А що вже були ми втішені тим, коли й такі „найпорядніші” люди, як посольства союзників перебігли до нас, то цього й сказати не можна. От коли, справді, була в нас дійсна, справжня, законна державність: у нас були посли світових, великих, могутніх, европейських держав!
Правда, ці представники світових убийць і грабіжників, представники „товарних джентельменів” були у нас тільки через те, що большевики вишпурнули їх од себе.
Але ми вже й тим одним, що вони були на нашій теріторії, були задоволені. Ми забули, що ці джентельмени ще недавно називали нас „скаженими божевільними” за наш рух, забули, що ці грабіжники підтримували проти нас Тимчасове Правительство, забули, що вони нищили мілліони наших кращих людей на фронтах, що нищили наш край, все забули ми в ім'я „нашої державности”. І люб'язно вигинаючись перед ними, заглядали їм в очі й жагуче чекали, коли вони нам повісять на шию ошийник і поведуть на ланцюжку за собою, як своїх… „союзників”, як „признану українську державу”. Це було б завершенням і тріумфом української ідеї!
Світові убийці не одпихали нас катеґорично й рішуче. Поперше, - вони все ж таки, як-ні-як, були на нашій теріторії, в нашій, хоч і „скаженій” державі. Отже треба було бути ввічливими. Подруге ж, - вони сподівалися, що ми будемо служити їм замісць скинених старого деспота монархізма й його нещасливого спадкоємця Тимчасового Правительства, се-б-то, що ми їм дамо гарматного м'яса, яким би вони на східному фронті могли годувати свого ненажерливого бога імперіалізму.
Через те вони любенько до нас посміхались, гладили нас по голівці й говорили приємні, склизькі компліменти. От молодці українці! От яка хороша, здорова, розумна нація. Не то що ті дикуни, варвари руські, які тільки можуть жити або під батогом деспотизму або в анархії, в хаосі. І який порядок на Україні, як все по людськи ведеться, зовсім ніби в Европі, закони поважаються, великий, священий інстітут власности шанується, всі „культурні”, „демократичні” установи оберігаються. От молодці українці. А коли б ще хоч трошки підправили свою армію та послали її на тих проклятих німців, яка прекрасна, знаменита нація була б.
Ми од компліментів мліли. Але…послати армію на проклятих німців все ж таки не могли. Перш усього ми її не мали. А коли б і мали, то все ж таки, навіть за французські компліменти, не послали б її в побоїще.
Але, щоб не викликати невдоволення „джентельменів” та не загубити їхньої „пошани” до нас, ми удавали, що маємо чудесну, сильну, далеко краще, ніж у руських, дісціпліновану армію. Але… джентельмени повинні самі зрозуміти, що тепер такий час, що не можна попхнути в бій війська.
Так, так, джентельмени це розуміли. Вони вже на це й не сподівались. Але, може, можна було хоч тримати фронт? Держати кулак проти німця? Щоб він також мусів тримати на цьому фронті свої війська. От коли б українці були такі молодці, союзники, великі европейські держави напевне визнали б українську державу й навіть прислали б на Україну своїх справжніх послів.
Нам аж дух забивало від такої перспектіви: мати послів великих, европейських держав у себе, посилати своїх туди послів, бути „рівними серед рівних”.
Правда, деяким з нас і тоді вже здавалось, що не таким шляхом треба добиватися признання нашої держави, не ласкою брехливих, лицемірних джентельменів, а силою, ласкою, довіррям свого народу. Цим деяким і тоді вже було помітно, що таким залицянням і підлабузнюванням до европейського імперіалізму ми губимо довірря свого народу, губимо свою єдину реальну силу. Але таких скептиків зацитькували зараз же „нашою державностю”, їх називали „недержавними людьми”, „наївними політиками” й вони мусіли ховати свій скептицизм в ім'я „нашої державности”, в ім'я єдности національного фронту.
Те, що в початках було для нас корисне, необхідне („єдиний фронт”), тепер у силу діалектичного закону ставало своєю протилежностю.