«В 1948 році проведено перереєстрацію всіх в'язнів. Для тієї категорії, що була засуджена за зв'язок або участь в протисовєтських організаціях за диверсійну роботу, за шпигунство і за найважчі кримінальні злочини, в 1948 році були організовані спецтабори, які відрізнялися від звичайних концтаборів особливою суворістю режиму: в'язнів після відбуття терміну поселяли у віддалених місцевостях без права повертатися до родин»
До Хабарівського краю входила Магаданська область («Дальстрой»). Тут було створено систему концентраційних таборів Колими — Береглаг, або простіше називали Берлаг.
Так я, після майже дворічних скитань в таборах «Гвардієць», Усть-Омчаг, опинився там, де мав бути згідно з радянським драконівським режимом.
Тут ми всі стратили свої людські ознаки (імена та прізвища), а стали живими інвентарними особами з номерами, які були нашиті на шапці, на спині фуфайки та на правій штанині.
З цього дня я називався А-158.
За мою відсутність табір значно змінився, як по суті, так і по формі.
По формі табір значно розширився, став більш впорядкованим та чистішим.
По суті табір став більш українським (особливо галицьким) з домішкою інших народів, тобто інтернаціональний. Були тут латиші, литовці, естонці, поляки, а також багато азіатських народів, як корейці, в'єтнамці, японці. Зрештою, годі перерахувати всі національності, які були не тільки з СРСР, але і поза меж імперії зла.
Вже рідше можна було зустріти хижі погляди блотарів, урків та іншої швалі, їхніх бандитських навиків грабувати все, що тільки вдасться.
Об'єднує одна назва — тюрма, табір, але по суті перебування в них є дві великі різниці. Як табір, є ще «півбіди». Основне — це середовище, в якому доводиться перебувати термін.
Для прикладу наведу такий факт, як отримання передачі чи посилки.
Отримання посилки в таборі побутовиків є для в'язня радісною подією, яка разом з тим викликає неприємності, конфлікти, навіть з адміністрацією, а також і біду, як її грабунок, побиття та інше.
Рідко хто з побутовиків (з важкими злочинами) отримував посилки. Та хто мав їм їх посилати? Хіба вони мали сім'ї, дітей? Вийшов на волю і не встиг прогуляти награбоване, як знову опинився за решіткою. А до дармового та ще домашнього яка спокуса!
Хіба вони (побутовики) розмовляють людською мовою. Ні! Одні матюки вилітають з їхнього «хавальника» (по жаргону), як лайно із заднього проходу.
І тим не менше вони були патріотами «такої родіни», вони були майже друзі «такого режиму».
В той же час політв'язень, який розказав антисовєтський анекдот, за доносом стукача, опинився разом із ними в тому таборі і був тими побутовиками принижений та пригноблений на найнижчому рівні та не мав ніякого захисту, бо охорона завжди була більше поступливою до них, ніж до політичних.
По своїй жорстокості, побутовики були на голову вище політичних і то не тільки по відношенню до своїх противників- політичних, але і до своєї братви.
На відміну від побутовиків, політичні, майже кожен другий отримував посилки, крім тих, яких рідні були на засланні. Кожний із нас ділився, чим міг. Не було ніяких зазіхань на чуже добро. Чудово розуміли, що коли ти поділишся сьогодні, завтра поділяться з тобою, навіть сторицею. Та і розмови були зовсім іншими, без матюків, які нам так остогидли. Ми мали теми, про що можна було говорити.
У своїх судженнях я виключаю окремі випадки інтелектуальних злочинців (переважно рецидивістів), а також і низькопробних «політичних» (випадкових, малограмотних). Такі були як з тієї, так і з іншої сторони.
Повернуся до ситуації, яка сталася в таборі. В бараках з'явилися матраци, подушки, набиті тирсою, ба навіть простирадла, наволочки та ще і коци. Це було великим досягненням прогресу відносно минулих літ. На стінах вже були «брехунці», як ознака підвищення культури та технічного прогресу. Основним контингентом табору були в'язні, засуджені по статтях 54 (рос. 58 ст.) та 59 ст., за бандитизм. В'язні засуджені, по 59 ст., були, якби відносно порівняти, тією ложкою дьогтю до бочки з медом, їх була значна меншість, і тому вони не проявляли свою активність. І тут адміністрація спиралася на їхню допомогу, призначаючи бригадирами та іншими «керманичами». Це було до деякої міри стримуючим стимулом їхніх бандитських навиків.
