, хоч і возили її майже щотижня на різні перевірки до лікарських комісій.
Коли на початку серпня 1944 року почалась будова так званого «східнього валу» по Одру,[185] нас із дружиною разом із партією робітників виряджено на Одру, до села Бобернік, копати шанці. За чотири дні лікар організації ТОДТ відрядив нас назад як цілком непридатних до цієї роботи. Але за два тижні, коли надсилалась нова партія робітників, нас знову виряджено на Одру і ми знов потрапили до цього самого села.
Загальне число робітників на нашому відтинку становило коло 2.000 чоловік, між ними коло 60 відсотків німців–чоловіків. Між «авслендерами» було до ста жінок, які виконували різні допомічні роботи, жінок–німкень на шанцевих роботах на нашому відтинку я не бачив. Працювали здебільшого всі разом — німці й наші люди; були, правда, і окремі німецькі бриґади, які, так би мовити, остаточно обробляли та маскували вже закінчені шанці та бункри. Кермували роботами офіцери організації ТОДТ. Між «авслендерами» було сто чехів, які приїхали на роботи до Німеччини, як вони розповідали, з власної волі. Вони одержували з дому поштові пакунки з харчовими продуктами та цигарками. Час до часу такі пакунки їм привозили посланці з фабрики, де вони постійно працювали. Були це здебільшого огрядні, здорові юнаки. Працювали вони добре.
Робота була тяжка. Ґрунт — сухий глей, який доводилось вирубувати за допомогою важких так званих «кройцгаків». Будували переважно шанці, легкі кулеметні гнізда та ходи для сполучення з запіллям. Всюди понад Одрою, кожних триста–п'ятсот метрів, стояли побудовані ще до війни бойові «доти» — залізобетонові споруди. З боку Одри, себто ізо сходу, були вони дуже добре замасковані — вкриті травою та чагарником.
На роботу виходили ми вранці так, що світало нам уже на місці праці. Додому поверталися з заходом сонця. Снідання й обід привозили на роботу. Годували нас добре, нарівні з робітниками–німцями. Їжа складалася з одної страви, але завжди була смачна й тривка. Після повернення до села (4–5 кілометрів) видавали нам досить добру вечерю. Хліба одержували 500 грамів, сигарет — 8 штук денно. Раз на тиждень — грамів 150 доброго спирту. Ніякого порівняння з напівголодним харчуванням на фабриці не могло бути.
Керівник нашого підрозділу, офіцер організації ТОДТ, вчитель за фахом, ставився до всіх нас добре. Він часто пропонував припинити роботу — спочити, покурити. Того огидного «льос! льос!», що замучило нас на фабриці, ми тут не чули ніколи.
Між іншим, він дуже цікавився життям у Совєтському Союзі. Розпитував про совєтський режим, про комуністичну партію та комуністів: що то за люди, чи багато між ними інтеліґенції; про життя робітників, селян та інтеліґенції в СССР, і обережно, лише наодинці зо мною — про поводження німців в Україні та про ставлення населення до німецької влади. Тримав себе він завжди рівно, витримано, як добре вихована, інтеліґентна людина. Він же влаштував мою хвору дружину робітницею на кухні, де працювали виключно німки. Коли я занедужав, він із німецькою пунктуальністю що три дні присилав мені моїх 24 сигарети, що їх видавали лише на місці роботи тим, хто фактично працює.
Добре харчування після голодного режиму на фабриці і особливо добре, людяне поводження, не дивлячись на тяжку роботу, обернуло перебування на Одрі для більшости з нас у приємний відпочинок. Всі наші «авслендери» помітно поправились, посвіжішали. Після трьох тижнів роботи у мене, до тої сердечної хвороби, яку я набув під час роботи в кар'єрі, з'явились ознаки так званої «ангіни пекторіс». Мене поклали «до ліжка» (в сараї, на соломі), і за два тижні, коли я міг уже потроху рухатись, повернули з провожатим на фабрику, де мені вже майже не довелося працювати.
Мушу з великою вдячністю сказати, що в лікаря організації ТОДТ та в нашого фабричного лікаря в Мускав (на жаль, прізвища їхні забув уже) я та й усі чужоземні робітники завжди зустрічали тепле, співчутливе ставлення. Дружина ж нашого лікаря, яка працювала там же, в амбуляторії, як сестра, була справжнім янголом–хранителем всіх нас. Всі безнастанні намагання нашого «ляґерфюрера» незмінно розбивались об «упертість» лікаря.
Весь листопад та грудень ні я, ні моя дружина на роботу не виходили: рахувались за «Кранкенкасою» (каса хворих). Осінь була чудова. Щоденно ми ходили в ліс збирати опеньки, яких там було сила–силенна. І в тому наше щастя: ми трохи поправили своє здоров'я, що дуже пособило, коли в лютому 1945 року нам довелося пішки відходити на захід.
На початку грудня приїхав представник Галицької СС–дивізії.[186] В неділю в місцевому «Ґастгавзі» (готелі) було скликано збори всіх місцевих робітників–українців. Офіцер — представник дивізії — зробив коротку доповідь про організацію українських національних військових частин та їх завдання, розповів про знущання большевиків над українською людністю на «визволених» ними землях та, зокрема, на землях Західньої України, нагадав «вільне» життя під захистом східнього «визволителя» в 1939–41 роках і, зрештою, звернувся з закликом записуватись до Галицької СС–дивізії, щоб разом із німецькою армією боронити свою Батьківщину. Приймали, коли не помиляюсь, чоловіків до 35 років віку. Говорив він досить добре, складно. По закінченні доповіді виступали й наші робітники — як молодики, так і старші. Записалося, здається, коло тридцяти осіб, переважно з Західньої України. Були це все милі юнаки, національно свідомі ентузіясти. Робітники з Східньої України, як я вже казав, були переважно літні люди.
По закінченні зборів юнацтво проспівало кілька бойових січових пісень та «Заповіт» Т. Шевченка. Далі почались розмови, спогади за склянкою пива. Розійшлися пізнього вечора. Представників німецької влади на зборах не було.
Так прийшов січень 1945 року і відомий наступ совєтських армій.
Більшість совєтської молоді нетерпляче чекала приходу «своїх». Старші люди, в міру наближення совєтських армій, становились усе більше зосередженими та все перестерігали молодь перед завчасною радістю. Ні вихвалювання Кутузова, Суворова, Хмельницького та інших національних героїв, ні золоті паґони, що їх совєтська влада начепила на плечі червоних командирів, назвавши їх офіцерами, ні навіть сталінський «патріярх всєя Русі» — нікого не могли ввести в оману. Все це були люди досвідчені, багато з яких побувала вже по сибірських, мурманських та середньоазійських етапних тюрмах, та добре знали ціну всіх розмов про те, що, мовляв, тепер уже совєтська влада не та, що колись. Де тільки зберуться два–три остарбайтери, зараз зведуть мову до одного й того ж питання: «що ж робити далі?» Тяжко було працювати в Німеччині на становищі унтерменша–напівраба, але ж і на «родінє» теж «не з медом». Невже знов до Сталіна, невже знову «засідання», «мітинґи», «резолюції», «Краткий курс истории ВКП(б)», знову НКВД, заслання, катування? Ні, краще вже смерть!
Пригадую на початку 1945 року стихійну загальну тягу до війська, особливо серед людей старшого віку. З відомих мені робітників нашої та ближчої до нас фабрики коло п'ятдесяти юнаків пішло до Галицької СС–дивізії, а десь коло 60–70 відсотків східняків–остарбайтерів — до 60 років включно — подали прохання про прийняття їх до Українського Визвольного війська або до Власівської армії.[187]
Але… забрати всіх охочих до війська не було вже часу: події наблизились катастрофально скоро.
Раніш, побіжно, я вже згадував про незчисленні потоки німецького населення, які в умовах тяжкої зими густим натовпом заливали всі шляхи на Захід: між утікачами–німцями часто можна було бачити й отих самих, що їх тепер називають «переміщеними особами», а тоді звали «остарбайтерами».
Навантажені мішками, тлумаками з своїм нужденним майном, рідко на візках або санчатах, а більше на власних плечах, іноді з гуртом дітей, теж навантажених тлумаками, з виснаженими обличчями рухались вони понуро, покірно також… на Захід. Чому ж не на Схід, аджеж там — «Батьківщина»? Що ж гнало їх на Захід? Тим більше це дивно, що хто не хотів іти на Захід, той міг залишатися — чекати приходу большевиків. Коли, скажемо, робітників нашої фабрики повели на Захід, на фабриці залишилось чоловік п'ятнадцять французьких військовополонених — десь поховались, чоловік п'ять італійців, які недавно прибули на фабрику, дехто з підсовєтської молоді та група поляків — чоловік 20–25. Більше того: майстер нашої фабрики, один із найбільш гуманних начальників, умовляв людей залишатись на місці. Мені особисто він казав: «Куди ви підете? Вас усюди наженуть «ваші». Багато з цих остарбайтерів–утікачів розповідали мені, що їм пропонували залишатись на місці, щоб доглядати худобу, яку німецьке населення залишало дома. Населення Німеччини, зокрема Долішнього Шлеську, де мені довелося найбільше спостерігати, виходило на Захід лише з найпотрібнішими особистими тючами. Все майно та скот залишало дома. Ні піянін, ні, тим більше, вазонів з квітами, ні тисяч вантажних автомашин, як це можна було бачити в Києві, не було. За кілька місяців, що я міг спостерігати цей сумний похід, я бачив ледве кілька десятків особових, очевидно, приватних авт, якими їхали втікачі. Звичайно ж — за величезними селянськими возами, навантаженими пожитками, а подекуди лантухами зо збіжжям, ішли десятки людей, власників цих пожитків.
