— Хто наважився, — хрипко звернувся він до ближчих двірських, хто наважився образити нас цим блюзнірським знущанням? Схопіть його та зірвіть цю маску, бо ми повинні знати — кого повісимо вранці на стінах фортеці!
Коли спитати будь–кого з росіян, — як то сталося, що з районних масштабів Московського князівства за якихось 500 років виникла держава площею десь більше 20 млн. км. кв. (53 % площі Європи та 38 % площі Азії), — він не знітиться, не думайте. Він щиро запевнить, що сталося це не внаслідок сталої агресії, упаси Боже, а… Як би це пояснити? — “собіранія”, “воссоєдінєнія”, “освобождєнія”… А часом, навіть “добровольного прісоєдінєнія”.
Таке спотворення реальної історії сталося трудами поколінь російських патріотів, а в який саме спосіб — показує аналіз своєрідного підсумку, класичного в цій галузі твору Н. Данілєвского “Россия и Европа” (1871), перевиданого 1991, щоб додати духу новому поколінню політичних пройдисвітів, відновлювачам Росії “в граніцах до 1917 года” (а потім — і далі: на весь світ).
Отже, подивимося, повчимося, як воно з диявола робити янгола. Це теж буде, як понад повчальне. Бо історія народу (як він її сам розуміє) — то теж далеко не вторинна частина культури.
Вступ з маскою. Агресивна Російська імперія формально існує з 1721 р., заснована Петром І, перетворена ним із не менш агресивної Московії. З тих пір вона пройшла три імперських стадії та вступила до четвертої. Перша імперія — петровська (1721–1861) — апотеоз та апогей семи століть работоргової традиції. Друга — більш-менш європейська, формально вже без рабства (1861–1917). Найбільш агресивною з них та найменш щасливою імперією була Третя (1917–1991), бідьше відома під маскуючою назвою СССР.
Змістом та ціллю історичного життя імперії є постійна агресія та поширення за рахунок сусідів; аж до природної межі такого постійного розширення — світового панування.
Для успішного здійснення такої цілі — імперія повинна мати маску.
Під цим важливим для імперії знаряддям ми розуміємо сукупність наукових, етичних та ідеологічних (скажімо — релігійних) “основаній”, згідно яких агресія даної імперії може бути представленою (принаймні — на словах, або на папері) не як зло для її оточення, на яке вона є спрямованою, а навіть — як благо.
Не звичайний збройний пограбунок та захоплення, а — скажімо, — “помощь”; або навіть “освобождєніє”.
Призначення маски — робити агресію прийнятною в очах останнього світу, мотивуючи її причинами не тільки самими благородними, але й науково виправданими, обгрунтованими.
Це, з одного боку, полегшує задачу агресії, послаблюючи її жертви (боягуз охочіше здається, коли має хоч якесь виправдання, так вже він складений). З другого боку — виправдовує та надихає своїх, котрим значно приємніше усвідомлювати, що вони не просто звичайні бандити на службі бандитської держави, а чиїсь там “помощнікі”, “друзья”, або навіть “освободітєли”.
Маски грабіжницьких російських імперій досконалилися та в міру становлення міжнародного права ставали все більш витонченими. Досить подивитись як біжуча Росія встає на захист “прав русскоязичного насєлєнія” (невідомо ким нехтуваних) та присвоює собі ролю “міротворца” на всіх теренах Третьої імперії що давно розвалилася.
Перша імперія, крім фанфар та “радєнія о славє Россійской” — так до кінця й не могла в цій галузі створити нічого переконливого. На самому кінці це дитинство со “славою россійской” відлилося в ніколайпалкінську формулу про призначення Росії бути “грозою свєта”, але нічого більш–менш зрозумілого — так і не з’ явилося.
А це й стало причиною того, що коли “гроза свєта” провалилася по самісінькі вуха у дрібній Кримській війні, — прийшлося терміново переходити до Другої імперії, вже з більш–менш пристойною маскою. Нею стали слов’янофільство та панславізм, а підсумок та рису під цією маскою подвів у своїй книзі Н. Я. Данілєвскій; тому єдино, вона й цікава; заслуговує на розгляд.
Вона, ця маска панславізму, якось–такось працювала у Другій імперії, але дала потім важливу осічку, збій у Першій світовій війні, скомпрометувавши й саму Другу імперію.
Між тим, вже після Данілєвского, у Другій імперії, складається дещо принципово нове — маска всіх масок, втілена в місткому гаслі — “Пролєтаріі всєх стран, соєдіняйтєсь!” (під владою Третьої російської імперії, ясна річ). Третьої тому, що надто вже багато довелося змінити у Другій, щоб надобре пристала ця маска всіх масок. Але, справа була варта того, бо пролетарі були по всіх усюдах, по всіх країнах світу, від полюса та до полюса; не те, що якісь там слов’яни…
Заради нової маски прийшлося немало змінити в самій імперії, піти на серйозні жертви, хоча справа — того вартувала. Прийшлося, наприклад, знищити всі класи російського суспільства, крім інтерлюмпенів; тих, “кто бил нічєм” (“бєсклассовоє общєство”). Прийшлося потіснити й минулу опору влади — православ’ я, гордість Другої імперії. Воно, зі свого боку, охоче й з поняттям пішло назустріч, зробивши кожного з ієрархів, маленького чи великого, — сексотом КГБ. Але, минулого значення — втратило.
Більше від того, прийшлося всім навіть удати з себе прибічників соціалістичної ідеї, зробивши вигляд, ніби будуємо не нормальний імперіалізм, як завжди, а — якийсь там соціалізм.
Нова маска включала в себе й стару (і пролетарі бувають зі слов’ян), продемонструвавши, заразом, і її нікчемність. Бо коли Третя імперія приєднала до себе після Другої світової війни Східну Європу, — невдовзі трапився страшенний конфуз. Першими — жах! — збунтувалися ті самі балканські слов’яни, на яких покладали стільки російських надій. Воістину, 1948р. Данілєвскій мав би перевернутися в могилі!
Тут, як і в багатьому іншому, він улучив пальцем до неба, але, але… В останньому його опус став безсумнівним прототипом таких злоякісних книг, як “Міт ХХ сторіччя” Альфреда Розенберга, а можливо — й “Моя боротьба” Адольфа Гітлера. Або — “Последний (для кого ж саме? О. Б.) рывок на юг” русака з русаків В. В. Жіріновского, сина юриста та сибірячки.
З другого боку — віддамо йому й належне, авторові “России и Европы”.
Не напускаючи ідіотичного туману “братской любви” (або “всєчєловєчєского єдінєнія”), він уперше з повною безсоромністю та цинічною відвертістю, вивернув нам нутро прославленої “русской ідєі”. Зробивши це з таким неможливим до наслідування ексгибіціонізмом, що навіть завжди коректний В. С. Соловйов — не витримав, назвавши книжку Н. Я. Данілєвского “кораном всех мерзавцев и глупцов, хотящих погубить Россию и уготовить путь будущему антихристу”.
Що ж, принаймні, ми тепер знатимемо цілі та задачі всіх мерзотників та дурнів Росії; аж по сьогоднішній день.
Отже, — хіба почнемо…
Що надихало цього автора? Амбіції господіна Н. Я. Данілєвского, що спонукали його написати свою книгу, — не маленькі. Справа в тому, що “нас нє любіт Європа”; а хотілося б, щоб любила. Честолюбство… Тому що з того ж приводу совався пізніше неспокійний Федір Михайлович Достоєвскій, начитавшись Данілєвского. Пам’ятаєте його, нескінчено ображене:
Мы учились и приучали себя любить французов и немцев и всех, как будто те были нашими братьями, и несмотря на то, что те никогда не любили нас, да и решили нас не любить никогда.
Що ж тут поробиш, як вирішили “нас не любить никогда”. Це — 1876 рік, вже після Данілєвского. А, що ж пише нам він сам, визначаючи напрям книги? Наведемо необхідне:
Россия, — не устают кричать на все лады, — колоссальное завоевательное государство, беспрестанно расширяющее свои пределы, и следовательно, угрожает спокойствию и независимости Европы. Это одно обвинение. Другое состоит в том, что Россия будто бы представляет собою нечто вроде политического Аримана, какую-то мрачную силу, враждебную прогрессу и свободе.
Візьмемо це до уваги та займемося всім за порядком. Тому що в книзі є ще чимало різного: чи є така частина світу — Європа? — чи гниє Захід (чи вже згнив)? — слов’янство та претензії на Цареград; — ну, і все таке, подібне. Але, все це мало цікаве та не виходить за межі цілком звичайної слов’янофільської маячні. А от у перших двох пунктах — ми розберемо аргументацію автора деталічно та до кінця, до крапки. Тому що це — головне.
Отже — перше: як відомо, Росія — завойовницька держава, що невпинно поширює свої (й так не малі) межі; так що ж на це автор? А — ось що:
Конечно, Россия не мала, но большую часть ее пространства занял русский народ путем свободного расселения, а не государственного завоевания.
Тому що, дійсно:
Вся страна была пустыней, или заселена полудикими финскими племенами и кочевниками; следовательно, ничто не препятствовало свободному расселению русского народа, продолжавшемуся почти все первое тысячелетие его истории, при полном отсутствии исторических наций, которые надлежало бы разрушать и попирать ногами, чтобы занять их место. Никогда занятие народом предназначенного ему исторического поприща не стоило меньше крови и слез.
Одне слово — тиша, гладь та Божа благодать: мирно розселилися по всьому континентові, нікому не заважаючи, нікого не зганяючи з місця та нікого не завойовуючи. Що за нарід! — такому дійсно ціни немає. Живим на небо проситься… Але, звідкіля ж тоді це, вже не приватна думка, як у господіна Данілєвского, а офіційна, з підручника географії для кадетських корпусів, схваленого самим царем Ніколаєм І, помилуйтеся цим, грізно вищиреним:
Россия государство не торговое и не земледельческое, а военное и призвание его быть грозою света.
“Грозою света” — ви тільки вдумайтеся. А “свет” — це також і Європа, отже… Наважимося не повірити господіну Данілєвскому — приватній особі, та беззастережно повіримо підручнику, схваленому царюючою особою. Але, давайте поцікавимося, на чому будує свою концепцію мирного, без завоювань, “освоєнія терріторій”, — наш автор?
Для цього потрібно звернути уваги на введену ним нову реалію, одну з тих, проти котрих так застерігав в Європі В. Окгем, створивши на це спеціальний філософський принцип (“бритва Окгема”), та які так щедро плодять і досі в домені російського дологічного мислення. Йдеться про частину передостанього речення: “прі полном отсутствії історічєскіх націй, коториє…”
Отже, є нації “історічєскіє”, яких “надлєжіт” (!) руйнувати та “попірать ногамі” (!), щоб при нагоді зайняти їх місце (що за дивна філософія!) та нації “нєісторічєскіє”, призначенням яких є добрити поля, на котрих “прєдназначєно” (ким?) розростатися націям “історічєскім”. Підкреслимо, — щось подібне — невідоме світовій історичній науці. Росіяни — нація безумовно “історічєская” (оскільки задля них, власне, все й придумане), — строго слідкували, щоб когось там якось не зачепити; з “історічєскіх” націй, мається на увазі. Не “попірать ногамі”, одне слово. Ось, що пише автор далі про російський нарід:
Он или занимал пустыри, или соединял с собою путем исторической, нисколько не насильственной ассимиляции такие племена как чудь, веся, меря или как нынешние зыряне, черемисы, мордва, не заключавшие в себе ни зачатков исторической жизни, ни стремлений к ней; или, наконец, принимал под свой кров и свою защиту такие племена и народы, которые, будучи окружены врагами, уже потеряли свою национальную самостоятельность или не могли сохранить ее, как армяне и грузины.
Що ж, стратегія русифікації та повного розчинення в собі інших народів, — описана тут цілком добре. Рівно, як і стратегія підбирання (“под свой кров і защіту”) народів, загнаних до кута іншими агресорами. Про цю останню — вже й висловитися ніяк: типова стратегія стервоїда…
От, такі любителі “пустирєй”.
Тільки, чи не досить, бува, отих евфемізмів?..
Поділ націй на “історіческіє” та “нєісторічєскіє” — добре прижився. В Росії його широко вживав В. С. Соловйов (він був років на 30 молодший від Данілєвского). Розмірковуючи про росіян та монголів, він безпомилково відносив перших до “історічєскіх”, а других, що створили були державу від Тихого океану та Чорного моря, — до “нєісторічєскіх”. Цим він, як бачите, порядно заплутав саме поняття, але про це — нижче.
Найбільш плідно використали цю концепцію, ясна річ, багато пізніше, — німецькі наці. Для них можливість подібного поділу народів стала істим скарбом.