Мене приписали в бригаду, яка працювала на фабриці ЗВФ (золотовидобувна фабрика), бригадиром якої був Вася Степанов.
Вася Степанов, росіянин, худорлявий, високого росту, років 35, засуджений по 59 ст. за бандитизм, врівноваженого характеру, непогано ерудований. Керував він бригадою на фабриці досить вміло. Він часто міняв місцями роботи бригадників, в результаті чого кожний із нас, на випадок хвороби чи іншого випадку, міг замінити один одного. Така його робоча тактика приносила результати. План видобутку золота завжди виконувався, чого і треба було ненаситній імперії насильства.
При моєму першому перебуванні на тому руднику була лише одна видобувна фабрика, з технологією видобування мабуть ще 18 століття (якщо не брати до уваги електромоторів).
Ця фабрика — це два великі (діаметром 2 метри) чавунні колеса, які крутилися на одній осі в залізному кориті, наповненому водою, яка текла з потічка по дерев'яних коритах. З одної і з другої сторони стояли два в'язні, які лопатами кидали дрібну руду в те корито. Колеса крутилися і силою своєї ваги роздрібнювали ту руду на пульпу (пісок), який пізніше промивався в коритах, вистелених обмідненими бляхами, натертими ртуттю. Грубші брили руди в'язні розбивали молотами.
Це все відбувалося на відкритому просторі, в'язні, нічим не захищені від дощу, снігу, вітру або іншої негоди, змушені працювати, як живі автомати за пайку хліба, миску баланди та черпак каші з магари або чумізи, якими китайці кормили худобину.
Не хочу повністю описувати технологію видобування золота, бо це б зайняло багато місця і, по відношенню до сучасності, це є глибокий архаїзм, та і мета моя має не той напрям, але зупинюся на процесах, які мені доводилося виконувати.
В перші дні мого виходу на роботу на фабрику, бригадир поставив працювати на агрегат, який називався саймонс.
Із блєка (дробильний агрегат) руда, вже тепер величиною волоського горіха, подавалася на саймонс. Саймонс — велике веретено, яке крутилося між залізними щоками, роздрібнюючи руду до величини горішка. Працював він на цинкових підшипниках, змащуваних рідким маслом, який подавав насос. Після саймонса руда транспортерами подавалася на кульові млини.
Кульовий млин — це залізна довга ємність, типу бочки, наповнена чавунними кулями, який повільно обертався, роздрібнюючи подану руду із саймонса до піску, фактично, це вже була пульпа, з якої легка фракція текла по шлюзах. До кожного млина були приєднані два шлюзи.
Окрему увагу вартує звернути на шлюзи. Це були корита довжиною 15 метрів, вистелені обмідненими бляхами, які натиралися на початку зміни ртуттю. Та ртуть наливалася в брезентові мішечки, і ними в'язні натирали шлюзи. В кінці кожної зміни в'язні гумовими скребками згрібали ту ртуть, тепер вже амальгаму в відра, відносили в хімічну лабораторію, де під дією температури ртуть випаровувалася, а золото стоплювалося в плитки.
За зміну перероблялося кілька десятків тон руди, яка підвозилася з шахт самоскидами.
Якщо в роздроблювальному відділенні фабрики, де працював саймонс і блєк, повітря було сірим від пилюки, то в наступному відділенні повітря було насичене парами ртуті від шлюзів, які за приблизними даними були площею в 100 кв. метрів.
Тут був цілий арсенал засобів для знищення в'язнів, починаючи від силікозу, до дуже отруйних парів ртуті. Всі ми працювали без респіраторів, та їх і в помині не було. Навіть не було вентиляторів, які могли хоч трошки розганяти повітря.
Була лазня, але ми могли митися в ній раз в декаду, згідно з графіком. Одяг був настільки просякнутий пилюкою, що був твердий, як панцир. Шкіра на тілі була сірою і не хотіла відмиватися в двох літрах води, яку наливали в шальку, як норму, та кусочком мила, величиною цукорка, — також норма. Про ніс і годі говорити — він був зацементований. Пропрацювавши на саймонсі якийсь час, бригадир Степанов послав мене працювати «на хвости».
