Одночасно з мировими переговорами в Берестю провадилась далі війна на Україні. І провадилась не на користь Центральної Ради.
Як сказано, це була війна впливом. Ні большевики, ні ми не мали реґулярного, дісціплінованого війська, яким можна було розпоряжатися по волі керуючого центра, не зважаючи на те, що й як собі там думало й почувало те військо.
Наш вплив був меньчий. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш менш дісціпліновані частини й висилати їх проти большевиків. Большевики, правда, теж не мали великих дісціплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси салдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік; що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська голота явно була большевицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.
І, розуміється, при таких умовах ми не могли мати перемоги. Місто за містом, ґубернія за ґубернією стали переходити до рук большевиків. Спочатку Харківщина, потім Катеринославщина, далі й серце України - Полтавщина.
Ми робили надлюдські усилля, щоб спинити цю „навалу”, як ми називали, щоб прихилити на свій бік інертні до нас наші ж салдатські маси. Але вони навіть у самому Київі не виявляли ніякого бажання битись проти большевиків, братались з ними, переходили до них. Український Уряд не міг покластися ні на одну з тих частин, що стояли в Київі, й навіть для власної охорони не мав вірної частини. Часто бувало, що при Ґенеральному Секретаріаті, при будинкові, де засідало Правительство, на караулі стояли частини з большевицьким настроєм. Коли б вони мали більше ініціативи, то любого вечора могли б арештувати весь Уряд, вивести його в поле й розстріляти.
Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтеліґентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли. Це, дійсно, були герої, самовіддані, одважні й послідовні до найбільшого кінця - до смерти. І не можна без великого болю й сорому згадати, як ми цвіт нашої нації, найкращий елемент її посилали на смерть в ім'я боротьби за чужу нам державність, за охорону панування вічно ворожих до нашого національного відродження кляс на Вкраїні.
Але й ці жертви не помагали.
Наша молодь, студенти, ґімназісти, наш найактивніший елемент пролетаріату гинув без пуття й без надії на перемогу. Большевизм непереможним вогнем обхоплював усе більші й більші простори української землі.