Вищі та нижчі. Таких визначень наш автор, умовимося відразу, взагалі не вживає, але… Воно — шкода, надто вже часто саме собою розуміється. Тому ми їх собі й дозволили. Але, на чому він полягає, подібний поділ? — для цього прийдеться знову звернутися до людини, яка його вимислила. Прийдеться навести досить велику частину тексту, оскільки наш автор у коротких та точних визначеннях, не сильний. Отже, спочатку дещо про нації “історічєскіє”.
Если бы, например, Пруссия покорила Данию или Франция Голландию, они причинили бы этим действительное страдание, нарушили бы действительное право, которое не могло бы быть вознаграждено ни какими гражданскими или даже политическими правами и льготами, дарованными датчанам или голландцам; ибо, кроме личной и гражданской, кроме политической, или так называемой конституционной свободы, народы, жившие самостоятельною государственною или политическою жизнью, чувствуют еще потребность, чтобы все результаты их деятельности — промышленной, умственной и общественной составляли их полную собственность, а не приносились в жертву чуждому им политическому телу, не терялись в нем, не составляли материала и средства для достижения посторонних для него целей. Они не хотят им служить, потому что каждая историческая национальность имеет свою собственную задачу, которую должна решить, свою идею, свою отдельную сторону жизни, тем более отличные и оригинальные, чем отличнее сама национальность от прочих в этнографическом, общественном, религиозном и историческом отношениях. Но необходимое условие для достижения всего этого составляет национально–политическая независимость. Следовательно, уничтожение самостоятельности такой национальности может быть по всей справедливости названо национальным убийством, которое возбуждает вполне законное негодование против его совершителя.
Підсумуємо коротко цю розлеглу бовканину. Йдеться, очевидно, просто про те, що народи, які досягли, скажімо, державної самостійності (або такі, що дозріли до неї — “чувствуют єщє потрєбность”), — оце й є “історічєскіє” народи. А відняти ім незалежність означає “по всєй справєдлівості” — національне вбивство. Ну, що ж — приймемо до уваги.
Але, історичним націям протистоять неісторичні. А, що ж вони є? Послухаємо знову нашого автора.
Сказанное здесь было бы, однакож, несправедливо и неразумно относить к таким племенам, которые не жили самостоятельной исторической жизнью, потому ли, что вовсе не имели для сего внутренних задатков, или потому, что обстоятельства для них сложились неблагоприятно и возможность их исторического развития была уничтожена в такой ранний период их жизни, когда они составляли только этнографический материал, еще не успевший принять формы политической индивидуальности, — так сказать, прежде, чем в них был вдунут дух жив. Такие племена, — как, например, баски в Испании и Франции, кельты княжества Валисского и наши многочисленные финские, татарские, самоедские, остяцкие и другие племена, предназначены к тому, чтобы сливаться постепенно и нечувствительно с той исторической народностью, среди которой они рассеяны, ассимилироваться ею и служить к увеличению разнообразия ее исторических проявлений. Эти племена имеют, без сомнения, право на ту же степень личной, гражданской и общественной свободы, как и господствующая историческая народность, но не на политическую самостоятельность, ибо, не имея ее в сознании, они и потребности в ней не чувствуют, и даже чувствовать не могут. Нельзя прекратить жизнь того, что не жило; нельзя изувечить тела, не имеющего индивидуального объединения. Тут нет, следовательно, ни национального убийства, ни национального увечия, а потому нет и завоевания. Оно даже невозможно в отношении к таким племенам.
Самый этимологический смысл слова "завоевание" не применим к подчинению таких племен, ибо они и сопротивления не оказывают, если при этом не нарушаются их личные, имущественные и другие гражданские права. Когда эти права остаются неприкосновенными, им, собственно, и защищать более нечего.
Продовжуючи досить нескладну думку цього автора, можна поставити слушне запитання, — а чи потрібно надавати права людини, — людині, яка про ці права ніколи не чула? Та поготів, ніколи не читала складеної канадцем Джоном Гамфрі “Декларації прав людини”. За дологічною логікою автора виходить, що ніби й не треба. Бо вона ж “нє імєя в сознаніі” — “і потрєбності в ніх” не почуває… Цікава, цікава думка.
От, це й є другий гатунок, не “народи”, а “плємєна”, котрих, коли й завойовують, то це все одно не завоювання — щось інше. Жодної самостійності їм не потрібно, тому що вони й “потрєбності в нєй нє чувствуют” (“і дажє чувствовать нє могут). А коли іноді й ставлять озброєний опір агресорам, то — не тому. А просто тому, бачите, що хтось там порушив їх “лічниє, імущєствєнниє і другіє гражданскіє права”. Хоча б посоромився… які вже там “права” можуть бути в Росії у “інородцєв”?
Тоді, коли творилася ця марна писанина, таких “прав” не могло бути вже просто тому, що нема їх і в сьогоднішній Росії, Росії ХХ сто ліття. Не буде їх і в Росії ХХІ ст. Якщо дотягне…
Отже — “плємєна”. Ніколи, зауважте собі, не скажуть і не напишуть — “русскіє плємєна”; тому що це цілком для тих — “інородцєв”, щоб попринизливіше. Одвічна лексика расистів. А коли в такого “плємєні” виявляється якась самостійність (а вона є у всіх) або державність та заводиться хтось головніший від інших, то це не “князь”, в жодному разі: “князєк”. І тільки так. Це вже в них, расистів, — як умовний рефлекс. Та тільки — от, чи умовний? — радше — безумовний. От свіжісінький приклад, цілком випадковий, нарис Г. Гунна про А. Рємєзова в його книзі “Очарованная Русь” Москва, 1990. До нього примітка (с. 258):
Так, имя "обезьяньего царя" — Асыка — не придумано им, а вывезено с Севера. Асыка — вогулический князек, разорявший в ХV веке верхневычегодские селения.
Чому, однак, “князєк” не вогульский а вогулический, — це вже секрет автора. Може, правда, щоб воно іще знехтувальніше бреніло?
Але, “плємєна” на чолі з “князькамі”, — це ще не все. Пізніше, вже за совєцьких часів, хтось з них викрив, що сибірські “плємєна” полювальників кочують тайгою не вкупі, не племенами, а — родами або кланами. Нічого б і це, не біда, але — ось біда: як же воно їх обізвати? Щоб тільки не так, як у людей — роди, клани. І — що би ви думали? — придумали! — “ватага”! “Ватагамі” по тайзі бігають, оті “плємєна”.
Коротше кажучи, — все більш–менш ясне. Цей автор пропонує нам добре знайому тепер, наприкінці ХХ століття, концепцію “висшіх” та “нізшіх”; рас або народів, це вже не є так важливе. Хоч і не пригадується, щоб Росія, більш–менш визнана у світі батьківщина тоталітаризму та расизму, — піднімала тут коли–небудь питання пріоритету.
Але, — концепція — концепцією. Добра вона чи погана, є вірною чи брехливою, це одна сторона питання (яке вже вирішила історія, та не на користь автора і його послідовників). Друга сторона полягає на тому, — як: правильно чи ні використовує її цей автор.
Чи не махлює, бува, в межах ним самим встановлених правил гри?
Ось тут і викривається з вичерпною ясністю, що або він сам є невіглас, або кривить душею та вважає невігласами інших. Що гірше — встановити важко, та це й не цікаве. Перейдемо просто до справи.
В цитаті про “нізших” автор перелічує першими серед них басків та кельтів Уелсу в Європі, а також “многочіслєнниє фінскіє, татарскіє, самоєдскіє, остяцкіє і другіє плємєна”. Впіймаємо його за руку.
Баски мали чи не старішу державність в Європі. Коли по успішних війнах із Картагеною римляни відібрали у неї Еспанії, вони не без труду зуміли, якось–такось її завоювати. Відносно легко Бетику на півдні (Андалусія), дещо важче — Кастилію, коли впала виснажена голодом Нумансія. Але на цьому успіхи Риму й покінчилися. А на півночі, за Сьерра Кантабріка ми не знаходимо ні римських міст, ні римських древнощів. Країною басків римлянам заволодіти, здається, так ніколи й не пощастило. Потім обламали на них зуби навіть візіготи. В усі часи зберегало свою незалежність від арабського панування, свою окремість, королівство басків Наварра, зі столицею в Памплоні. Воно злилося з останньою Еспанією лише наприкінці Реконквісти, в атмосфері загального ентузіазму.
Кельти Уелсу мали своє королівство, одне з найстаріших на острові, ще в середині віки. Воно було завойоване англійцями з немалими трудами та великими втратами. Та й досі вони не вважають себе призначеними на те, щоб із кимось там зливатись.
Щоб не кидати слов на марно, порадимося з істориком. Заглянемо до справжньої історії Англії; подивимось, чим для неї був Уелс.
Валійські пастури та селяни зуміли в античні часи захистити себе перед зазіханням Риму, а за англосаксонської епохи вели війни з королевствами Гептархії. Укріплення короля Оффи з VІІІ віку визначили кордони між впливами Уелса та англійської держави, яка тільки створювалась.
“Англійської держави, яка тільки створювалася” — як точно написане! Тому що найстаріша відома нам державність Британії, це не англійська, але — кельтська. Втрата цієї древньої політичної незалежності відбувається поступово, повільно, — не раптом.
Неспокійний англійсько–валійський кордон був постійним полем воєн та сутичок, а чергові походи англійських королів проти Уелсу приносили лише миттєві успіхи, хоча англійці все глибше вдиралися до його терену. Генрі II вдалося 1158 завоювати спочатку територію північного Уелсу, втрачену Англією в часи Стефана (його попередник на англійському троні, О. Б.), а потім, 1165 забезпечити собі тільки формальний поки суверенітет над Уелсом, котрий, поділений своїми двома королями на частини, північну та південну, якийсь час іще зберегав незалежність.
Про те значення, яке Англія надавала завоюванню Уелсу, досі нагадує титул спадкоємця англійської корони: “принц Уелський”.
І оце приклади “нєісторічєскіх націй”? — що за дика нісенітниця! Все це було добре відоме в часи Данілєвского, так — в чому ж справа? Значить, “шірота русской натури” в данному разі є такою, що не влазить не тільки “в рамкі узкіє юрідічєскіх начал”, або в жорсткі рамки логічного мислення, але й у власні, самим же собою встановлені правила гри. Чи — можна взагалі не рахуватися з фактами?
Ніяк не краще справи й з власними прикладами “нєісторічєскіх націй”. Продовжимо перелік: до “басків Еспанії та Франції” та “кельтів князівства Валійського” додані й власні “фінскіє, татарскіє, самоєдскіє, остяцскіє і другіє плємєна”. Але з них, за крітеріями автора ж, до “нєісторічєскіх” можна віднести, хібащо, оті — “другіє плємєна”, передбачливо не поіменовані.
Почнемо, природно, з “плємєн” татарських. Якщо “політічєская індівідуальность” басків та кельтів Уелсу нараховує, як ми бачили, більше тисячі років, то й татарська — ніяк не молодше. Нагадаємо, що перша відома науці державність на Волзі — існує з 490 р. н. е. у вигляді Булгарського каганату. Пізніше, з кінця VІ та початку VІІ ст., — з’являєтся південний, хазарський каганат. В першій половині ХІІІ ст. вони обидва перетворюются на західний улус Монгольської конфедерації — Алтин Орду. Цю стару державність ліквідує тільки в ХVІст. Московія, шляхом військової агресії, коли Іван ІV захоплює 1552 р. Казань, а 1554 р. — Астрахань. Якщо державність басків або валійців в Європі налічує вік більше тисячоліття, то й ця, підкреслимо ще раз, — не молодша. Нагадаємо, те, що можна без підкрадання чужої історії, назвати державністю російською, — налічує сьогодні тільки 825 років. Чи дотягне колись до тисячі? — … час покаже.
Нагадаємо для ясності, що на протязі більш як двох століть(1238–1480) ця державність на Ітілі патронувала та контролювала російську (татарське “іго”). Бо ж відоме, принаймні, що й після Куликовської битви 1380 р., переможець Донской випрошував ярлик на “вєлікоє княжєніє” у хана Тохтамиша.
Досить важливе питання — а чи була ця державність “татарской”? Була, але — не тільки. Алтин Орду була, як і її попередники, — радше каганатом, тобто — багатонаціональною державою, де рівноправно могли реалізувати політичні амбіції всі народи країни. В ті далекі від нас часи там уміли жити, не утискуючи нікого. Ця державність нікого не “асимілювала”, доказом чого є картина, яку ми спостерігаємо після її розпаду. Після російської навали під імперський суверенітет потрапили татари й чуваші, потрапили мордвіни, череміси та інші волзькі угри. Всі вони зберегли власне обличчя, власні мови та культури, котрі вже потім були зрівняні з землею підчас російської асиміляції.
