Табір в Усть-Омчагу був розділений на три зони. Перша зона була відведена для блотарі в, друга для сук, а третя була робоча, а також і пересильна. Пересильна зона була невеликою, інші дві не знаю, бо там не був.
Вже темніло, і я, походивши по зоні, запримітив недалечко від прохідної акуратний чистий барак і по запаху та охайному вигляду визначив, що це, мабуть, лікарня. Найбільше мене втішило те, що з боку бараку є драбина, по якій можна вилізти на стрішок. Дочекавшись повної темноти, я виліз по тій драбині на стрішок. Там була купка сіна, що мене ще більше втішило. Я заліз в ту купку сіна та, незважаючи на докучливий голод, заснув, як малеча, тим більше, що попередню ніч я майже не спав. Нехай діється воля Божа, основне тепер виспатися.
Прокинувшись рано, я відчув себе відпочилим, лише голод нестерпно дошкуляв мені. Виглянувши, побачив, що нікого немає, я зіскочив із стрішка та подався в їдальню, де прилаштувавшись до якоїсь бригади одержав миску баланди та черпак каші. Поки що треба було обходитися без хліба, основного табірного продукту харчування. І так я набрався сміливості ходити три рази денно (зранку, в обід, вечором) в їдальню.
Мною зацікавилися кухарі, до якої я бригади належу, нате я їм відповів, що я є санітар з лікарні і вдавав здивування, що мене ще до цих пір не включили в список на харчування. Кухарі посміялись та сказали, що коли прийдуть в медпункт, то щоб я допоміг їм дістати лікарняний, я пообіцяв. Так я підпільно мешкав на стрішку та «незаконно» харчувався. Одного дня, зранку розбудив мене пан Комарницький, завгосп тієї лікарні.
Пан Комарницький мав приблизно років 50. Був родом із Комарно, що поблизу Львова. Пан Комарницький дав хлопцям із УПА їсти і за те був засуджений по 54 ст. на 10 років та 5 позбавлення прав.
Він сів біля мене на сіно та став про все розпитувати. Мені не було що приховувати і я розповів йому все про себе щиро. Він вислухав уважно, розповів трохи про себе, і ми стали радитися, що робити далі і як вийти з тієї ситуації. Він пообіцяв мені допомагати, чим зможе, але порадив далі залишитися на стрішку і нікуди без потреби по зоні не ходити. Тут на стрішку є найбезпечніше місце, куди крім нього ніхто не залазить.
Але одного дня, коли я йшов з їдальні, мене зустрів начальник охорони та майже накинувся з кулаками, питаючи, де я подівся. Я відповів йому, що я є там, де він послав мене перший раз, коли я зайшов в зону. Він трохи отямився і вже лагідніше сказав прийти мені завтра зранку після розводу на прохідну. На другий день, коли я прийшов на прохідну, мене вже чекав конвоїр, якому він наказав відвести мене в містечко до слідчого.
Слідчий, звіривши мої дані по формулярах наказав мені написати свою автобіографію, а опісля став допитувати, кого я знаю з гімназії, а також дивізії. Я відмовлявся когось називати мотивуючи тим, що мені в таборі відбили всю пам'ять.
Слідчий став показувати знімки якихось двох хлопців, яких я дійсно не знав і не бачив. Так мене допитували три дні і нічого не добившись, відпустили.
Я полегшено зітхнув, переконавшись, що те, чого я так боявся, тобто нового терміну ув'язнення, поки що не сталося. Але це ще не означало, що так більше не може бути. При такому драконівському режимі та донощинстві можна було всього сподіватися.
Колимське літо дуже коротеньке. Недавно розтанув сніг, і не встигли люди трошки погрітися, як знову почав падати сам дощик, а пізніше зі снігом, і справедливо висловився невідомий автор тих рядків віршика:
Почало холоднішати надворі і на стрішку стало холодно спати, хоча п. Комарницький дав мені якогось старенького коца. Треба було рухатися.
