На початку на апелі нам зачитують наказ, що відтепер ми рахуємося курсантами 11 УФА лергангу (11 унтерфюрер анвертер лєргану), тобто є курсантами підстаршинського вишколу радіозв'язку.
Заняття проводять з нами німецькі підстаршини (мабуть, в цивілю вчителі) на німецькій мові.
Проводяться з нами лекції по фізиці, радіотехніці, методиці користування морзянкою, передаванні, прийманні, шифруванні та дешифруванні тексту. Це все проводиться в спеціально обладнаних кабінетах, де імітуються різні умови: тряска, коливання.
Але ті заняття довго не протрималися. Нас все частіше зривають з занять та використовують на інших роботах (демонтаж гаражного облаштування та інше), яке вантажимо на вантажні авта, що вивозять те причандалля в невідомому нам напрямку.
Частішають також бомбові нальоти, але під кожним корпусом є добре влаштовані залізобетонні бомбосховища, але все одно при падінні бомби все здригається та чути завивання, коли вона летить.
На даху кожного корпусу є майданчики, на яких стоять зенітки. Під час нальоту визначають групу по черзі, яка допомагає зенітникам, як обслуга.
То були дуже неприємні хвилини. Якщо на землі ти маєш можливість десь заховатися, то там ніякої. З даху було видно весь жах бомбових ударів і здавалося, що ти знаходишся всередині пекла.
При даній ситуації між нами в розмовах висловлювалися передбачення, що ми тут довго не затримаємося. Незабаром так і сталося. Ми всі виїзджаємо до Праги, де, пробувши один день, їдемо 30 км на північ від Праги до міста Мельник.
Невелике чеське місто Мельник розташоване над рікою Лабою (Ельба), яка ділить його на дві частини. Східна частина міста в більшості гориста та старовинна, західна полога з піщаним грунтом. Дві частини міста з'єднує досить довгий міст. Ріка Лаба тут є ще суднохідною. В східній частині міста є висока гора, на якій розташований старовинний замок з вежею. Цей замок, мабуть, побудований в XVII–XVIII ст. На вежі того замку німці влаштували спостережний пункт.
За всіма даними, до війни, а може і до нашого прибуття, тут був чеський національний музей.
Після прибуття нас тут поселили. В замку, як в музеї, було на що подивитися та незручно було мешкати. Не було ліжок, не було де прилягти.
На стінах висіла старовинна зброя, якісь портрети та інші старовинні речі. На балюстрадах висіло дуже багато оленячих та ще інших рогів тварин, і під кожними були таблички, коли і де їх впольовано. Роги нам дуже знадобилося, бо на них ми собі порозвішували зброю, «баняки» (шоломи) та інше вояцьке причандалля. Хоча офіцери не дозволяли нам цього робити, але вдавали, що того не бачать. Полягали спати, хто на ліжку під бальдахімом, хто на фотелі, а хто на столі.
Біля замку була прибудівка, де знаходився ресторан. Шпіс видавав нам талони і ми там харчувалися, їжа була смачною, але як завжди, для вояка було мало. Сидячи за столиками, накритими скатертинами, ми почувалися гідно, не дивлячись на те, що чехи від злості скрипіли зубами, але вдіяти нічого не могли.
Одного разу нас з товаришем на подвір'ї замку зустрів німецький офіцер та звернув нам увагу на те, що ми до міста ідемо в старих блюзах. Не слухаючи пояснень, завів нас в комірку та наказав видати нові блюзи, на ковнірах яких були нашивки еСеС.
Так ми позбулися своїх відзнак приналежності до дивізії «Галичина». Заступитися за нас було нікому, бо всі офіцери були німці.
Зміна нашивок з лева на еСеС була для нас дуже невигідною, особливо, коли виходили до міста, тоді треба було бути більш обережним. Чехи до левів ставилися непогано, чого до еСеС годі сказати. Здогадалися, якими мотивами керувався німецький офіцер, який наказав нам змінити блюзи, фактичною метою його вчинку було змінити нашивки.