«Хвостами» називали останній ступінь обробки золотоносної пульпи. Там працювали три потужні помпи, які всі відходи з фабрики помпували назад на фабрику, на додаткову обробку. Все одно, не дивлячись на застосування додаткових засобів при обробці руди, вдавалося отримувати лише близько 70 % золота.
Про це все я довідався від вільнонайманих промивальників золота, які ходили на ті хвости з лотками, використовуючи для промивання фабричну пульпу. В них також був план здачі золота, і тому вони змушені були це робити підпільно. Крім того, вони розказали мені, що японці запропонували СРСР за використання фабричних відходів, а також за пеньки зрізаних дерев, побудувати підігрівну автостраду на «материк». Колиму вважали островом, який відрізаний від решти земель СРСР.
Корпуси турбін помп були товстостінні, відлиті з чавуну і, незалежно від того, попрацювавши кілька діб під дією пульпи, тобто піску з водою, стиралися на решето. Вже через два дні фонтанили маленькі струмочки, далі все більші, і тому їх необхідно було міняти.
На дні корпусів залишалася амальгама. З початку я не знав, що з нею робити та зливав в бляшанку. Один вільнонайманий натякнув мені про те, що за залишок амальгами в корпусах турбін, міг би мені принести дещо з їжі. Я поставився до тієї справи недовірливо, може, це провокація. За такий гендель амальгамою можна було заробити новий термін і то, як говорили, «на всю катушку». Але зваживши нате, що вільнонайманий більше ризикує, ніж, я погодився. Так між нами відбувався бартер, який приносив нам двом користь.
Отже, мені часто доводилося міняти корпуси, іноді мені допомагав слюсар, але в більшості випадків я справлявся сам. При тій роботі руки були мокрі по лікті, та і ноги не менше. Колимська вода є дуже холодною, майже льодяною.
Внаслідок частої заміни корпусів помп, при яких я фактично проходив мале купання в льодяній колимській воді, захворів запаленням суглобів рук та ніг. Всі суглоби розпухли, і я навіть не зміг відламати кусочка хліба. Ложка була такою важкою, і мені здавалося, що вона важить 10 кг. Видрапатися на нари було для мене цілою проблемою, і тому змушені були допомагати товариші. Я звернувся в медпункт, де всі мої суглоби змазали йодом і це було все лікування. Ще Слава Господу, що дали звільнення, аж на цілий тиждень. Мушу признатися, що це дуже докучлива хвороба.
Маючи цілий тиждень вільного, я мав змогу краще познайомитися з однотабірниками. Особливо цінним було моє знайомство з Сильвестром Петровичем Скоробогатим.
Сильвестр Петрович Скоробогатий родом із Львівщини, приблизно 1922 року нар., колишній в'язень Освенціма, про що свідчив витатуйований номер на руці, а тепер в'язень більшовицького берлагу, був засуджений на кару смерті, яку замінили на 25 років каторги. Після мого звільнення його таки перевели в каторжний табір. В УПА він був в чині Генерала. Про це я довідався з інших джерел, бо його скромність не дозволяла тим афішувати.
В 1994 році, будучи членом КУНу, я мав можливість в розмові з с. п. Петром Дужим впевнитися в правдивості тих даних. На той час с. п. Скоробогатий мешкав в м. Тернополі. На жаль, із певних причин, незалежних від мене, не вдалося зав'язати з ним контакт.
На час нашого знайомства с. п. Скоробогатий був бригадиром електриків і користувався авторитетом в начальства цеху, яке було вільнонаймане.
С. Скоробогатий був і для нас, в'язнів також авторитетною особою. Не дивлячись на табірні умови життя, був завжди чистий, акуратний, дисциплінований, як відносно себе, так і на роботі. Ерудований, вмів вести розмови на всі теми, пожартувати, посміятися і порадити у важкій ситуації. В його особі відчувалася сила волі.
С. Скоробогатий, поговоривши зі мною, пообіцяв влаштувати мене в бригаду електриків, свого слова він дотримав, і незабаром я став працювати електриком на високовольтних лініях, а згодом перейшов працювати в його бригаду зарядників акумуляторів для шахтарських ламп. Це був свого часу прогрес в порівнянні з 1947 роком, коли ми в шахтах користувалися каганцями.
