25 грудня 1957 року їду в магаданський аеропорт, 13 км центральної траси, і купую квиток на літак Магадан — Хабаровськ та 30 грудня в 10 годині ранку вилітаю. П'ять годин льоту з дозаправкою в Комсомольську на Амурі. В Комсомольську літак сідає десь за сто метрів від порту. Летить нас не більше десятка пасажирів. Треба щось поїсти. Льотчики показують нам в далечині якийсь барак, то ніби має бути порт. Прибігаємо (бо тисне мороз) в той барак, там є буфет, але в буфеті нічого немає, крім розведеного спирту, якісь кусочки оселедця та чорний хліб з маслом. Берем це та похапцем їмо, бо льотчики підганяють, треба летіти. Знову бігом до літака та вилітаємо.
Прилітаю в Хабаровськ і автобусом їду на залізничну станцію. Очам своїм не вірю, що цей обдертий, брудний, дерев'яний барак має бути залізничним вокзалом Далекосхідної Залізної Дороги, та ще такої вузлової станції, як Хабаровськ. Але так воно є. Втискаюся всередину. Барак вщент заповнений якимось обдертим, брудним народом. На підлогах розташувалися цілими сім'ями, бо місць не вистарчає. По вокзалу шугають підозрілі типи, подібні на злодіїв. Працюють дві каси, перед віконцями яких товпляться люди, черги немає, хто як може, продирається. Якась дівчина просить мене купити їй білет та дає гроші. Я віддаю їй постерегти свою валізку, а сам продираюся до каси. Вдається. Купив собі і їй білети. Від'їзд Хабаровськ-Москва о 21:00. Маю ще три години часу і йду оглянути місто, але нічого не бачу та і нема на що дивитися. Думки рояться про батьків та Львів, якнайшвидше виїхати звідси, покинути те все, якнайшвидше сісти у вагон. Я сам собі ще не вірю, що їду додому, голова «тріщить» від думок, не витримую і виходжу на перон. Поїзд вже чекає.
Я з радістю впав би на коліна та поцілував би ті рельси, які приведуть мене до дому, але того не роблю тому, що мій поступок оцінять як ненормальний. Сідаю у вагон, поїзд рушив. Змовив Молитву та попросив у Господа щасливої дороги.
В купе нас четверо. Я, жінка з чоловіком та маленькою дитиною, їдуть із Сахаліну додому. За Хабаровськом вони дістають пів літри і ми зустрічаємо новий 1958 рік.
Так проколисався я у вагоні дев'ять з половиною діб лише до Москви, а ще доба до Львова.
Приїхав до Москви о 2-ій годині ночі, приліг на лавці та глянув на стелю вокзалу, а вона хитається, зірвався, невже вокзал валиться, та ні, мене так за ту довгу дорогу заколисало.
Рано закомпостував білет на поїзд Москва-Чоп, надав батькам телеграму, а вечором далі продовжував свій шлях до Львова.
11 січня 1958 року, на третій день Різдва я вдома. Родичі на двірці мене не впізнали, мабуть, через мій москальский вигляд чи одяг. Тих радісних хвилин зустрічі не буду описувати, це ні до чого.
Дуже важко мені було окліматизуватися, різниця в часі дев'ять годин мала свій вплив на організм людини. Вдень хочеться спати, та нема можливості, а вночі не спиться. Якщо говорили, що на дворі великий мороз — десять ступенів, я посміхався та подумки згадував, а де ще сорок. Я відчував себе якимось незграбним, напівдиким. Але час своє робить, і я потихеньку пристосовувався до тутешніх умов життя, мені дуже хотілося працювати, бути між людьми, але я був у шестимісячній відпустці.
Два тижні ми мали спокій, поки сусіди совєти не донесли на нас у міліцію, що я мешкаю без прописки, і відтоді почалися в нас неприємності.
До нас став часто навідуватися дільничний міліціонер. Те, що я показав йому офіційне посвідчення відпускника (на основі якого мені видали авіаквитки на виїзд з Колими), нічого не помагало. Тоді я подав документи на прописку, в тому числі і довідку про зняття судимості в 4-те відділення міліції, яке тоді знаходилося по вулиці Лисенка. Там тягнуть — прийдіть завтра, прийдіть післязавтра, і так без кінця. В результаті одержав відмову в прописці тому, що я не працюю. Пишу заяви в різні інстанції. І мені приходять відповіді: «в прописці в місті Львові вам відмовлено», без всякої мотивації.
За те, що я мешкаю в рідного батька без прописки, його штрафують перший раз на 15 крб., другий на 20 крб., третій на 25 крб. Беруться за нас сильно. Де ще була така жорстока держава, яка оштрафувала б батька за сина. Виходить, що батько повинен був мене вигнати з дому.