На вулицях міста до нас іноді приставали чехи (підвипивші герої) з пропозиціями переходити на їхню сторону, тільки не знати, на яку? (більшовицьку, може?). Але жоден з нас не піддався на їхні провокації, а навпаки, пояснював, хто такі більшовики, але нам не вірили, що таке може існувати. В тому вони самі пізніше переконалися.
Незабаром нас, 120 вояків (вишкіл), передислокували в іншу частину міста, та розташували в якійсь колишній школі. Крім нашого вишколу, в місті було багато інших німецьких частин, в тому числі, вермахту. Можна сказати, що місто в той час було перенасичене військом.
Умови перебування тут були більш сприятливими. Їжу регулярно привозила польова кухня, а іншими побутовими послугами ми користувалися через чеські заклади. Наш командир, німець, унтерштурмфюрер, кожного разу нас попереджував бути обережними і поодинці не ходити. Ми завжди були в бойовій готовності.
Ми займалися різними військовими справами: патрулюванням по місту, несенням варти на різних об'єктах, і не тільки військових. Нас також часто приєднували до німців в акціях проти «червоних партизан», які активізувалися з наближенням фронту. Під впливом комуністичної пропаганди чехи ставали «моцаками».
Одна із таких акцій мені добре запам'яталася, бо відбувалася на самий латинський Великдень. Нас на вантажних автомобілях вивезли в район для прочісування терену від партизан. Більше доби ми знаходилися без сну та їжі, чомусь польова кухня не спрацювала.
Після зняття з позицій ми були дуже змучені та голодні, і нам до приходу транспорту дали вільне. Чехи в той час ситно святкували своє свято.
Під одним тином біля хати була лавка і ми посідали собі та позакурювали. З тої хати вийшли два чехи та гостинно нас запросили до хати. Спокуса була велика, і ми зайшли. В хаті стіл був заставлений всякою їжею та випивкою, Склавши зброю в кут кімнати, накинулися на їжу. Але коли ми запримітили що чехи ховають нашу зброю від нас, моментально щезла наша втома і голод. Ми зірвалися і примусили чехів відступити. Не подякувавши за гостину, вийшли з хати.
Коли ми вже всі були на подвір'ї, чехи стали нас просити, щоб ми нічого не говорили про цей випадок своїм командирам. Ми, порадившись між собою, дали на це згоду, але попередили їх, щоб вони більше не пхалися до війська. Ми були свідомі того, що за нашу поведінку нас можуть німці також покарати (влізли до ворога в хату).
Незрозумілим для мене залишився вчинок чехів. На що вони розраховували? Якщо б ми не прийшли на збори, нас негайно стали б шукати і перевернули б ціле село. У випадку нашої загибелі, це село стало б другими чеськими Лідіцами. Кожному було зрозумілим, що закінчується війна, але сила німецького війська для такого села була колосальною, тим більше, що Прага була дуже близенько, і в тому районі була велика концентрація німецьких військ. Я пояснюю собі це тим, що дії чехів були необдумані і, під впливом алкоголю, могли мати трагічні наслідки.
Приблизно через місяць чехи були звільнені «армією освободітєлькою» і тоді могли потішитися новою окупацією. Якщо німці до деякої міри поводилися з чехами толерантно, то совєти не панькалися, і явно грабували все, що можна було грабувати. Весь цей бандитизм я бачив на свої власні очі, ідучи дорогами Чехії вже після закінчення війни. А що творилося під час війни, то вже можуть розказати самі чехи.
Якщо було б все так добре, то не було б празької весни 1958 року, це майже те саме, що і на Мадярщині, де совєтські танки місили людей.