Наша робота полягала в тому, що ми приймали розряджені акумулятори від шахтарів, які йшли з роботи та видавали заряджені акумулятори шахтарям, які виходили на роботу в шахту. Розряджені акумулятори ставили на зарядку. Ми також проводили ремонт шахтарських ламп, за що, іноді, лише від вільнонайманих, нам перепадало куриво чи кусень хліба, і то по їх добрій волі.
В 1950 році (мабуть) було оголошено заліки, тобто, за виконання завдання на 100 %, в'язень одержував залік день за день, а при виконанні на 121 %, день за три. Наш цех вважався підсобним і тому більше, як день за день не могло бути (як ставка). Я розміркував, що важчу половину терміну я переборов, а тепер треба думати, як перейти на відрядну ділянку праці, щоб при виконанні завдання на 121 % одержати день за три, тим самим швидше звільнитися з табору, та крім того, мати якусь спеціальність. Гімназія дала мені знання і більше нічого. Фах треба було собі самому здобувати і то такий, який по душі, інакше ніколи не будеш добрим спеціалістом.
Доброго фахівця всюди цінять, навіть, якщо він має «підмочену» автобіографію. Ця правда підтвердилася навіть тоді, коли я вийшов на волю, і табірне минуле було далеко позаду.
В нашому таборі був дуже багатий Інтернаціонал, особливо прибалтійських народів: литовці, латиші, естонці, і неприбалтійських, як поляки, білоруси, при тому найбільше українців, росіян, зрештою, годі всіх перечисляти, бо майже всі там були.
Іноді з прибалтійців ми жартували, що в них ще там на батьківщині залишилися москалі та манкурти. Ті жарти вони сприймали, додаючи, що також їхні дружини з дітьми. Сумні це були жарти, але доля правди була в них.
Із досвіду співжиття різних національностей в одному таборі при жорсткому режимі, вимальовуються притаманні риси характеру та їхня ментальність. На деяких прикладах нам необхідно було б вчитися, вибираючи все, що краще.
Якось зимою привезли етап корейців та в'єтнамців, мабуть 150 в'язнів. Їх годі було відрізнити, і нам здавалося, що всі вони однакові. Всіх їх поселили в один барак. Ті народи абсолютно нікого до себе із «чужаків» не підпускали. Не дай Бог, когось із них зачепити, зараз всі як сарана кидалися на захист. Це був азіятський замкнутий світ, хоча з погляду їхньої логіки, може, вони боялися поганого впливу московщини, тоді вони в тому мали повну рацію.
Іншим прикладом, більш раціональним, мабуть, повинен бути приклад поведінки представників прибалтійських народів як більш європейський, цивілізований та прийнятний для нас, українців. Характерною їхньою рисою є згуртованість, особливо поза межами виробництва. На роботі вони ведуть себе, як найкращі друзі, тим більше, коли можуть від тебе чогось навчитися. Після роботи вони спілкуються лише із своїми співвітчизниками. Їхня похвальна риса є згуртованість і ми їм в тому заздрили та старалися наслідувати, але на жаль, не завжди це нам вдавалося.
Це є мої власні думки, які зародилися на основі спостережень при побуті в таборі в екстремальній ситуації, тобто ув'язненні. Кожна людина має індивідуальні риси характеру, які не обов'язково повинні збігатися з цілою нацією. Але, як я вже попередньо зазначив, ті риси характеру особливо проявляються при загострених ситуаціях. Як говорить справедливо наше прислів'я, що лише в біді можна друзів пізнати.
Бригади мехцеху та електроцеху мешкали в одному бараці та працювали в одній робочій зоні, тому ми мали можливість краще познайомитися одні з одними. На мою долю випала можливість познайомитися з моїм однолітком Іваном Ярошуком, який працював токарем в бригаді мехцеху.
І. Ярощук, 1928 року народження, з Польщі на Холмщині (яка колись належала до України), за часів радянської окупації переселений разом з батьками спочатку до Одеси, а пізніше до Львова. Українець, засуджений по 54 статті на 8 років. Він був дуже добрим товаришем, з яким ми переписувалися після звільнення. Він не зміг прописатися у Львові і тому змушений був виїхати в Краматорськ. Він був першим моїм вчителем токарної справи, якою пізніше, після звільнення, я мав можливість заробляти собі на хліб насущний.
