Табір на Пелтевній був досить таки об'ємним. Чотири двоповерхові бараки по десять камер в кожному, по сто в'язнів у камері, дадуть приблизну інформацію про кількість ув'язнених. Це моя оцінка, і думаю, що набагато занижена. Та годі це все точно підрахувати. Одних привозили з різних тюрем, інших відправляли на етап в глибину СРСР. Одне можна твердо сказати, що комуністична м'ясорубка працювала справно, без затримки. Я навіть сумніваюсь у тому, чи сам НКВС зможе підрахувати свою криваву роботу. Начальником чи замом пересильного табору був тоді майор військ НКВС Петровський Іван Остапович.
Після мого повернення додому я мав змогу з ним зустрітися та поговорити. Я бачив, скільки награбованого добра знаходилося в його помешканні.
Наглядачами в тому таборі були в'язні з малим терміном ув'язнення, переважно азіяти, або, як їх називали блотарі, «звєрі».
Не були вони вже дуже поганими людьми, навіть до деякої міри можна було з ними про дещо «договоритися» або підкупити, на що були дуже ласі.
Їх можна було зрозуміти, передач вони не отримували, а після довгих років митарств, далеко від рідних домівок, їм, як і всім, хотілося їсти, тим більше галицької (європейської) їжі, та щось мати з нормального людського одягу. Я розповідаю про тих простих азіятів, а не про тих, які твердо ступили на злочинну дорогу, назвавши себе «блотарями», «суками», чи ще якоюсь іншою чортовою назвою.
По табору пішли чутки, що скоро готується дуже великий етап і незабаром це справдилося.
20 квітня 1946 року була Великодна Субота. В таборі почалася велика метушня. Почали викликати по формулярах «с вєщамі» на вихід та видавати етапний пайок хліба, який тут же з'їдався, хоча це видавалось на цілий день. Прибули дуже великі загони конвойних з псами, які вчинили великий гавкіт.
Сформовано величезну колону, яку важко оцінити, бо часте нагадування конвойних «голову нє паднімать, нє агдядиватся, нє разгаварівать» та таке інше, не давало змоги оцінити кількості етапованих в'язнів.
Поки сформували колону, почало вже смеркати. Нас вели під дуже сильною охороною з собаками вулицями міста з Пелтевної, мимо Бригідок та вивели на вулицю Городоцьку, а далі по ній до товарної станції головного двірця. Мені здається, що навіть дивитися на ту колону було важко, не те що в ній марширувати, тим більше в такий день, коли люди йшли святити паски.
На колії вже стояв «підготовлений» ешелон товарних вагонів із заґратованими та ще і оббитими колючим дротом віконцями вагонів. При дверях були споруджені з дощок коритця для фізіологічних потреб, і мабуть, розраховані для котів і то в часі стоянки, а не руху поїзду. Середина вагону була порожня, нари з голих дощок по обох боках вагону.
По формулярах нас викликають і формують по 60 в'язнів у вагон, призначають старшого, як звичайно із побутовиків (чи сук, бо правдиві блотарі від тих «посад» відмовляються, їхній «закон» це не дозволяє), або колишнього військовополоненого, зазвичай східняка.
Якщо приблизно (і то дуже приблизно) підрахувати, то ешелон мав не менше 60 вагонів. В кожний вагон запихали по 60, ато і більше в'язнів, то отримуємо 3600 чоловік за один раз, яких вивезло НКВС, а скільки таких разів було, знає лише ця «організація». Ця цифра мені здається дуже заниженою, в порівнянні з тією великою колоною, яку вели на станцію по п'ятірках в ряді.
1946 рік, 21 квітня, неділя, Великдень. Зранку «падйом, завтракать, не опоражнятся», стоїмо на станції. 200 грам хліба, половина смердючого оселедця, сто грам брудної, солодкавої води. Приблизно в 10 годині ранку ешелон рушив із Львова.