Настала перша декада травня 1945 року, а з нею наближався кінець війни. Артилерійська канонада ставала все гучнішою. Безперервний гул пролітаючих літаків. Рух військ жахливий: одні йдуть на схід, інші на захід, повна плутанина, а ще до того сонце нестерпно жарить. Отримуємо наказ готовності та маршовий пайок і в повному бойовому риштунку відправляємось на фронт.
Маршируємо ми майже цілий день з кількахвилинними зупинками на відпочинок. Сонце жарить, пилюка, бо йдемо польовими дорогами. Каву, яку зранку зафасували, давно вже випили, а більше немає де напитися води. Кожна дрібничка з кожним кроком набирає все більшої ваги, і тому все, що можна, викидаємо по дорозі. З кожним десятком метрів все гучніше чути фронтову стрілянину. Над головами часто пролітають винищувачі, які щедро поливають нас з бортової зброї. З початку ми розбігалися та ховалися (не було де ховатися, лише лягали), а далі набридло, перестали звертати на це увагу.
Під вечір заходимо в село Лібох та розташовуємося в якійсь великій стодолі. Напилися з криниці свіженької холодної водички та трошки обмочили лице, а далі треба було б перекусити, але на це вже часу не вистарчало, бо командир оголосив збір, і всі на вихід.
Нашим завданням є стати в шеренгу напоготові зі зброєю і нікого не пропускати позад себе. Перед нами велике скупчення німецького війська різних частин, навіть є вояки з люфтваффе. Страшний безлад, де-не-де доходить до потасовки. В декого не витримують нерви і стріляють. Офіцери сваряться між собою, навіть хапають один одного за груди. Ми в тій колотнечі вже нічого не вартуємо. Ми в тій масі війська розчинилися, як крапля чорнила в склянці води, це все виглядає як повне вар'яцтво.
Я подумав, щоб то не було, але стріляти у вояка, який носить такий самий мундир, як я, буде дуже аморальним вчинком з моєї сторони. Я не НКВДист, який йшов позаду солдат та при найменшій підозрі стріляв своїм в спину. До кінця війни залишалося кілька годин, а може вже він і був, тому та затія є безглуздою. Треба негайно щось робити, негайно знаходити вихід із цієї прикрої ситуації, щоб не вскочити в ще гіршу або взагалі тут загинути.
Порозумілися ще з одним побратимом, що залишатися тут більше немає ніякого сенсу, треба втікати. Зі зброєю ідемо в бік до сусіднього саду, а там через поля хмелю, в яких заплутуємося, падаємо, встаємо і біжимо, не знати куди. В той час світловими ракетами освітили покинутий нами терен, та починають гатити по ньому артилерією. Горить земля під ногами, може це були вже і «катюші», важко сказати. Ми загубилися, кличемо один одного, але через гул, стрілянину та вибухи не змогли почути себе. На місці нема чого бути, треба іти далі вперед, куди Господь приведе.
Почало світати, коли я вийшов на якусь дорогу вже в селі. На дорозі стоять три німецьких танки та кілька вантажних машин, в яких сидять німецькі вояки. Підходжу до них та питаюся куди їдуть. Їдемо пробиватися на захід, влізай, буде нас більше. Вліз за борт, і через якусь мить поїхали, танки спереду. Кожний раз зупиняємося, і німецькі офіцери щось над картами медитують, після чого їдемо далі.
Цілою кавалькадою заїжджаємо в глибину лібохського соснового лісу. Тут багато офіцерів ведуть між собою дебати, але по їхніх фізіономіях орієнтуюся, що з цього борошна хліба не буде. Ночуємо в лісі.
Вже 11 травня, а залишки танкової дивізії ген. фон Шернера, в якій я тепер знаходжуся, а точніше, до якої я приєднався, старалися пробитися на захід, але не вдалося. Ситуація стає безвихідною. В ліс ніхто не наступає, тобто поки що повна тиша.
В лісі розпалені маленькі ватри, при яких сидять офіцери, вояки варять каву, розігрівають консерви, тощо, навіть випивають. Всі тут рівні.