Наші майстерні електроцеху та мехцеху знаходилися недалеко в одній робочій зоні. В нічній зміні, поставивши шахтарські акумулятори на зарядку, я був на деякий час вільний. Тоді я йшов до Івана, в мехцех та просив його дати мені верстат, щоб трохи поточити. Іван ніколи не відмовляв мені в тому, витрачав свій робочий час, щоб мені пояснити, давав свої різці та інструмент.
Трохи підівчивши токарну справу, я попросив Івана замовити за мене слово в начальника мехцеху про моє переведення в мехцех. Іван постарався, і незабаром я вже працював токарем.
Я заздалегідь попередив С. Скоробогатого про свій намір, який дасть мені можливість заробити більше заліків, тим самим швидше звільнитися, і він мене зрозумів та похвалив.
На той час начальником мехцеху був Яків Васильович, або інакше між собою ми називали його Васільок (іноді Яша). Колишній довголітній в'язень, нервовий, дуже крикливий, але нікому не шкодив. Маючи хист до механіки, я швидко опанував токарну справу та став добрим токарем. Новачкам, як завжди, дають працювати на найгірших верстатах, так вчинили і зі мною. Мені дали верстат 1921 р. випуску, старий, розхлябаний. Різці треба було собі самому робити з напайок победіту з поламаних бурів. На перших порах було дуже важко, але потихеньку все владналося, а може призвичаївся.
Виточити задану деталь не було клопоту, але з чого її виточити — це була проблема. На запитання до начальника цеху про метал була одна відповідь: «іді по зонє і іщі, может, что найдьош». Ми більше витрачали часу на пошук матеріалу, ніж на його виготовлення. Іноді доводилося точити деталь з немірного матеріалу і тоді 80 % металу гонили в стружку, яка ржавіла на відходах, тобто, перетворюючись в гниль. Прокату катастрофічно бракувало.
Такі були радянські виробничі відносини, така була радянська передова техніка та технологія для золотовидобувної Магаданської області, і те саме творилося на спецавтомехбазі (72 км центральної траси де я працював після звільнення з табору).
В нашому мехцеху працював нормувальником Михайло Жарковський. Поважного віку, біля 60 років і тому ми всі звали його дядя Міша. Це був польський жид (не приховував національності) з Варшави, засуджений по політичній статті на 15 років. Про себе він ніколи не хотів нічого розповідати, був скромною, тихою та доброю людиною. Він нам допомагав, як міг, тобто підкручував норми так, щоб виходило 121 %, щоб одержати залік день за три. Це було для нас великою допомогою і тому ми всі ставилися до нього з пошаною, а тим більше, що він ні від кого не вимагав ніякої відплати.
Одного дня нічна зміна розповіла нам про трагічний випадок, який стався в робочій зоні. Чергового слюсаря з фабрики, який йшов на об'єкт щось лагодити, підізвав конвойний із-за огорожі, щоб дати йому прикурити. Він, нічого не підозрюючи, переступив через заборонену зону з метою дати конвоїрові прикурити, і в той час конвойний його застрелив. Всі були дуже схвильовані тим випадком та застерігали один одного, щоб не підступати до конвойних і не піддаватися на провокації.
В березні 1953 року до верстату, де я працював, підійшов бригадир Льоша та пошепки повідомив мене що помер Сталін. Це повідомлення викликало в мене бурну реакцію втіхи, і лише поштовх бригадира привів мене до тями, а бригадир втік. Через кілька днів мене викликав «кум» та став допитувати, що такого веселого мені розповідав бригадир в день смерті великого вождя та батька всіх народів. Довго і тяжко мені довелося переконувати «кума», що це аж ніяк не було пов'язане зі смертю «найдорожчого ката». 1 бригадир, і я, були жахливо налякані, тому що наші терміни закінчувалися, і нам могли їх продовжити.
З кінчиною Сталіна репресії не закінчилися, бо були ще інші опричники, співучасники злочинів, які були зацікавлені в продовженні тієї злочинної політики. Хвилями були деякі тимчасові полегшення, а пізніше знову поверталося все на свої місця. Починаючи ще від царської Росії і закінчуючи на горбачовській перебудові, шлях існування тієї держави був вистелений репресіями.
