Але в тому й була одна з великих наших труднощів, що в нас, взагалі, було мало творчих, орґанізаційних та просто інтеліґентних сил. Бо де б вони могли взятися при тих національно-політичних обставинах, в яких до революції жила українська нація?
Поміркована течія в Центральній Раді („туповці”) на цій підставі була навіть проти видання Універсалу. Вони з свого погляду цілком лоґічно доводили, що сказавши „А”. треба казати й „Б”. Оповістивши творіння державности, треба ж те, дійсно, й робити. А щоб робити, треба мати відповідні сили на те. Оголосити творіння державности легко, але ж треба серйозно вдуматись, що то значить, яка то велитенська робота, яких усиль вона вимагає, яких сил, якої кількости людей, знаття, досвіду, матеріальних засобів.
Бо що то значить наша, національно-українська державність? То значить, що всі орґани державного управління й господарства мають бути насамперед утворені на Україні, там, де їх зовсім не було до сього часу. Це не переформування старих, орґанізованих, пристосованих до життя віками апаратів, не заміщення одних людей другими. Ні, творити все з самого початку, з самих дрібничок, творити в місяць-два те, що в других землях утворювалось десятками віків. Творити ці орґани, не маючи ніякої мілітарної сили й маючи в той же час проти себе й мілітарну, й поліційну, адміністративну силу старої держави, маючи проти себе ворожість усієї неукраїнської людности.
Але нехай би ворожу силу вдалося якось перемогти. То де ж ті сили, якими робились би ті апарати, та величезна, складна машина, що зветься державностю? Адже треба тисячі досвідчених, освічених і національно-свідомих людей, щоб ними засадити всі урядові посади, всі інстітуції, починаючи з міністрів і кінчаючи писарчуками в канцеляріях. Де ж вони ті люди, де вони могли взятися, коли ми не мали своєї школи, коли не мали ніякої можливости мати свою масову інтеліґенцію, з якої можна було б вибрати тих і досвідчених, і освічених, і національно-свідомих людей. Ну, хай би ще на міністрів вистарчило, - а далі? А діректорів, діловодів, а комісарів, а десятки тисяч служащих, - де їх узяти? А чим же їх удержувати? Чим провадити всю державну роботу, не маючи ніяких фінансових засобів?
І як саме все те провадити? З чого починати? Що робити? Ми ж ніякого ні державного, ні адміністративного досвіду не мали й не могли мати. От ґрупка собі людей, складена з журналістів, політичних еміґрантів, учителів, адвокатів, то що.
Дійсно, тільки той ентузіазм і те високе піднесення духа могли надати одваги взяти на себе ту колосальну, непосильну працю, яку приняла на себе Центральна Рада.
Так, - ми бачили й передбачали, всі труднощі.
Ми розуміли всю небезпеку, на яку наражали саму ідею української державности на випадок неудачі, на випадок виявлення нашого безсилля, неуміння, недозрілости.
Але нашою метою, істотною, ґрунтовною метою була не сама державність. Наша мета була - відродження, розвинення нашої національности, пробудження в нашому народі своєї, національної гідности, почуття необхідности рідних форм свого розвитку, здобуття сих форм і забезпечення їх. Державність же є тільки засоб для сеї істотної цілі. І через це самий процес здобування сеї державности вже мав би служити пробуджуючим, наштовхуючим і усвідомляючим фактором. Чи вигралось би чи програлось, а процес був би все одно й він уже сам викупив би й покрив би всі можливі неудачі.