Підсідаю і я до однієї такої групи біля вогню. Розмова ніяк не клеїться. Згадують своїх рідних і ні слова про війну чи Гітлера. Ніхто ні про що не шкодує, ніхто не нарікає. Офіцери не зривають своїх погон, відзнак і нагород. Всі ніби присіли відпочити.
Біля того вогнища, яке вже майже догасає, сидить сивий, старших років підполковник вермахту та ще декілька вояків, німців. Мені мовчки налили та подали горнятко теплої кави та наперсток коньяку, я подякував та випив. Це було подібно на прощальний ритуал, ніби поминки. Дуже важко було на серці і не від того, що закінчилася війна або що треба з німцями розстатися, а від цієї трагічної ситуації, яка швидше за все нагадувала похорон.
Після короткої мовчанки підполковник звернувся до мене з запитаннями, хто я такий, звідки родом та ще з іншими запитаннями особистого характеру.
Вислухавши уважно мої відповіді, він звернувся до мене. Точно його слів я вже не пам'ятаю, але їх суть вкарбувалася в пам'ять:
«Сину, гра закінчилася і тобі нема вже чого тут чекати та ділити з нами нашої долі. Знаючи слов'янську мову, тобі необхідно скинути свою уніформу і пробитися через оточення в тому напрямі, (показав рукою), та вийти на чехів, але в ніякому випадку не попадайся руським і не вір їм, чого б вони тобі не обіцяли».
Після його слів я встав, віддав йому честь, на що він махнув рукою, та пішов в тому напрямі в гущавину лісу. Відійшовши подалі в ліс, я спакував все, що влізло в планшет: фотографії, листи та пістолет, і закопав в ямі під сосною. Викинув також і свою військову куртку та залишився в одній сорочці, яка трохи була подібна на цивільну. Трохи перепочивши, я пішов далі в тому напрямі.
Вже почало темніти, як я вийшов на край лісу, де починався якийсь хутірець з декількох хатин. Розглянувши уважно що в хутірці немає ніякого війська, я підійшов до крайньої хатини.
На подвір'ї тої хатини була старша жінка та щось робила по господарству. Я зайшов на подвір'я та, привітавшись, попросився переночувати. Вона згодилася.
Жінка швидко завела мене в стодолу та пішла. Через декілька хвилин вона принесла мені коц, подущинку та ще якусь ряднину, а ще через декілька хвилин принесла горнятко молока та пайду хліба. Я, поївши, гарненько подякував. Відходячи, жінка сказала, що мене замкне в стодолі, і щоб я без неї не виходив на двір. Я зрозумів, що вона здогадалася, хто я такий. Я ліг в стодолі спати та твердо заснув.
Ще було дуже рано, як до стодоли вбігла та сама жінка, несучи під пахою якісь старі штани та вузлик з їжею. Показуючи на двір, вона мені сказала, що в хутір прийшли руські, і мені необхідно втікати, найкраще через городи, бо їх там ще немає. Я переодягнувся, подякував за все та городами, полями вийшов на якусь дорогу.
Так я йшов цією дорогою від села до села. На дорозі таких, як я, було повно, навіть цілими сім'ями поверталися з Німеччини з робіт, тобто як тепер їх називають «остарбайтери», які вже не мали терпіння дочекатися, поки запрацює транспорт, а також колишні військовополонені. Всіх їх пізніше судило «ОСО» на невизначений термін та вивозили в «ГУЛаги», в далекі сибірські та колимські табори, де тримали без терміну.
По дорогах швендяли вантажні авто з п'яною солдатнею. Нас часто зупиняли патрулі та допитували хто ми такі, звідки та куди ідемо. Спочатку вони проклинали німців, а пізніше, обматюкавши нас, відпускали зі словами: «на родінє с вамі разбєрутся».
По дорозі, як треба було попросити їсти чи води напитися, я користувався польською мовою, бо українську від російської чехи майже не відрізняли.