Підходив кінець місяця серпня, тобто вже був майже початок колимської зими. Вечором після приходу з роботи зайшов в барак посланець та сказав, що мене викликають в спецчастину.
Коли я ввійшов в спецчастину, якийсь НКВДист став перевіряти мої анкетні дані, після чого підсунув мені два папірці для підпису. В першому було повідомлення про закінчення терміну ув'язнення, а в другому, що я зобов'язуюсь нікому ніколи ні про що не розказувати, що я бачив та чув, тобто взагалі мовчати про табірне та тюремне життя. За будь-яке розголошення мене притягнуть до кримінальної відповідальності за ст., ст. (номер).
Той другий папірець був явним зашморгом для людини, щоб мати можливість в потрібний час притягнути її до судової відповідальності.
Із спецчастини я вискочив як ошпарений, на ходу став зривати номери з фуфайки, штанів та шапки. В бараку хлопці на перебій стали мене поздоровляти та бажати швидшого повернення додому. Але на жаль, дорога додому ще не стелилася, бо попереду ще був один термін — п'ять років позбавлення громадянських прав, а це, вважай, поселення.
На роботу я більше не виходив, але із зони я також не мав права вийти, тобто юридично був вільний, а практично ще був в'язнем.
При розписці завжди попереджали «ждіте документов», і таке чекання іноді тривало місяць. Той місяць чекання роком тягнувся. Днем в таборі майже нікого немає, а хто з нічної, той спить. По табору шугають наглядачі і не хочеться з ними зустрічатися, бо тоді пояснюй їм, хто ти такий. Найкраще лежати в бараку і не висовувати носа.
Йшов вже другий місяць, а моїх документів все ще не було. Я став сильно переживати, чи часом мені не «шиють» нового терміну, бо були і такі випадки. Навіть мої товариші були занепокоєні таким довгим моїм чеканням та двозначно натякали, що в тій системі бувають різні випадки і треба бути до всього готовим. В думках я згадував всі можливі «проколи», але так і не зміг прийти до якогось конкретного висновку.
В кінці другого місяця чекання мені повідомили, що прийшли документи, і на завтра рано треба бути готовим до виїзду.
На другий день зранку зібрали нас, таких, як я, чоловік десять та разом з супроводжуючим начальником спецчастини посадили на вантажівку та повезли до Усть-Омчага на оформлення.
В спецчастині Усть-Омчага ще раз скурпульозно перевірили наші анкетні дані, після чого стали видавати «вовчі білети».
«Вовчий білет» — такий собі шматлавий документ, ерзац паспорта, з яким ти не маєш права від'їхати більше, ніж на 50 км від свого місця проживання. Кожний місяць ти повинен прийти до свого дільничого «кума» на відмітку, де він в ньому розписується, а ти в його зошиті.
Після одержання «вовчого білету» мене направляють на поселення на 72 км центральної магаданської траси, тобто в селище Стекольний.
Переночувавши в Усть-Омчагу в знайомих товаришів, зранку виїзджаю до Стєкольного.
Якщо в Усть-Омчагу вже йшла повним ходом зима з 30 °C морозу, то тут ще лише почав падати сніг. Різниця у віддалі не так велика, приблизно 500 км, а в кліматі є. Відчувається вплив моря. Після приїзду я пішов до дільничого «кума» зареєструватися, після чого він послав мене до коменданта. Комендант призначив мене в гуртожиток, видав постіль та порадив негайно піти та нарвати сухої трави до матрацу, що я і зробив. Зробив добре, бо вже ранком все було покрите білою пеленою. Вранці, після дуже скромного сніданку, я пішов на спецавтомехбазу влаштовуватися на роботу. Влаштувався токарем (токарів дуже не вистарчало) і мені навіть на моє прохання, видали авансом гроші на прожиття. Мене признали як доброго токаря та стали давати точити досить складні деталі. І життя пішло своїм шляхом. Гуртожиток поповнювався, бо стали приїзджати з таборів колишні політв'язні різних національностей, але в більшості українці, і то «западнікі». В селищі незабаром зібралася досить велика наша діаспора. Але не завжди життя йде гладко, хтось тебе мусить провокувати. Нас почала чіпатися шантрапа, що це їхній колишній табір та бараки, і тому ми повинні платити їм за наше проживання. Ми з тим питанням звернулися до коменданта, але він усміхнувся та порадив нам з тим питанням звернутися до дільничого «кума». «Ви, бандери, воювали з нашою армією, а тут боїтеся якоїсь шантрапи. Вас тут тепер багато і ви можете їх притиснути. Робіть з ними що хочете, я не буду нічого бачити і чути», — відповів нам «кум».