Наша фабрика дуже запізнилась із відходом на Захід. Лише 21 лютого вранці вишикували робітників фабрики і в супроводі десяти ландштурмістів повели через місто в північному напрямку. За якихось півгодини мости на Найсі висаджено в повітря, а місто почала обстрілювати совєтська артилерія. Дорога йшла понад Найсою, і нас ще впродовж яких десяти кілометрів підганяла совєтська артилерія.
Спочатку нас повели були в напрямку на Берлін; біля Шпремберґа нашу партію спрямували на південний захід, а ще далі — на захід, 24 лютого ми з дружиною відстали від партії робітників і далі йшли вже самі. В цей день ми пройшли від Тратендорфа до Гоершверда десь більше 25 кілометрів. Безнастанний гуркіт совєтської артилерії не давав часу роздумувати — за всяку ціну ми мали якнайскорше перебратись за лінію Ельби. До Гоершверди прийшли ми вже вночі. Хвора, безмірно стомлена дружина лягла на ґанку якогось будинку. Мої намагання підвести її, щоб іти далі, нічого не дали. Вікна в будинках були темні.. Отже, не дивлячись на те, що весь час падав мокрий сніг, ми вирішили заночувати на тому ґанку. Я почав розшнуровувати наш «гандваґен» (ручний візочок), на якому ми везли всі наші достатки, щоб дістати ковдру та якось закутати дружину. В цей час до нас підійшли дівчатко років п'ятнадцяти та трохи менший хлопчик. Довідавшись, що ми біженці–авслендери, запропонували іти з ними до «Квартірштелле» (харчувальний пункт для біженців). З їхньою допомогою допровадив я дружину до того «Квартірштеллє». Там нас зустріли німецькі сестри Червоного Хреста, які обслуговували цей харчовий пункт. Вони зразу ж роздягли дружину, нагодували смашною юшкою, уклали біля печі на свіжій соломі, натерли чимсь і цілу ніч доглядали її. На ранок вони привели місцевого лікаря. Відпустили нас лише третього дня, коли дружина трохи поправилась. Нам (чужинцям) дали на дорогу хліба й ковбаси та принесли від бюрґермайстра харчові картки на тиждень. Виряджаючи нас, вони довго і старанно розказували, як найліпше дістатись нам до Ельби, до міста Майсен. До зруйнованого уже в той час Дрездена нам рішуче не радили йти. Таку ж зворушливу увагу виявила до нас німка–селянка в Шмаркав та сестри–німки в Зака, де дружина пролежала ще два дні. В Майсені, у зв'язку з тяжким станом здоров я дружини, ми затримались майже місяць. Тут нам відвели кімнату в робітника Макс Менцеля (Зібенайхенерштрассе, 17), а згодом — у городника Ґеорґа Преля (Зібенайхенерштрассе, 61). І в родині Менцеля, і в родині Прель ставлення до нас було надзвичайно тепле, людяне.
Проте я не стану утруднювати читача оповіданням, як від 21 лютого до 9 травня, коли нас зрештою догнали большевики, займаючи Німеччину після капітуляції, ми з дружиною, безмірно виснажені, обоє хворі, втікали від «своїх», пройшовши в таких спосіб десь коло 300 кілометрів.
Отже, обминаючи все те, що належить до наших особистих переживань, що лише характеризує подорожні пригоди таких, як ми, втікачів, спинюсь головним чином на подіях та враженнях, які можуть мати загальний інтерес.
27 квітня ми пройшли враховуючи, що дружина була хвора, особливо багато — десь коло 25 кілометрів. Уже зовсім пізно ввечері ми добрались до станції Ґросфойльсберґ. Недалеко видно було будівлі, але сил уже не вистачало. Ми спинились на шляху проти станції, роздумуючи, що його робити далі. До нас наблизились ще дві німки з трьома дітьми і незмінним ручним візочком, напакованим куфрами, поверх яких сиділо найменше дитя. Праворуч по узліссі було видно безліч особових машин. Ми наблизились туди. Весь ліс, скільки сягає око, було заповнено такими автами. Було їх там кілька сотень. На зовнішній вигляд усі вони були цілі, ніде не ушкоджені. Ні військових, ні цивільних людей біля них не було. На наше здивоване запитання — що це за авта, одна з наших випадкових попутниць — німка — відповіла коротким реченням: «кайн бензін» (бракує бензини). Якийсь особливий сум, що чувся в цій короткій відповіді, не менше сумні ряди порожніх авт, незвичайна тиша на залізничній станції, де не видно було жадного руху (потяги, як я довідався потім, уже не ходили), — все це справило враження таке, нібито ми стоїмо на цвинтарі біля свіжої ще могили.
Ми вирішили гуртом розташуватись на ніч у тих автомашинах, помістивши дітей у розкішному авті. В цей час до нас наблизився старий німець і, довідавшись про наші наміри, запропонував переночувати в станційному помешканні для ручного вантажу.
— Потяги ж бо вже не ходять більше, — додав він.
Він пособив нам зварити картоплі в печі на станції. Ніч провели ми в тому порожньому вантажному приміщенні.
В голосі цього діда–залізничника, який усе своє життя, як він казав нам, провів на цій станції, у всьому його поводженні, як і у відповіді німки, про яку я згадував вище, виразно відчувався біль, викликаний картиною повільного вмирання життя країни.
Другого дня, себто 28 квітня, біля Кляйнвальтесдорфа ми натрапили на партію в'язнів із якогось концентраційного табору, що їх вели також десь на захід.
Це одно з найбільш жахливих явищ, які довелось мені бачити за час війни. У мене не вистачає слів, щоб розказати, як виглядали ці нещасні люди. Одягнені всі вони у відомі смугасті штани та халати концентрачників. Ішли по чотири вряд довгою, кілометрів зо два, стрічкою. Дорога йшла нагору. Щоразу то один, то другий із менш виснажених в'язнів одбігали два–три кроки до краю шосе, щоб зірвати кілька стеблин трави або якоїсь невідомої придорожньої ростини, що подекуди траплялась обабіч дороги, і тут же з'їсти. Вартові безнастанно кричали своє «Гальт! Цурік!»,[188] та це не спиняло. До речі, вартових було надто багато для оберігання таких, до краю виснажених, людей. Ми спинились, щоб пропустити в'язнів і мимоволі мали можливість бачити всі ці людські тіні. Тяжко уявити, де вони брали в собі сили, щоб рухатися вперед, до того всі вони, за дуже рідкими винятками, були виснажені, обличчя землисто–сірі, очі десь глибоко провалилися в череп. Попереду тягли вони шість–сім великих возів із речами в'язнів. До кожного воза було впряжено не менше 40–50 чоловік, що тягли цей віз за четверо довжелезних віжок, частина підпихала ззаду. Посувались вони з швидкістю не більше двох кілометрів на годину, хоч це відоме «льос! льос!» щохвилини рвало уші. Ми простояли не менш як півтори години, поки нас минув цей жахливий похід. Люди йшли, взявшись попід руки, підтримуючи один одного, щоб не впасти. На стомлених, нелюдськи байдужих обличчях виступав піт, хоч було досить неприємно–холодно. Кроків за сто вище нас один із цих мучеників упав. Підбігли два конвоїри, відтягли його до краю дороги і скинули в канаву. Ми бачили того бідолаху, як він проходив повз нас чи, власне, як його волочили повз нас його товариші. Високий, безмірно виснажений, з обличчям уже мертвої людини, весь укритий потом, з рота й носа йому звисала слизь. Пізніше ми проходили мимо того в'язня: лежав він мертвий навскіс канави, верхньою частиною корпусу вниз, обличчям до землі. Хто були ці нещасні — не знаю, але, зважаючи на те, що всі вони були переважно молоді, треба гадати, що це були військовополонені. Мова — часто російська або українська; подекуди видно було людей із балканських сторін, чулось також англійську і французьку мови. Все це було переплутане в тому страшному поході смерти. Ось зарослий бородою молодий руський — не каже, а мурмотить: «нет сил, братуха, не дойду…», до нього щось каже, очевидно, підбадьорюючи, високий, сухий англієць, який напружуючи останні свої сили, підтримує, взявши під руку, того русака.
Жахлива картина, не забути її ніколи!
Як ми не йшли, як ми не тікали, але червона армія таки наздогнала нас біля Авсіґа (Судети).
Власне, нам, може, і пощастило б уникнути зустрічі з большевиками, але по дорозі ми одержали відомості, що в селі Нідерборіч, біля Фрайберґа, оселено велику групу біженців із Відня, куди, як ми сподівались, вивезено й нашу доньку, яка, як я вже згадував, працювала у Відні. Там порадили нам заїхати до табору втікачів біля Авсіґа. Ми зробили великий гак, кілометрів на 50, і 7 травня прибули до Авсіґа. Тут також ми не дізнались нічого певного, крім поради — шукати евакуйованих із Відня біля Мюнхена та Зальцбурґа. Купивши ковбаси, хліба, цукру та масла на наші картки, одержані в Фрайберґу, ми пішли на двірець, щоб спробувати виїхати потягом на південний захід. Організація німецького Червоного Хреста, яку нам удалось переконати, що ми таки справді шукаємо нашу доньку, дала нам дозвіл на проїзд залізницею. Але на двірці ми довідались, що Німеччина капітулювала і що завтра, 8 травня, бойові дії припиняться.[189] Цього треба було вже давно сподіватись, але якось не вірили, що це вже кінець, тим більше, що гуркіт артилерії і повітряних бомбардувань був особливо великий. Просидівши ніч на двірці і переконавшись, що потягів уже не буде, ми рушили пішки через це жахливо зруйноване місто. Пройшовши кілометрів вісім, ми сіли при дорозі поснідати. Біля нас спинилась якась чешка і розказала, що в Авсіґу на двірці — червоноармійці, що вони відбирають у людей все — годинники, куфри, їжу. Забувши про снідання, ми подались далі. В найближчому селі Костендорф бюрґемайстер напрямив нас до сільського готелю, де ми й розташувались ночувати.