Ніякій логіці це не відповідає, хіба комуністичній, це можна лише кваліфікувати, як скриту підлогу, лицемірство або шантаж.
Роз'їжджаю по містах і містечках Львівської області в пошуках роботи. Робота токарів дуже потрібна, приймають. Як доходить до оформлення у відділі кадрів, мені говорять: ваше місце вже зайняте. Як зайняте, дивуються начальники і стараються мене відстояти, але після відвідин відділу кадрів, виходять похнюплені та розводять руками, нічим не можемо допомогти.
Одного разу їду по стрийській дорозі. Перед Миколаївом торчить комин та стоять пару бараків. Мабуть, якесь виробництво, спробую тут влаштуватися, заходжу в контору, там сидить якийсь кабан, великий начальник. Питаю, чи потрібні робітники. Потрібні, що вмієте робити?
Все, що треба. Це його влаштовує, як лише дізнався, що я був суджений, сказав «тут в лісах ходять бандерівці (1958р.!), ви з ними зв'яжетесь і будете мені шкодити». Найбільш, чим можна було там нашкодити, так це перевернути тачку, підложити камінь під колесо.
Я не мав наміру вчитися, але під впливом моїх батьків та їхніх знайомих піддався агітації.
Мій німецький атестат з гімназії не був дійсний, треба було мати радянський. Те положення мотивували тим, що радянська освіта має вищий рівень знань, — яке це було брехливе та цинічне твердження, насправді все було навпаки.
Про те, що радянські дипломи за кордоном нічого не вартували, замовчували. Там знали, що у ВУЗах багато годин виділяли на вивчення брехливої історії КПРС та ще якоїсь марксистсько-ленінської філософії, лженауки, нікому непотрібної. І то вдовбували молоді в голову, що без знань тих предметів студент не може стати добрим спеціалістом. 1 той, хто це говорив, і молодь не вірили в те. Я поступив у десятий клас вечірньо — заочної школи робітничої молоді. Якщо порівняти мій такий довгий та тернистий відрив від науки з іншими учнями (в два-п'ять років), я все ж таки був одним із кращих в класі. Гімназія дала мені тверді знання.
Допомогти мені з пропискою старалися депутати Верховної Ради УРСР- академік, історик Іван Крип'якевич та герой Соціалістичної праці Володимир Гургаль, який вчився зі мною в одному класі. Вони написали на своїх іменних бланках заяви-прохання на ім'я начальника міліції м. Львова. Я скептично віднісся до тих заяв, але все одно їх подав і в черговий раз отримав відмову.
Весь народ знав, що депутати — це маріонетки, які мають право підносити руки лише «за», не більше. В політичних справах їхні голоси нічого не вартують. Це була омана для народу і світу, ніби влада належить народу. Фактично влада належала одній тоталітарній партії, яка створила той суворий поліцейський режим для панування над народом. Якщо це навпаки, то все одно суть не міняється.
Якщо логічно подумати, то не я був тим порушником паспортного режиму, а влада. Я намагався прописатися, а влада мені відмовляла, то хто властиво був тим порушником? Лише влада!
Почалися випускні екзамени, і для одержання атестату мені треба було здати останній екзамен.
До того, мене вже два рази саджали в КПЗ за порушення паспортного режиму, але, протримавши не більше доби з погрозами в майбутньому засудити на термін, відпускали. При тому вимагали дати розписку, що я виїду з міста. Але я категорично відмовлявся. На той раз, третій, мене знову заарештовують і знову підсовують таку розписку, в якій я протягом 48 годин зобов'язуюся покинути місто. Я з ними торгуюся і вимагаю 72 години (щоб здати екзамен), але вони не ідуть на поступки, я також.
Тоді слідчий (заводиться кримінальна справа) покликав з вулиці двох свідків і, прочитавши при нас всіх ту цидулку, пояснив, що вони своєю присутністю засвідчують моє ознайомлення з текстом. Після цієї процедури мене відпускають.
Ситуація стала дуже критичною. Минала вже 47 година назначеного терміну. Мій батько, махнувши на все рукою, без надії, як і я, пішов до голови облвиконкому С.В. Стефаника з моєю заявою. Це вже було після 18 години, робочий день закінчився.
Ще коли С. Стефаник не був головою облвиконкому, мій батько шив йому вбрання, а його дружина була продавцем в крамниці біля нашого дому, і мати не раз зимою запрошувала її на гарячий обід до нас додому.
Не дивлячись на пізний час, С. Стефаник прийняв батька. Приблизно через півгодини, яка була вічністю, батько вийшов з моєю заявою, на якій була написана резолюція:
«Тов. Кірілєнко! Пр. Пропісать!
Стефаник.»
(Кірілєнко — нач. 4-го відділу міліції м. Львова.)
