В довідці, яку я одержав з фільтраційного табору, застерігалося, що власник довідки після прибуття на місце мешкання, повинен зголоситися в місцеві органи. Дана довідка не є документом на право проживання.
На основі цієї довідки, я зобов'язаний був зголоситися в районний відділ міліції, який тоді знаходився по вулиці Яховича.
Кілька днів я затратив в чергах, поки попав до слідчого на перевірку. Було дуже багато людей.
Відношення слідчого, який проводив перевірку, було байдужим. Він був свідомий того, що тут йому правди не скажуть. Ставив ті самі питання, що у фільтраційному таборі. На основі пройденої перевірки мені виписали «вовчий білет», тобто щось подібне на тимчасовий паспорт.
Надійшла золота львівська осінь, а з нею почали відновлювати роботу освітні заклади.
Розвиток освіти можна було б щиро вітати, як би він не був пов'язаний з дволикою політикою Москви.
За часів польської окупації вступ до вищих учбових закладів для українців був дуже обмежений, і молодь, яка мала змогу, старалася виїхати на студії за кордон (до Відня, Праги). Це було також причиною створення українського підпільного університету, який поляки розігнали. Українські студенти, яким пощастило вчитися за Польщі в інституті, були мальтретовані еНДеками та польськими шовіністами.
Отже, тепер, при другій радянській окупації, відкрилася велика можливість здобути освіту.
В той час вступити в інститут та стати студентом не було проблем. Вступні іспити проводилися формально, навіть заохочували молодь, надаючи деякі пільги.
Я дуже сумнівався в тому, що радянська влада так сильно дбає про галицьку молодь, при тому не здійснюючи свої політичні наміри відносно України.
Свою недовіру я основую на тому, що студент, тепер вже молодий спеціаліст, після закінчення інституту не отримував тут же диплом, а направлявся на т. зв. трилітній «стаж» роботи на підприємства, переважно в Східні області України.
Треба було мати важливі причини або «блат» в партійних босів, щоб отримати відкріплення, тобто вільний диплом.
Не кожний мав таку можливість викрутитися, тоді він чи вона змушені були їхати до «матушки Расеї» на три роки на роботу.
А там, хто як. Хто приживався і залишався назавжди, а хто закінчував «стаж» в ЗАГСІ. Хто брав в жену Машу, а хто брав в чоловіка Ваню. Як в тій пісні «ти українець, я росіяночка, дружба в нас». Але тепер це вже не була дружба, а сімейні зобов'язання.
Такі мішані подружжя, повернувшись в Галичину, вважалися напівдовіреними, тобто, ніби «своїми» в очах радянської влади. Вони ніби позбулися українського націоналізму, хоча це не завжди справджувалося.
То була московська політика асиміляції української молоді та відмежування її від повстанського руху та політики, шкідливої для СРСР.
Я поступив вчитися. Здав іспити у Львівський лісотехнічний інститут на машинобудівельний факультет і був зачислений в студенти.
Лісотехнічний інститут знаходився по вулиці Потоцьких (теп. ген. Чупринки) в приміщенні гімназії сестер о. о. Василіянок.
10 жовтня 1945 р. під час занять, в аудиторію зайшла секретарка деканату і попросила мене негайно зайти в деканат.
Коли я зайшов в деканат, там вже був капітан в летунській формі. Він, перевіривши моє прізвище та ім'я, пояснив мені, що призивають в армію, і мені необхідно проїхати на військкомат для уточнення даних.
Я відчув якусь небезпеку, але ще сумнівався. В той час мене таки дійсно призивали в армію. Я навіть пройшов медогляд та був признаний як «годен к строєвой службє». По правді говорячи, мене збила з пантелику його летунська уніформа. Я знав, що уніформи не міняють, але ті правила не застосовувалися в совєтській армії.
Коли ми вийшли на двір, там вже стояла легкова машина «ЕМКа», в яку ми сіли та поїхали.
Мене привезли на вулицю Лисенка, 17 та пояснили, що я знаходжуся в контррозвідці «СМЕРШ» 8 корпусу ПВО II українського фронту. А «СМЕРШ», в скороченні означає «смерть шпіонам».
Навіть сьогодні, глянувши на браму, можна переконатися в її совєтському походженні, коли сама кам'яниця є польської забудови. Крім того, в брамі є віконечко, тобто «волчок» чи «глазок», як в камерних дверях.
