Під такий час до Петрограду прибула делеґація від Української Центральної Ради.
Для них усіх, - і для Уряду, й для революційної руської демократії, - Україна з її національним рухом була тільки зайвий, нудний і трівожний клопіт. І вони зустріли делеґацію без захоплення. Вони вже були трошки заспокоїлись: адже український військовий з'їзд уже відбувся, нічого особливого не трапилось, Україна не відділилась, руська влада лишилась на своєму місці, все тихо, спокійно. Крім того вище російське військове начальство якось там уже порозумілось з українцями, вже заспокоїло їх, „прінціпіально” згодившись на формування трьох корпусів з українців. Отже, чого ж ще треба було тій делеґації?
Я мав честь бути учасником, як сеї, так і всіх останніх делеґацій до Петрограду, й можу сказати, що, коли відродження нації повинно добуватися крім усяких инчих способів і пониженням, і соромом, то українська демократія й цим щедро заплатила як усій руській нації, так і її найпоступовішій демократії. І з гіркостю, з жальом мушу зазначити, що, коли руський Уряд понижував і ображав нас, то робив це хоч у ввічливій формі, а руська демократія і ввічливостю не вважала потрібним прикрить свою націоналістичну брутальну наготу. Російський Уряд принаймні зараз же приняв делеґацію, принаймні чемно мугикав, скорботно розводив руками й не лаявся революційними словами. А в руської демократії три дні ми не могли добитися „авдіенції”; три дні представництво української демократії, українського селянства, робітництва та війська оббивало пороги Ради руських представників робітництва та війська, поки, нарешті, після листовних докорів, загроз і т. п., Виконавчий Комітет Ради Робітничих і Салдацьких Депутатів згодився нас вислухати.
Але тільки й того, що вислухати. На вирішення ж наших конкретних, домагань вони нас одіслали до Уряду. Тут, у цьому питанню вони не боялися з ним розійтися чи посваритися, тут вони були цілком солідарні й цілком покладались на його.
Але ми все ж таки хотіли почути думку самої руської демократії, ми повинні були, нарешті, дістати від неї точну, виразну, конкретну відповідь на наші точні, виразні й конкретні домагання.
І не дістали такої відповіді.
Один удавав дурника й дивувався, слухаючи „докладну записку” делеґації. Другий, справді, був дурником і український рух, українська нація взагалі явились для його вроді нововинайденого острову серед Петрограду. Третій і дурником не був, і не удавав дурника, а просто вважав увесь рух буржуазним, реакційним, з яким усякому демократові треба без церемонії боротись і більше нічого. Четвертий просто нічого не слухав, а хапав нас за барки й вимагав від нас солідарности, патріотизму, саможертв. П'ятий нудився. Шостий і не нудився, й не лаявся, й за барки не хапав, і ніби все знав, і ніби навіть співчував, але так торгувався, що лучче б уже за барки хапав.
А в результаті - „прінціпіально” всі стояли за право самоозначення всіх націй, практично ж одсилали до Уряду, - як він вирішить, так хай і буде, вони не будуть робити перепон. Пілат умивав руки, одсилаючи до Каіафи.