У вагоні мені вдалося влаштуватися на верхніх нарах біля віконця, тому міг досконало бачити всю «подорож».
При виїзді зі станції я побачив свою маму в гурті з іншими мамами з передачами, які розглядали ешелон в надії, мабуть, останній раз побачити своїх синів, дочок, рідних, яким не дозволили передати ту святочну передачу, їжу на далеку дорогу. До чого треба було бути озвірілим, щоб так вчинити.
Важко уявити, а ще важче описати ті моральні страждання, які перенесли наші батьки. Замість піти до церкви, спішили з передачею на станцію, а тут більшовицькі сатрапи не дозволили і це зробити.
Дорога тривала повний місяць. За весь цей час наш ешелон зупинили один раз для купання та відвошивлення в Новосибірську.
На триваліших зупинках ходили конвоїри та обстукували вагони, перевіряючи, чи часом не прорізана дошка вагона з метою втечі. Обстукували вагони дерев'яним молотком, який називали «шутільником».
Тим самим дерев'яним молотком, тобто «шутільником», рахували в'язнів при вечірній перевірці.
Вечірня перевірка, тобто передача однією зміною конвою іншій, проходила наступним чином.
У вагон заходило два конвоїри, зганяли всіх в'язнів в один бік вагону і починали рахувати «шутільником», тобто мастити кожного в'язня тим дерев'яним молотком по спині. Хто швидше рухався, той менше дістав, а хто повільніше, той діставав свою порцію більше. Як на старого, то той летів в кут вагону головою вниз. Бувало, що конвоїри не могли зійтися в своєму рахунку, тоді ця процедура повторювалась, іноді і в третій раз, і то таким самим методом, лише більш жорстоким, бо вже сам конвой був озлоблений.
Кормили вкрай паршиво. Гарячої їжі майже не давали. Дали по пів оселедця, але води не дали, або навпаки. Їдучи через міст над рікою, думки були кинутися у воду та напитися води досхочу, а там нехай діється воля Божа. Мале відерце води не могло напоїти 60 в'язнів, а про вмивання не могло бути й мови. Зрештою, все було на своїх місцях, навіщо пити, як не було майже куди «вилити».
Іноді межа терпіння в'язнів вичерпувалася. І тоді в'язні розкачували вагон при русі поїзду, тим самим змушували поїзд зупинитися, щоб запобігти аварії.
Такі методи примушували конвоїрів бути більш поступливими та лагіднішими. Вони обіцяли на найближчій станції напоїти людей. Іноді вони виконували свої обіцянки, а іноді «забували» або видумували якісь інші причини, як відсутність води і т. п.
Блотарі та їм подібна наволоч фали в карти, обдираючи один одного догола. Придумували ще якісь інші блотняцькі ігри, при тому провокуючи нашу сторону. На превелике щастя, в нашому вагоні так якось склалося, що майже всі політичні в'язні зайняли одну сторону вагона і тому при всякій спробі провокації з боку цієї каналії, отримувати гідний відпір, їхні напади на нас закінчувалися невдачею. Нас обізвали «бандьоровскім кодлом», хоча по правді, то найгіршим кодлом були вони самі.
Зі свого спостережного пункту при віконці на верхніх нарах я мав можливість побачити, як виглядав «совєтській післявоєнний рай».
Я бачив. Я бачив, як люди «жили» в землянках, як колись описували письменники, як запряжені жінки тягнули плуга, а старець тримав чепіги, а може й він за них тримався, щоб не впасти. Це була визволена Україна від фашистів. Такого і фашисти не роблять. Таке можна було побачити не тільки на Україні, таке було і в Росії, де ще не ступала нога загарбника.
Те, що я бачив, це була мікроскопічна частинка того «раю», в якому існував «щасливий радянський народ», описуваний віршомазами та борзописцями. Це було подібне до того анекдоту, як казав Іван, якби не радіо, я не знав би, що так добре живу.