Совєтська армія, яка за умовами перемир'я мала зайняти цю місцевість, появилась у нас 9 травня перед полуднем. По вулиці загрюкотіли танки, на них повно червоноармійців, між якими подекуди можна бачити військовополонених у сірих шинелях та у відомих смугастих халатах концентрачників. Чехи, яких у цій місцевості було багато, надриваючись, вітали визволителів, осипаючи їх квітами й сигаретами. Червоноармійці в свою чергу осипали цих експансивних панночок та пань відомою добірною московською лайкою, модернізованою на совєтський лад, з багатоповерховою барвистою надбудовою.
Спаливши всі наші документи до дипломів та метрик включно, виправивши дещо в наших «арбайтскартах»[190] (ніде гріха таїти), на другий день ми вирушили далі на Захід — до зони, зайнятої арміями американців, де ми сподівалися знайти захист.
Свої справжні прізвища ми перебрали лише пізніше, уже в Німеччині, потрапивши під опіку УНРРА.[191]
Вісім днів, вісім довгих, страшних днів і вісім ночей ми йшли по місцевостях, зайнятих большевиками, йшли, як по розпеченому залізу. Багато було пригод, зустрічів зі «своїми»; кілька разів нас зупиняли, двічі було нас затримано. Раз нас пограбували чеські «бойовнікі», чи поліція з червоними зірками на кашкетах. Урятував нас і примусив чехів повернути пограбоване… сержант червоної армії — сибіряк. Взагалі мушу сказати, що за ці вісім днів ми багато разів зустрічали сердечне, тепле ставлення до себе червоноармійців різних національностей Союзу, а часом навіть і співчутливі поради. Так, здається, біля Лібшіца, недалеко від міста Білін, нас нагнав червоноармієць із Поволжя. Розговорились. Ми й йому повторили наше оповідання про те, що ми розшукуємо нашу доньку. Хитро посміхаючись, він порадив нам поспішати, якщо ми справді хочемо дістатись до нашої доньки, бо за день–два сюди наїдуть НКВД–исти та політвідділи армії, — «тогда уже вам не поможет ничто…». Всунувши нам у руки на прощання величезний кусень сала: «Берите, не церемоньтесь, вы голодны, а у немцев сала хватит…», — він сів на ровера й поїхав далі.
Ми не єдині з «переміщених», які побували в руках червоних у 1945 році. Я зустрічав немало людей, які по тижню, а то й більше перебували в совєтській зоні. Багато чув я оповідань про страхітливі пригоди цих людей. Багато з них побувало в совєтських репатріяційних таборах, хоч і небагатьом пощастила доля вибратись до західніх зон альянтів. Поруч із страхіттям не бракувало й комічних пригод. Ось одна з таких. Лікарка К…, разом зі своїм чоловіком, потрапила до совєтського табору для репатріянтів у Відні. Після карколомних пригод їм пощастило втекти, але треба було ще пройти величезний шлях аж до Баварії — до американців. Таких, як подружжя К…, посувалось на Захід тисячі. Одного дня, розповідала пані К…, поруч із ними йшов наш–таки полтавець, десь із Грунь. Чоловік цей за свого життя дещо бачив: побував на засланні десь біля Алма–Ати — втік, ще раз був засланий на славнозвісний «Біломорканал»[192] — і звідти втік і, зрештою, пробрався до Европи в своєму, не зіпсованому ще Европою, вигляді: у фетровому брилі, здається, ще часів царя Миколи II,[193] в широких штанях, із саквами з полтавського мережаного рядна за плечима та зі звислими запорозькими вусами. Одним словом — із тих типових українців, про яких тут кажуть: «ярко виражений остовец», якого за сім кілометрів видно, що він коли не з Грунь, то вже, певно, з Барипшоля або з Воронькова. Так ото ідуть вони поруч із цим дядьком. При зустрічах із «своїми», починають голосно розмовляти німецькою мовою; полтавець тоді насуплюється і йде мовчки — він не знав німецької мови. З–за ріжка десь виходить група червоноармійців. Франтуватий сержант, глянувши на дядька, питає його: — «Хто? Куди?». Але полтавець наш і тут не втратив своєї епічної розважности і, не спиняючись, процідив крізь зуби на жахливому українсько–німецькому жарґоні, що утворився за роки війни: «никс хварштейн», яке мало, за його думкою, визначати: «Я не розумію». Сержант іще раз здивовано поглянув на дядька: — «Ишь, проклятий немчура — совсем будто наш…» і, гукнувши грізно: «Ну, вались, куда идешь!», — пішов собі далі.
В місті Білін (Судети) нам сказали, що вийти з міста можна лише з довідкою, яку треба одержати в міській ратуші. При чому нас заспокоїли, що це легко дістати, бо видають ці довідки російські офіцери. Довго я вагався, але вкінці наважився. Було це опівдні. Совєтських офіцерів в ратуші не було; мене оточив гурток дівчаток–чешок, які все допитувались, чи я, часом, не «білоґвардійський офіцер». Мої запевнення, що вони помиляються, помітно розчарували їх. Але за кілька хвилин вони гуртом знову прибігли і принесли мені довідку чи перепустку до Карлсбада, «щоб забрати свою доньку». Таємничо–співчутливо посміхаючись, вони сказали, що зараз прийде «русский» офіцер і радили поспішати. Я подякував і вмить зник. Тепер, маючи, крім сфальшованої «арбайтскарти», справжній документ — перепустку чеської влади, ми почували себе безмірно краще.
Побіжно відмічу ще одну картину, яку довелось мені спостерігати в місті Білін. Ми підіймалися вгору по дорозі з міста. Нас нагнав великий совєтський військовий транспорт на конях. Один із червоноармійців–їздових якось врізався в купу підвід і тим викликав деяке замішання — рух припинився. До нього верхи під'їхав совєтський офіцер і з брудною лайкою вдарив того червоноармійця в обличчя кулаком, в якому був затиснутий держак нагайки. Оперезавши його ще двічі через плечі нагайкою, офіцер, лаючись, помчав далі. Червоноармійця буквально залило кров'ю, яка дзюрком лилася з носа й рота, заливаючи сорочку й руки. «Красный воин» не подав жадних ознак протесту — мовчки, обливаючись кров'ю, він осаджував коней назад.
В Жатеку нам нарешті пощастило сісти в потяг, який ішов до Пільзна. Уже поблизу Пільзна, на станції, де проходила демаркаційна лінія совєтської й американської зон, з потяга висадили всіх. Ми забралися в убиральні і, просидівши там з півгодини, почули, що крики біля потяга притихли і він став рухатись. Ще кілька хвилин — і ми побачили авто з неграми в шоломах: ми були в зоні американців.
Закінчуючи з гітлерівською Німеччиною, я хочу лише відмітити, що поруч із нелюдськи–жорстокими постатями — господаря нашої фабрики, декого з форарбайтерів та нашого «незабутнього» лаґерфюрера Ґабріеля, чесько–німецького ублюдка, — гідних зайняти місця поруч із окремими героями Бічер–Стоу[194] (авторки відомого твору «Хатина дядька Тома»); поруч із найогиднішими постатями тупих, жорстоких сатрапів — різних «ляйтерів» та «віртів»,[195] з якими мені доводилось зустрічатись в часах німецької окупації, — я не можу не відзначити таких світлих постатей, як пан Н… П. з Дрездена, як нашого керівника на Одрі, офіцера організації ТОДТ, учителя, світлі постаті лікаря в Мускав та його дружини — янгола–оборонця всіх фремдарбайтерів (чужинних робітників), також цілу низку світлих образів, сповнених справді християнською любов'ю та милосердям, сестер–німок (квартірштелле в Гойершверда, в Зака, Вендішбора та ін.), з якими нам довелось зустрічатись під час нашого майже тримісячного пішого маршу по Німеччині на Захід.
Про тих вісім днів подорожування по теренах, зайнятих большевиками, та про півтора наступного місяця, проведених нами в «гостинній» Чехії, на згадку яких ми ще й тепер жахаємось, як від страшного кошмару, а також про послідуючі чотири місяці «уникання» від репатріяції «згідно з Ялтинською угодою»;[196] про французький табір у Бамберзі (північна Баварія), куди ми потрапили, вирвавшись з неймовірними труднощами з «братніх обіймів» чехів, виїхавши з французьким транспортом як «німецькі жиди," — про все це можна б написати ще, мабуть, стільки, як я вже написав. Але, як кажуть, треба мати почуття міри. Тим більше, що значна частина цих жахливих переживань має переважно особистий характер, правда, властивий для більшости так званих «переміщених осіб». Я також не стану описувати ряду «репатріяційних» акцій, як Пляттінґська, Кемптенська, Фюсенська та інші. Про це, як мені відомо, немало писалося в англійській та американській пресі та дещо знають і наші люди.
Отже, спинюсь коротко лише на окремих фактах, які довелось мені спостерігати в Чехії.
