Отже з цього моменту Центральна Рада й Ґенеральний Секретаріат мали стати правно-державними вищими інстітуціями на Україні.
І виходило так, що Російський Тимчасовий Уряд, не згодившись висловити своє прінціпіальне відношення до ідеї автономії України, не згодившись на обмежені, помірковані домагання українства в сфері адміністративного управління на Вкраїні, тепер примушений був не то що згодитись на ідею автономії, а на фактичне її здійснення.
Три посланці-міністри дуже уперто й настійно домагались вставки в Універсал про „самочинне” здійснення автономії. Цим вони хотіли примусити й нас і других повірити, що признання Центральної Ради й Ґенерального Секретаріату вищими орґанами влади на Вкраїні ще не є автономія. Але це було подібне до того, як діти граються в пужмарки: заховають голівку за стілець і думають, що їх не видно. Ми згодились на вставку, ми удали, що не помічаємо трьох міністрів за стільцем. Хай собі тішаться тим, що все ж таки ніби не дали автономії (бо навіть же й не згадали про неї ні в Універсалі, ні в своїй декларації!). Нам не слова потрібні були, а факти. Факт же був той, що з моменту оголошення цих двох актів Україна мала окреме управління, окремий Уряд, відповідальний перед своїм революційним Парламентом. І Уряд і Парламент мали складатися не тільки з українців, але й з представників усіх инших націй України. Отже авторітетність і значіння цих орґанів обхоплювали вже всі шари населення України.
А це ж і була та сама автономія, від якої три міністри ховали свої голівки за стілець.
Але треба думати, що міністри й самі добре бачили, що поганенько сховалися. Сховались просто з досади, з амбіції, з бажання хоч словесне поставити таки на свойому: отже ні за що не скажемо „автономія”! Хай буде хоч і федерація, а ми таки, як сказали, що до Установчих Зборів не скажемо цього слова, так і не скажемо.
Та ще й нас примусили самих себе за вуха намняти: „рішуче одкидаємо спроби самочинного здійснювання автономії України до Установчих Зборів”. Знову, чисто, як діти: тато удає, що б'є маму за те, що побила синочка. Ми й на це згодились, зробили вигляд, що тато б'є маму за „самочинне здійснювання”. А тим часом разом з трьома міністрами, а усією неукраїнською демократією України й усім Тимчасовим Правительством фактично те здійснювали. Правда, ми тим легче тепер могли „рішуче одкидати” „самочинність”, бо не мали вже потреби для „самочинности”, коли наші домагання здійснялись „законно” й перетворялись у правні форми.
І, розуміється, всі це бачили: й самі три міністри, й увесь Тимчасовий Уряд, і неукраїнська демократія. Але мусіли удавати, що не бачили, й мусіли згожуватись з тим, чого не хотіли бачити.