1. Немедленно приостановить дальнейшую украинизацию во всех районах и станицах Северо-Кавказского края.
2. Перевести к 1 января 1933 года все делопроизводство советских организаций в станицах и районах на русский язык.
3. В трехдневный строк перевести все украинские газеты на русский язык, а также листовки, брошюры, стенгазеты, многотиражки и прочую литературу, виходившую на украинском языке, в дальнейшем издавать на русском языке.
4. Перевести преподавание на всех работающих краткосрочных курсах (советских, педагогических, колхозных и т. д.) на русский язык.
5. Предложить КрайОНО необходимие мероприятия для перевода, к осени 1933 года преподавания во всех школах на русский язык и по укреплению учительского состава украинизированных школ и предоставить на обсуждение Президиума СКК райисполкома.
6. Радиовещание на украинском языке прекратить.
7. Обязать РИК разьяснить настоящее решение на общих собраниях и пленумах Советов.
Верно: Зав. прот. частью РИКа
(Подпись) П.Чихачев
ГАКК, Р-1594, оп.1, д.50, л.614.»
Гадаємо, що коментувати цей цинічний документ немає потреби. За міжнародними правовими нормами ця широкомасштабна акція не що інше, як геноцид проти українського народу. Сталінсько-беріївські сатрапи зробили все можливе, аби впродовж кількох років квітучі кубанські станиці і вся хлібодарна Кубань стали цвинтарною пусткою. Очевидець тих подій науковець Олесь Панченко, який врятувався в еміграції, пригадує: «1932 року мусила припинити свою діяльність українська секція «Севкрайиздата». Видавництва газет "«Червоний прапор» та «Радянський станичник» ліквідовані. Краснодарська філія державного видавництва України з підлеглими їй представництвами на Кубані та Північному Кавказі припинили поширення української літератури та періодичних видань. Всі українські школи, культурно-освітні установи на Кубані ліквідовані. На дверях клубів «Нацмен» повісили замки. В багатьох станицях виносили з клубів та хат-читалень українську літературу на вулицю і палили. Всі українці, котрі відігравали будь-яку роль в культурно-національному житті Кубані знищені фізично, або заслані на каторжну працю до концентраційних таборів на різний термін ув'язнення». (О.Панченко «Розгром українського відродження Кубані». Лос-Анжелес — Каліфорнія, 1973 рік, с.80). До в'язниць потрапили і були знищені майже всі українські письменники Кубані. На українських кобзарів по містах та станицях буквально полювали. В катівнях ГПУ-НКВД замордовано 1500 вчителів українських станичних шкіл. Фізично також знищені викладачі українських середніх та вищих навчальних закладів Кубані.
В 1933 році нищівного удару більшовицька влада, завдала українському населенню станиць, в яких форсовано запроваджувалася, колективізація. Волелюбні козацькі станиці всіма силами противилися її проведенню. По станицях Чорномор'я прокочується хвиля селянських повстань, які жорстоко придушувалися. Олесь Панченко на підставі розповідей очевидців засвідчує:
«Для придушення цих заворушень озброєні більшовицькі карні загони ОГПУ оточували густим колом станиці, не випускаючи людей назовні і цим прирекли їх на голодну смерть, бо все споживне, в тому числі і посівний матеріал, було конфісковано і вивезено, рогату худобу забрано в так звану «продразверстку», а інші живі тварини були всі спожиті. Трупи померлих від голоду розкладалися, бо нікому їх було ховати.»
(О.Панченко, там же, ст.83).
А в той же час, як українське село і кубанські станиці вимирали від голоду, в портах України, Новоросійську, Єйську та Туапсе пограбований український та кубанський хліб вантажили на пароплави, експортували його до Західної Європи і навіть в Китай. Колективізація і сталінський голодомор на Кубані позбавили життя половини козачого населення. Тих, хто вцілів від голодомору, мов худобу, вантажили в товарняки і висилали «на перевиховання» до Сибіру та в Приморський край, на далеку Північ. Знедолені станиці заселили прибулими з Росії селянами та ветеранами Червоної Армії. А станицю Поповичівську було заселено циганами. Багатьох станиць вже в той час позбавили історичних назв. Так, станицю Полтавську перейменували в Красноармейську, Уманську — в Ленінградскую, а хутір Романівський став Кропоткінскій. Вціліле від голоду й репресій українське населення Кубані й на Північному Кавказі, згідно з переписом 1939 року, стало вже «русскоязычным». Такий же шлях, як і українство на Кубані, пройшли українці майже, в усіх регіонах компартійної імперії — Поволжі, Ставропіллі, на Дону, Казахстані, Курщині та Воронежчині, Сибіру і на Алтаї, крайній Півночі і Примор'ї. Там їх теж зарахували до росіян.
Будемо сподіватися, що майбутні дослідники демографічних парадоксів та етнічних катаклізмів знайдуть документальні підтвердження зазначеної аномалії. Проте, найбільш вагомим доказом все ж таки є дані останнього 1989 року перепису населення, які переконливо засвідчують незаперечний факт існування комуністичного геноциду в імперії проти українського народу.
Таким чином, впродовж 75 років в найбільш жорстокій в історії людства комуністичній імперії під гаслом пролетарського інтернаціоналізму, дружби народів, безкорисливості «старшого брата» та творення «новой исторической общности — советского народа» відбувалася тотальна асиміляція та зросійщення національних меншин. Особливий тягар національного нищення та утисків випав на долю українського народу. Тим, хто хоче спростувати чи заперечити цю істину, радимо, аби вони відповіли на запитання: як багатомільйонна українська діаспора в Росії реалізовує свої національні права? Можна бути впевненим, що на це запитання ні російські урядовці, ні ті ура-патріоти, які постійно галасують про ущемлення прав росіян в усіх куточках колишньої імперії не дадуть відповіді. Адже цих прав українське населення Росії давно позбавлено. І, мабуть, не без підстав український Президент в одному із своїх останніх інтерв'ю російським засобам масової інформації заявив: «…если мы защищаем интересы россиян на Украине, то почему никогда и нигде ни Верховный Совет Российской Федерации, ни Правительство не поставило вопрос о защите интересов украинцев, живущих в России? У меня есть свой ответ: потому, что российский демократ заканчивается там, где начинается Россия…»
Український народ впродовж кількох століть, можливо навіть на шкоду і противагу своїм національним інтересам створив пріоритетні умови для розвитку російської культури на своїй землі. Та ж незалежна Україна, як рівноправний член світового товариства має вимагати від владних структур Росії та світової громадськості адекватних дій і до українського населення на теренах Росії. Якщо цього не буде зроблено, то мільйони українців, які ще чудом збереглися в Росії, впродовж вікового геноциду та шаленої асиміляції найближчим часом зникнуть з національної карти Росії, розчиняться «в безбрежном русском море», як в попередні епохи безслідно зникли десятки мільйонів наших земляків, послуговуючи перегноєм для російської культури, науки та економіки. До вирішення цієї невідкладної проблеми українсько-російські взаємини будуть безперспективним рухом в одному напрямі, а розмови новітніх російських демократів про «дружбу народов» та інтернаціоналізм — продовженням підступної комуністичної демагогії.