За півгодини після того, як ми залишили совєтську окупаційну зону, наш потяг спинився на двірці міста Пільзна, або, як називають його чехи, Пльзен. Нас зразу оглушив жахливий гамір. На двірці було кілька тисяч людей: французи, англійці, американці, бельгійці, поляки, українці, росіяни, монголи, якісь височезні люди з жовтими і червоно–чорними обличями, з величезними турбанами, не менше нашої української діжі, на головах, — мешканці не то Африки, не то Індії, — та ще безліч бозна яких людей із бозна яких країн. Все це метушилось, голосно кричало, реготало. По всіх напрямках цей натовп пронизували стрункі постаті американських вояків та подекуди негрів Голіятів у шоломах та в американській уніформі.
За якийсь час, очунявши трохи від того гамору, ми почали роздивлятись та прислухатись. Від 9 травня ми вже були «поляки» і тому тулились саме до них. До речі, поляків було дуже багато.
Основна тема розмов — це Польща і Совєтський Союз. Всі поляки були чомусь переконані, що американці зараз яке, негайно, завтра ж, почнуть війну, щоб звільнити Польщу від червоної Москви. Поруч нас, біля невеличкого кіоску — натовп поляків. Посередині два американські вояки чи офіцери, які розмовляють доброю польською мовою. Прислухаюсь. Тема — та ж: Польща мусить бути негайно звільнена від нових окупантів. Якийсь плюгавенький, кургузий чоловік особливо репетує:
— Нєх американє дадзон нам бронь, ми самі випендзєми теґо москаля за Ураль!
Американці щось відповідають, але за цим гамором я не міг дочути. Я зовсім не маю на думці образити того завзятого патріота, а тим більше — польський нарід: крий мене, Боже! Але мізерна постать того миршавенького чоловіка була в такому жахливому протиріччі до його зухвалих слів, що я й досі не можу забути його комічної постаті.
З усіх цих розмов для мене стало ясно, що весь цей багатотисячний натовп не хоче їхати додому, та що, судячи з висловлювань окремих американців–військових, цей настрій, можливо, знаходить собі відгук. Мені стало трохи легше дихати: річ у тому, що ще до капітуляції Німеччини ми чули про відому Ялтинську угоду, і тому сподівалися на всякі «неприємності». Їхати ж «на родіну» ми рішуче не хотіли, тим більше, що десь тут, по Европі, блукає наша донька, зв'язок із якою ми втратили ще з січня 1945 року і яку ми конче мусіли відшукати.[197]
В двох пунктах тут–таки на двірці американська кухня видавала макаронову юшку з консервованим м'ясом та білющий, як сонце, хліб. Того й другого ми не бачили вже років зо три.
Повечерявши добре, ми переночували тут же, на пероні. Вранці я пішов купити квитки до Лінца, щоб їхати далі до Зальцбурґа — шукати доньку. Але квитка мені не продали за німецькі гроші та порадили йти до міського банку — виміняти чеські крони. Дружина не наважувалась залишатись у тому натовпі сама, та й гіркий досвід останніх років навчив, що розлучатись, бодай на якусь годину, буває дуже небезпечно. Отже, забравши наш «гандваґен», ми за старим, уже випробуваним способом добрались пішки до банку. Там ми натрапили на земляків–чернігівців, від яких довідались, що Лінц посідають большевики, з «братніх» обіймів яких ми лише вчора вирвались. До Німеччини, як нам сказали, їхати не дозволено. Треба було шукати десь притулку. Нас направили до якогось клюбу, де містився допомоговий комітет. Тут ми довідались, що цей комітет турбується лише долею чехів, які повертаються до батьківщини. Заслуговує на увагу, що в тому чеському клюбі кермували роботою не чехи, а московські червоні «Ваньки». Всюди лунала московська мова. На моє запитання ніхто з чехів не відповідав, але зараз же переді мною з'явився якийсь «товариш», в розстебнутій «косоворотці». Він довго й підозріло розпитував, після чого скерував нас до Пільзенського Бюра комуністичної партії, що містилось поблизу міського театру, порадивши звернутись до якогось, якщо не помиляюсь, «товариша Дорофєєва». Це було, здається, 17 травня. Отже, треба віддати належне виключній вправності та оперативності московської служби зв'язку та пропаґанди: десь уже за тиждень по капітуляції Німеччини місто, що перебувало під американською окупацією, було цілком опановане московськими комуністами.
Вибравшись з клубу, ми, звичайно, не пішли до того «товариша Дорофєєва». За якийсь час натрапили ми на земляків, які порадили йти до військових касарень на Борах, де містився табір для «авслендерів». Ще за годину ми знайшли цей табір і нас улаштували десь під стелею в кімнаті, де вже було коло п'ятнадцяти чоловіків та жінок — поляків.
Після всього, що нам довелось пережити за останні тижні, моя дружина добре–таки занедужала і її покладено до міської лікарні.
В таборі на Борах було, мабуть, не менш як десять тисяч людей, з них принаймні половина — поляків. Загальний настрій такий же, як я спостерігав на двірці. Отже, було очевидно, що ставлення широких польських кіл, які перебували в Німеччині і які ще півроку тому гаряче ждали визволителя — червоної Москви, різко змінилося. Значна частина поляків цілком відмовлялась їхати додому, поки там будуть московські комуністи. Інші й хотіли б їхати, але боялись: в таборі розповідали про фантастичну сваволю, про насильства й грабування совєтськими військовими не тільки німців, а й усіх, хто попадався до них в руки — поляків, французів, англійців. Славнозвісне «дайош часи» та все те брутальне, що творилося в совєтській зоні окупації, знали вже всі.
Про поводження зі «своїми» — українцями, росіянами та іншими підсовєтськими людьми, що їх насильно було вивезено до Німеччини або взято німцями в полон, — я вже й не кажу: про звірячі розправи з цими «ізменниками родіни» знає весь світ.[198]
Приблизно за тиждень якась польська організація розповсюджувала в таборі видавану американським штабом армії газету — «S. H. A. E. F., Feldschirmousgabe» ч. 26 з 10. V. 1945 р. В цій газеті було вміщено наказ Головнокомандувача, генерала Айзенговера трьома мовами: французькою, німецькою та польською. В цьому наказі оголошено порядок репатріяції звільнених військовополонених, чужоземних цивільних робітників та інших переміщених осіб (zwangsverschicktene Personen). Для всіх осіб із західньої та південно–східньої Европи визначено порядок повернення на батьківщину. Полякам давалось право, за їх бажанням, самим вирішити, чи хочуть вони повертатись додому, чи ні. Що ж до нас, себто людей зі Сходу, то всіх нас позначено одною загальною назвою: «Alle Russen», причому наказувалось усіх нас, по можливості, якнайшвидше доставити в розпорядження російської влади.[199]
Цей наказ сильно підбадьорив поляків та ще в більшій мірі схвилював усіх людей, що в цій або іншій мірі мали відношення до Совєтського Союзу. Щоправда, лише дякуючи цьому наказові та досить ретельному його виконанню кількість «переміщених» людей совєтського походження в західніх окупаційних зонах дійшла згодом не п'ять чи шість, а лише один мільйон.
Годували в таборі добре, хліба видавали 500 грамів на особу денно. Після кількарічного голодування люди об'їдались досхочу. Отже, додому ніхто не поспішав їхати.
Мушу, правда, оговоритись: «не поспішати» мали можливість лише поляки та ще деякі національності. Що ж до наших людей, то вони мусіли «поспішати» і то дуже. Сотні американських вантажних авт щоденно привозили до табору і стільки ж вивозили цих нещасних, приречених людей у напрямку Праги — до совєтської зони.[200] Спаслись від «родіни» лише ті щасливі, які в той чи інший спосіб зуміли «перефарбуватись» на польський чи якийсь інший колір, навіть на турецький. Я зовсім не жартую: я знаю особисто двох киян, які разом із численною групою українців зійшли за турків. Якомусь десяткові людей і я поміг, порадивши просто залишити речі в касарні для совєтських репатріянтів, «загубити або залишити (?) у власника німецької фабрики» свої документи, перебратись до польського табору та назвати себе поляками. Але зробити це було, звичайно, тяжко й небезпечно, бо табір буквально кишів від совєтських офіцерів та таємних совєтських шпигунів.
Проте, не дивлячись на особливе становище поляків, за три тижні їх було вивезено до Польщі три, а може й чотири тисячі. Правда, сталося це лише після того, коли ту менш стійку масу, переважно селянство, запевнили, що їхні транспорти будуть проведені аж до Варшави під ескортом американських військ та що совєтські військові ніякої перевірки в дорозі чинити не будуть.
За тиждень–півтора весь табір було забруднено до неможливого. Все навколо було закидано різними покидьками — до людських включно. Ще недавно охайні помешкання тепер являли собою брудні клоаки. У вбиральнях відходи витікали з раковин і вкрили підлогу брудною, смердючою рідиною на три–п'ять сантиметрів; та рідина витікала через пороги в коридор. Не можна було зайти туди, не набравши в черевики цієї рідини. Ніхто з мешканців не хотів нічого робити. Ще за кілька днів чеські «бойовніки» привезли до табору сотню німців — старших дідів та молодих, тендітних дівчаток–німок. Не маючи будь–якого приладдя, прибирали вони весь цей бруд безпосередньо руками…
Двічі на тиждень я одвідував лікарню, де лежала моя дружина. Випадково там натрапив я на лікарку–українку з Білої Церкви, пані Коваленко, яка еміґрувала з України ще 1920 року з відомим тоді хором Кошиця.[201] Вона, спасибі їй, улаштувала дружину більш–менш вигідно.
Десятки величезних чотириповерхових будинків лікарні були переповнені виснаженими до крайньої міри угорськими, румунськими та польськими жидівками та жидами, переважно туберкульозними, що їх було привезено з якихось концентраційних таборів. Вигляд у них був неймовірно жахливий. Багато з них умирало.
Не можу також не згадати про жахливе явище, що його буквально кожних одну–дві години можна було спостерігати на вулицях цього культурного старого міста — це цькування німців.