Нам того і тільки треба було, а далі ми самі дамо з ними раду. Спочатку вони стали змагатися з нами, навіть підпалили наш барак, так що ми майже згоріли. Це вже була остання крапля. Ми створили такі умови, що до місяця їхнього духу на нашому поселенні не стало. І люди, і «кум» були нам за це дуже вдячні. Стало набагато спокійніше жити.
Щоб поїхати в Магадан щось купити з одягу, треба раніше було йти до «кума» та просити перепустки. А він все стогне та допитує нащо? пощо? так що іноді вже проходить бажання їхати. Тепер він як зустріне де, то вже сам пропонує дати перепустку.
В селищі був також великий завод по виготовленню скляного посуду, пляшок та ін. Сировину для нього возили зі згаслого вулкану (попіл), що знаходився 4 км від заводу. Я не міг собі уявити, що вулканічний попіл може бути такий біленький, як саме найкраще пшеничне борошно. Коли я одного разу в неділю пішов туди на прогулянку, мене пізніше цілу ніч боліли очі, я так не міг надивитися на ту красу природи.
Приблизно на сороковому кілометрі, трохи в бік від траси знаходився став, де били гейзери. Там навколо ставу завжди зеленіла трава, а зимою все було оповите парою. Також в цьому районі знаходилися дачі високопоставлених діячів. Під'їхати туди ближче, щоб подивитися, не було можливості, тому що туди нікого не підпускали.
В селище стали приїжджати дружини з дітьми політичних поселенців. Діти були вже майже дорослі. Кожний такий приїзд був сенсацією. Ми збігалися та розпитували, як там в нас на Україні. Але потішаючих відомостей не отримувати. Та чого можна було доброго чекати від окупантів. Сім'ї стали будувати хати, обробляти городи. Що можна було виростити на тій землі, коли вона при самій найгарячішій погоді більше не розтавала, як на 25 см. Але суть в працьовитості та господарності нашого народу. Руські говорили: «сматрі, только приєхалі і уже агароди гародят, зачем ім ето нужно». «А вот і нужно», не так, як вам, нічого не потрібно, бо ласі на чуже добро. Потихеньку і вони стали городи обробляти, навіть і біля хати паркани ставити. Було з чого, деревини повно, було б тільки бажання.
їдучи на селище Стєкольний, я надіявся на кращі побутові та виробничі умови, маючи на увазі близькість магаданського порту, який був джерелом постачання всієї Магаданської області, а може і Якутії, але розчарувався.
В селищі був лише один магазин, він же і універмаг. Основними продуктами, якими тут торгували, були макарони, хліб з перебоями, балик та червона ікра в дерев'яній 200 кг бочці, яка продавалася на вагу (досить дешево), горілки не було, не витримувала морозів, лише спирт на розлив. Були в селищі дві баби — «тьоті Моті», які робили брагу та торгували нею. Але одного разу хлопці одній тьоті Моті порубали бочки та вилили закваску, бо вже забагато підсипала махорки в брагу, щоб підвищити її міцність, від чого вони потруїлися.
Щоб купити щось з одягу та взуття, треба було їхати в Магадан, затративши цілий день.
Не кращим було і виробництво. Верстати зношені, прокат був, але ті сорти сталі не відповідали суворим кліматичним умовам. Виготовлені з них деталі ламалися навіть при не дуже сильному морозі. Гума на колесах тріскалася, і з неї летіла сажа.
Кожного року в квітні ДАІ проводило техогляд вантажівок. Вантажівка, яка пройшла техогляд, виїзджала через головні ворота, об'їжджала базу та заїжджала через задні ворота на базу. Тут її вже чекала бригада слюсарів, яка в темпі знімала з неї деталі та швидко комплектувала іншу вантажівку на техогляд. Але той номер пройшов раз, бо на наступний рік ДАІшники опломбували задні ворота. Мабуть, хтось таки доніс. Вантажівок на базі було 120, а гараж був малий, від сили вміщав лише 40 вантажівок. Хто приїхав з рейсу, той встиг поставити машину в гараж, хто пізніше залишав її на подвір'ї.
