І цілком зрозуміло, що єдиним виходом з цього траґічного становища було яко мога швидче розплутати пов'язані руки й узяти в них усі засоби, які належиться мати тому, хто повинен робити творчу державну роботу.
І цілком природно, що Ґенеральний Секретаріат тільки в цьому напрямі й міг бачити свою діяльність продуктивною. Це він і заявив цілком виразно в своїй декларації на засіданню Малої Ради з 12 жовтня (н. ст.).
Заявивши, не зважаючи на Інструкцію, свою цілковиту відповідальність тільки перед Центральною Радою, а також про твердий намір разом з усією українською демократією добиватись точно зазначених державних форм, що мають забезпечити „майбутній національно-політичний стан яко рівноправного державного тіла в федеративній республіці Росії”, розповівши про становище в краю й про намічені заходи що до поліпшення його, Ґенеральний Секретаріат рішуче ставав на шлях поширення як своєї комтенції, се-б-то включення в неї всіх виключених секретарств, так і об'єднання всіх одрізаних ґуберній з усією Україною.
Кінчалася Декларація заявою, що Секретаріат буде „черпати свою силу з самого джерела тої сили: волі народу”.
І цілком зрозуміло, що таку декларацію було ухвалено не тільки українськими, але й неукраїнськими демократичними партіями. Бо вони самі виразно бачили, що без цих поширень Інструкції буде не орґанізаційна, не творча робота, а тільки побільшення безладдя, від якого могла виграти хіба що контрреволюція.
Це й підтвердилось як раз тим, що кадети, що були в Ц. Раді, не погодились з цим поглядом, не схотіли згодитись з декларацією й виступили з складу Центральної Ради. Для них безладдя й поглиблення його були не страшні, а бажані.
А з другого боку цей виступ кадетів яскраво підкреслював, що, дійсно, Інструкція для них була тільки примусовим перемиррям, яке вони охоче зривали. А зриваючи, розпочинали нову боротьбу.
Тимчасове Правительство, будучи цілковито в руках кадетів, розуміється робило тільки те, що диктувалося ними. Воно, як сказано, не давало грошей Ґенеральному Секретаріатові, не зверталось до його ні з якими справами, іґнорувало, провокувало. Наприклад, історія з призначенням на посаду Київського Комісара К. Василенка без порозуміння з Ґенеральним Секретаріатом, навіть без оповіщення його про такий важний факт у життю столиці України, було ні що инче, як провокація. І характерно, що соціальдемократ-меньшевик К. Василенко, „тоже-малоросс”, який навіть один час був членом Ґенер. Секретаріату, приняв цю посаду, приняв проти бажання всієї укр. демократії, проти бажання Ґенер. Секретаріату. Розуміється, це був уже стан війни.