Щоразу можна було бачити, як натовп мешканців табору, збиваючи один одного з ніг, мчить до огорожі від вулиці, щоб дивитись, як чехи б'ють «СС–манів». Я не міг дивитись на ці дикі сцени, але мимоволі мені довелось бути свідком кількох таких розправ. Якось на одній із головних вулиць міста, трохи вище міського банку, я почув дикі зойки і побачив натовп людей, які били групу, чоловік 25–30, німців. Цю групу, видно, кудись провадили чеські «бойовніки». Вони стояли осторонь, поки йшло це дике побоїще. Казали, що натовп «одняв» від них цих німців. Але коли й справді це було так, коли таки натовп дійсно «одняв» тих арештованих, то, дивлячись на спокійний вигляд «бойовніків», треба гадати, що великих зусиль тому натовпові не довелось застосовувати і перемога над підрозділом озброєних «бойовніків», числом коло 15–ти, досталось не важко. Це було жахливе, брутальне видовище. «СС–манів» били кулаками, палками, камінням. Між тими, що били, траплялись чоловіки, одягнені в добре европейське вбрання та статечні пані, які досить вправно орудували парасольками, а то й кулаками. За лісом кулаків, озвірілих облич іноді можна було бачити спотворені криваві плями. Інших били на землі лежачих уже, копирсаючи чобітьми в скривавлене місиво. На щастя, нагодилось авто, в якому було десятків зо два американців. Після досить довгої боротьби побитих німців пощастило визволити. В супроводі американських вояків цих німців було кудись відведено. Відмічу також, що під час «бою» з натовпом американських вояків чеські «бойовніки» не рухалися з місця. Скільки можна було розпізнати по спотворених, закривавлених обличчях, наймолодшому з тих «СС–манів» було… щонайменше 60 років віку…
Таку ж дику сцену мені довелось спостерігати на початку червня на «Намєсті» — центральній площі міста — з тою тільки різницею, що в числі «СС–манів», приблизно такого ж віку, як і перший раз я бачив, було кілька жінок і двоє–троє юнаків років по п'ятнадцять. Цього разу я натрапив уже на кінець того славного бойовища. Попереду йшов американський офіцер та два вояки. «СС–манів» оточувало чоловік п'ятнадцять чеських «бойовніків» з червоними відзнаками на грудях та з пістолями в руках. Всі «злочинці» були закривавлені до втрати людського образу. Руки тримали піднятими вгору. Лише згодом, коли на це звернув увагу американський офіцер, їм дозволено було опустити руки.
Такі сцени можна було спостерігати на всіх вулицях Пільзна.
Ще жахливіші оргії дикого натовпу відбувались в перших днях капітуляції Німеччини — в Празі. Мені розповідали пані О. Самойлович, п. М. Самойлович, пан А. Мойсіяха та інші, гідні цілковитого довір'я люди, які власними очима бачили дикий розгул зовні нібито порядних поважних людей. Вони бачили, як на вулицях Праги вбивали жінок, чоловіків тільки за те, що вони німці; як кидали німецьких дітей з мосту в ріку, на каміння мостових устоїв; як, схопивши маленьких діточок, «висококультурні» чехи розбивали їхні голівки об перила мосту в центрі Праги; як спалювали чоловіків вам же, в центрі Праги, привісивши їх ногами догори біля вуличних стовпів, підвісивши під голову військовий шолом із палаючою бензиною — і безліч інших, неймовірних, здавалося б, неможливих в людському суспільстві, звірячих учинків. І все це відбувалось, прошу замітити, не в центральній Африці, десь за дві тисячі літ до Христа, а саме в центрі Европи, в двадцятому сторіччі, і саме в 1945 році християнської ери!..[202]
Ледве хто стане заперечувати провини гітлерівських молодців перед народами Европи в цій останній війні, але… навіть врахувавши це, не можна виправдати цієї непотрібної звірячої жорстокости. Тим більше, що, мабуть, 90–95 відсотків цих замучених людей, дітей, немовлят винні за вчинки гітлерівських посібників не більше, ніж, скажемо, наші діти за вчинки й злочини московського політбюра.
Ще з дитячих років я звик вважати чехів за один із найбільш культурних народів Европи. Мушу сказати, що те, що мені довелося спостерігати там навесні 1945 року, сильно похитнуло моє переконання. Звідки така злобність, що спричинило її? Адже Чехія найменш, ніж будь–яка інша країна Европи, потерпіла від цієї війни. Її щадили альянти і не бомбардували; її міста й села цілі, її сини не лежать у чужій, непривітній землі, а всі сидять дома, біля своїх матерів. Чехія не зазнала й сотої долі тих страждань і руїн, які випали, скажемо, на долю Польщі, України, Юґославії, Греції, нарешті — Угорщини, яка, як відомо, не з волі народу потрапила в орбіту держав «Осі». Невеличкі матеріяльні втрати Чехії — людських же жертв вона майже не мала — в багатократ компенсовано величезним майном, що його були завезли німці і яке цілком перейшло на власність чехів.
У Німеччині є багато людей, які прожили в Чехії по п'ятнадцять–двадцять років, які були в Празі під час відомих подій 5–9 травня 1945 року, що їх чомусь чехи називають «Празькою революцією»[203] (?). Я пробував кілька разів з'ясувати, що саме спричинило ці жахливі розправи з мирним населенням уже по закінченні війни, вже коли ворог лежав роздавлений, але мені так і не довелося виявити якоїсь одностайної, певної думки. Дехто запевняв, що всі ці нелюдські жорстокості чинили чеські кримінальні елементи, що їх 5–6 травня, під час «революції», було звільнено з тюрм. П. Мойсіяха пробував довести, що все це жахливе спровокували й виконували місцеві комуністи згідно з наказом із Кремля. Кров'ю невинних німецьких діток, жінок та старезних дідів Москва мала на меті, мовляв, навіки посварити чехів із німцями і в такий спосіб назавжди відрізати Чехії дорогу на Захід. Ні перша, ні друга спроби пояснити ці травневі події в Празі — не переконливі. Те, що мені довелось спостерігати в Пільзні, стоїть у повному протиріччі до таких припущень.
Але найбільш вразили мене прокомуністичні настрої чеського населення. І то не лише серед менш культурних робітничо–міщанських кіл, а й серед інтеліґенції. В Пільзні я випадково натрапив на одну чеську родину, яку я знав ще з Києва. Була це висококультурна, досить численна родина чеських патріотів. Голова цієї родини, доктор К…, колись жив у Петербурзі, де входив до штату придворних лікарів останнього царя Миколи II. Після революції в 1918 році він перебрався до Києва, а 1930 року повернувся до Чехословаччини. Він не був свідком найжахливішої доби комуністичного панування: років «побудови соціялізму», років розкуркулювання, кривавих років єжовщини та всевладного Берії;[204] він знав большевиків лише Ленінградського й дальшого, НЕП'івського періоду. У доктора К… я мав нагоду зустрітись із багатьма поважними громадянами Пільзна. Також я мав нагоду досить часто бувати в пільзенських передмістях — Кошутка та Довдліце. Все це дало мені можливість більш–менш орієнтуватись у тодішніх чеських настроях. Мої чеські враження я мав можливість поповнити розмовами з українцями та росіянами — втікачами з усіх закутків Чехії, яких тепер досить багато в Баварії. Все це люди, які прожили в Чехії по двадцять–двадцять п'ять років.
Мушу сказати, що я пригадую лише два–три випадки, коли мені доводилось зустрінутись із критичним ставленням до тодішніх подій у Чехії та до ближчих перспектив. Решта цього, безперечно культурного, хоч і своєрідного, народу безоглядно, з підсенням вітала братню Москву. Більшість чехів, з якими мені доводилось зустрічатись, як діти, з палаючими від захоплення очима, говорили про дружбу з СССР, про демократичний устрій та щасливе вільне життя народів Совєтського Союзу. Поважні землевласники та підприємці вступали до комуністичної партії. Вони з обуренням відкидали всякі спроби пояснень щодо внутрішньої господарської політики, щодо розв'язання пигань приватної власности та ініціятиви в СССР. Не хотіли слухати про те, як виглядають у практичному житті привабливі здалека гасла комуністів. Вони гаряче доводили, що коли й справді соціялізм у СССР раніше мав деякі неґативні відтінки, яких тепер уже немає, то соціялізм «по–чеському» — буде щось кардинально відмінне від того, що було до війни в Совєтському. Союзі. Говорити щось неґативне про СССР було неможливо й небезпечно, хоч Пільзен у зоні американської окупації. Досить сказати, що доктор К…, який не поділяв того обоження комуністів, не наважувався говорити про це в товаристві своїх земляків. Тільки залишаючись зо мною один–на–один, він розпитував про те, що насправді уявляє собою совєтська влада в щоденній дійсності, чи відповідають правді неймовірні жахливі оповідання, які іноді з'являлись у світовій пресі, про криваве панування большевиків і т. д.
В 1947–48 роках я зустрічав багато нових втікачів із Чехії. З їхніх оповідань видно, що за останні три роки в широких колах чеського населення, а особливо серед інтеліґенції, а подекуди й серед селянства, сталось помітне зрушення, якщо можна так сказати, — на Захід, що чад 1945 року у багатьох уже вивітрився. Але… за всякі захоплення доводиться, часом дуже тяжко, розплачуватись… Безперечно, доведеться заплатити за них і чеському народові. Потрапивши раз у дружні пазурі червоної Москви, вийти з тих «братніх» обіймів, не поламавши хребта, ледве чи можна. Отже, й чехам, безперечно, доведеться покутувати «великою кров'ю» своє хвилеве захоплення.