Цього — третього, можливості стійкого співіснування різних народів, як то водилося в азійських каганатах,
- наш автор не припускає взагалі. Для нього є, єдина, — історична, політична нація, а всі інші — неісторичні — “етнографічєскій матеріал”. Одне слово — “жівая сіла”, як у них кажуть і досі. Такого визначення не знає жодна інша мова, — зверніть уваги. Треба було б писати не “етнографічєскій”, а просто — “етнічєскій”, але… де там вже росіянинові, патріотові, — до пуття знати рідну мову…
Ця початкова двозначність з народами та націями — або–або, походить, слід гадати, від того універсального проектування на всю околішню реальність все того ж самого, одвічно–російського примітивного співвідношення: раб–господін. Є, відповідно, нації господ — нації “історічєскіє”, та є народи рабів — “прєдназначєнниє к тому, чтоби сліваться”. Ким же вони, призначені? — питання не просте. Схоже що не так небесним Провидінням, як тими ж господамі, “історічєскімі” націями. Ну, тими, що самі себе такими “прєдназначілі”, одне слово.
Такими є справи із одною з вихідних концепцій автора.
Але, наприкінці — повернемося до початку. Отже, нікого ніколи не завойовували, нікого не піддавали “національному вбивству”. Добро. А як же бути з тим, що 1783 року, стара та історична держава, з якою Росія не одного разу заключала міжнародні угоди (пригадайте, як Іван ІУ писав кримському ханові, з приводу продажу рабів), справжній музей тисячолітньої історії, де мільйони людей жили у згоді зі природою, — була дослівно зрівняна з землею російськими ордами? — заповідника історії — перетворена на звичайний російський смітник? Це — Крим.
Якщо ви думаєте на цьому впіймати автора за руку, — не пніться, — він невловимий. Відбалакається, відбовкається від чого завгодно: фахівець. Дійсно:
То же должно сказать и о Крымском полуострове, хотя и не принадлежавшем исстари России, но послужившим убежищем не только ее непримиримым врагам, но врагам всякой гражданственности, которые делали из него набеги при всяком удобном случае, пожигали огнем и посекали мечом южные русские области до самой Москвы. Можно, пожалуй, согласиться, что здесь было завоевано государство, лишена своей самостоятельности народность; но какое государство и какая народность? Если я назвал всякое вообще завоевание национальным убийством, то в этом случае это было такое убийство, которое допускается и Божескими и человеческими законами, — убийство, совершенное в состоянии необходимой обороны и вместе в виде справедливой казни.
Ось так просто; з властивими — шкода, не одному авторові первісними уявленнями щодо моралі. Як ото — пам’ятаю, в одному совецькому фільмі про дебільних революціонерів–комсомольців. Дуже там їм обом не подобався їх спільний знайомий, чистюля–гімназист (а значить — “буржуй”). Один до другого й каже: “Давай єго судіть. Я буду судья, а ти прокурор”; все на світі міняється, не змінюється одна Росія.
Цьому всьому — написаному та надрукованому, — немає ціни. Як підручник з отої “русской ідєі”. Ось, хоча б оце — “непримиримым врагам”: пройшло більше ста років, а хіба не чули таке в наш час — “непримиримая оппозиция”? Тобто, бачите, в о н и вирішують за інших, хто “прімірімий” (можна згодом сісти на шию), а хто “нєпрімірімий” (не дасть сісти собі на шию за жодних обставин, безнадійний). “Враг” — то ще гірше: “Кто нє с намі — тот враг!”, “Єслі враг нє сдаєтся — єго унічтожают!”
Знову, безоглядне покладання на власну силу… Силу слабих, але численних. Бо чужа їм велика мудрість нашої (а чому ні?) “Едди”: “Не зловживай власною силою, пам’ятай про те, що на всяку силу може знайтися сила ще більша…”
Що ж, можливо, можна сподіватися саме на це, що така сила саме на них і знайдеться. Бо, бувало вже так в історії — мало не знаходилася. Та поступить з ними не ліпше, ніж вони поступали з іншими…
А щодо суду… Коли їм дозволено ними ж самими вирішувати, хто там є “нєпрімірімий”, то… Годі й казати, що це вони мають право всіх судити.
“Національноє убійство” було повторене 1944 року, вже не над країною, а над рештками народу. Вбивця був той же; найвідоміший у світі рецидивіст.
Створці “разрушітєльного подвіга”. Наш аналіз був би неповним, якби ми обійшли увагою те, що є одним з улюблених сюжетів російської історії, який зустрічаємо, природно, і в нашого автора. Йдеться про те, що там називають “нєсмєтниє полчіща дікіх (можна — й “полудікіх”) кочєвніков”. Маються на увазі народи, що ведуть тваринницьке господарство на природному ландшафті, — найбільш раціональне господарство, яке потребує високої культури та грунтовного знайомства з екологією. Вже за цією останньою причиною, ці народи ніколи не могли дозволити собі бути “нєсмєтнимі”. Але, як нас повідомлює автор:
…кроме положительно–деятельных культурных типов, или самобытных цивилизаций, есть еще временно появляющиеся феномены, смущающие современников, как гунны, монголы, турки, которые совершив свой разрушительный подвиг, помогли испустить дух борющимся со смертью цивилизациям и разнеся их остатки, скрываются в прежнее ничтожество. Назовем их отрицательными деятелями человечества.
Таким чином, їх на світі всього три, можливих типи різних народів:
Итак, или положительная деятельность самобытного культурно–исторического типа, или разрушительная деятельность так называемых бичей Божьих, предающих смерти дряхлые томящиеся в агонии цивилизации, или служение чужим целям в качестве этнографического материала — вот три роли, которые могут выпасть на долю народа.
Ось, маємо нарешті повний набір. Такий собі, первісно–дикунський варіант світової історії.
Щоправда, відмітимо й забудькуватість автора. Перелічуючи свої “врємєнно появляющієся фєномєни”, він забув про такий важливий нарід Європи, як мадяри. Бо ж це вони й досі називають свій історичний подвиг — Honfoglalas (Зайняття) - також — Отриманням Батьківщини. Вони, як і турки, німало не укрилися до “прєжнєго нічтожєства” — всі бачать, і тут вже нічого не поробиш. Він пригадує та віддає їм належне нижче, в розділі ХІV про улюблений “Царєград”, розмірковуючи (а він патологічно любить саме розмірковувати) з їх приводу в наступний спосіб:
Но что такое, например, корона Стефанов (правильно — Стефана, О. Б.)? Случайное завоевание и подчинение исконных придунайских жителей, славян (а як же! О. Б.), вторгнувшейся мадярской орде, которая, хотя и приняла христианство и европейский склад и лад, не сумела, однако, или не смогла обратить чуждые ей племена в свою плоть и кровь, уподобить их себе…
Дуже цікаво — чи не так? Особливо оце дорікання, останній козир: “не сумела, однако, или не смогла обратить чуждые ей племена в свою плоть и кровь”. А може тут було дещо інше — не хотіла “обратіть”? — не звикла жебрати за чужим; в тому числі за “плотью і кровью”.
Тобто були не якимось там натовпом без роду племені, якому абсолютно байдуже, з чого складатись (аби побільше!); а були… свідомим народом?
Мадяр автор не полюбляє — некультурна нація… Як він там іще десь пише:
…Для всех славянских племен, вошедших в состав Транслейтании (Угорщина, О. Б.), подчинение мадярскому элементу гораздо тягостнее и, так сказать, оскорбительнее, нежели прежнее общее подчинение всех австрийских народов элементу немецкому, которое могло, по крайней мере, оправдываться великим историческим и культурным значением немецкого племени, между тем как мадяры не могут иметь этого рода претензии, стоя в культурном отношении ниже славян.
Не є ціллю цього розгляду відгукуватися на кожну дурість автора, хоч велику а хоч дрібну, але тут — знову бачимо цілком неспіврозмірні амбіції. Нобелівські премії було засновано вже по смерті Данілєвского, але вони
- непоганий показник розвитку науки та культури в країні. Отже, повідомляємо, що кількість нобелівських лавреатів на мільйон населення в усіх слов’янських країнах складає 0,13. В той час, як в Угорщині — більше ніж у п’ятеро — 0,6. Для Німеччини, однак, цей показник трішки вище — 0,65. От, такі “культурниє отношенія”.
Та й здається воно, що будь–який роман Мора Йокаї — цікавіший від повного зібрання графа Л. Н. Толстого, бо то ж не література… А були ще Кальман Міксат та Гейза Гардоньї…
Звернімо тут уваги ще на слово “орда”. Дозволимо собі деяке зауваження. Не без далекосяжних заключень.
Російською мовою це слово позначає безпорядний натовп, що пре наосліп та жодних правил чи законів у своїй поведінці, очевидно, не дотримується. Цим іменем вони охрестили і найбільш цивілізовану та розвинену з булих у цій частині світу держав, свого сусіда — “Золотая орда” (само сполучення слів уже в чомусь безглузде, чи не так?), інфраструктурою якої користувалися аж до винаходу в Європі залізниць.
“Орду” — тюрко–монгольське слово, яке означає — дослівно “устрій” або “порядок”; а значить може бути прикладене й до держави, яка завжди становить певний порядок серед людей; або до армії, як у турків.
Цей корінь є спільний також індо–європейським, германським мовам — “орд”. В давні часи воно відносилося до того первісного об’єкту духовного світу, для якого є характерним саме порядок його складових, — слову (шв. “орд”, нім. “ворт”, англ. “уорд”). Шведське “орденінг” чи німецьке “орднунг” — порядок, це вже похідні від “орд” (дослівно — “дитина”, або “нащадок”) слова.
В російській мові це слово займане, та слову надано якраз протилежної семантики. Це — не єдиний приклад, є ще “сарай, черствый, уродливый” і т.і.. В цьому спостерігається певна система, що — правдоподібно, — віддзеркалює нестримане тяжіння до свавілля, проекцію на духовну область того самого, вихідного работоргового свавілля.
На турків автор накидається в розділі про “Царєград”, де ним і презентується його блакитна мрія — єдине мислиме вирішення “восточного вопроса”. Такого питання не знає, шоправда, духовний світ Європи, але — не біда. Вигадаємо спочатку питання, а потім його і вирішимо, як нам сподобається; за допомогою того ж таки свавілля. Якщо сили вистачить, ясна річ. Але про це — нижче.
Расистське зверхництво автора — норма російського суспільства, — викликає огиду. Він пише, віддаючи одночасно данини і первісному лякові перед Європою, і гордості петровського сучасника, який ще вчора сякався на сусідів, а нині “по манію царя” навченого за європейським звичаєм “обходіться платком” (тобто — “цивілізованого”):
Тысячу лет строиться, обливаясь потом и кровью и составить государство в восемьдесят миллионов (из коих шестьдесят — одного роду и племени, чему, кроме Китая, мир не представлял и не представляет другого примера) для того, чтобы потчевать европейской цивилизацией пять или шесть миллионов кокандских, бухарских и хивинских оборванцев, да, пожалуй, еще два–три миллиона монгольских кочевников, — ибо таков настоящий смысл громкой фразы о распространении цивилизации в глубь Азиатского материка. Вот то великое назначение, та всемирно–историческая роль, которая предстоит России как носительнице европейского просвещения.
Тут під “оборванцамі” розуміються нащадки великих цивілізацій минулого, набагато більш “історичних”, ніж російська. Нащадки доблесних аскерів Кюль–тегіна, нукерів та нойонів Чингіс–богдохана, воїнів Тімура Ленка та його правнука Захір ад–Дін аль Бабура, завойовника Індії. Представники гарантовано “історичних” націй, старих культур. Які дали світові Авіцену, Біруні та Улуг–бека…
А ви… “тисячу лєт строілі”, а чи так багацько “настроілі”?
“Распространітєли цівілізаціі”… Та щоб щось там розповсюджувати — треба ж спочатку самому це мати.
І не пишайтеся ви, господа, своїми дурними мільйонами, не рівняйте себе до великого Китаю. Тому що Китай був завжди, він є та буде, поки є людство, а ви… Чим ви запишете себе до історії, от в чому справа?
“Одного роду і плємєні…”, самі, самі напрошуєтесь. Добре. Подивимося, відкриємо В. Ключевского (Сочинения, Москва, 1957, т. 2, с. 140), ось, що він пише про склад російського боярства, еліти нації; йдеться ще про відносно ранні часи ХV–ХV вв.