Перший допит тривав більше доби. Спочатку проводив сам начальник контррозвідки, підполковник Алєксеєв, а пізніше віддав мене на поталу двом слідчим, жидам — капітану Мойсееву та ст. лейтенантові Кучуріну.
Закінчився перший допит тим, що мене довели до повного отупіння, ідіотичного стану, при якому я вже ні на що не реагував. При допиті застосовувалися різні методи, як фізичні, так і моральні. Конкретно не хочу про це писати, бо дуже важко згадувати про ті всі терпіння, через які довелося пройти. Мене майже непритомного кинули в камеру.
В ході продовження слідства, мене майже через ніч викликали на допит, а в день забороняли спати.
Основною була мета «повішати» на мене знищення совєтських «партизанів», терор проти словацького населення, приналежність до організації та ще інші бздури, які вимагали від мене слідчі жиди, з метою дискредитувати дивізію за час її айнзацу на території Словачини. Але по сьогоднішній день нікому не вдалося довести злочинної дії наших дивізійників супроти населення, хоча таких дій було дуже багато з боку совєтських «партизан», але про які стараються взагалі не писати.
Камера, в яку мене кинули, була колись звичайною пивницею, розміром 3x2,5 м. В ній нічого не було, крім суцільних нар, збитих з дощок, без матраців або якогось куска брудного лаха, щоб підкласти під бік. Не було унітазу, не було бачка з водою.
Я заповз в камеру та привітався ще з одним знедоленим, таким, як я. Тим сокамерником був колишній майор медичної служби при авіачастині на прізвище Чігвінцев.
Чігвінцев був родом з Благовєщенська, мав приблизно років 50, прослужив в армії 20 років та мав партійного стажу 15 років. Одного разу, випиваючи з «друзями», обізвав Хрущова турком за те, що не висилає бандерівців в Сибір. За ті слова його засудили на три роки тюрми, але відбувши 1,5 року, звільнили.
Від нього я і почав свої тюремні студії. Слово без мата не обходилося. Найстрашніше було слухати матюки про Бога та всіх святих. В мене було враження, що після таких матюків повинна земля розступитися та запастися разом з нами, але такого не сталося. Катаклізм не відбувся, проте Чігвінцев через півроку вийшов на волю.
Заарештували мене восени і було ще тепло, тому я був одягнений лише в одному вбранні, а тут наступала осінь і холоднішало, хоча в пивниці і літом є холодно. В даній ситуації дуже багато рятував мене Чігвінцев. Він мав шинель і ми, притулившись один до одного, хоч скупо, але грілись. Серед ночі, коли вже дуже замерзли, побігали по камері і знов під одну шинель.
Чого вартував ранок. Падйом, оправляца, умивацца і т. д. Яке тут вмивання в холодній воді, коли ти всю ніч мерзнеш, а після чого оправляцца, коли ти весь день голодний. За три місяці перебування під слідством, нас ні одного разу не виводили на прогулянку, та і непотрібна вона була нам, провались пропадом, гуляти по дворі серед лютих чекістів. А от з фізіологічними потребами були проблеми. Поки допросишся якогось чурка провести тебе в туалет, терпець кінчається, тут дійсно були страждання з нашого боку, а з їхнього знущання.
В половині грудня Чігвінцева осудили і забрали з камери. На прощання він мені сказав: «Я много у тєбя пєрєхватіл і понял, кто ви такіє, спасібо».
Я залишився сам один, хоча не зовсім один, навідувало мене два щурі, яких я мусив відганяти, бо дуже мені докучали «спати», своїм нахабством лазячи не тільки по мені, але і по обличчі.
Я жахливо замерзав, так, що викликаний на допит, я не міг нічого говорити, лише дзеленькотів зубами, а вони з мене сміялися. Слідчий, п'ючи чай гарячий з пряниками та прицмокуючи, з явним садизмом знущався над моєю ситуацією, тобто моральним пригніченням.
Крім моєї камери, по коридорчику були ще дві камери з в'язнями, але нікого з інших камер я не бачив та не спілкувався. Нас всіх капітально зуміли ізолювати. Зрештою, маючи такого ненадійного сокамерника, я не робив ніяких спроб порозуміння.
Після закінчення слідства, в кінці січня мене перевезли в «бригідки». Перед переводом я одержав першу передачу з дому, де була тепла білизна, пальто та інші деякі речі, які конфіскували як недозволені, але попри те, не повернули батькам.