Якось ранком прибуло до табору на підводах п'ятдесят юґославців із їхнім нужденним майном та купами дітей на возах. За день з'явились чоловік двадцять чеських поліцаїв, забрали коло сотні коней, кажучи, що це є власність Чехословацької Республіки. Благання й плач утікачів не помогли. Але хтось догадався повідомити американське командування. За дві години ті ж поліцаї, в супроводі американського офіцера, привели всіх коней назад і повернули їх власникам.
Здається, 12 червня адміністрація видала розпорядження звільнити касарні на Борах, де має бути лише совєтський табір для репатріянтів. Поляків — коло трьох–чотирьох тисяч, між якими в тому часі було вже десять відсотків наших, себто совєтських громадян, — перевезено до міста Штааб, за двадцять один кілометр на південь від Пільзна. Відвезено туди й нас. У Штаабі розміщено всю цю масу людей у будівлях великого млина. Житлових мешкань не було — люди розмістились на підлозі та на величезних ярусах пшениці. Вікна в тому млині було загороджено залізними ґратами; між будівлями — висока кам'яна огорожа. На брамі — військова варта. З двору нікого не випускали. Пайок хліба з першого ж дня зменшено з 500 грамів, як то було в таборі на Борах, до 100 грамів на день. На обід і вечерю — якась невиразна юшка, що сильно нагадувала нашу їжу на фабриці.
Було очевидно, що це — делікатна спроба примусити людей їхати додому. Але командування не врахувало того, що в млині було кілька тисяч тонн пшениці. Люди брали ту пшеницю, варили її і їли. Крім того, багато людей мали з собою досить значні запаси німецьких військових консерв — очевидно, «військових трофеїв». За кілька днів у таборі поширились чутки, що американське військо залишає Пільзенську округу, а їхнє місце заступить совєтське військо. В таборі счинилась паніка. Вночі у двох вікнах, які виходили до приватного садка, було виламано ґрати і утікло коло 300 чоловік, здебільшого залишивши свої речі. Мабуть, сто людей було піймали чеські бойовніки і опівдні наступного дня привели назад до табору. Біля вікон поставлено охорону, але, не дивлячись на те, люди далі зникали.
Щоранку під ескортою уквітчаних червоними зірками та іншими революційними відзнаками чеських бойовніків, до млина приходила група старезних дідів–німців працювати. Всі вони були зарослі, як дикуни, чеська влада забороняла їм голитись. На рукавах у кожного з них були жовті перев'язки. За кожними двома–трьома такими дідами, що переносили і вантажили на авта якісь ящики та частини машин, слідував молодий юнак з гвинтівкою, якою, при найменшій нагоді, він нещадно бив підпорядкованих йому дідів. Взагалі всіх тих робітників били прикладами рушниць та кулаками, коли «треба» і коли й не треба. Навіть поляки, що їх уже ніяк не можна обвинувачувати в надмірній ніжності до німців, і ті з обуренням кричали на цих вправних юнаків.
Ще за два дні подано було багато автомашин, і людям запропоновано їхати на батьківщину. Другого дня — теж. Тих, хто не погоджувався, називали фольксдойчерами, що бояться вертатись додому, і це впливало. Проте прямого насильства не було. Положення ставало тяжким — їхати все–таки ми не хотіли. Я звернувся до американського капітана, який керував репатріяцією, сказав, хто я такий (на щастя, він був інженер того ж фаху, що й я), показав йому довідку лікарні про те, що моя дружина лежала хвора, сказав, що в Пільзні я маю родичів (хай уже Господь простить мені ту вимушену неправду!), показав йому ордер на одержання помешкання, якого я справді одержав від «окресного вібору», — і він обіцяв доставити нас до Пільзна. Свого слова капітан додержав: другого дня приїхало вантажне авто і за яких двадцять хвилин ми вже були в Пільзні.
Отже, ми знов опинились посеред вулиці зо своїм візочком. За дві години натрапили ми на Карловатський табір, про який нам казали ще на Борах. Коли ми наближались до табору, то побачили якогось чоловіка, що виглядав на дорогу через високу огорожу. Ми запитали його, як нам потрапити до табору. Був то, судячи з його вимови, селянин–полтавець. Він порадив нам іти до головної брами і мовчки, не питаючись нікого, заїздити до двору. Він сказав також, що табір цей належить до УНРРА та що всякий, хто до нього вступив, перебуває під охороною цієї організації.
Ми з острахом наблизились до головної брами — впустять чи ні? Слідом за автом, що їхало до табору, ми мовчки посунулись з нашим візочком у двір. Військові американці, що охороняли браму, навіть не звернули на нас уваги.
Отже, ми були в таборі УНРРА. Нам і на думку не спадало, що цей день — 21 червня — має стати одним із важливих днів у нашому житті.[205]
Нам ніколи не могло прийти в голову, що доля на кілька років зв'яже наше життя з тією, як у нас часто жартома кажуть, милою чудернацькою «тіточкою» УНРРА — яка зібравши більш мільйона таких, як ми, безпритульних «переміщених», годувала, одягала й оберігала цей мільйон, за московською термінологією, «воєнних злочинців».
Нам, «східнякам», які звикли до жорстоких законів «соціялістичної батьківщини», те ніяк не вкладалося в голові. Ми звикли до інших засад: не робиш — не їси, мислиш не так, як наказує політбюро, — не живеш і т. ін., а тут, на тому «прогнилому буржуазному» Заході, справді, якісь чудернацькі закони. Видумали якесь право «азилю», люди сидять, нічого не роблять, хоч переважна частина, — за виключенням незначної купки інтернаціональних авантурників, спекулянтів, злодіїв, яких досить у кожному суспільстві — до болю хоче й шукає собі якоїсь корисної праці. Розмовляють, про що самі хочуть. В своїх журналах та газетах пишуть усе, що тільки надумають, критикують дії сильних цього світу, і… не бояться, і нікого це не дивує. Чудні країни, дивні люди!..
Бували, звичайно, і чорні дні в нашому УНРРА–житті, ніде правди діти, та, кажуть люди, і на сонці бувають плями. Ці лихі дні бували лише подекуди, переважно як наслідок зловісної Ялтинської угоди. Проте ці чорні дні не можуть затемнити загального світлого фону. Лише за незначними винятками керівні робітники УНРРА в біді завжди були з нами — на нашому боці. Не можу побіжно не відмітити такі, наприклад, світлі, справді християнські постаті, як місс Кумбер Єлена, наш директор, п. Л. Гарт (Фюсен–Альгау).
УНРРА–життя — це ціла доба в нашому, так би мовити, «переміщеному» житті. Це окрема, до того ще й досить велика, тема. А я вже й так набагато ухилився від мого оповідання. Отже, вертаюсь до Карловатського УНРРА–табору в Пільзні.
Тут панував такий же неспокій — усіх турбував можливий прихід большевиків. Отже, всі мріяли про те, як би вибратись із «гостинної» Чехії. В таборі було багато українців — старих еміґрантів, які до війни жили в Чехії. Другого дня я випадково познайомився з дуже милою, чулою людиною — доктором Миколою Самойловичем. Він розповів, що кожного тижня відходить транспорт, який на автах перевозить репатріянтів–французів на Захід. Отже, справа полягала в тому, щоб потрапити до того транспорту, а це було важко, бо французів садовили в авта за списком. Ще за два дні п. Самойлович попередив мене, що завтра вранці від'їде такий транспорт. До того він не додав будь–яких пояснень.
Залишивши дещо з наших речей та наш незмінний візочок, що так багато прислужився нам, з куфрами в руках, вранці ми вже вартували коло того транспорту. Французів садовили справді за списком, але чути було, як називали безперечно не французькі прізвища. Використавши якесь замішання, що виникло, ми з дружиною, відтиснувши набік вартового, минули заставу і упевненими кроками попрямували до авта. З великими зусиллями вилізли на височезне американське авто. Тут були лише наші «французи». Якась злюща пані, побачивши нас, почала кричати, що ми чужі, що ми не входимо до їхнього списку.
«Витя, вибрось іх!» — репетувала вона, звертаючись до молодого хлопця, очевидно, сина. Про які списки йде мова, я не розумів — про це мені нічого не сказав пан Самойлович, — але треба було щось робити. Я сердито гукнув, що пані неуважно дивилась у ці списки, бо ми записані там під числом 18 та 19. На щастя, машини рушили, і все на якийсь час заспокоїлось.
Вже в дорозі нам було наказано поховати свої документи і на кордоні казати, що ми — «німецькі жиди». За вісім годин, зробивши коло 300 кілометрів, нас привезли до міста Бамберґ (на північ від Нюрнберґа), до Уланен–касерне — до табору для французів–репатріянтів.
Приїхало з цим французьким транспортом сім французів та шістдесять п'ять «німецьких жидів», тобто нас. Вже в Бамберґу довідався я, що все це було зроблено не за наші гарні очі та що значна частина тих українців, що приїхали, заплатили — хто три, хто чотири тисячі чеських корон, хто золотого персня або золотого годинника. Ми та ще з десяток людей проїхали на тих машинах, як–то кажуть, задурно. Отже, добре ставлення начальника французького транспорту до нас мало неабиякі підстави.
На ранок у конюшні, де нас було розміщено, з'явились французькі вояки з червоними зірками й наказали в досить рішучій формі збиратись на завтра вранці їхати до СССР. О, Господи, знову теж!…
Ще за два дні всіляких хвилювань Бамберґський Український Комітет, дякуючи зусиллям того ж таки доктора Самойловича, забрав нас із табору на поруки, як «нансеністів»[206] і помістив у зруйнованому, без даху та вікон, ґастгавзі — «Ротес Оксен».