Старые родословные книги его (російського дворянства, О. Б.) производят впечатление каталога русского географического музея. Вся русская равнина со своими окраинами была представлена этим боярством во всей его полноте и пестроте своего разноплеменного состава, со всеми своими русскими, немецкими, греческими, литовскими, даже татарскими и финскими элементами.
Це — правляча верхівка, а — нарід? — чи не те саме й з ним? Цитований автор вбачає там всього третину “фамилий великорусских”, називаючи це з чемності “разноплємєнньїм составом”, але це ж є ніщо інше, як те, що у просторіччі позначають чітким та ємним російським словом “сброд”. Не “музей”, не “состав”, а просто — збіранина. Так де ж тут оте — “одного роду і плємєні”? — щось не схоже. Народи виникають з народів, так, але — чи не забагацько тут намішано?
З усього цього напрошуються, принаймні, два висновки практичного характеру.
a) Не слід, в жодному разі, возводити себе до слов’ян. Нема для цього жодних підстав.
b) Не слід так вже расистськи гребувати власними найближчими родичами: “татарские, финские и другие племена”.
А далі — в своєму роді ще краще. Продовжимо цитування.
Поистине горою, рождающей мышь, — каким-то громадным историческим плеоназмом, чем-то гигантски лишним является наша Россия в качестве "носительницы европейской цивилизации".
Ще б пак… воістину. Але причина — дещо інша. “Носітєльніца європєйской цівілізаціі”! — а що ж, чи то ви її, бува, оту цівілізацію — вигадали? Без монголів та без Європи — були б і досі там, де були. “Цивілізатори” ба знайшлися, маєте! — спочатку б власні воші повивели…
Головний козир — “культурно–исторические типы”. Розбираючи цей претензійний та невірний навіть у дрібницях твір, не можна оминути розділ V — «Культурно–исторические типы” и некоторые законы их движения и развития”. Це є необхідне вже з нагоди зауваження в “Послєсловіі”, де авторові приписані з цього приводу воістину всесвітні заслуги.
…обратимся к фактам. Они со всей определенностью свидетельствуют о том, что выдвинутая Н. Я. Данилевским в книге "Россия и Европа" теория "культурно–исторических типов" оказала исключительно большое влияние на современную западную философию и культуру.
Так пишеться цілком недвозначно і на цій підставі ім’я Данілєвского ставиться далі поруч з іменами Освальда Шпенглера та Арнольда Тойнбі (не більше, але й не менше). Що ж, як воно насправді так, то тим гірше для “соврємєнной западной філософії культури”, тому що ми не змилуємося тоді й над нею: якщо вона хоч десь ступила була на “особий путь” Росії — прийти їй в нікуди.
Для того, хто хоч продивився книгу від початку до кінця — не буде секрету в появі самого поняття “культурно-історічєскій тіп” та його “тєорії” (її просто немає).
Авторові, слов’ янофілу та панславісту, необхідно замаскувати свою вигадану, виссану з пальця концепцію “славянского єдінства”, засновану на вимисленому “славянском культурно–історічєском тіпє”, ідейного знаряддя російської імперіалістичної агресії, — видавши цей вимисел — за прояв якихось загальних історичних закономірностей. Збережімо вірність принципові — ніколи не передавати те, що твердить цей автор, а надавати слова тільки йому самому.
Начну прямо с изложения некоторых общих выводов или законов исторического развития, вытекающих из группировки его явлений по культурно–историческим типам.
Закон 1. Всякое племя или семейство народов, характеризуемое отдельным языком или группой языков, довольно близких между собой, — для того, чтобы сродство их ощущалось непосредственно, без глубоких филологических изысканий, — составляет самобытный культурно–исторический тип, если оно вообще по своим духовным задаткам способно к историческому развитию и вышло уже из младенчества.
Закон 2. Дабы цивилизация, свойственная самобытному культурно–историческому типу, могла зародиться и развиваться, необходимо, чтобы народы к нему принадлежащие, пользовались политической независимостью.
Закон 3. Начала цивилизации одного культурно–исторического типа не передаются народам другого типа. Каждый тип вырабатывает ее для себя при большем или меньшем влиянии чуждых, ему предшествовавших или современных цивилизаций.
Закон 4. Цивилизация, свойственная каждому культурно–историческому типу, только тогда достигает полноты, разнообразия и богатства, когда разнообразны этнографические элементы его составляющие, — когда они, не будучи поглощены одним политическим целым, пользуясь независимостью, составляют федерацию или политическую систему государств.
Закон 5. Ход развития культурно–исторических типов всего ближе уподобляется тем многолетним одноплодным растениям, у которых период роста бывает неопределенно продолжителен, но период цветения и плодоношения — относительно короток и истощает раз и навсегда их жизненную силу.
Виглядає все це досить претензійно, хоч і прозоро, але як читач сподівається на наукове обгрунтування цих “законів”, на їх “теорію”, — він буде розчарований, не знайшовши нічого, крім бовканини. Взагалі, далі йде обговорення; що ж — обговоримо все це й ми. Почнемо ствердженням того, що “Закон 1” може розглядатися, в кращому разі, як визначення. Але, що ж він власне визначає?
Сучасна історична наука — є структуральною та аналітичною. Вона оперує поняттями раси, групи народів, народу або клану. Оперує поняттями культури та цивілізації, чітко їх при цьому розділюючи. Що, це очевидне, не спадає на думку авторові. Не повинна вона — наука, вводити й зайвих, фіктивних реалій.
Дане визначення пристосоване якраз для охвату “славянского культурно–історічєского тіпа”, реальності, яка не існує; а відправлення від підробленої реальності — негайно викриває свою яловість. Це видно з того, що автор залишає схожість мов, а це й є тим єдиним, що об’єднує “слов’ян” — єдиним критерієм існування “культурно–історічєского тіпа” (ну, крім досить невизначеної “способності к історічєскому развітію”). Це є чиста наївність та дитинство, які хутко викривають себе при найменшому порівнянні до будь-якої конкретної історичної реальності. Отже, давайте розбиратись.
Так, слов’янські мови показують деяку схожість, ну то й що? Так, схожість мов може бути й наслідком етнічного споріднення, але — не всюди, не завжди.
Бо народи, що ними користуються, — не тільки порізнюються етнічно, але мають незалежні політичні історії. Мають різні народні звичаї, різні культури та цивілізації. В той час, як сам термін “культурно- історічєскій тіп” повинен передпокладати іще (щоб мати хоч якийсь сенс!”, принаймні, близькість історичну та культурну (облишимо вже етнічну).
А, як же мовна спільність, чи це хіба не споріднення? Споріднення, буває й таке, але й може бути обумовлено чим завгодно (як ми тепер знаємо — хоча б і русифікацією, а тому може й рівно нічого не означати. Ну, подумайте самі: які ж воно є підстави ліпити до “старшєго брата”, скажімо — болгар? Якщо відраховувати вік росіян із запасом, від того ж таки 1169 року, то волзькі булгари історично відомі з 490 року — на 679 років раніше від росіян. Болгари західні живуть на Балканах з 681 (рік їх офіційного визнання Візантією), — на 488 років раніше від росіян. За походженням, здається, тюрки. Контактів між цими двома народами майже не було аж до ХІХ ст.(!). А ті й другі — вважаються “слов’яни”!
А яке відношення, пробачте, має Росія з її “слов’янами” з розжалуваних угрів — до чехів або словаків? — культурне? — історичне?
Коли “государі Московскіє”, не вміючи ні читати, ні писати, щоденно паплюжили всяке право, в тому числі — й міжнародне, — чеський король Іржі Подебрад сміливо реформував та досконалив це міжнародне право. Випереджуючи сучасність на століття. То що ж тут може бути спільного? Де він, оцей “славянскій культурно-історічєскій тіп”?
Для Данілєвского “Малороссія” — це російське, “своє”. А, — чому це, власне? — на якій такій підставі?
Росія, й дійсно, досі розмовляє зіпсованою українською мовою, винесеною муромськими та володимирськими колоністами з Києва, — неспірно. Ну й що? — а все інше — де воно? Етнічне рідство розпустилося без сліду в північних уграх та фінах більше як сім століть (!) тому. Від того зловісного 1169 обидві держави як і контактували, то лише на рівні послів, аж до середини ХVІІ ст. Півтисячоліття! — це факт, чи не факт?
А культура? — що є спільного поміж біленою (зовні та зсередини) хатою та прокопченою дерев’яною “курной ізбой”?
Отже, чи не забагато на себе берете, господа?
Проаналізуємо й другий приклад. Автор широко оперує терміном “гєрмано–романській культурно-історічєскій тіп”, рівно не даючи собі труду подумати, а що ж воно таке? Добре, подивимося тоді самі, а що б це могло бути?
Є, безумовно, в Європі деяка романська спільність мов. Вона була нав’язаною в часи Римської імперії, де державною мовою була латина. Рим давно пішов на той світ, але спільність мов, обумовлена латиною — за інерцією зберіглася. Ну і що? Візьмемо країни романських мов у Європі: Португалія, Еспанія, Франція, Італія, Румунія, — що спільного мають їх народи? Та рівно нічого. Ні в історії, ні в культурі. Принаймні — за післяримські часи, за останні півтори тисячи років.
Ніхто й не претендує, зверніть уваги, створити сьогодні на цій основі, скажімо, — Романську федерацію. А — чому ж не претендує, давайте подумаємо.
Правдоподібно тому, що там немає більше загарбницьких імперій, Рим був останньою; нема й кровожерних маньяків, дикунів, збожеволілих на ідіотичній ідеї власного світового панування. Нема там, віддамо належне — ні єдиного душевно хворого пророка.
Народи романського кола набули схожості мов із часів Риму. Від нього ж, загалом, вони наслідували багато чого зі своєї цивілізації, що вже протирічить “Закону 2”, як і “Закону 3”.
Слов’янські мови йдуть із Гунського каганату 378–912рр. в Україні, являючи собою балтицькі мови з більшим чи меншим готським та гунським впливом. Протиріччя з наведеними вище “законамі” — можна угледіти й тут.
На Півночі Європи є й коло германських народів — країни Скандинавії та Німеччина й Нідерланди, але — чи можна й тут говорити про “гєрманскій культурно–історічєскій тіп”? — дуже сумнівно. А повну вже загадку, щось на кшталт мітичного кентавра, являє собою, ясна річ, “гєрмано–романській культурно–історічєскій тіп”. Вже просто тому, що Рим ніколи не правив у Німеччині та не знав Скандинавії, — це були антагоністи.
З приводу “Закона 2”, наш автор пише:
Нет ни одной цивилизации, которая бы зародилась и развилась без политической самостоятельності, хотя, достигнув уже известной силы, цивилизация может еще несколько времени продолжаться и после потери самостоятельности, как видим на примере греков. Явление это, из которого нет ни одного исключения в истории, понятно, впрочем, и само по себе. Та же причина, которая препятствует развитию личностей в состоянии рабства, препятствует и развитию народностей в состоянии политической зависимости, так как в обоих случаях индивидуальность, имеющая свои самостоятельные цели, обращается в служебное орудие, в средство для достижения чужих целей.
В цьому досить довгому уривку автор демонструє нам, що сидячи в колі понять работоргового суспільства (навіть через десяток років після скасування рабства), мислячи тільки ними, — далеко не заїдеш. В історії, наприклад, відомий ряд держав, де кілька народів ділили одну політичну самостійність на всіх. Маються на увазі так звані каганати. В історії їх відомо з півдюжини та в них народи мали змогу (про це ми знаємо, так би мовити, пост фактум, тобто — абсолютно надійно) розвивати свої окремі, незалежні культури. Каганатом, хоча й з династичною королівською владою, було по суті Велике князівство Литовське — Діджьої Льєтувішкас Кунігайкштісте.
“Закон 3.” — видається до вищого ступеню сумнівним. Нагадаємо головне: “Начала цивилизации одного культурно–исторического типа не передаются народам другого типа”. А як же з церквами та цирками Риму в Європі, котрі були наслідувані варварським світом середньовіччя, від Португалії до Уралу? Можна навести ще купу прикладів, які покажуть, що ніщо не займається з такою легкістю, як саме оті, “начала цивілізації”, але не станемо затруднювати себе цим. Краще подивимось та подумаємо, — а навіщо цей “закон” авторові потрібний?
А потрібний він, єдино, на те, щоб іще в одному місці, пункті, — непримиренно протиставити Росію Європі, утвердити повну самобутність неіснуючого в природі “славянского культурно–історічєского тіпа”. Тому що ця людина рішуче протиставиться тому, що многі вважали найбільш позитивною стороною петровських реформ.