Після моєї тримісячної відсутності, тобто перебування під слідством, на запити батьків про пропавшого сина, відповіді були однозначні: «пропав безвісті».
Так, на віддалі кілометра від рідної хати, від батьків, в пивниці, тобто в КПЗ, був зарахований як пропавший безвісті.
Спогади про тодішні події не дозволяють мені промовчати про ще одну трагічну подію, яка трапилася з моїм двоюрідним братом Георгієм (Юрієм) Бобеляком. Хоча та трагічна подія не пов'язана прямо зі мною, але пов'язана з тими органами, які мене арештували, тобто контррозвідкою «СМЕРШ».
Мій двоюрідний брат Георгій (Юрій) Бобеляк, простий робітник залізничного депо, їдучи на Великодні свята в село Гонятичі до батьків, з дружиною та донечкою сіли в поїзд Львів-Стрий. Коли вже поїзд рушив в дитини випала торбинка з вікна. Брат вискочив з вагону, підняв торбинку, але назад вскочити у вагон вже не зміг, бо поїзд набрав швидкість.
Брат пішов на Кульпарківську дорогу в надії знайти попутне авто, яке довезло б до Миколаєва.
Таке військове авто над'їхало. Його, та ще одного такого, як він (хлопця) підібрало.
Їх вивезли за Сокільники та під силою зброї примусили роздягнутися з нових убрань. Той другий хлопець роздягнувся і його відпустили живим. Пізніше він виступав як свідок на суді, пізнав того офіцера та солдатів, що це робили. Мого брата, який не захотів віддати своє важко зароблене вбрання, розстріляли в голову, щоб не знищити одяг, та запорпали в рів за Сокільниками.
Після таких багатьох аналогічних інцидентів, люди, хоронячи своїх рідних, перед захороненням, стали розрізати одяг на небіжчиках, щоб уникнути мародерства.
Той одяг, в який був одягнений мій двоюрідний брат, братова (його дружина) впізнала на «барахолці» де його продавав той самий солдат, учасник мародерства, який пізніше видав своїх спільників.
Про це все я дізнався після свого повернення із заслання. Слідство велося тими самими слідчими, які мене допитували, тому що офіцер та солдати були з тої самої «команди», яка мене заарештувала.
Немає сенсу писати про моральний стан окремої військової частини, коли випадки систематичних мародерств можна було спостерігати на всіх цвинтарях Львова. Особливо це відзначалося на таких цвинтарях, як Личаківський та Янівський.
На тих цвинтарях були похоронені в гробівцях багаті і визначні городяни Австрії та Польщі.
Ціна такого гробівця (склепу) за часів польської окупації могла коштувати в межах до 10 тисяч польських злотих. В порівнянні, тоді добра корова коштувала 500 злотих. Отже з того виходить, що таку розкіш не міг собі дозволити навіть середньозаможний громадянин.
Майже всі ці гробівці були пограбовані.
Свідченням їхнього грабунку є порозбивані вхідні плити, порозбивані труни та інші дії. Наругу чинили над небожами, але навіщо було стріляти по їхніх фарфорових фотографіях, як в стрілецькому тирі. Таке могли робити тільки дикуни «освободітєлі».
Пройдіться по цвинтарі та уважно спогляньте, і побачите те московське дикунство.
Не буду розписувати про всім відому ситуацію поховань Січових Стрільців на Янівському цвинтарі. То була наймерзенніша наруга.
Вже сам той факт кидає невідмиту смердючу пляму на ідею, на приналежність до злочинного комунізму.
З кінця січня я в «бригідках».
Дуже було погано сидіти в одиночці, але ще гірше мати таке «товариство», яке було в тій камері.
Я ніяк не можу дати оцінки тому, що означає знаходитися в тюрмі серед політв'язнів в порівнянні з тим, що сидіти разом з побутовиками — «кодлом».
Якщо тюрма забрала в тебе волю на сто відсотків, то мабуть те спілкування з тим кодлом в камері відбере в тебе моральне приниження Ще на двісті відсотків. Може невдало я це оцінив. Як вмів.
Тільки я зайшов у камеру, як одержав сильний удар в живіт. Я зігнувся і коли випростався, мого мішечка вже не було біля мене. В мішечку була змінна білизна та пайка 400 грам хліба. Мішечок мені підкинули, але хлібець пропав.
