А старий Київ кипів, гомонів, хвилювався. Дозволю собі привести тут у виривках трохи завеликий для цеї праці, але досить вірний і об'єктивний малюнок тодішнього часу, зроблений не-українцем, співробітником „Кіевской Мысли”, (виразно неприхильної до українства) А. Бринським. Малюнок улиць Київа з передодня військового З'їзду, але характерний і правильний для всіх тих днів.
„Минулого тижня хвилі українського народнього руху піднеслися високо й круто. Тимчасове Правительство передає домагання Центральної Ради Установчим Зборам. Керенський не признає відповідним скликання в даній хвилі українського війського з'їзду. Сі два факти розхвилювали українство й викликали гучний і шумний приплив. У суботу до пізньої ночі в Педаґоґічнім Музею відбувалося тайне засідання Центральної Ради. Принято відому вже резолюцію. На неділю на 11 год. з ранку в Троїцькім Народнім Домі назначено відкриття українського з'їзду.
Був жаркий день. Хоч з ранку перейшов дощ, але він не освіжив атмосфери. Входу до Народнього Дому бережуть салдати й до середини поки-що нікого не пускають. Довкола - дуже величезні юрби салдатів-українців, матросів у білих сорочках і тут та там між тою юрбою, що комашиться мов муравлище, окремі постаті горожан. Виясняється, що відкриття з'їзду відкладається на 5 год. попол., бо не всі ще делеґати прибули до Київа. А народ усе підходить - і знов салдати, знов матроси. Багато офіцерства, делеґованого на з'їзд. Майже половина делеґатів - з бойовими нагородами на грудях, з ґеорґіями, з орденами; трапляються салдати, груди котрих прикрашені всіма ступнями ґеорґієвських хрестів. Мимоволі любуєшся рослими, поставними, вільними в рухах матросами. Засмалені молоді люди видаються вилитими з прегарної бронзи й загалом мимоволі піддаєшся, мимоволі заражаєшся настроєм, який тут панує.
Але настрій напружений. Навкруги - летючі імпровізовані віча майже на цілім просторі від Народнього Дому до Миколаївського парку. Всюди - розмови про українські справи, - гарячі, одушевлені, але… - часто переходять у роздражнений крик, трохи що не взаїмні образи.
- Нас Московщина ранше душила! - чути з одної юрби, - триста літ душила. І тепер ваше правительство не позволяє нам зібратися, коли ми захотіли уладити своє життя…
А доброволець Українець посто рубає без надуми:
- Російська демократія проти нас!
- Позвольте, товаришу, - м'ягко пробує хтось полемізувати, - я розумію, коли ви ще говорите про буржуазію, але сором вам говорити так про російську демократію…
- А чогож ваша демократія мовчить? І московське правительство - чи не з демократії?
- Буржуазія скрізь є…
- У нас, на Україні, нема буржуазії. У нас - одна партія, один народ.
- Російська демократія зовсім не проти домагань Українців…
- А звідки ви це знаєте? - різко перебиває доброволець.
- А звідки ви знаєте, що демократія проти вас?
Уже почулося роздражнення й люди спішно або замовкають або розходяться. Українці говорять сміливо, вільно й часто різко. Ті, що з ними полемізують, почувають себе змішаними: бо справу ставится так, що їх обвинувачують трохи не в насильствах.
- Їм з'їзд став більмом в очах, а польський з'їзд дозволений? - говорить високий український салдат - Чому нам не можна?
Крізь юрбу протискується гарно одягнений, маленький повний пан. Витягнувши вперед руку з відтятим вказуючим пальцем, він гаряче говорить сильним польським наголосом:
- Я вам скажу дуже коротко: польський з'їзд скликується для того, щоб усадити ніж у груди німцеві. А український з'їзд - для того, щоб усадити ніж у спину великої російської революції… Більше я вам нічого не скажу!… - Він круто повертається на каблуках і швидко йде від натовпу.
В одній юрбі підстаркуватий жид-ремісник з Великої Васильківської пробує змагатись:
- Я так думаю, що всі називаються „русскіє”: і українці, й поляки, й жиди, й вірмени - я уважаю, що все „русскіє”…
Іроничний сміх.
- А ви історію знаєте? - сиплеться на його град питань.
- Ні, - змішано відповідає той, - історії не знаю…
- Ну, то вперед довідайтеся, а потім говоріть…
Той самий спір у другій юрбі. Обступили російського ремісника.
- Та що ви говорите? Корінь „русскаго” народу се українці, як хочете знати, а північні народи се галузі…
І знову:
- А історію знаєте, читали?
- Читав…
- Ну, й багато-ж знаєте! Прочитайте ще! Салдат великорос стоїть проти салдата українця. Спорять і зачинають сердитися:
- Що ж то буде, - говорить великорос, - всі зачнуть відокремлюватися, українці, Литва, Сибір… Ви хочете всіх звідси вигнати…
- Товаришу! Ви говорите дурниці! Ви не читали нашої проґрами.
- Які дурниці, коли я сам чув: і то наше й то наше… Вчора на станції кричать: „І станція наша!”. Чому ми від вас не відокремлюємося, а ви хочете від нас відокремитися?
- Що?! - дивується українець.
- Я говорю: чому ми вас не кидаємо, а ви хочете нас кинути? Українець вибухає:
- Та йдіть собі, куди хочете! Геть на всі чотирі! Ми вас не тримаємо! Ще з-заду дамо копняка!