За цей лише десяток днів, які минули від часу визволення чехів, вони круто змінили своє ставлення до «совєтських освободітєлєй». Та і як могло бути інакше після того, що я побачив на свої власні очі, і то лише маленьку частку того, що діялося в Чехії.
Ідучи дорогами Чехії, я побачив, як проходило «визволення». Грабіж та насильство були атрибутами совєтської армії.
Деякі дороги Чехії були висаджені фруктовими деревами — вишнями, черешнями, яблунями та іншими. До них під'їздили військові авта і солдати, не злізаючи, ламали цілі гілки. Після їх від'їзду дерево залишалося голе, наче після урагану. Чехи сумно дивилися на це та хитали головами, боялися звернути увагу, бо були випадки, коли п'яні солдати реагували на те стріляниною.
Танки, авта від болота витирали дорогими жіночими хустинами та іншим одягом. Явно, що це були награбовані, а не куплені чи подаровані речі.
П'яні танкісти, водії, не справившись з керуванням, ламали огорожі, стовпи, і навіть сільські хати.
Минуло багато днів, як я тинявся дорогами Чехії, іноді плутаючись через невірну інформацію.
Одного дня, в неділю, пополудні я прийшов до села Рогожец. Голодний та змучений, на краю села я приліг під цвинтарною огорожею відпочити та незчувся як заснув. Скільки спав, не знаю, але коли мене розбудили, вже смеркалося.
Біля мене стояв чех, років п'ятдесят, з дружиною. Перші його слова були, що я дуже сильно сплю, а далі стали мене розпитувати, хто я такий, куди і звідки іду. В мене були одні пояснення: вертаюся з Німеччини з роботи та хочу дістатися додому.
Після моєї брехливої розповіді, в яку вони не повірили, як я пізніше зрозумів, запропонували мені попрацювати в них на господарстві, бо їх наймити пішли в партизани допомагати руським. Це було так сказано, що я зразу їх зрозумів, як і вони мене.
Я погодився на їхню пропозицію, і ми всі разом пішли до їхньої хати. Я з його цілою сім'єю вечеряв за одним столом. Вони дискретно подивляли як я їв, мабуть не вірили, що можна бути таким голодним. Це вперше за кілька тижнів я їв по-людськи добру їжу.
Я був дуже радий, що якийсь час буду мати дах над головою, не буду волочитися по дорогах та жебракувати. А там далі якось буде, Господь допоможе.
Я став сільським наймитом в господаря Йозефа Возяба в селі Рогожец, Чаславського повіту, Чехословакія.
Господарство було велике: 86 гектарів землі, дві пари коней, шість корів та з десяток свиней. За нашими галицькими оцінками, це був багач, а по східному — кулак. Комуністична ідіотична назва: людину називати кулаком або хліб кірпічом, таких прикладів можна було б назвати багато, якими і до нині інколи користуються наші люди, але тій темі не тут місце.
Сім'я Возябів це — господарчого дружина, донька 14 років та синок 8 років, є ще батько господаря віком близько 80 років, якого я називав старим грибом. Крім мене є ще прислуга, яка ходить біля корів та свиней. Всі ми їли за одним столом, наче одна сім'я.
Ранком всі снідаємо, господиня дає кожному вузлик з їжею в поле. Господар з дружиною їдуть одною фірою в поле, а я зі старим грибом другою на інше поле. Спочатку старий гриб «давав мені перцю», але пізніше з'ясувалося, чому саме.
В період першої світової війни старий гриб воював в Росії, і колись там москалі забрали в нього годинник та чоботи. З тих часів він органічно ненавидів москалів. Коли пізніше я йому пояснив, що я не москаль та нічого спільного з ними не маю, його відношення до мене зовсім змінилося.