Навіщо нас було везти десь далеко в Росію, хіба тут на Україні не було для нас роботи? Та висади нас тут, ми цю святу земличку обробимо руками без плуга, без сохи, ще засіємо та зберемо урожай і вас шакалів накормимо. Але ні, треба було вивезти далеко та знищити, щоб з цієї нації не залишилося й сліду.
Чим глибше ми їхали в Росію, тим більше нам здавалося, що вона (та Росія), ще більше обгороджена колючим дротом. Як не табір, то військовий об'єкт. Одна огорожа закінчується, інша починається. Такий сумний ландшафт тієї території, лише іноді зустрічаються якісь бідні села чи містечка, яких годі розрізнити, та й через кілька десятків кілометрів.
Лише від самого вигляду Росії із загратованого віконця, серце з жалю стискалося, куди нас везуть. Але це була лише «увертюра», тобто квіточки, а ягідки були попереду.
Чим ближче до Уралу, тим холодніше ставало у вагоні. В'язні стали надягати на себе лахміття, хто яке мав. Температура понижалася.
Проїжджаємо біля дерев'яного стовпа з двома протилежними дощечками, які показують межу «Європа — Азія». Межа двох Континентів.
Азія є Азія. Безперервний стукіт вагонів, одна рослинність, ніяких поселень, крім станційних будок, нема на що дивитися. Підходимо до Байкалу. Це вже трохи цікавіше. Виїжджаємо з одного тунелю, і тут же наступний. Братва нарахувала їх аж 48, та і тепліше стало у вагоні, може, трохи від того смороду від локомотива, але все одно холоднувато.
Приблизно всередині травня нас, накінець, довезли за Владивосток, до портового міста Находка.
Та ж сама процедура при виході із вагону маршем до пересильного табору. Як були сформовані групи по вагонах, так нас і приймали в цей пересильний табір.
О, це був табір із таборів, «королівський». Важко назвати цифру, скільки в ньому знаходилося в'язнів, але назву дуже скромну цифру, не менше, ніж 20 000 в'язнів. Не те, що бараків не вистарчало, але і палаток. «Спали» під бараками, палатками, навіть на подвір'ї, місця не вистарчало. Спали на сирому піску, рядочком. Чому на сирому піску, спитаєтесь, та тому, що вигрібши ямку глибиною в 15 сантиметрів, вона тут же наповнювалася соленою водою. І як хотілося пити, але все одно годі ту воду було пити. Від неї ще більшою була спрага. Той факт був явною ознакою близької присутності моря, в чому ми переконалися при посадці на теплохід «Дальстрой».
Слава Господу, що не падали дощі, а то не було б де сховатися.
Заходиш в табір і таке враження, наче заходиш в клітку з хижими звірями. Очі побутовиків тебе оцінюють, що з тебе можна ще здерти, що ще є в твоєму нещасному мішечку.
Як ми були сформовані у вагонах побригадно, так і йшли за хлібом та баландою (яку наливали в бочку та несли на жердині) цілою бригадою. Змушені робити це через те, що блатняцьке кодло чатувало за бараком, і при наближенні їжі, нагло вискакувало і клином врізалося в бригаду та грабувало хліб (пайки), а баланду «нечайно» виливали. Бригада тоді залишалася без їжі, бо інших порцій не давали.
Деякі в'язні, яким вдалося зберегти щось із одягу в більш-менш нормальному стані, нашивали на той одяг «липові» латки, щоб придати йому вигляд порваного, інакше з нього могли те здерти, або в гіршому випадку, вночі задушити та роздягнути. Так само можна було позбутися життя через сірникову коробку махорки, яку ти поміняв за пайку хліба та не встиг викурити. Такі випадки були дуже частими, а рано посіпаки виносили їх в мішках з табору.