К чему было брить бороды, надевать немецкие кафтаны, загонять в ассамблеи, заставлять курить табак, учреждать попойки (в которых даже пороки и распутство должны были принимать немецкую форму), искажать язык, вводить в жизнь придворную и высшего общества иностранный этикет, менять летоисчисление, стеснять свободу духовенства? К чему ставить иностранные формы жизни на первое, почетное место, и тем накладывать на все русское печать низкого и подлого, как говорилось в то время? Неужели это могло укрепить народное сознание?
І — дійсно, коли петровське “Зерцало” не радило сякатись на прохожих, або обтирати писок скатертю, — хіба це могло укріпити “народноє сознаніє”?
“Закон 4.”, взагалі, бренить дещо дивно, хоча з усіх він один має деякий раціональний зміст. Тільки от, шкода, як його дотримуватись дослівно, та ще й врахувати останнє посилання, то можна прийти до неочікуваних висновків.
Наприклад, що в Росії, не зважаючи на “разнообразіє етнографічєскіх елємєнтов”, — ніколи нічого путящого не було й бути не може. Жодного там “культурно–історічєского тіпа”. Просто для того, що всі підпорядковані “однім політічєскім цєлям”, перетворені на “срєдство для достіжєнія чужіх цєлєй”. Бо в ній же ніколи й не тхнуло “фєдєрацієй народов”. Все — строго за його міркуваннями. Це в дійсності так і є, але цього ж безумовно не хотів наш автор. Дещо смішно. А справа тут просто в тому, що “закон” підганявся під “фєдєрацію славян”, яких треба приєднати до імперії, а от, Росія як така — сюди вже не лізе.
Коли починають підганяти теорію під свавільний вимисел, — інакше й бути не може.
Найбільш дивним з усіх виходить “закон 5.”, з якого витікає, що період “цвєтєнія і плодоношєнія” для будь- якого “культурно–історічєского тіпа”, — є вельми короткий.
Культури — й дійсно, знають періоди розквіту та спаду, частіше — тимчасового, але — чи можна їх уподобити “многолетнему одноплодному цветку”? Порівняння, можливо, — найбільш невідповідне. Тисячі років можуть існувати та розвиватися в своєрідному та неповторному вигляді культури. Культура Єгипту, культура Китаю, — де ж це тут: “пєріод цвєтєнія і плодоношєнія — относітєльно короток”?
Найбільш сам автор розводиться з приводу третього “закону”, відчуваючи тут слабке місце, але — не з більшою резонністю. Обмежимося тут одним характерним прикладом його розмірковувань, — остроготами в Італії.
Они проникли в Италию и образовали могущественное царство, во главе которого стал один из мудрейших и благонамереннейших государей, когда либо царствовавших, Феодорик. Он поставил себе, повидимому, самую благородную и гуманную цель — слить победителей с побежденными, привить к первым римскую цивилизацию. Что же оказалось? Готы, находясь в слишком близких отношениях с цивилизацией Рима, не могли развивать своих национальных начал, будучи подавлены ее блеском, а усвоить себе чуждую — также не усвоили и вместе со своею народностью потеряли и свою политическую силу.
Для того, щоби читач міг наочно усвідомити всю поверховість та примітивність підходу до проблем історії автора, якого ми розбираємо, не пожалкуємо місця та зробимо невеличкий відступ, присвячений готам Теодоріха Амала в Італії.
Дім Амалів або Амалунгів (сучасною вимовою — Амаленки) правив остроготами (східні готи) луки Дніпра. Після перемоги гунів у війні 375 року та зруйнування Данпарстаду, конунги з роду Амалів, з частиною свого народу пішли до еміграції, хоча й не всі. За словами Йордана “конунг Вінітар з дому Амалів погано переносив панування гунів”. Одного разу він таки зірвався, зібрав свою “друттін” — дружину та розрахувався за поразку: зрадницьки вбив хана антів Боза (Сивого) та ще сімдесят його людей. Переможець війни, гунський хан (а тепер — каган, обраний народами країни) Белембер, не стерпів цього та сам убив розбійного конунга стрілою з гунського луку.
Тим часом остроготи–емігранти з 378 р. поселюються на землях біля Балатону, в римській Паннонії.
В Римі справи йдуть все гірше, війни, кризи, череда імператорів. А 476 року командуючий германськими легіонами, скир із Подолії Одоакер, робить військовий переворот. Він ліквідує Західну імперію та оголошує себе королем Італії.
Конунг всіх остроготів в екзилі — Теодоріх Амал, нащадок древнього подніпровського дому, вторгається 489 в Італію та перемагає Одоакера, збираючи остроготських емігрантів римської діаспори до Італії, до нового королівства остроготів. Його правління протягується з 493 по 526 рік.
Він і не думає про те, щоби “прівіть готам рімскую цівілізацію”. А його піддані і не думають про те, щоб їм “подавляться” її блиском. Їх усіх турбує зовсім інше.
Остроготів в Італії меншість, і вони покищо не наважуються повністю відмінити рабства, як це вже зробили візіготи Еспанії. Але, Теодоріх приймає низку едиктів, у котрих юридично упорядковує стан римських рабів, полишаючи за ними не тільки обов’язки, але й надаючи їм деяких прав. В Римі не було, виявляється, навіть закону, який карав би за продаж вільної людини в рабство. Теодоріх його приймає. Приймає й інші закони.
Щоб не погрішити проти об’єктивності, наведемо посилання з російського ж джерела.
Защита личности свободного человека имеется в виду и в тех постановлениях едикта, которые были направлены против похищения свободных людей и продажи их в рабство (Е. Theod. 78–79, 82–83, 94–95). Остроготское законодательство устанавливало суровые наказания за совершение подобных преступлений.
Прийдешні, сівозміною та правильним господарством хутко відновлюють виснажені римськими рабовласницькими латифундіями землі Італії. Відбувається майже диво:
Весьма важным показателем известного подъема сельского хозяйства в первые десятилетия существования Остроготского государства является то, что Италия, лишенная подвоза хлеба из Северной Африки и Египта, снабжалась почти исключительно хлебом, производимым в самой стране и на острове Сицилия.
Більше від того, це не було випадковим, а наслідком свідомого втручання:
О прогрессе скотоводства, связанном с поселением на территории Остроготского королевства варварских племен, свидетельствует письмо Теодориха жителям Норика, где он рекомендует обменять местных быков, отличавшихся меньшими размерами, на более дорогих и более рослых быков, принадлежащих алеманам, переселившимся на находящуюся под властью остроготов территорию.
От, так засвоювали собі помалу “римську цивілізацію” дикі остроготи в Італії. А “політічєскую сілу” вони втратили — з добре відомої причини: імперська агресія.
Програвши Італію у війнах із Візантією як завдяки переважаючій військовій силі імперії, так і завдяки постійному зрадництву (цей суто український фактор, зрада власного народу на користь чужої імперії — ще тоді працював на повну силу), — остроготи так і не встигли надобре її цивілізувати. В своїй столиці — Равенні, вони полишили всього два архитектурних пам’ятники, але — примітних у всіх відношеннях. Один — своєї улюбленої восьмикутної форми (як українські різдвяні зірки), — розкішну базиліку Сан Вітале; другий — то мавзолей Теодоріха. Про цей останній цікаво прочитати думку одного з наших сучасників.
Тяжку печать, котру відтиснули готи, і тепер можна бачити на краю міста, в нецікавому оточенні залізничного вузла з одного боку та сучасної автостради з другого. Воно стоїть посеред шумлячих на вітрі кипарисів Парку Відпочинку, присадкувате, незграбне та пробуджуюче страх; таке ж чуже та німецького духу, як фонтан кайзера в Стамбулі, хоча походить і з іншої епохи. Йдеться про мавзолей Теодоріха, котрий мав свій двір у Равенні та перебував тут до самої смерті 526 року. Осберт Ланкастер називає цей пам ’ятник "кутком чужої землі, яка завжди буде типово германською". Іншим нагадує він прийшлого з інших планет або велетенський шолом, кинутий на землю. Для більшості спостерігачів, однак, це просто шатер із каменю, місце останнього упокоєння мандруючого воїна. Видимі в такому контексті прикраси та придатки, розсіяні поверхнею цього двохповерхового монстра — набувають сенсу: це ухвати та виступи, що утримують шатер у штивному та натягненому стані. Але, не дивлячись на все, об ’єкт цей нічим не нагадує палаток, що розставляються на відкритому терені просто неба. Найбільш образливий комплімент, якого можна висловити на його адресу, так це те, що він повністю пасує до того промислового ландшафту, який його оточує.
Скільки емоцій, щедро виплеснутих із приводу скромної двоповерхової ротонди на краю Равенни… Та й ще по 1500 роках після її спорудження. Що правда, це реакція всього тільки задупного римлянина, який і сьогодні, через півтора тисячоріччя після уходу Риму, щоб розмовляти зі світом віддає переваги не добрій германській або кельтській мові, а всього тільки на добре зіпсованій латині. Але вона, ця реакція, чітко показує нам всю різницю обох цивілізацій — римської та готської. Тим і цікава.
О. Ланкастер мовить нам про куточок землі “яка завжди буде типово германською”; що поробиш! Адже до зловісного 375 року серце германського світу дійсно билося в луці Данпа, в самому центрі скитської України. Шкода, що нам так і не судилося кинути оком хоча б на розвалини великого Данпарстаду, столиці остроготів Германаріха…
Отже, не такі вже вони були дикуни, оті кочовики (або — булі кочовики)…
Загалом, як ви вже переконалися, наш автор спорудив свою “тєорію” (“культурно–історічєскіх тіпов”), — цілком заради якогось обгрунтування маски імперії. А значить і ціна подібній “науці” — відповідна. А коли її й прийняв був за науку якийсь там недоумок на Заході, — його справи: тим гірше для нього…
Захоплення Сибіру. Повернемося до головного, заради виправдання чого й написано книгу Данілєвского, — до колоніальних захоплень Росії.
Після захоплення Приволжя шляхом агресії проти його народів (жодного “рассєлєнія”!), іде захоплення Уралу, потім — захоплення Сибіру: агресія всіх агресій!.. Виявилося, що на Поволжі “історічєскіє націі” — “політічєскіє індівідуальності”, — були. А ліквідовані були, тільки й єдино, — шляхом “національного убійства”. А як же воно було на Уралі?
Про нього ми знаємо надто мало, але — подумаємо. Росіяни називали його “Камень”, що може бути переосмисленням мадярского “Кеменнь” (“Кам’яний звод”; пор. також “кемень” — жорстокий, твердий). Слово “свод” зустрічаємо й у російських джерелах. Але, “Урал” — звідки це? Мадярською мовою слово “імперія” є двокорінне — “біродалом”. Воно йде, схоже, від слів “біро” — головний та “аллам” — держава. Але “ур” означає пана, та слово “Уралом” могло бути більш старим еквівалентом того ж таки “Біродалом”. Тим більше, що назва Урал традиційно відносилася не так до самих гір, від яких мало чого й полишилося, як до тої місцевості, де вони розташовані. Не є виключене, що круг цих гір могла колись існувати державність і старша від волзької, — Великого Булгару.
За Уралом починається Сибір. Що ж пише наш автор про те, що всі останні називають “покорєнієм Сібірі Єрмаком”? — цікаво. Але, пишеться, не більше й не менше, як наступне:
О Сибири и говорить нечего. Какое тут, в самом деле, завоевание? Где тут завоеванные народы и покоренные царства? Стоит лишь счесть, сколько в Сибири русских и сколько инородцев, чтобы убедиться, что большей частью это было занятие пустопорожнего места, совершенное (как показывает история) казацкой удалью и расселением русского народа почти без содействия государства.
Ось це так! — а як же Єрмак? Чи його не було взагалі? Не “разбівал Кучума” та не завойовував цей удалий казак ханства Себір для свого “государя”? Від якого й вивели з часом свою назву цього “пустопорожнєго мєста” росіяни, — ну й діла!
Знову виникає, в котрий вже раз, та сама неприємна альтернатива: або цей автор є повний невіглас, або ловкий шахрай, що використовує невігластво співвітчизників (для заплутування яких книга, власне, й написана). Порівнювати в його часи, скільки в Сибіру росіян, а скільки “інородцєв” (тобто — корінного населення) - це точно — справа марна, але… Не забудемо, що росіяни на той час “осваівалі” Сибір вже два століття або більше. Порядно скоротивши, як і всюди, куди приходили, — кількість корінного населення країни. А коли “покорєніє Сібірі” тільки–тільки розпочиналось, на рубежі ХV–ХVІ ст., там, за цілком правдоподібними оцінками, — жило не менше 5 млн. людей. Істотно більше, ніж у тодішній Московії. Але, це була агресія за допомогою вогнестрільної зброї, якої не знали мирні та роз’ єднані народи Сибіру.