Часто вечорами після вечері за столом вони розпитували про радянську систему, особливо їх цікавило радянське сільське господарство. Я старався уникати тієї теми, не знаючи їхнього відношення до цієї теми. Але «розкусивши» їх, я став їм говорити правду про колгоспи. Моїм розповідям вони не давали віри, що така система може існувати. Не вірили моїм розповідям, як працювали в колгоспах, про мільйони людей, які вмирали голодною смертю, та про інше. Але це все сприймалося, як брехливі наклепи, фантазія та ворожа пропаганда. Вночі я переживав за ті розмови, що зі мною буде, як вони донесуть на мене, або хтось інший підслухає. На щастя, такого не сталося.
З часом я відчув, що господар з деяких інших джерел отримує інформацію, яка підтверджує мої слова. Вони стали більш довірливо сприймати мої розповіді.
Найбільш болючим місцем для них було те, що при організації колгоспів їм доведеться віддати весь свій господарський реманент. При таких розмовах старий гриб «закипав». Пізніше я вже відмовлявся вести розмови на цю тему, боячись бути причиною його серцевого нападу, про що я сказав йому у вічі, що такі розмови є шкідливі для здоров'я.
Діти господаря мене полюбили, особливо доня старалася у вільний від роботи час бути біля мене, дуже хотіла щоб я вчив її української мови, їхні батько та мати те заперечували, і ніякого незадоволення від них я не почув. Я дуже старався вести себе коректно, не даючи ніяких приводів, тобто тримати віддаль.
Час ішов, а з ним і міцніла радянська (чеська) влада на селі. Одного дня господар в розмові зі мною сказав, що влада села зацікавилися такими, як я, тобто в тому числі і мною, та попросив мене не дуже афішуватися в селі. Він пояснив це завистю сільської голоти. Крім того, він виявив готовність, у випадку потреби, переховати мене деякий час, поки не пройде та «гарячка» і не заспокоїться.
Така розмова повторилася ще раз пізно вечором за столом в присутності цілої сім'ї, і всі схвально віднеслися до пропозиції господаря, що я повинен на деякий час зникнути з поля зору, а там далі все і влаштується. Але я мав іншу точку зору на те все.
Такі розмови повторювалися ще неодноразово, тільки тепер господарі переконували мене моїми ж розповідями про радянську дійсність. Я здогадувався про плани господарів на майбутнє відносно мене та своєї дочки Еви, а також майбутнього їхнього господарства. Але був свідомий того, що вже як когось візьмуть під «колпак», то марна справа що відпустять.
Але як я вже згадував, в мене була своя точка зору. Мені, хлопцеві з міста, не всміхалося бути сільським наймитом. Не знати, скільки, та як довго мені довелося б переховуватись, при тім порядна та чесна сім'я могла мати через мене великі неприємності. При тім їхня дочка Ева ще дитина, тому могла пізніше змінити своє вподобання. Та останнім найважливішим аргументом було повернення до своїх батьків. Не згадую про Україну, бо вона стала поневоленою більшовицькими окупантами, окрім цього, була велика туга за Львовом.
Зваживши всі за і проти, я таки вирішив виїхати, про що сповістив господарів. Господиня розплакалася, з нею і прислуга, ба навіть старий гриб розчулився.
Зранку вся сім'я випроваджувала мене, як рідного сина. Надавали мені деякий одяг, білизну, гроші та клунок з їжею на дорогу. Навіть Ева подарувала мені свою фотографію, яку я зберігаю по сьогоднішній день. Прощання з господарями було для нас всіх дуже болісним. Взагалі прощання є дуже неприємною справою, особливо коли є добрі стосунки між людьми.
Я пішов на залізничну станцію та став чекати будь-якого поїзда, лишень би швидше покинути те місце.
Такий поїзд підійшов та зупинився на хвилину. Це був товарний поїзд, на платформах якого їхало багато чоловіків, жінок та навіть дітей. Я вскочив на платформу, не питаючись, куди поїзд їде.
Приїхав той поїзд в чеське місто Пардубіце, де був розташований фільтраційний табір для всіх тих, хто повертався з Німеччини на «родіну».