Наглядачів в таборі годі було знайти, мабуть, вони самі боялися заходити. Коли когось треба було викликати з табору, то вони посилали своїх посіпак із зеків.
Одним словом, можна сказати, що в таборі панувала повна анархія або влада блатняцького кодла.
Після двотижневого перебування в пересильному таборі нас почали викликати по формулярах на етап. Ту процедуру як почали зранку, то вона закінчилася аж під вечір. Все було щільно оточене конвоєм.
На рейді вже стояв готовий до відплиття теплохід «Дальстрой». Мав він чотири трюми, і кожний із них завантажувався в'язнями, мабуть, не менше, ніж по 4 тисячі. Один із трюмів займали жінки — в'язні. В трюмах були чотирьох поверхові нари, мабуть раніше це були стелажі для вантажу. Вночі, коли я пробудився, теплохід вже плив. Це відчувалося покачуванням та дрижанням теплоходу, шумом моря за бортом.
Як звичайно, проблема була з залагодженням фізіологічної потреби. Щоб це залагодити, треба було вистояти в черзі не менше 20 хвилин. Так званий «туалет» був збитий з кількох брусків та дощок і винесений за борт теплохода. Знаходитися на такій висоті за бортом, та ще коли внизу бурлить море, було дуже неприємно і важкувато було зробити свою потребу.
Навколишні краєвиди були фантастичними. Великі льодові гори (айсберги) яскраво-білого кольору на фоні голубого неба та синього кольору моря справляли сильне враження, враження холодної могутності природи. Вартувало простояти в черзі, щоб ще раз і ще раз на це подивитися, може і в останній раз.
Пропливаючи в одному місці, ми відчули сильне покачування, мабуть це був шторм. Обізнані в тій справі побутовики (мабуть не один раз туди пливли) пояснювали, що ми пливемо через Татарський пролив на Колиму, бо в тому місці завжди штормить. Вони мали рацію, бо так сталося.
Пропливши п'ять діб, теплохід причалив до бухти Нагаєво, тобто до Магадану, столиці колимського краю.
Через рік, після чергового рейсу, теплохід «Дальстрой», привізши гірниче облаштування, вибухівку та продукти, загорівся та вибухнув. Розказували, що деталі від теплохода розкидало на віддалі десяти кілометрів, а продукти, які ще встигли врятувати, були перемішані з амонітом. Нас пізніше кормили тими продуктами. Особливо цукор та борошно, перемішані з амонітом, мали гіркий присмак та його запах.
До речі, цей теплохід американці віддали СРСР як допомогу в другій світовій війні, але мабуть, не для транспортування в'язнів на Колиму.
«Колима хоч і не острів, але гірше острова: відірваний шматок, куди втечеш з Колими!? Тут біжать тільки від розпачу. Колись то, правда, якути добре ставилися до в'язнів і виявляли готовність: «Дєвять сонц я тєбя до Хабаровска довезу». І возили на оленях. Але потім блатарі при втечах почали грабувати якутів, і якути змінили ставлення до втікачів, видавали їх».
Ступивши на колимську землю, зразу відчуєш різке повітря з ароматом хвої.
Нас повели до магаданського пересильного табору в лазню. При виході з лазні нам видавали повний комплект літнього одягу, мабуть, пошитого з американського матеріалу. Також видали пайок, тобто білий хліб, як пампух, це точно він був випечений з американського борошна. Це був одинокий раз, більше такого хліба ми не отримували.
Дуже дивною була та перша доба на Колимі. Все чекаємо, поки стемніє, щоб лягти спати, а то все ясно та ясно. Трошки потемніло і знову стало ясніти. Тобто, літом ночі немає, проте зимою, навпаки.
Важко було звикнути перші дні до такої різкої зміни «на тій чудній планеті».
Через неповний тиждень нашого перебування в пересильному таборі за нами почали приїжджати рабовласники, тобто начальники таборів та етапувати в свої колонії (табори).