Не було “покорєніє Сібірі”, яке до того розтяглося майже на два століття, — ні “мірним рассєлєнієм”, ні легкою військовою прогулянкою, дурість це все. В подальшому будемо спиратись на російське ж джерело, нарис С. В. Бахрушина “Князівства остяків та вогулів у ХVІ–ХVІІ ст.” в авторітетній угорській науковій збірці “Нарід водяних птахів” (Будапешт, 1975).
Ось, коротко, що там із цього приводу пишеться.
До захоплення Сибіру Москва приступає за Івана III, після погрому та підкорення Новгорода, останнього залишка культури Руси (Білої) та остаточного вигасання татарського “іга” 1480р. Але, пройти до Сибіру, за Урал — Москві не просто. На шляху стоять дві держави Західного Сибіру — татарське ханство Себір в Югані та північному Казахстані, та князівство Кода, держава двох поріднених народів, хантів та мансі(остякі та вогули російських літописів), — на півночі. Обидві держави були свого часу васалами Алтин Орду, підтримували з нею живі культурні та торгові зв ’язки, але з її послабленням наприкінці ХІV ст. (після погрому Тімура), — набули повної політичної незалежності. Наприкінці ХV ст. московський літопис згадує про Коду та її “вєлікого князя Мольдана”. По тодішнім московським поняттям князь — це васал, але великий князь — то несумнівний суверен, голова незалежної держави. Пам ’ятаєте, як після розгрому Києва Андрєєм Боголюбскім, його брат Всєволод, — оголосив себе в Суздалі великим князем? — тобто — сувереном.
Москва широко використовує для своєї агресії досягнення тільки но розгромленого нею Новгорода. Сухоною, Вичегдою та Печорою, до самого Каменю, тягнеться низка новгородських поселень, колоній Білої Русі, по якій відбувалося не військове, але торгове проникнення Новгороду до Пярми та Югри. Ця торгівля, що годувала велике місто так само, як західна, налічувала на той час не одне сторіччя. В новогородському літописі ще під 1193 роком знаходимо цілком конкретні відомості про “князів Югри”, але це не означає, що про них не знали раніше.
Все це використовує тепер Москва для своєї агресії. Офіційно пишется:
Сигнал к масовому движению в Сибирь подал поход Ермака (1580–1582 гг.), который, по определению К. Маркса, заложил основу азиатской России.
"Горсть казаков и несколько сот мужиков, — образно писал А. И. Герцен, — перешла на свой страх океаны льда и везде, где оседали усталые кучки в мерзлых степях, забытых природой, закипала жизнь, поля покрывались нивами и стадами, и это от Перми до Тихого океана…"
Ні, ви ж тільки подивіться, як воно квітнуть “окєани льда”, повсюди, де тільки “осєдаєт” цей одвічний дрібний волоцюжка у своїй “курной ізбєнкє”… Аж заздрісно робиться!
Важко сказати, хай вирішує історія, хто з них набрехав більше, чи то господін Маркс, чи то господін Гєрцєн, якому чомусь гребував подати руки навіть господін Маркс, — але… все одно. Брехня й нісенітниці все це, від початку до кінця. Завоювання Сибіру було довгим та тяжким, та потребувало від агресора напруження всіх його сил.
Відмітимо ще раз, це була — до того ж, війна агресора, що отримував від Заходу вогнепальну зброю, проти народів, роз’єднаних та мирних, які її ще не знали.
Але, війни з Кодою, тривалі та збиткові, дають покищо мало просунення вперед, і стратегія Москви дещо змінюється. Вона починає вклинюватися річками поміж Кодою та Себіром та ставить у новогородських факторіях на Тазі та Пурі, — остроги в тилу Коди. А 1587 ставиться вихідна база подальшої агресії — Тобольск; в самому ключовому місці, між Кодою та Юганом. Кода була якось–такось підкореною лише наприкінці ХVІ ст., через сто років, коли її отери — великі князі, — визнали себе васалами Москви. Не зважаючи на це, почувши про труднощі Москви з поляками та про зайняття Москви козаками Сагайдачного, — по всій країні повстають мансі та ханти, але на жаль — невдало. Більшість народу депортується за це на північ, на болотяні тундри Ямалу, де гинуть мало не всі, від голоду та холоду. Як бачимо, ці московські засоби російського поводження з “інородцамі” (тобто — корінним населенням) - депортації на північ та виморювання голодом, — налічують порядний вік. Однак, налякана повстанням Москва тільки з 1644 року наважується ввести в Коді царське правління, позбавивши рештків влади останніх отерів.
Але, взагалі, як пише наш автор, — всього описаного — наче й не було, наведемо знову.
О Сибири и говорить нечего. Какое тут, в самом деле, завоевание? Где тут завоеванные народы и покоренные царства?
Ні, ви ж тільки помилуйтеся — яке безмежне нахабство!
Порівняємо дещо з агресією в Європі. Україна була окупована (не додає їй хвали!) десь за півстоліття, а ще приблизно через такий самий термін були скасовані рештки автономії та введене царське правління. В Коді на все це пішло часу в півтора рази більше!
Відмітимо, що ця сибірська агресія держави збиральників була проведена, тільки й єдино, — в гонитві за соболем. Щоб дати уявлення про її масштаби, нагадаємо, що через засновану 1607 р. в землі ненців Мангазею, — його вивозилося до 100 000 хутр щорічно. Не треба тільки думати, що їх добували самі росіяни — в жодному разі. Вони мали зовсім інший фах, вони відбирали соболя у місцевого населення, приневолюючи добувати ще й ще. Ті ж щиро жахалися подібному спустошенню природи.
Щоправда, 1642 ненці та селькупи зібрали достатньо сил, щоб за одну ніч захопити місто, не давши збігти нікому. Вони вирізали всіх зайд, а хиже містечко спалили вщент, позбавивши свою землю цього розбійного гнізда.
Кінчимо на цьому з Сибіром. Ми розповіли достатньо, щоб покінчити з брехнею про “мірноє рассєлєніє”.
Агресія в Європі. Найбільше, природно, наш автор завивається вужем та зав’язується вузлом там, де йдеться про московську агресію на захід, проти Литви. Бо це вже не представити як “мірноє рассєлєніє” пустирем…
Раздел Польши считается во мнении Европы величайшим преступлением против народного права, совершенным в новейшие времена, и вся тяжесть его взваливается на Россию. И это мнение не газетных крикунов, не толпы, а мнение большинства передовых людей Европы. В чем же, однако, вина России? Западная ее половина во время татарского господства была покорена Литвой, вскоре обрусевшей, затем через посредство Литвы — сначала случайно (по брачному союзу), потом насильственно (Люблинской унией) — присоединена к Польше. Восточная Русь никогда не мирилась с таким положением дел.
Неважко помітити, що вся ця хлєстаковська “лєгкость в мислях нєобикновєнная” — побудована на одній-єдиній, але повністю брехливій концепції. Коли заради політичної здобичі можна забути не тільки про власну війну за незалежність, але й про саму незалежність.
На твердженні, що колонія, яка звільнилась від метрополії — може претендувати на неї саму.
З’являється, так би мовити, її законною спадкоємицею, юридичною та культурною. Котра — поготів, має право, якщо захоче — приєднати її до себе, відняти її землю та суверенітет. А — чи так воно є?
Якщо серйозно прийняти цей ідіотичний постулат, то… Що ж, тоді наш автор може й правий. Коли ж визнати, що — скажімо, Габон або Сенегал (тільки — от, хто ж саме?), навіть маючи на це достатньо сили, — все одно не мають права “воссоєдініть” із собою Франції — тоді справи інші. Так, — визнати чи не визнати?
Поки читач буде думати та вирішувати, подивимось, як виглядає історична експозиція пропонованої ситуації.
Коли 1240 р. кунігас Мендавгас був визнаний сеймом в Тракаї королем всіх балтицьких народів, це не було честолюбством або прагненням до власної величі. Або поверненням до часів Германаріха. То була (згадаємо добрим словом Арнольда Тойнбі) відповідь на виклик, яким стало для всіх утворення великої Монгольської федерації (або, радше конфедерації), що простяглася від Чорного моря по Тихий океан, — порівняйте дати.
Невдачі Бату–хана в Європі, вибори Гуюка та інші події — сприяли стабілізації у Східній Європі. Хитке володарювання монголів на захід від Дніпра та Ворскли — замінилося на чіткий кордон між Алтин Орду та Кунігайкштісте. Одною з найстабільніших меж у Європі. Кордоном, на який іще через сто років не наважиться зазіхнути й Тімур Ленк, володарь половини світу, що поставив на коліна Алтин Орду. Ні Київ, ні Смоленськ, ні Полоцьк н і к о л и не належали Москві та Литвою “прісоєдінєни” не були. Вони увійшли до її складу тому, що не бажали бути в складі Алтин Орду.
Друга нахабна брехня, це щодо Литви — “вскорє обрусєвшєй”. Повідомляємо — в Кунігайкштисте люди розмовляли не одною мовою (та ніхто їм тої мови не нав’язував!). Вони розмовляли литовською (точніше — верхньо–литовською, мовою Аукштоти), білоруською та українською. Пізніше, з 1385 р. — стали розмовляти й польською, а з 1395 р. можна було почути в Литві й татарську мову кипчаків. Єдино, — ніколи й ніде — не розмовляли російською! — ніколи й ніде!
Так що, повідомлення про те, що “Восточная Русь нікогда не мірілась с такім положєнієм дєл”, — може хвилювати, єдино, лише нашого автора. А от, те, що вона творила агресію, і проти Литви, і проти Білої Русі, і проти України, і проти Польщі, — оце, єдине, і є важливе для всіх.
І перекроювання Білорусі, вже за совєцьких часів, коли у неї були відняті на користь Росії Смоленськ, Брянськ та ще багато іншого, — було тією ж самою нахабною (бо безкарною, як завжди) російською агресією, та нічим більше.
І ті чотири розділи Польщі (останній — з дружнім Гітлером), ініціатором яких незмінно була Росія, — складають історичний злочин, міжнародний розбій без прикладу, від якого Росії — все одно, — не відмитись ніколи.
А те, що брала не одна, а “дєліла” — не заслуга. Радше класичний прийом досвідченого злочинця — затягти до злочину як найбільше людей, щоб самому менше відповідати, в разі чого.
Або ось, чи погано? — читаємо:
Россия, никого не спрашиваясь, взяла из своего, что могла, — Малороссию по левую сторону Днепра, Киев и Смоленск, — взяла бы и больше, если бы надежды на польскую корону не обманули царя и заставили упустить благоприятное время.
Щодо “своєго”, то відмітимо (не першого разу), що у Росії, Московії, Восточної Русі, чи як там її ще — ніколи ні єдиного вершка “своєго” — не було. Всі її “ісконниє зємлі”, це — як ми вже не одного разу казали — землі ч у ж і. Землі весі та муроми, черемісів та мордвинів, землі галіндів та вепсів… Вся вона стоїть на землях виморених або випроданих до рабства народів (“інородцєв”). А вони, наскільки пригадується, заповітів на користь своєї вбивці — не складали, та — не полишали.
Але, якщо Габон та Сенегал можуть претендувати на “воссоєдінєніє” Франції (тільки — от, знову, хто ж? — чи, бува, обидва разом?), тоді — годі про щось там казати; тоді й “Малороссія” — “своє”.
И если справедливо было возвратить Смоленск и Киев, то почему же было несправедливо возвратить не только Вильну, Подолию, Полоцк, Минск, но даже Галич, который к несчастью вовсе не был возвращен?
От, нарешті, з’явився й “Галіч” — та сама “отторгнутая Галічіна” поштивого вермонтського пророка.
Але ж, любі ви мої, як воно “справєдліво било возвратить Смолєнск і Кієв”, що до вас ніколи перед тим не належали (як і все останнє з переліченого), то “почєму жє било нєсправєдліво возвратіть” і Прагу, і Берлін, і Париж? — а можливо — і Лондон?
Але, час кінчати й із цією дурістю.
Дещо про Арімана. Друге з головного, на чому варто зупинитись, це наступна теза:
Обращаюсь к другому капитальному обвинению против России. Россия — гасительница света и свободы, темная мрачная сила, политический Ариман; как выразился я выше. У знаменитого Роттека высказана мысль, которую, не имея под рукой его "Истории", не могу, к сожалению, буквально цитировать, — что всякое преуспеяние России, всякое развитие ее внутренних сил, увеличение ее благоденствия и могущества есть общественное бедствие, несчастье для всего человечества. Это мнение Роттека есть только выражение общественного мнения Европы. И это опять основано на таком же песке, как и честолюбие и завоевательность России. Каковы бы ни были формы правления в России, каковы бы ни были недостатки русской администрации, русского судопроизводства, русской фискальной системы и т. д., до всего этого, я полагаю, никому дела нет, пока она не стремится навязать всего этого другим. Если все это очень дурно, тем хуже для нее и тем лучше для ее врагов и недоброжелателей.