Камера була площею 70–80 кв. метрів. По периметру під стінами лежали в'язні, один коло одного, крім того, посередині, головами до голів (два ряди), також лежали в'язні. Пройти по камері, щоб не наступити комусь на ноги, не було можливості. З простого розрахунку, якщо під стіною в одному ряду лежало приблизно 50 в'язнів, то помноживши 50x4 та скинувши на місце під стіл та «парашу», розрахунок буде приблизно на 160 в'язнів.
На верху під стелею було два маленькі віконечка, постійно відчинені та заслонені козирками. Не дивлячись на зиму, в камері було дуже душно і в'язні лежали напівголі. Не було чим дихати.
З «меблів» тут знаходився напіврозламаний стіл, на якому складали пайки хліба, бачок з горнятком на ланцюгу, в якому повинна була б знаходитися вода, якої завжди не вистарчало, та основний атрибут — «параша», тобто 200 літрова металева бочка, яка за добу вщерть наповнювалася фізіологічними відходами. «Парашу» по черзі виносило двоє в'язнів раз на добу. Щоб винести парашу, треба було мати силу, або відкупитися пайкою хліба, якого і так не вистарчало.
Та «параша» отруювала і так отруєне повітря камери. Коли хто сидів на «параші», його проклинали ті ж, які самі через короткий проміжок часу сідали на неї. Була система «їсти» один одного.
Кожний день виводили на «прогулянку» на 20 хв. Але то була мука. Виходив з камери — рахують, виходиш на подвір'я — рахують, ідеш з подвір'я — рахують, заходиш в камеру — знову рахують, вже не кажу про інструкції: «не оглядиватся, не разгаварівать, рукі взад». До нудоти ставало те все противним, так що і прогулятися ставало відразою.
В кожного були свої проблеми у фізіологічному процесі, але чи можна собі уявити, як та людина могла їх нормально провести на очах сотні людей, які мимоволі мусили спостерігати та нюхати це все. Не піддаються ніякому опису ті почуття, які переживала людина, сидячи на «параші» і котра ще не позбулася людської гідності. Те явище було надзвичай принизливим, навіть для в'язнів.
Тим дуже нетактовним та неприємним абзацом хочу звернути увагу та підкреслити нелюдські умови, яких дотримувалася радянська влада відносно в'язнів, не згадуючи навіть про політв'язнів.
Більшість в'язнів були побутовики, тобто злодії, грабіжники, бандити, насильники та інша наволоч, покидьки суспільства, яких, мабуть, і не вартувало тримати навіть в тюрмі. Мабуть, і повітря на землі було б чистішим, якби їх закопали дуже і дуже глибоко в землю. Та і сьогодні багато таких ходить по світу.
Перебування в камері було нестерпним, не тільки тому, що тобі відібрали волю, найнеобхідніші умови житгя, такі як вмивання, споживання їжі. Елементарні побутові умови були ненормальні або відсутні взагалі, крім цього ти ще зазнавав морального приниження від таких покидьків суспільства.
І до того лайна краще ставилися наглядачі. Вони з ними заговорювали, вели якісь ґешефти. Тут напрошується одне резюме, що сама та влада також була лайном.
В тій камері я познайомився з багатьма культурними людьми, але найбільше мені запам'ятався Олександр Кухар (поряд спали). Вдруге я зустрівся з ним на Колимі, на руднику ім. Бєлова.
О. Кухар за часів німецької окупації був редактором якоїсь київської газети. Не відчуваючи себе винним, чи не мав змоги евакуюватися, попав в руки москальні і був засуджений по ст. 54 п. 10 за антибільшовицьку агітацію. Це була високоінтелігентна та інтелектуальна людина, вмів гарно розповідати.
Після сніданку та перевірки, коли вся камера заспокоїлася, він (О. Кухар) сідав на стіл та починав розказувати черговий твір чи якийсь роман, якому не було кінця, бо так вимагали блатні. Він так захоплююче розказував, що навіть та каналія його уважно слухала та вимагала спокою в камері, що було дуже нам на руку. Крім того, він був шанований і одержував зайву порцію баланди та пайку хліба, що було неабиякою допомогою при тому, що не діставав ніякої передачі.