Звичайно, на тому наші пригоди не закінчились. Ще довго нас усіх переслідувала жахлива примара репатріяції. Ще майже чотири місяці повз наші «вікна» — дірки, забиті дошками, щодня мчали американські авта, переповнені нашими менш щасливими земляками.
Перевіз французів на батьківщину скоро було закінчено. Уланен–касерне надовго було обернено на совєтський табір для репатріяції. Табір охороняли досить добре; проте було кілька масових утеч, було також кілька випадків самогубств.
Закінчуючи, я хочу ще сказати кілька слів про так звану «репатріяцію», про повернення «переміщених» осіб на «родіну».
Так, це факт, що по цей бік «залізної заслони» в моменті, коли писав я ці спогади, ще перебувало, за різними обчисленнями, від 1.200.000 до 1.500.000, але найбільш правдоподібно — коло 2.000.000 так званих «переміщених» осіб. Так само факт, що принаймні три чверті тих переміщених осіб «перемістилися» самі, з своєї власної волі, не будучи примушувані до того. Так само факт, що всі ці люди, за виключенням поляків, мадярів та юґославів, зрештою, в тій чи іншій мірі походять із «землі обітованої» на сході. Тут і громадяни ще недавно вільних держав Латвії, Литви та Естонії, незалежність яких так брутально розтоптано кремлівським чоботом. Тут і «невдячні» українці Західньо–українських земель — Волині, Полісся та Галичини, — які не хочуть визнати заслуг своїх «визволителів» у справі вже досягнутого «розквіту» їхньої Батьківщини, де вже за такий короткий час знищено їх прадідівську віру — цей «опіюм народів», — а щасливе населення та, зокрема, інтеліґенція та духовенство «розважаються» по найкращих совєтських курортах на Колимі, Мурманську та десь за Уралом. Є тут, мабуть, десь коло сотні тисяч т. зв. «старих еміґрантів», які ще в 1919–20 роках, боронячи Батьківщину проти комуністичної навали зо зброєю в руках, були відтиснуті на землі західніх держав і вже більше як 25 років поневірялись по чужих землях; нарешті, є, і то багато, людей таки безпосередньо з того «пекла», що зветься СССР. Це люди, яких винесено на бурунах війни далеко за рідні землі або які свідомо, з власної волі, відійшли на Захід, коли німецькі армії відкочувались із теренів України, Білорусі, Кавказу, Криму та самої Московщини. Це переважно люди, які все своє підсовєтське життя зазнавали різних репресій, у яких багато порахунків із Сталіном, яким, за примхою долі, не судилося скласти свої кості в холодних снігах Сибіру, люди, яким «щаслива» нагода дала можливість залишити свої рідні місця, щоб… спробувати ще раз вибороти долю своїй Батьківщині або… бодай умерти хоч на чужій, та вільній землі.
Die Zulage (нім.) — надбавка.
Ландштурмісти — ополченці.
Der Ausländer (нім.) — іноземець.
Від нім. Fertrawenstelle — націонал–соціалістські заклади, що сприяли одержанню східними робітниками робочих місць.
Командант табору.
Намагаючись зупинити наступ радянських військ, Гітлер наказав розробити і втілити в життя так звану «програму оборони», тобто тотальної мобілізації людських і матеріальних ресурсів. Продовжувався випуск бойової техніки, озброєння, будувалися оборонні укріплення на шляху просування Червоної армії, зокрема на ріках Віслі, Одері та інших водних перешкодах. Щоб утримати оборону на Одері, сюди було перекинуто найбільш боєздатні дивізії із західного фронту.На будівництві оборонних споруд широко використовувалася праця військовополонених, «остарбайтерів» та німецького населення. Німецькі оборонні укріплення були прорвані радянськими військами внаслідок Вісло–Одерської операції, що розпочалася 12 січня 1945. Німці зазнали величезних втрат, шлях на Берлін був відкритий.
Поразки на східному фронті, що їх зазнавали німецькі війська, нестача людських ресурсів змусили командування вермахту вдатися до створення військових частин з населення окупованих територій. Губернатор Галичини, бріґадефюрер СС О. Вехтер, звернувся до Гіммлера з ідеєю створення СС–Добровільної дивізії «Галичина» з місцевого населення. У березні 1943 року Гіммлер отримав підтримку Гітлера. Щоб не пробуджувати в українців ідеї незалежної України, дивізія мала називатися не українською, а галицькою. Ідея створення дивізії дістала загальну підтримку серед українців, за винятком бандерівського крила ОУН.Наприкінці 1943 р. у дивізії «Галичина» нараховувалося до 15 тис. вояків. У боях з радянськими військами під Бродами в липні 1944 р. дивізія була розбита. Певна частина дивізійників перейшла до УПА або розійшлася по домівках. З решток та нового набору дивізія була сформована знову. У жовтні 1944 р. дивізію кинули в Словаччину на придушення антифашистського повстання. Наприкінці війни дивізія була переформована в Першу дивізію Української Національної Армії і після капітуляції Німеччини здалася Західним альянтам.
Поразка німецьких військ під Сталінградом взимку 1942–1943 рр. поглибила нестачу особового складу армії. Це змусило керівників райху перейти до більш гнучкої політики, оголосивши, що Вермахт захищає не тільки Німеччину, а й усю Європу. Німці оголосили про створення національних збройних формувань, зокрема Російської визвольної армії (РОА) і Українського визвольного війська (УВВ), створюваних на добровільній основі. Було сформовано кілька частин УВВ, але в серпні 1943 р. їх розпустили. (Насправді УВВ проіснувало як окрема формація, підпорядкована командуванню Вермахта, аж до закічення війни. У складі УВВ перебувало до 180 тис. вояків. Але цілісною формацією воно не було: звичайно його частини (як, до речі, і частини РОА) в кількості не більше одного батальйона приділювано до більших з'єднань Вермахту, навіть на різних фронтах. Найбільшою цілою українською формацією по німецькій стороні була Дивізія «Галичина» (14–та дивізія Зброї СС) - до 22 тис. вояків (в кінці війни) – коментар WEB–упорядника).Пізніше німецьке командування за згодою А. Гітлера прийняло рішення залучити до боротьби всі антикомуністичні сили, що перебували у Німеччині. З цією метою були випущені з ув'язнення націоналістичні провідники С. Бандера, А. Мельник, Т. Бульба–Боровець та інші політичні противники. Почалися переговори між останніми та німецькими керівниками про умови створення військових формувань. Німці бажали, щоб Український національний комітет, створений 12 березня 1945 р., очолив авторитетний український провідник. Головою комітету став генерал–хорунжий Павло Шандрук. (До складу УНК увійшли представники всіх українських політичних сил: мельнивівці, бандерівці, уенерівці, гетьманці. Генерал Павло Шандрук належав до табору УНР, очолюваного президентом УНР в екзилі Андрієм Лівицьким. Саме на його прохання/доручення Шандрук, погодився очолити УНК. Шандрук не був політиком, але професійним військовиком, — це теж значною мірою вплинуло на його призначення — він був прийнятною кандидатурою для всіх. Докладніше про справу створення УНК див.: <a l:href="http://lib.galiciadivision.com/burtyk/">І. Буртик, «Тернистий шлях II–ої дивізії УНА»</a>, а також <a l:href="http://lib.galiciadivision.com/shandruk/">спогади ген. Шандрука «Arms of Valor».</a> – коментар WEB–упорядника). Комітет приступив до створення української національної армії, основою якої стала дивізія «СС–Галичина», (Повна назва Дивізії в тому часі: 14. Grenadier Division der Waffen der SS (Ukrainische nr. 1) - тобто «14–та ґренадирська дивізія Зброї СС (Українська ч. 1)». Вжита тут назва «СС — Галичина» є некоректна, штучно популяризована, насправді дивізія так ніколи не називалася. (Найперша назва: SS–Freiwilligen Division «Galizien», тобто СС–Добровільна дивізія «Галичина») – коментар WEB–упорядника) перейменована в Першу українську дивізію. Одночасно П. Шандрук був призначений Національним комітетом головнокомандуючим української армії.Перша українська дивізія була відкликана зі Словенії, де вона воювала проти югославських партизанів Тіто. Поблизу м. Радштадт у Австрії вона здалася у полон американцям і була інтернована в Італії. (Неточність. Насправді більша частина дивізії пішла до англійського полону і саме вона була пізніше інтернована в Італії. До американського полону потрапило менше 1.000 дивізійників — це дійсно сталося біля м. Радштадт, яке було збірним пунктом для «американської» частини; для «англійської» частини таким пунктом було м. Шпітталь (Австрія), бл. 60 км на південь від Радштадту. – коментар WEB–упорядника).
Halt! Zurück! (нім.) — Стій! Назад!
Наступ на Берлін розвивався з великими труднощами через потужну оборону німецький військ. Німці воліли здатися в полон західним військам, ніж радянським. Після складення зброї в Італії, Голландії, Північно–Західній Німеччині, Данії. Німецьке командування домовилося із союзниками про капітуляцію усіх німецьких військ на заході. 7 травня 1945 р. у штабі союзного командування у Реймсі адмірал Фрідебурґ і генерал Йодль підписали протокол про беззастережну капітуляцію Німеччини від імені виконуючого обов'язки канцлера ґрос–адмірала К. Деніца.Берлін був уже здобутий радянськими військами. На вимогу Сталіна 8 травня у передмісті Берліна — Карлгорсті — представники німецького командування на чолі з фельдмаршалом В. Кейтелем підписали акт про беззастережну капітуляцію. Акт від імені союзного командування підписали заступники Д. Айзенгауера маршал авіації А. Теддер і генерал К. Спаатс, французький командуючий генерал Ж. Делаттр де Тасіньї, від імені радянського уряду маршал Г. Жуков. У СРСР 9 травня було оголошено Днем перемоги.