Так, добре; значить: “И это опять основано на таком же песке, как и честолюбие и завоевательность России”. Вище ми з вичерпною повнотою довели, що все це засноване не “на пєскє”, а на непорушній скелі історичних фактів. Покажемо тепер, що й це переконання покоїться не на менш непорушній основі. Саме так, — “гасітєльніца свєта і свободи”, панове — та ще й яка! Воістину — “тємная і мрачная сіла”!..
Постійна агресія Росії, що розповзлася з невеличної плямки біля заштатної річушки — Москви–рєкі — на половину найбільшого з континентів Землі, одвічне паплюження нею прав та свобод інших народів, її майже сім сторіч торгівлі людьми, припиненої офіційно лише у другій половині минулого століття, всього дещо більше ста років тому, а також вся її поведінка в ХХ ст., коли вона й розпочала “навязивать всє ето другім”, — наводять на одну думку.
Вона по суті, якщо вірити нашому авторові, — вже є сформульованою у Роттека, але — ми повернемося до неї пізніше, нижче. Ми сформулюємо її ще коротше, іще яскравіше.
Історія народів знає таке цікаве явище як полярізація. Ми не знаємо її суті, не знаємо й механізмів, але — звернімося до прикладів, покажемо, що вона є. Зокрема — звернімося до класики.
Класичного прикладу подає нам класична ж антична історія. Світ Еллади дає нам строкатість еллінських народів, з котрих можна відокреміти два типових, що дають нам повного уявлення про полярізацію. Два народи, що неперервно на цьому грунті (хоч може іноді безпосередньо й не усвідомлюючи цього) - ворогують між собою. Два міста, два народи: Атени та Спарта. Який досконалий, разючий контраст!
Зі Спарти ніколи не вийшло жодної здорової соціальної ідеї; жодної поеми, жодної різьби, жодної трагедії. В Спарті не побачив світу жоден із філософів Еллади… А який же суто шкурний політичний егоїзм! Зате Атени… Чого й кого там тільки не було! Ось, це вам і є, — сама класична полярізація.
Вона ж поділила свого часу семітів на всім багатих фіникіян, місце яких зайняли потім хуткі розумом євреї, та на всіх останніх, які довго нічим не заявляли про себе; чимось дійсно видатним. Як ми порівняли Атени та Спарту, доцільно так само порівнювати Київ та Москву; коли завгодно, а найкраще в часи, близькі до кінця української незалежності. В Україні — школи, церковні та козацькі, освіта — університет, Києво–Могилянська академія; в Московщині — нічого, кіт не валявся. Нема навіть паперової фабрики. Зібралися було відкрити якусь школу “для дєтєй боярскіх” за Олексія Михайловича, та так і не сподобилися. Перші школи з’являються тільки за Петра. Підручники граматики (російської мови!) та арифметики для них, — створять — ясна річ, в Україні. Звідти ж прийдуть і перші вчителі.
Чи не є явище поляризації тотожнє з поділом Данілєвского на нації “історічєскіє” та “нєісторічєскіє”? — і так, і ні. Тому що його поділ — довільний, свавільний, а наш творить сама історія. За участю зацікавлених народів.
З приводу претензій Європи до Росії, — мораль Данілєвского є простою: хай Росія хоч згниє живцем — кому до цього діло? Вона ж бо нікому та нічого не нав’язує.
Оце вже є — абсолютно невірне. Поперше, коли десь там щось загнило — смердить далеко навкруги. Подруге, все ж таки: нав’язувала та продовжує нав’язувати. Нав’язує, та ще й як! Принаймні в нашому ХХ столітті — ми цього надобре надивились. “Хай собі там гниють, — а нам воно що?” — так могли міркувати в Алтин Орду в ХV ст.; а в ХVІ ст. — не стало вже й самої Алтин Орду. “Хай собі там гниють, — а що нам?” — могли розмірковувати в Україні в ХVІ ст.. А в ХVІІІ ст. — в самій Україні було заведене російське рабоволодіння. Отак. “Нє стрємілась навязать”, а таки ж нав’язали.
А Польща? — “Хай собі…” — думали й у Польщі в ХVІІ ст. а ген, у ХVІІІ — вже не стало й Польщі.
Всюди, куди не кинь оком, — одна понура Росія…
Особливо цей злоякісний опух на тілі людства розійшовся в ХХ столітті. Росія не тільки невпинно повчала всіх, весь світ, — як треба правильно жити. Вона розв’язала Першу світову війну тільки заради того, щоб додавити українців в Галичині та пригородити сербів на Балканах. Потерпівши невдачі розпалила й Другу світову, щоб знову ізжерти Польщу та Прибалтику, загублені було після Першої.
Після перемоги над Гітлером у Другій світовій, з потурання західних недоумків вона нав’язала свій антилюдський устрій десяти (!) вільним країнам Європи та половині Німеччини.
Але й цього їй стало замало. Спираючись на соціальні покидьки в усіх країнах світу, вона зуміла захопити деякі з них без війни, без зовнішньої агресії, зсередини. Після цього вона перетворила їх на локальні центри свого імперіалізму, — своєрідні метастази, — Куба, Нікарагва, Ангола, В’єтнам… Іде, нарешті, на захоплення та підкорення всього світу під гаслом “Пролєтаріі всєх стран — соєдіняйтесь!” Це вже вам не “славянскоє єдінство”…
Не забудемо їм, в жодному разі, й цього: основою військової доктрини Третьої російської імперії була перемога у всесвітній термоядерній війні, всесвітньому Чорнобилі. Ціною знищення більшості людства. Війни, яку двічі вдалося відсунути лише завдяки холодній крові американських президентів.
Покищо вся ця брудна афера зі світовим пануванням тимчасово зірвалася, але — де гарантії на майбутнє?
Все це дає всі підстави заключити, що Росія здавна є продуктом поляризації у всесвітньому масштабі. Москва є, простіше кажучи, центром кристалізації антилюдства, і поки так є — людство спокійно жити не буде.
І — до того: хіба не таких із повним правом можна відносити до “отріцатєльних дєятелєй чєловєчєства”, яких було введено автором “России и Европы” на с. 89?
Зараз наступила тимчасова перерва, пауза. Але цим не слід себе обманювати.
Під фанфари чергового словоблуддя про права людини та демократію в сьогоднішній Москві йдуть гарячкові пошуки та збиральництво. Іде будівництво нової ідеології для Четвертої імперії, де мають знайти для себе достойне місце й дрімуче православ’я — антихристиянство, і російський расизм поряд із гітлерівським “учєнієм о расах”, де гармонічно зіллються докупи ідіотична маячня слов’янофілів, учення Сталіна та вчення Гітлера. А може — й ще щось. Взагалі — весь бруд та сміття минулих часів. Де будуть правити таємна поліція та казакі з нагайками, а поруч із жебрацькими бараками ГУЛАГу будуть стояти сучасні газові камери Майданека.
Генеральною репетицією цієї нової Росії став масовий військовий геноцид в Ічкерії. Де паплюжились всі основи людської моралі та порушувалися всі можливі закони, від Конституції Росії до “Хартії прав людини”: найбільш брудна війна в історії Росії.
Але, чи можливо таке допустити? Світ повинен бути назавжди звільнений від Арімана. Основна небезпека для людства — перетворитись на отару рабів, якими управляє зграя скажених собак, — в ХХ ст. виходила та виходить з Росії, з Москви, це — абсолютно незаперечний факт. Просто тому, що Росія нічому не навчилася з власної історії, жодних уроків з неї не витягла.
Ось те, що відноситься до другого та останього пункту “Європєйскіх обвінєній”.
Російське рабство. Сказавши щось про Арімана та його країну, не можна не зупинитись на тому головному, що вона — в першу чергу, — нав’язувала іншим: російському рабстві.
Всі знають, що в Росії існувало (навіть в школі вчили) “крєпостноє право”, яке — що там казати, існувало й у феодальній Європі. Що ж, коли ми тут і не кращі в світі, як в усьому останньому, то — принаймні, — й не гірше від різних там інших. І не якась там “крєпостная обязанность” — зверніть уваги, ні, — “крєпостноє”, але — право(!). Свідоме та хитре негідництво цієї загально прийнятої позначки сидить саме в тому, що російське “крєпостноє право” мало до європейського лише поверхову та другорядну подібність. Але про це й досі знають не всі.
Вона, ця подібність, полягала на тому, що будь–який “крєпостной”, хоч російський, хоч французький, — прив’язаний до землі, якою сам не володіє, але яку на якихось там економічних засадах обробляє, щоб прогодувати себе і свою родину. Та з якої піти вже не може. Російський — поки не викупить себе та родину, французький… теж, поки не подолає деякий фінансовий бар’єр. Але, ніде у світі кріпаками не торгували як худобою, продаючи та купуючи гуртом та вроздріб, — крім Росії. А часом виграючи (або програючи) їх за картами.
В Росії людьми торгували як худобою, без обмежень, як в Римі або Візантії. Торгували від початку офіційної північної державності, з 1169 та по 1861 рік, по кінець Першої імперії. Торгували 692 роки з тих 826, що на сьогодні відвела Росії історія: 84 % цього часу.
Маніпулювання поняттями та їх підміна — є завідоме шахрайство, яке дає всі підстави вважати махлюном того, хто цим користується. Надто розважає те, що з цього приводу пише наш автор. Пошлемося.
Вообще история представляет нам три формы народных зависимостей, составляющих историческую дисциплину и аскезу народов: рабство, данничество и феодализм.
“Даннічєство”, зауважимо, тут ні до чого — форма міжнородних відносин: Візантія мовчки платила Гунському каганатові золоті данини “за мир”, російські князівства платили васальну данину Алтин Орду та ремствували на весь світ про “татарскоє іго”, але це — не має сюди відношення. Приплетене цим автором єдино на те, щоб заплутати справу. Щоб легше було махлювати далі.
До рабства наш автор — а як же! — ясна річ, ставиться суто від’ємно — самі подивіться:
Рабство (т. е. полное подчинение одного лица другому, по которому первое обращается в вещь по отношению к своему хозяину), как показывает история, есть форма зависимости, своей цели не достигающая. Оно в такой мере растлевает как рабов, так и господ, что, продолжаясь несколько долго, уничтожает возможность установления истинной гражданской свободы в основанных на рабстве государствах. Это достаточно показал пример Рима, Греции и предшествовавших им культурноисторических типов, в которых во всех существовало рабство, за исключением одного Китая, этому обстоятельству отчасти, может быть, и обязанного своим беспримерно долгим существованием.
Все так, все розуміє; зверніть уваги, він навіть роз’яснює, що то є рабство, але… Прочитаємо ще раз у дужках: “полное подчинение одного лица другому, по которому первое обращается в вещь по отношению к своему хозяину”, хіба не так? — так, все так. А, що ж тоді є продаж та купівля людини, що практикувалися в Росії ще перед її офіційним визнанням у світі, як не “обращєніє в вєщь”?
Але, це є суть речей, а то — російська гра словами — “крєпостноє право! — і все. Рабство?! — що ви! Це там, у них рабство, а в нас — “право”. Набрехав у головному, заплутав справу, а далі! — далі неси, що слина на язик принесе.
Что крепостное состояние есть форма феодализма — в том обширном смысле, который выше был придан этому слову, — в этом едва ли можно сомневаться, так как оно заключало все существенные его признаки: почти безграничная власть лиц привилегированного сословия над частью народа, под условием несения государственной службы. Хотя и не таково было начало крепостного права на Руси, но таков был характер его, когда оно достигло своего полного развития при Петре. Для нас, на глазах которых крепостное право было отменено и которые видели все неразлучное с ним зло, тягость, налагаемая им на народ, кажется чрезмерною, и трудно даже решиться назвать его легкою формою зависимости. Но, все в мире сравнительно, а сравнивать надо только явления однородные, и если сопоставить наше крепостное право с европейским феодализмом, смягченный образчик которого мы можем видеть на латышах и єстах прибалтийских губерний, то, конечно, крепостная зависимость окажется легкою. Одноплеменность и единоверие господ с их крестьянами, а также свойственные русскому характеру мягкость и добродушие смягчали тягость крепостной зависимости во все периоды ее развития, но кроме этого, каждый из периодов, в которых крепостное право имело особый характер, представлял и особые условия, смягчавшие его тягость.