Поруч з лікарнею, в самому куті зони, майже під вишкою, стояв маленький рублений будинок, точніше хатинка (на курячій ніжці) з одним віконцем. Всередині була малесенька залізна пічка з бочки. Фактично, це був табірний морг. Я порадившись з Комарницьким, перебрався туди мешкати. Там були нари, на яких робили автопсію трупів, але на даний день там не було нікого. Коли з'являвся якийсь клієнт, то я на ніч виносив його за задню стінку моргу та спирав на дроти так, що з табору його ніхто не бачив, лише вартовий із вишки, але йому байдуже і напевно він приймав мене за робітника моргу.
Я назбирав дров, розпалив пічку, змайстрував собі каганець та щось ножиком витісував. Так спокійно проходило моє життя в табірному «підпіллі», але не довго.
Одного вечора, коли я сидів біля каганця та щось стругав, відчинилися двері та зайшов головний лікар лікарні та запитав, що я тут роблю.
Я встав та став пояснювати, що тимчасово знаходжусь на етапі і мені нема, де переночувати, тому я тут. Він, не дослухавши моєї відповіді, сказав мені завтра рано після розводу зайти до нього в амбулаторію.
Головного лікаря всі кликали Семен Денісович, прізвища не пам'ятаю. Майже не маю про нього ніяких відомостей, лише те, що розказав п. Комарницький.
Це був росіянин кремезної статури і в той час йому було років за 70. Колишній кремлівський лікар, в роках 1936–1938 засуджений по політичній статті на розстріл, який потім замінили на 25 років з довічним поселенням. Донька від нього відмовилася, мабуть примусово. На той час термін його ще не закінчився, але він ходив вільно, бо його послугами частіше користувалося табірне начальство та вільнонаймані всього містечка. Він мав дуже великий авторитет.
Я здогадався, хто мене зрадив. Це був мій каганець та димок з комина моргу. Мабуть Семен Денісович, вертаючись пізно із поселення від пацієнта, запримітив світло та дим з моргу і тому зайшов. На завтра рано, як він мені сказав, я вже чекав його біля амбулаторії. Перед тим я розповів п. Комарницькому, що сталося. Комарницький був дуже стривожений та настрашений, мабуть швидше за все за свою шкіру, за свій недогляд.
Надійшов Семен Д. та запропонував мені зайти і сісти та розказати все про себе, як кажуть від «А» до «Я». Я тепер не мав чого приховувати і все про себе розповів. Він все уважно слухав, погладжуючи свою коротеньку борідку. Після моєї розповіді він запитав, яку мову я вивчав у гімназії. При згадці латинської мови, він заворушився, встав та підвівши мене до шафки з ліками, запропонував перечитувати назви ліків з етикеток. З обличчя Семен Д. я помітив його задоволення.
Коли наша бесіда закінчилася, він наказав покликати п. Комарницького, і коли той зайшов та хотів щось сказати, мабуть виправдатися, Семен Д. перервав його і сказав, що треба було раніше мені про того хлопця розказати, а тепер візьміть його до нас на облік та на роботу нічного санітара, забезпечте постіллю та місцем, зрештою, всім необхідним. А ти, звернувся до мене — будеш допомагати мені на прийомі в амбулаторії. Якщо будеш старатися, я вивчу тебе на доброго лікаря. На тім наша бесіда закінчилася.
Ми з п. Комарницьким втішилися таким поворотом справи. Я був дуже задоволений своїм новим місцем роботи, лише тривожило мене те, що на це скаже адміністрація табору, і чи не пішлють мене далі на етап, особливо, чи не етапують на попереднє місце на злощасний «Гвардієць».
Я постійно асистував Семену Д. на прийомах в амбулаторії і уважно вислуховував та запам'ятовував його пояснення, на які він був щедрий.
