Жалі та претензії поляків до українського народу з причин шістдесятирічної давності волинських подій, викликали в мене спомини про наше життя в останні роки Жечи Посполитої, тобто в останні роки польської окупації на теренах Галичини.
Десятки років минувшини в більшості стерли з пам'яті події, але деякі з них гостро врізалися в мою тодішню юнацьку свідомість. Хоч мої спогади вже були написані, але за хронологією подій я вирішив цей розділ розмістити першим.
1938–1939 роки були знаменні політичними загостреннями в країнах Європи. Це вплинуло також на відносини між українцями та поляками на теренах Галичини, як в селах так і в містечках, а особливо у Львові.
Нарвані еНДеки в своїх круглих студентських маймурках (шапочках), з перекинутими через руку пороховиками (так тоді називали літні плащі), маршируючи через центр міста, особливо через «корзо», так тоді називали вулицю Академічну (теперішній проспект Шевченка), викрикували:
Бій жида!
Бій русіна, кабана!
Кінцевим результатом еНДецького (Націонал-Демократична Партія Польщі, до якої переважно належала студентська молодь) демаршу було розбиття крамничних вітрин, які належали, або власниками яких були жиди або українці. В такому хаосі часто були порозбивані також і вітрини поляків. Вже пізніше магістрат зобов'язав власників крамниць — поляків вивішувати на вітринах орлів.
Але вже через декілька днів польське страхове агентство виплачувало компенсацію за розбиті вітрини. При тих всіх заворушеннях найбільше користали львівські батяри, які зуміли вдягнутися, випити та ще й закусити.
Москва і тут не могла пропустити такої нагоди, щоб не спровокувати кривавих подій, яскравим прикладом яких стало вбивство та похорони муляра Едварда Козака. КПЗУ, керована з Москви, члени якої з приходом «визволителів» були або розстріляні, або засуджені, викликала великі заворушення в місті.
Перевернуті трамваї, страйки та інші дії великих масштабів викликали оголошення поліційної години в місті. По задуму це мала б бути міні революція. Але один Львів не міг вирішити долі цілої Польщі. Крім цього «босячня» з цього скористалася.
Особливо польський уряд гальмував розвиток української кооперативної промисловості. «Маслосоюз», «Центросоюз», «Сільський Господар» своєю продукцією захоплювали ринки збуту та були конкурентноспроможні витіснити з ринку польські звйонзки. Таким яскравим прикладом було те, що «Звйонзек Млєчарскі» таємно закуповував у «Маслосоюзу» цеголки масла, перепаковував у свої обгортки та продавав як свій виріб. Про це не раз писала та малювала карикатури гумористична газета «Комар», яка виходила до 1939 р., тобто до приходу «визволителів».
Повстання Закарпатської України завдало сильного удару польській владі та її шовіністичним елементам. Ті елементи переходили на Закарпаття, щоб там вести диверсійну роботу проти української влади. Для них кордон був відкритий. Це був точний аналог роботи, яку робили НКВДисти з перевдяганням російських солдат у вишивані сорочки, які під маркою УПівців катували українських селян, щоб викликати ненависть населення до своїх повстанців. На превеликий жаль, в багатьох випадках цей метод спрацьовував.
Щоб уникнути непотрібних інцидентів та небачених жертв, з боку Закарпатської Січі передано попередження переходити кордон тільки по каналах організації.
Поляки не згадують про те, як допомагали Гітлерові нищити Закарпатську Україну, за що пізніше гірко заплатили, втративши свою державу. Прислів'я каже правду: «не копай ні під ким яму, бо сам в неї попадеш».
Щоб українцеві отримати роботу, необхідно було свою метрику з церкви занести до костелу, тобто зі своєї греко-католицької перейти на римо-католицьку віру. І то не тільки на державних посадах вимагали, але і деякі поляки, власники кам'яниць, приймали на тих умовах на роботу дозорців (замітайла). Власники кам'яниць — жиди, того не робили, приймали гоя без того. Фактично це була денаціоналізація або ополячення хоча б на тлі віри.
Та і тепер це проявляється. Коли поляк приїде до Львова, то швидше заговорить по російськи, ніж по українськи. Ми троє українців розмовляємо по своєму, а приступить москаль, переходимо на «загальноприйнятий». Те саме я бачив і в Америці, тільки там «загальнозрозумілим» є англійський. А хто ж нас примушує до того, як не ми самі себе. В першу чергу мусимо перебороти своє нутро та позбутися рабського духу.