І ті водії мали проблему. Вони змушені були за дві години прийти швидше на роботу, щоб під парою розігріти машину. Вантажівки за ніч настільки промерзали, що двигун не мав сили прокрутити колеса.
Одного разу я посперечався з начальством і згарячу перевівся водієм. Як звичайно, новачкам дають гірші машини та посилають в гірші рейси. Так сталося зі мною. Мені дали лісовоз та послали возити ліс. Я проклинав все на світі. Тими лісовими дорогами важко було проїхати трактором, а не то лісовозом з довгим причепом. Вже мовчу про кількість поламаних ресор. Пізніше послали в далекі рейси, але і тут не було краще. Снігом так замітало дороги, що важко було відрізнити де є дорога, а де тайга.
Випадок виручив мене. Начальник цеху від'їжджав у відпустку на «материк» (так називали СРСР) і мені запропонували повернутися в цех майстром, на що я погодився.
В цеху були свої нюанси. Деякі робітники після авансу або зарплати запивали так, що по кілька днів (а то і тиждень) не виходили на роботу. При аварійних ситуаціях, а їх було багато, доводилося іноді самому «закочувати рукави», або за додаткову оплату просити інших робітників виконати цю роботу. В кінці місяця ті пияки, які прогулювали, приходили з претензіями та сварками за малу зарплату. Доводи про прогульні дні на них не діяли. В них було лише одне: «за что я жіть буду».
Звільнити таких робітників було неможливо: в першу чергу, нестача кадрів, а по-друге, було небезпечно, бо вони були на все здатні. Завжди крайнім в тих випадках був майстер, то була така біда, яка знаходилася між молотом та наковальнею.
Ті робітники не були добрими спеціалістами, переважно, це були паталахи, високої думки про себе. Добрі спеціалісти вели себе з розумінням.
Доброго ремісника від поганого дуже легко відрізнити, навіть не знаючи їх. Достатньо лише поглянути, який в них інструмент та як зберігається. Це вже дасть повну характеристику про ту людину.
В жовтні 1955 року отримую від батьків телеграму, в якій вони мене повідомляють, що мені повернено громадянські права. Незабаром після телеграми отримую від «кума» повідомлення з'явитися до нього в селище Палатка. Їду до нього і отримую довідку про повернення мені громадянських прав та перепустку на проїзд в Магадан для отримання паспорту та військового білету. Їду в Магадан та оформляю і отримую всі названі документи. Після закінчення всіх процедур разом із шофером директора (директор дав мені для цієї поїздки свою машину) зайшли відсвяткувати ту подію в ресторан. Там я вперше за 12 років побачив та покуштував яблуко. За гроші навіть в Магадані були яблука.
Чому так це все сталося, дасть нам пояснення наступна подія:
Вересень 1955 року. Аденауер (тодішній канцлер Західної Німеччини) приїхав до Москви та вмовив Хрущова звільнити всіх німців, а також всіх, хто проходив по німецькій справі.
Надруковано: «Известия» від 09.09.1955 р. Тому, як наслідок такого повороту політики, я одержав громадянські права та був звільнений від примусового поселення. Копія довідки прикладена у фотододатку.
Але, як кажуть в народі, це була «Фількіна грамота». При заповненні будь-якої анкети ти змушений писати: знята судимість, що вже давало пояснення, хто ти є. Далі напис на довідці — «відом на жительство не служит», це означає, що ти не маєш мешкати там, де ти хочеш або по «німецьки» — копен зі дупен на 101 кілометр від обласних міст, якщо ти їх знайдеш в Галичині, бо навіть не мали бажання прописувати.
При таких даних перед тобою автоматично замикалися всі двері при влаштуванні на роботу, навіть в якусь «шарагу», а тим більше при поступленні у ВУЗ, в чому я пізніше переконався. Навіть один паспорт, який виданий в Магадані, говорив про все.
Але все ж таки була одна велика користь, що ти мав змогу купити квиток та виїхати з тієї проклятої колимської землі та хоч трохи зустрітися з батьками та рідними.
Зразу виїхати до Львова я не зміг. Договір про добровільно-примусовий найм закінчувався в грудні 1957 року, а розірвати його передчасно викликало б фінансові витрати.