На другий день раненько вже була міліція в домі. Я показав їм цю заяву з резолюцією з своїх рук. Вони хотіли її забрати, але я не дозволив. Я пішов разом з ними у відділок і здав її з паспортом секретарці Кірілєнка, офіційно зареєструвавши в журналі. Минуло ще мабуть півтора місяця, коли прийшло повідомлення з міліції прийти за паспортом. Я був прописаний!!!
Після прописки я влаштувався токарем на інструментальний завод. Допомогла мені в тому ситуація, що на заводі катастрофічно бракувало токарів і у зв'язку з виробничою необхідністю, мене зі скрипом прийняли. В ту справу втрутився сам головний інженер і настояв на свому.
За одне, я вимушений був стати на облік у військоматі.
Батьки тиснули, знайомі радили поступити в інститут. Я не мав ніякого бажання вчитися, був ситий по горло тими походами за пропискою, нерви були на викінченні.
Один випадок примусив мене призадуматися над своїм положенням та змінити свій погляд відносно навчання.
Одного дня майстер, такий собі рагуліна, який ледве міг розібратися в кресленнях, примусив нас вантажити скрині з продукцією. Хоча це не входило в наші обов'язки, але він командир, а не я. Так що, я ціле життя буду виконувати команди простаків? В мене є досить інтелекту мати справу з мудрішими, в крайньому випадку, самому бути начальником.
І я вирішив готуватися до вступних іспитів в інститут.
Надійшла пора вступних іспитів. Я подав документи в Політехнічний інститут. Ректором був Максимович. Набравши необхідну кількість балів, надіявся стати студентом. Але мрія моя не здійснилась. На прийомі Максимович дав мені зрозуміти, що такі, як я, не можуть мати вищої освіти і повинні спокутувати свою провину працею. Я вважаю, що це було брудне втручання спецчастини КДБ.
Восени проводиться набір студентів в Сільськогосподарський інститут. Беру довідку про здачу вступних іспитів та, разом з іншими документами, подаю туди на механічний факультет. Через якийсь час отримую відповідь з інституту: «Ви, міський мешканець, не підете працювати на село, тому нам немає сенсу приймати Вас в наш інститут».
Вони не могли знати, куди я піду працювати, а може й піду. Їхня справа була вчити і могли вони примусово направляти після отримання диплому, що і робили. Та у Львові був завод сільськогосподарських машин, я міг і там працювати. Але справа була в тому, щоб перекрити мені всі можливості для навчання.
Це все зачепило мене за «живе». Я вирішив спробувати в третій і останній раз, та знову почав готуватися до вступу вже на наступний рік. Пора вступних іспитів вже минула.
Перед подачею документів іду на співбесіду до декана фізичного факультету Університету пана М.Т. Сеньківа та викладаю йому все, хто я такий. Декан М. Сеньків гарантує мені, що при умові здачі вступних іспитів, я буду прийнятий.
Існувала ще така небезпека, що при втручанні КДБ, мене можуть спеціально «завалити» на іспитах. Нехтую цією небезпекою і здаю іспити. Нарешті мене прийняли і я став студентом-вечірником. УРА!!!
Почалася перша настановча сесія. Довідку з університету на звільнення від роботи не давали тому, що вона проходила у вечірні години. На роботі пішли мені на поступки тим, що посилали працювати лише в першу зміну.
Через кілька днів отримую повістку з райвійськомату з'явитися туди для проходження перепідготовки, яка також проводиться у вечірній час.
Приходжу у військомат зі всіма паперами і пояснюю їм своє становище та прошу відтермінувати перепідготовку на пізніший термін, але військовим матолкам годі щось доказати, є наказ і все.
Іду до комісара і це все йому також пояснюю. Не допомагає. Я розлютився і говорю йому прямо у вічі: «Я був вашим ворогом та воював проти вас у німецькій армії, навіщо ви тепер, як ворога, берете в свою армію».
Тут він заворушився і питає: «В какіх частях ви там билі?».
Я відповідаю: «В связі».
Тоді він викликав командира перепідготовки і говорить: «Опредєлітє єво в связь».
Я розвів руками, сплюнув та пішов геть, які могли бути більше розмови.
Так я маявся близько місяця. З роботи трохи на сесію в Університет, з Університету трохи на перепідготовку у військомат, після чого падав на ліжко трупом, інколи, не роздягаючись. Від біганини та нервів шкарпетки були мокрі, наче з води. В неділю, не встиг трохи відпочити, як вже знову понеділок і знову та важка карусель. Знайомі радили кинути Університет, бо не витримаю того навантаження та натягну ногами. Батьки також вже не були раді, що я вчуся, але я зціпив зуби, і при Божій допомозі, таки витримав та закінчив той найважчий факультет.
Моя тверда воля взяла верх і перемогла ту підлу радянщину.
Слава Україні!