1 вересня 1939 року розпочалася німецько-польська війна. Мій двоюрідний брат був мобілізований в польську армію. Зі Стрия виїхав поїзд, який на кожній станції забирав мобілізованих і віз до Львова на збірний пункт. Я попросив його взяти мене із собою, щоб доїхати до родичів. Доїхали ми лише до Скнилова, бо Львів бомбардували німецькі літаки. Летовище Скнилів було зоране бомбами. Польські літаки, брезентові двоплатовци поперекидувані, та з них висіло дрантя. Де-не-де валялися трупи летунів чи обслуги. Постоявши деякий час, поїзд рушив далі, але проїхавши декілька кілометрів, зупинився. Тепер вже було не до жартів. Німці взяли під прямий приціл наш поїзд і годі було вже чогось чекати. Треба було негайно драпати, поки ми ще були цілі. І тепер вперше я почув перші присмаки війни та прелюдію бойового хрещення у вигляді відірваного обцаса від мешта за допомогою дрібного уламка від бомби.
Виїхавши з двоюрідним братом ще раненько, я лиш в обід зміг прийти додому на вулицю Глибоку, де мешкали мої батьки. З приходом (другим) більшовицької орди, нас «визволили» з того помешкання разом зі всім хатнім майном і навіть одягом.
В перші дні війни, особливо коли ніч місячна, як правило, був наліт. Виють сирени, прожектори шукають в небі ворожих літаків, час від часу «відзиваються» зенітки, але це не спиняє німців сипати бомби на місто. Горять рафінерії Бачевського, люди у виварках носять додому спирт, грабують склади, навіть добираються до деяких крамниць. Поліції чомусь не видно.
Проте, поліцію було добре видно на Зелені свята, коли на могилах Січових Стрільців почали співати: «Не пора, не пора…». Тоді вони із всією силою, з палицями кидалися на безборонних людей і били, не дивлячись, чи то жінки, чи то діти. Навіть офіцери поліції, ідучи на конях, били плашмя шаблями людей. Тут вже не було ніякого гонору чи офіцерської честі.
Вже в перші дні війни матки та панянки стоважишеня «Єзусовего Мілосєрдзя» ходили по помешканнях та збирали нові та старі чисті полотна, білизну та постіль для поранених жовнірів, бо не було їх чим перев'язати. Мабуть все пропила або програла шляхта в карти. Чи не кожний другий офіцер мав борг у кравця чи шевця за одяг або за взуття.
Був такий випадок, коли жінка (мабуть польська шовіністка), не витримавши ганьби польської армії, викинулася з балкону зі словами «О Польско, Польско як сен броніш!». Устами тієї жінки був висловлений безмежний розпач та ганьба польській армії. Та чи була це дійсно польська армія, коли чи не одна її третина складалась з українців, і за що вони мали боротися та чим, коли на німецькі танки посилали уланів на конях з шаблями або моторизовану піхоту — жовнірів на велосипедах.
Бомбові нальоти відбувалися не тільки в місячні ночі, але також, коли місяць не світив. Тоді німці ставили «свічки», тобто випускали на парашутах світляні ракети і вправно робили своє «чорне діло».
Повітряну тривогу майже завжди оголошували заздалегідь. Мешканці кам'яниць сходили вниз до пивниць, ніби до бомбосховищ, якщо це можна так назвати. Пивниці не були обладнані під бомбосховища, бо війна «ніби» виникла раптово, хоча в повітрі вже давно «повіяв запах війни».
Одного разу стався такий інцидент. Було оголошено повітряну тривогу, і ми, всі мешканці кам'яниці зійшли вниз, але гулу літаків не було чути і тому ніхто не заходив у пивницю, а лише стояли в сінях та розмовляли між собою. І тут нараз до брами заходить якийсь шмаркач в мундирі, з карабіном та питається:
«гдзє ту сов русіні, я їх повистшелям»!
До нього підійшов наш сусід, українець і сказав: «я є українець» та схопивши його за карабін, тріпнув один раз так, що орльонтко відлетіло в кут. Він розладував карабін, взяв орльонтко за вшах (ковнір), викинув його на вулицю, а за ним викинув карабін та набої, не забувши дати орльонткові доброго копняка в дупу на дорогу.