Вибухає й великорос: важко дихаючи, обидва міряють одне одного недобрими поглядами.
- Та ви не хвилюйтеся, товаришу! - поволі відзивається великорос.
- Ну, й ви так само заспокойтеся! - з притиском говорить українець.
І цілий день бурилося це людське море розхвильованих пристрастей. І думалося: далеко ще до повної перемоги ідей соціалізму…
Перед Музеєм також салдатське море. Тут видаються карти вступу на з'їзд. Черга почалася від 1-ої ґімназії і тягнулася у діл давньої стіни з залізними ґратами.
- Ось тобі й заборонили з'їзд! Дивіться, як народ іде хмарою! - весело говорить добре збудований солдат, що обливається потом від палячих промінів сонця.
Народ прибуває. При вході до Музею зібралася величезна юрба й ніяк не може дістатися до середини. Величезний вестібюль Музею гуде. Гомін відбивається відгомоном десь нагорі від тисячі голосів, від тупоту тисяч ніг військових людей, що входять і виходять. Під стінами за столами писарі безпереривно пишуть сині членські карти й дають пояснення… А нагорі засідав Військовий Ґенеральний Комітет, куди приходять за розв'язкою ріжних орґанізаційних справ.
О 5-ій год. Народній Дім переповнений. Величезна густа юрба лишається на вулиці. Не всі делеґати з синіми картами попадають сюди, а тим, хто хотів би бути присутним яко публіка, відмовляють:
- Добродію! Нема ні одного місця. Ось повірте-ж.
І, дійсно, нема ні одного місця. Театр з низу до гори залитий народом-салдати, офіцерство, матроси. Одна суцільна маса, густо збита. Коли зі сцени глянеш на галерею й инші верхні місця, бачиш чорніючу купу народу. Коли глянеш у партер - одне солдатське людське обличчя. На сцені презідія. Голова Винниченко. Він досвідний, умілий голова, - спокійно й уміло проводить сим, незвичайним з огляду на скількість народу вічем. Послух голові, дісціпліна - взірцеві. Але й тут настрій напружений. Ухвалюють, що буде віче, а з'їзд відкриється в понеділок рано в городськім театрі.
- А дадуть театр? - питає хтось.
Його сусід усміхнувся й не відповів нічого.
На сцені один з перших ораторів віча - людина в салдатській формі. Оратор починає говорити, але не знає добре української мови. Чуються бурхливі протести. Від бесідника домагаються пояснень: хто він? Він пояснює: він почтово-телеґрафічний урядник, родом з катеринославської ґубернії; просить вибачення, що умови життя були такі, що він забув свою рідну мову. У відповідь несуться палкі оклики. Віче ухвалює: Хай говорить, як може, як уміє!…
Про що говорили на вічу? Про автономію.
- А чи буде з'їзд? - запитує бесідник. У відповідь - бурхливі оплески.
- Ось і відповідь! - закінчує бесідник.
- Керенський не міг заборонити з'їзду!
- Попросіть Керенського, - хай він сам прийде сюди, хай почує від нас, чого нам треба!…
- Ми вільний народ! І ні Керенському, ні Тимчасовому Правительству, себто російському народові й нікому иньшому не вдасться спинити вільний народ!…
- Як народ захоче, так і уладить своє життя!…
Один з делеґатів докладно оповідає, як трудно, було йому дістатися до Київа на з'їзд: усюди робили перепони, на кождій станції пропонували вернутися назад.
- Лекше було мені в Карпатах наступати, - говорить офіцер, - ніж приїхати зі Пскову до Київа.
А коли одну ґрупу спинили в однім місці й бесідник спитав їх, чи їдуть вони дальше, отримав відповідь:
- Часу не гаємо, їдемо в Київ!
- Отже з'їзд повинен відбутися. Се не буде дезорґанізацією. Дезорґанізація буде тоді, коли з'їзд не відбудеться!…
- Розв'яжім українську справу тепер; вони запихають її то сюди то туди в ріжні кутки. Коли не розв'яжемо, - скажуть, що боїмося!…
Сильно гудів з дзвіниці Софійського собору дзвін „Рафаїл” і сквапливо сипав звінкі дрібні звуки збір малих дзвонів. Уся площа, яка вже потонула в присмерках вечера, уявляла незвичайний вигляд. Десятки тисяч народу заповнили її - від Софійського собору до Михайлівського монастиря. У самого пам'ятника Хмельницького відслужено молебень. Український полк гетьмана Богдана, як один чоловік, упав на коліна. Стала навколюшки й публіка. У сумраці блискала щетина сталевих баґнетів над головами вояків, що стали навколюшки…
А потім почулися пристрасні промови.
- Брати - Українці! Ви вже присягли раз… Присягнемо-ж ще, що без автономії нашої Неньки-України не вернемося до своїх частей!…
- Прясягайте-ж!
- Присягаємо! - й повтіря затряслося від однодушного оклику, що вирвався із грудей…
Гучно встали на ноги. Почулася в темноті команда й гучно стало переходити вояцтво. Полилася пісня:
- … „докажем, що ми браття козацького роду”!
- … „ще нам браття-козаки, усміхнеться доля”…
- … „душу, тіло ми положим за свою свободу”…
На темнім небі засвітилися великі ясні зорі. Виразно відбивався темною бронзовою купою Богдан на коні з піднесеною булавою…
І здавалося, що тисячолітні київські вулиці смутно згадують якийсь давній-давній сон”…