Через кожних десять днів нас водили в «баню», тобто в лазню, а разом з тим відбувалася і санобробка, тобто відвошивлення. Це була каторга. Нам давали маленький кусочок мила, дві літри води: гарячої або холодної. Одяг брали на суху прожарку, тобто вішали над розжареною плитою.
Один раз я мав нагоду прожаритися (та не тільки я) на смерть. Плита, над якою проводилася прожарка, перегоріла та провалилася. Почав горіти наш одяг, і дим від горілого одягу заповнив всю лазню. Ми почали задихатися та кинулися до виходу. Але наглядачі, які стояли на виході із лазні зупинили нас автоматними чергами. На наше щастя, пожежу погасили, і ми не встигли задихнутися.
В мене згоріла шапка та низ пальта, що, можна сказати, «повезло». В інших, в яких згорів одяг, видавали старе порване барахло, ношене військовополоненими німецькими вояками. Можна собі уявити, яке це було барахло. Мабуть теперішні бомжі такого не одягнули б. Хочеш одягай, не хочеш — ходи голий, за відмову ще посадять в карцер.
28 лютого 1946 року нас п'ятьох чоловік везуть на суд у «воронку» на військовий трибунал, який знаходився по вул. Ломоносова, 15. То був не суд, а пародія, а точніше трагедія. До мене підійшов адвокат, якого я вперше побачив.
Адвокат в розмові зі мною виглядав дуже стурбованим, наче винним, хоча наша розмова тривала не більше 10 хвилин. Він мене запевнив, що я отримаю не більше 10 років. Його надії не сповнилися, бо я отримав таки 15 років. Дякую за його підтримку.
Військовий трибунал складався з трьох офіцерів. Два майори (з них одна жінка) і підполковник.
Крім анкетних даних, нас майже ні про що не питали. Якщо хтось із нас хотів щось сказати, вони говорили «садітесь» і не бажали слухати. Цілий час перешіптувалися між собою. Адвокатів вони майже взагалі не слухали. Дали останнє слово, тобто пару речень і знову «садітесь». Зрештою, який був сенс говорити, коли ти вже приречений на термін.
Трибунал пішов на нараду, тобто на чергову випивку. Навіть не соромлячись, виходили з наради, обтираючи свої морди після закуски і дожовуючи її рештки, це й нам було зрозумілим. Трибунальське бидло і тут не змогло повести себе по людськи.
Трьох із нас отримали по 8 років і 3 по «рогам», а нас двох по 10 років та 5 по «рогам». По «рогам» — це значить позбавлення громадянських прав. Тоді ми на це не дуже звертали увагу, але пізніше це виявилося важливим для подальшого життя, на яке майже ніхто не надіявся, що зможе це витримати.
Хіба це міг бути об'єктивний суд, коли підсудним та їхнім адвокатам (які в радянському суді не мали ніякого значення) не давали, тобто не приймали їхніх аргументів до уваги, також не приймали до уваги моральний та фізичний тиск на підсудних. Одним словом, не звертали уваги ні на що. Була одна мета — засудити «бандьору» будь за що! Геноцид.
Коли нас виводили після суду до «воронка», стояли мої та ще інших засуджених родичі. Я крикнув своїм батькам, що на Різдво буду вдома. Я дійсно приїхав на Різдво додому, але через 12 років. Мої пророчі слова сповнилися.
Ту свою репліку я висловив для того, щоб підбадьорити своїх нещасних батьків, але сам я не мав ніякої надії повернутися до рідного дому. Одначе, це почув Господь Бог і дозволив таки повернутися до рідної домівки аж через 12 років. Аж на третій день Різдва Христового я був вдома.
Після суду нас перевели в іншу камеру — 27, тобто для засуджених. Що та, що інша камера, різниці ніякої не було. Навпаки, тут та каналія ще більше була необузданішою. Суд був позаду і тепер їм можна було робити, що заманеться.
Після тижневого побуту, нас, засуджених, етапують на пересильний табір по вулиці Пелтевній.
Пересильний табір не був медом, але набагато «кращим», ніж тюрма. Краще було тим, що було більше свіжого повітря та можна було побачити небо і хмари. Здалеку можна було побачити поїзди, вагони, навіть нормальних людей, які ходили вулицями. Для людини, яка просиділа в пивниці, це мало надзвичайно велике значення. Той, хто не відчув на своїй власній шкірі втрату волі, тому важко пояснити ці всі почуття.