Працював в тій лікарні фельдшером один східняк українець. Він був відлюдний, а швидше за все, всі старалися обминати спілкування з ним. П. Комарницький попередив мене, щоб я старався його уникати, бо він є стукач, та і Семен Д. в розмові натяками дав мені зрозуміти непевності тієї людини. Того фельдшера дуже часто посилали для обслуговування табірних пунктів, так що майже постійно він був відсутній.
Після деякого часу своєї роботи в лікарні я став поправлятися, особливо в тому мені допоміг рибний товщ, який був у лікарні в 200 літровій бочці. Я собі його не шкодував, їв з хлібом і без хліба, згадуючи, як я на «Гвардійці» хворів курячою сліпотою.
Коли на дворі сіріло, я майже не міг потрапити до свого бараку, до своїх нар, і мене проводили мої товариші.
За час роботи в лікарні мені запам'ятався один дуже трагічний випадок, хоча їх було багато, але цей був для мене особливим.
Одного вечора на прийом в амбулаторію привів конвой одного молодого хлопчину, який скаржився на сильний головний біль. Семен Д., збадавши, наказав його негайно покласти в лікарню і наглядати за ним. Коли він був ще при пам'яті, я розговорився з ним.
Прізвище його було Здебський, 1930 року нар., львів'янин, українець. Засуджений по ст. 54 ст. на 10 років та 5 «по рогам», тобто позбавлення прав. В Магадані, на пересильному таборі йому вкрали шапку і не дивлячись на те, його етапом везли на відкритій машині з остриженою голою головою, а це 420 км. при температурі -30 °C. Як наслідок, він захворів запаленням мозку. Семен Д. сказав мені, що при існуючих обставинах він безпорадний його врятувати (та і взагалі, чи можна його врятувати). Давали лише ліки для полегшення болю. Дві доби він мучився, а на третю ніч над ранком мав таку страшну агонію, що позгинав залізні прути в ліжку, які я пізніше випростовував молотком. На світанку він помер. Я попросив Семен Д. не робити йому автопсії і він погодився.
За того невинного хлопця, майже дитини (а таких були десятки тисяч), ніхто не був покараний.
Як я вже згадував, табір в Усть-Омчагу був розділений на три зони. Блотарів водили мимо пересильної зони правою дорогою, а сук лівою. Але одного разу, і тих і тих повели однією дорогою. Чи це була помилка конвою, чи навмисне, важко сказати. Наслідок був такий, що між ними зав'язалася жорстока бійка. Огорожа табору в тому місці вмить була розібрана та пішла в хід як «бойове знаряддя».
Бійку припинив лише вартовий з вишки автоматною чергою по озвірілому натовпу в'язнів.
Ми в амбулаторії мали тоді дуже багато роботи.
Ліків та бинтів такої кількості не було. На перев'язку використовували простирадла, подерті на бинти. Семен Д. підказував мені не панькатися з ними, бо це не люди, а помиї союзу.
Після надання пораненим першої допомоги, наглядачі відводили їх в ізолятор. Нікого з них не залишали в лікарні. Декількох віднесли в морг. Наглядачі сказали, що нічого страшного не сталося, що це був звичайний бандитський розбір між собою, і про те не слід нікому говорити.
Після деякої підготовки, Семен Д. став мене посилати на розвід бригад на роботу як фельдшера. Знань лікарських тут майже не треба було мати. Основне, виміряти температуру та підтвердити звільнення з роботи. Діагноз поставлять в амбулаторії.
Я відчув, що мною зацікавився начальник режиму і розказав про це Семену Д., але він мене заспокоїв і запевнив, що поки він тут, мене ніхто не рушить. Запевнення його були марними проти тієї лихої влади.
Одного разу, коли Семен Д. пішов на поселення до хворого, за мною прийшли начальник режиму з наглядачем та наказали з речами вийти на етап. Мене вивели за зону та посадили на вантажну машину, де вже було таких, як я, два десятка.
Приїзджаємо на той самий рудник «Ігуменовскій», тепер вже його назва замінена на «Бєлова». Очам своїм не вірю, що так доля покерувала мною. Звідки поїхав, туди назад повернувся.