На перший погляд цей інцидент нічого не значить, але багато про що говорить. Це було орльонтко, яке збиралося захищати Польщу від ворога, не від німця чи москаля, а від українців. Від свого власного розуму він того не робив, бо на жаль його в нього не було, а керувався чиєюсь настановою, мабуть старших. Мимоволі заходить думка, чи всі вони були такі.
Наприкінці розпаду Польщі, Львів, з населенням 380 тисяч збільшився майже до мільйона. Вся польська еліта драпала через Львів до Румунії. Боронили свої маєтки, а не державу. Тепер зверталися до нас «браця українци бронцє паньство». Тепер ми вже не були ні русинами, ні кабанами, а лише братами. Тобто як каже руський: «когда петух в ж… клюнет».
Годі обминути в своїх споминах і про те, коли німці вже були на підході до Львова, а поляки готувалися до оборони міста. Якби то не була війна, то виглядало б на анекдот.
На вулиці Льва Сапіги (теперішня С. Бандери), після розвилки трамвайної колії на вулицю Генерала Чупринки, викопали рів шириною 1,5 метра та глибиною 1 метр. Бруківку та землю викинули перед ровом. Перед тим валом наставили в кошиках бутлі з кислотою. Це мав бути оборонний вал перед німецькими танками. На запитання мого батька до поляка, який там працював, для чого ці бутлі, він відповідав, що в них є кислота, і якщо танк їх роздушить, то кислота попалить йому гусениці. Не дивлячись на те, танк міг легко об'їхати цей рівчак через тротуар.
Ще один із прикладів польського вояцтва. На боковій вежі костелу св. Ельжбети (тепер церква св. Ольги і Володимира), поляки обладнали спостережний пункт та поставили легку гармату для обстрілу німців, які вже знаходилися на підступах до Львова. Та німцям вистарчало два рази вистрілити, а за третім лише дрантя полетіло з того спостережного пункту. Тут поляки зняли галас, що німці стріляють по костелах. Та чи можна було використовувати святиню для військових дій. Зрештою, чого дивуватися, коли під час пацифікацій, на Волині, поляки з православних церков робили стайні для кавалерії. Є наше прислів'я: «сама свиня мішок дре і сама квичить».
Про відносини поляків до українців та про репресії польських каральних органів, як до 1939 року, так і за часів німецької окупації, досить чітко і детально описує п. Петро Дужий у своїй книжці: «Р. Шухевич політик, воїн, громадянин.» (Галицька видавнича спілка. Львів. 1998 р.)
З ганьбою закінчилося існування Жечи Посполитої Польщі, а разом із тим двадцятилітня окупація Західноукраїнських земель. На зміну прийшла чергова більшовицька окупація. Ще страшніша, жорстокіша та кривавіша окупація більшовиків (перша) за час свого буття (22 місяці) пролила набагато більше людської крові, ніж поляки за двадцять років.
Якщо Польща мала один із найстрашніших концентраційних таборів в Березі Картузькій, то більшовики мали таких тисячі, розташованих в жахливих кліматичних умовах, які допомагали в тортурах знищувати в'язнів.
«Визволителі», як вони себе називали, а точніше червона орда — чубарики увірвалися у Львів. Вже сам вигляд тієї армії наводив жах. В будьонівках на конях, де замість сідла подушка або брудна ряднина, одна нога в черевику, друга в галоші, монгольські морди, за спиною гвинтівка зі штиком. Дивляться по вікнах та кричать: «закривай вікно». Спочатку те все викликало посмішки, які в подальшому змінилися на спотворені жахом обличчя місцевого населення.
На початках, сприйняття нашого населення їх як братів, почало перетворюватися у відразу та страх до них.
На вулицях можна було побачити, як люди, обступивши червоноармійця, розпитували в нього про життя та побут в СРСР. У їхніх відповідях можна було довідатися, що все гаразд, всього досталь, навіть заводи виробляють помаранчі, цитрини, банани. Після таких розмов все ставало на свої місця.
Час йшов, а з ним і підколювання ставало все небезпечнішим. Невинний жарт часто розумівся ними, як ворожа пропаганда чи антирадянщина, за що не одна людина потерпіла чи заплатила за це своїм життям. І це все виявиться при зміні чергового окупанта, тенденцією якого є показати себе кращим за свого попередника, про що і буде описано в наступному розділі.