Робітнича посвідка фабрики.
УНРРА — Міжнародна організація у справах біженців і переміщених осіб створена в грудні 1946 року при ООН. УНРРА організувала табори для біженців у Німеччині та Австрії для тимчасового перебування перед від'їздом на постійне проживання на батькіщину або в еміграцію.
У 1931 році розпочалося будівництво Біломорсько–Балтійського каналу, водного шляху між Білим морем і Онезьким озером. Через Онезьке і Ладозьке озера та ріки Свір і Неву сполучалися Біле і Балтійське моря. Основною робочою силою на будівництві каналу були в'язні тюрем і концтаборів, що входили до Головного управління таборів СРСР. Нелюдські умови праці спричинили до загибелі великої кількості людей. Будівництво Біломорканалу завершилося у 1933 році.
Микола II (1968–1918), останній російський імператор, син Олександра III. У 1917 році зрікся престолу.
Гаррієт Бічер–Стоу (1811–1896), американська письменниця. У своєму романі «Хатина дядька Тома» викривала рабовласницький лад в Америці.
Leiter, Wirt (нім.) — провідник, власник.
Згідно з рішенням Ялтинської (Кримської) конференції (4–11 лютого 1945) союзники повинні були сприяти поверненню до СРСР радянських військовополонених, «остарбайтерів», біженців. У Німеччині й Австрії були створені радянські репатріаційні групи, які мали завдання переконати, а де потрібно, то й примусити радянських громадян повернутися додому.Переважна частина громадян СРСР повернулася на батьківщину: захоплені Червоною армією просто не мали іншого вибору, а осіб, які потрапили до західних зон, заохочували до повернення, а де західні військові власті це дозволяли, то і примушували. Після повернення вони проходили спеціальну фільтрацію на благонадійність. Понад 200 тис. українців у західних окупаційних зонах рішуче відмовилися повернутися до Радянського Союзу. Ця категорія людей відома як «переміщені особи». Серед них були «остарбайтери» та біженці з інтелігенції, робітників, селян, які або зненавиділи радянську владу, або співпрацювали з окупантами.Майже 80 відсотків українських біженців жили у таборах, розташованих у американській зоні окупації. Впродовж 1947–1951 рр. переміщені особи в переважній більшості виїхали з Європи на постійне місце проживання у США, Канаду, Великобританію, Францію, Австралію, Бразилію, Аргентину та інші країни західного світу.
Перший мій рецензент, прочитавши мої спогади, запитав: «Ну, а що ж з вашою донькою — знайшли ви її?». Отже додаю: так. Дякувати милостивому Богові, ми знайшли її аж 8.VI.1946 р. Правда, там, де менше всього шукали, і так, як не гадали, але знайшли. І помогли нам не мої шугання з одного кутка Німеччини в другий, а посередньо Німецький Червоний Хрест (Бамберґ) та Міжнародній Червоний Хрест (Женева).
Жорстока поведінка радянської влади зі своїми громадянами, які опинилися в Німеччині, була незрозуміла західним людям. Спочатку американські, англійські й французькі військові не розуміли, чому українці не хотіли повертатися на батьківщину і помагали радянським посланцям змушувати українців репатріювати. Але після численних випадків самогубства та інших форм спротиву західні військові відмовлялися допомагати в ганебній примусовій репатріації.
Подаю витяг з того наказу:«… Das Oberkommando gibt folgende Specialanweisungen für alle russischen Staatsgehörigen:Alle Russen, die sich in den vom Oberkommando kontrollierten Gebieten befinden, werden so schnell wie möglich zu den russischen Behörden gebracht werden.Für die polnischen Staatsgehörigen gelten folgende Sonderanweisungen:Befreite Polen, die sich in den Gebieten Deutschlands befinden, die vom Allierten Oberkommando kontrolliert werden, haben Gelegenheit, ihre Wünsche zu äussern, ob sie nach Polen zurückkehren wollen, oder nicht. Jeder Fall wird individüll behandelt werden».
Ця примусова репатріація була припинена після великого спротиву й випадків самогубства з боку людей призначених на репатріацію.
Кошиць Олександр (1875–1944), визначний український диригент, композитор, етнограф, народився на Київщині. Мав музичну освіту — закінчив Київську духовну академію (1901 р.), Музичну школу М. Лисенка (1906–1912 рр.). Вже тоді він співпрацював з М. Лисенком. У 1909 р. почав диригувати у хорі Київського університету, з 1911 р. — учитель хорової музики Імператорської музичної школи, пізніше — консерваторії. В 1916–1917 рр. — диригент Київської міської опери. В 1918 р. О. Кошиць був одним з співорганізаторів Української республіканської капели (згодом Українського національного хору). Протягом 1919–1924 рр. знаходився у концертній подорожі по країнах Західної Європи та Америки. В 1926 р. поселився в Нью–Йорку, працював викладачем, виховував диригентів. У 1945 р. переїхав до Канади, пропагував українську пісенну творчість.
Ці слова Ф. Пігідо підтверджують публікації в американській пресі. Поведінка чехів щодо німців звертала на себе увагу й обурювала американців. Наприклад, у статті «Дух Гітлера ще живе: Чехословаки сповнюють звірства проти судетських німців», надрукованій в журналі The New Leader (6 жовтня 1945), Сідней Гук жахається перед виявами нацистської ідеології в Чехії.Гук передрукував звернення до жителів Віноградського кварталу Праги голови комітету Гласа Олдріха, під заголовком «Уся німецька нація відповідає за Лідіце!». В документі вказано, що слово «німець» має писатися з малої букви та щодо німців будуть застосовані різні обмеження: обов'язок носити на лівім боці білу свастику, заборона їздити у трамваї, відвідувати театри, ходити по тротуарах тощо.С. Гук закидав чехам, що своєю помстою за Лідіце вони зроблять сотні інших Лідіце.
Рух опору при допомозі населення 5 травня 1945 року підняв повстання у столиці Чехословаччини. Німецька група армій «Центр» під командуванням фельдмаршала Шернера отримала наказ із Берліна якомога довше тримати оборону проти радянських військ, щоб дати можливість основним силам німецьких військ відступити на захід і здатися американцям.На прохання повстанців, їм на допомогу з–під німецького підданства перейшла 1–ша дивізія власовської Російської визвольної армії під командуванням генерала С. Буняченка. Спільно з повстанцями вона кілька днів стримувала німецьке угруповання на підступах до Праги. Між повстанцями і німецьким командуванням 8 травня було досягнуто угоди про те, що німці залишать усю важку зброю і не вестимуть бойових дій на вулицях Праги, за що їм буде надана можливість вільного відступу на захід. На світанку 9 травня передові частини Червоної армії увійшли до Праги, яку вони спільно з повстанцями повністю звільнили від німецьких військ. У полон потрапило чимало ворожих частин, з'єднань, рештки власовської Російської визвольної армії.
Л. Берія у грудні 1938 р. був призначений на посаду наркома внутрішніх справ СРСР. За наказом Сталіна продовжував репресії партійних, державних, військових кадрів. Після смерті Сталіна Берія намагався захопити владу. 26 червня 1953 р. його заарештовано під час засідання Президії ЦК КПРС.2–7 липня 1953 р. відбувся Пленум ЦК КПРС, який заслухав, обговорив доповідь Президії ЦК КПРС (доповідач Г. Маленков) про злочинні дії Берії. Його звинуватили у спробах винищення партійних і радянських кадрів, а також за зв'язки з іноземними розвідками. Було ухвалено рішення вивести Берію зі складу ЦК КПРС і виключити його з лав КПРС. У грудні 1953 р. його було розстріляно.
Я ніколи в житті не пробував вивчати чи бодай ґрунтовно познайомитись з спіритизмом, астрологією то кабалістикою (може, і на жаль). Мушу сказати, що в мене в житті з тим 21–м числом щось дивно пов'язане — ця дата за останніх 27 років мого життя повторилась уже сім разів, і кожного разу в значніші, поворотні пункти мого життя, а саме: 21.4.1920 р., після розстрілу київським ЧК двох членів нашої родини, я з рештою родини втік із Києва. 21.4.1925 р. я став на роботу, яка визначила весь напрямок мого життя і мій фах аж до цього дня. 21.12.1935 р. я перейшов на інше місце роботи, що врятувало мене від неминучого заслання на Сибір, як «ворога народу — шкідника». 21.9.1943 р. я виїхав із Києва на добровільне вигнання, на якому перебуваю і тепер. 21.2.1944 р. я вирушив із м. Мускав на захід, рятуючись від совєтських армій, що наближались. 21.6.1945 р. я попав під опіку УНРРА. 21.5.1946 р. в таборі УНРРА переводилась широка акція репатріяції, під час якої довелось дещо пережити. Додам ще, що мені довелось чути оповідання мого доброго знайомого, інженера–електрика з Нюрнберґа, п. Ц… Ф., про таке ж дивне повторення в його житті 27–го числа.
Відомий норвезький полярний дослідник Фрітьоф Нансен (1861–1930) був активним захисником прав людини, працював у Лізі Націй, багатьох міжнародних гуманітарних організаціях. У 1921 р. займав посаду комісара у справах допомоги голодуючим у Радянському Союзі.У 1922 р. заснував і очолив бюро при Лізі Націй для втікачів у Женеві, яке опікувалося політичними емігрантами з Росії. Бюро очолюване Ф. Нансеном видавало політемігрантам так звані нансенівські паспорти, якими користувалися також політичні емігранти з України.