Щодо всім відомих “мягкості і добродушія”, властивих російському характерові, то радив би цю вигадку — злочинну брехню, — полишити собі: для внутрішнього вжитку. На протязі ХХ ст., коли важко щось від когось приховати, — весь світ мав змоги саме на них надобре подивуватись. Принаймні, в нещодавній війні в Афганістані, — саме вони, мабуть, оті “мягкость і добродушіє”, — заповнили десятки томів описів бестіальних злочинів, достеменно задокументованих Комісією з прав людини ООН.
Автор має нахабство порівнювати російське рабовласництво та работоргівлю зі станом кріпосних латишів та естонців, котрими — ніхто не торгував. Так перша брехня, що пішла безкарно, спонукує брехати далі, все більше. Гадаю, полемізувати з цього приводу з відвертим науковим шахраєм — не має жодного сенсу. З приводу ж того, що “свойствєнниє русскому характєру мягкость і добродушіє” — “смягчалі тягость крєпостной завісімості во всє пєріоди єє развітія”, — то ми відішлемо читача до другого історика, теж російського, але більш відомого; та набагато чеснішого. Це ми вже не одного разу наводили вище, але — що поробиш: класика…
Нередко случалось, что господин насиловал своих рабынь, не обращая внимания на их мужей, растлевал девиц; случалось, что убивал до смерти людей из своей дворни, — все ему сходило с рук. Самые слуги не имели понятия, чтобы могло быть иначе и не оскорблялись побоями и увечьями: за всяким тычком не угоняешься, гласит пословица; рабу все равно было, справедливо или несправедливо его били: господин сыщет вину, коли захочет ударить — говорили они.
Звернімо уваги, що на відміну від попереднього шарлатана, вчений історик не замилює нам очі якимось там “крєпостним правом”, а пише, тільки й виключно, про рабів.
Воно — рабство, дійсно, в однаковій мірі сприяло розтлінню як панів, так і рабів, про що свідчить інший уривок із того ж автора.
Русские не ценили свободы и охотно шли в холопы. В ХVІІ веке иные отдавали себя рубля за три на целую жизнь. Получив деньги новый холоп обыкновенно пропивал их и проматывал и потом оставался служить хозяину до смерти. Иные же, соблазнившись деньгами продавали себя с женами, с детьми, со всем потомством. Иногда же бравшие деньги закладывали заимодавцу сыновей и дочерей, и дети жили в неволе за родителей.
Отак воно було насправді з російським рабством, котре, хто нечистий на руку, а хто й просто невігласний, — іменують криптонімом “крєпостного права”.
Цареград та “восточний вопрос”. Мало хто знає у нас тепер, що від претензій на турецькі терени Карсу та Ардагану, як і від претензій на самі Дарданели (!), — Москва відмовилася крізь зуби, більш–менш офіційно, — лише в часи Н. Хрущова. Про Дарданели за Сталіна мовилося на повний голос, але якось нічого не говорили про розташований на них Стамбул…
Але все це були вже рештки, а повністю всі ці безпрецедентні вимоги, продукт — неспірно, тяжко хворої національної свідомості (а ліпше сказати — божевілля), в усій своїй пишноті було масштабно виписано на прапорі Вєлікого Белого Царя ще в минулому сторіччі. Ознайомимося з ними, з цими безглуздими претензіями. При цьому ми зможемо — як звичайно, пізнати немало цікавого.
Отже, почнемо з самого предмету цих ідіотичних (як завжди) вимог. Як пише наш автор:
Теперешнее название Стамбул, данное ему турками, не имя, а позорное клеймо. Оно не получило всесветного гражданства, оставшись только местным, и должно исчезнуть вместе с завоевателями. Оно имеет характер эпизодический, как и самая роль турок в восточном вопросе есть только вставочный эпизод, да и роль всего магометанства — эпизод во всемирной истории. Но Босфорская столица, сказали мы, не только город прошедшего, но и будущего. И славяне, как бы предчувствуя его и свое величие, пророчески назвали его Цареградом. Это имя, и по своему смыслу, и потому, что оно славянское, есть будущее название этого города.
Ми сказали б, що будувати щось грунтовне на імені, на слівці, — надто вже російське. Віддзеркалює той самий дефект російського розуму, про якого так добре написав великий фізіолог Іван Павлов, але… “Єсть будущєє названіє етого города…” — бренить дещо дивно за живих хазяїв. Брехня й те, що не отримало “всєсвєтного гражданства”, бо інакше ніхто не називає. Але, ви ж бачите, — турки — це тільки “вставочний епізод” (!) історії. А вони — не “вставочний”.
Така смілива концепція дає нам привід подивитись, а які ж є взагалі погляди на це у нашого автора. Як же він розуміє собі міжнародні відносини в цілому? — адже для історика знати про це — обов’язково. Раніше, напочатку книги він пише:
Око за око, зуб за зуб, строгое право, бентамовский принцип утилитарности, то есть здраво понятой пользы, — вот закон внешней политики, закон отношения государства к государству. Тут нет места закону любви и самопожертвования.
“Любві і самопожєртвованія”, природно, ніхто ні від кого ніколи не вимагав, такі прецеденти невідомі, але в останньому… Ми викриваємо тут, поперше, чисто біблійні, будемо відверті — первісні уявлення про етику (тому що, так само, як етика визначає нормальні співвідносини людей, вона ж визначає відносини народів та держав). А весь його твір — просто піниться російською подвійною мораллю: одною для себе, а іншою — для всього останнього світу. По–друге, він не має жодного поняття про міжнародне право, котре на його часи вже склалося в основних, принципових рисах, — до деякої системи; та прямого розбою, майстерно укритого в понятті “здраво понятой пользи”, — вже ніяк не заохочувало, хоча покищо й неухильно не карало. Принаймні, тоді воно вже якось функціонувало в межах Європи.
До того, уявіть собі, що хтось застосував би до них отой проголошений автором принцип — “око за око”? — що б від них взагалі насьогодні залишилося б?
А міжнародне право пройшло довгий шлях розвитку та становлення. Від точно виваженої вимоги до Риму Аларіха Балта — “звільнити всіх римських рабів, які зможуть довести, що вони є варвари” — та до мудрих прецедентів Аттіли та Теодоріха Великого. Через вже кодифіковану діяльність королів Іржі Подебрада та Матяша Гуняді–Корвіна. Вніс сюди немало й досить відомий Ніколо Макіавелі. Потім весь цей неоціненний позитивний доробок історії зібрав та узагальнив у своєму трьохтомнику De jure belliac pacis — “Про закони війни та миру” — нідерландський адвокат Гуго Гроціус (1583–1645), котрий по заслугах вважається “батьком міжнародного права”.
Про все це наш підопічний, як і переважна кількість його ще більш невігласних співвітчизників, схоже, — ніколи не чув; не має зеленого поняття (“шірокі натури русскіє”!). Є всі підстави твердити, що з подібною ерудицією не слід запускатися до аж так широких узагальнень, але… ви ж бачите…
Після цього попередження, яке має немало прояснити читачеві, відправимося далі. Наш автор цілком слушно міркує, що недолуга духовна попередниця Росії — Візантія, згасла не полишивши на щастя спадкоємців; турки, ясна річ, не лічаться — “орда дікіх (полудікіх?) кочєвніков”, а тому…
Итак, возвращение Константинополя его законному наследнику невозможно, потому что наследника этого нет более в живых. Он был последний в роде и умер тогда же, как было отнято у него последнее достояние, в котором, собственно, и воплощался угасавший остаток его жизни, и теперь достояние это — выморочное в полном смысле этого слова.
Припустимо, що турки не лічаться, не лічаться — чомусь, і греки, але — а як же інші європейські народи? Виявляється, в цьому вони не ліпші, а може й гірші від турок. Тому що в іншому місці він навіть віддає належне туркам та магометанству. Вони, бачите, врятували балканських слов’ян від латинства (!), хоча багатенько при цьому й трошки обрізали. А от, європейці… Ось, помилуйтеся, що на них чигає.
Осиновый кол — вот все права, которые можно признать за коронами Палеологов, Ягеллонов и св. Стефанов. На него же напрашиваются короны Солейманов и Габсбургов, которые хоть и не легли еще в свои могилы, а сидят между живыми, но давно уже смердят и заражают политическую атмосферу гнилыми миазмами. О, как взыграет славянское сердце, когда Россия, поняв свое историческое призвание, с честью погребет и этих мертвецов, насыплет над ними высокий могильный холм, заострит осиновый кол и забьет его по самую маковку, — чтобы на месте–пусте заиграла широкая, самобытная славянская жизнь!
Диви тільки, яка кровожерна російська дрібнота, ніщо!
“Россія с чєстью погрєбєт і єтіх мєртвєцов”, добро, нехай і так буде. Але, а якщо ці “мєртвєци” — зберуться, піднапружаться, та… з честю поховають саму Россію–матушку? — булу “грозу свєта”. Поготів, багацько сил на це й не потрібно, потрібні лише бажання та послідовність. Бо й тут чимало згнилих сидить проміж живих. Так, що ж тоді?
Але, авторові таке — теоретично цілком можливе вирішення “восточного вопроса” — й на думку не спадає. Відмітимо цей безумовний прорахунок, недолік. Важко повірити й тому (відзначимо це як другий прорахунок), щоб “на мєстє–пустє” — заграла широка та самобутня “славянская жізнь”. Просто тому, що перед тим на “мєсто- пусто” перетворили, не більше не менше, як простір “от Одера і до Берінгова проліва”, а… так нічого там і ніде не “заіграло”. Так, звідки саме тут “заіграєт”?
Але, може за цей Царєград і сваритись ніхто не стане? Чому ні, цілком можливо, хоча б для того, що:
Итак, ни великие западные державы, ни Греция не только не извлекут никакой пользы из обладания Константинополем, но он будет для них тяжелым бременем, которое трудно будет выдерживать даже первым и которым вторая неминуемо будет подавлена. Совершенно в ином свете представляется обладание Константинополем для России. Выгоды, которые он бы принес ей поистине неоценимы и неисчислимы.
Далі, стисло по пунктах, іде перелік отих “нєісчіслімих” російських вигід, котрі, однак, цілком вміщуються у автора всього в чотири пункти. Пройдемося по них і ми.
1. Це “устраняєт єдінствєнную уязвімость Россіі — с юга”. Що ж, цілком можливо.
2. Ця вигода виглядає якоюсь надто розлеглою та дещо нерозумілою. Починається вона претензією, адресованою невідомо до кого.
У нас вошло в жалкую моду говорить, что Россия довольно, даже слишком велика, что ей не нужно завоеваний, что новые приобретения были бы ей в тягость, что они и так уже ей в тягость.
Оскільки в наш час ми чогось подібного не чули — навпаки, то подивіться самі, як працює для Росії стріла часу.
Однак, все це виявляється чистим упередженням, та з дуже зрозумілих причин.
Государство также не может считаться достигшим полного своего роста, сколько бы оно не заключало в себе квадратных миль или верст, когда вне его границ живет еще около трех миллионов соплеменников господствующему в нем народу.
“Около трєх мілліонов соплємєнніков”, це — не подумайте, не “русскіє, которих надо защіщать” (від кого? — від чого?) про яких весь час править нам О. Солженіцин. Це — цілком благополучні чехи, словаки, серби, хорвати, словени, болгари… Тобто, люди, які ні етнічно, ні політично, ні навіть історично, — жодного відношення до росіян ніколи не мали. “Славяне”, одне слово. Але, хіба не всі слов’яни родичі? В тім і справа, що ні, — в жодному разі. Як, скажімо, слов’янське споріднення якось ще пов’язує всіх останніх, то болгари, то радше тюрки. А росіяни — відповідно, — волзькі угри. Але, як же з отими “славянскімі язиками”?
А, щож — мови? — мови на своєму місці.
“Язык, и только язык, связывает славян” — каже російський лінгвіст та славіст Н. Трубецкой. “Язык — главное, что объединяет славян,” — повторює за ним другий видатний славіст, єврей Р. Якобсон, та додає, на всякий випадок; “Ни славянская сравнительная грамматика, ни славянское литературоведение не имеют ни малейшего разумного отношения к какой бы то ни было борьбе за панславистскую платформу любого толка или против нее” (Р. Якобсон, Исследования по поэтике, Москва, 1987, с. 23).
Обидва цитовані автори — вчені світової слави, отже… слова їх досить визначені. А вся діяльність російського панславізму, це — виходить, звичайне знаряддя агресії, імперської колоніальної експансії. Що тоді, що сьогодні. Тому що все на світі змінюється, але не змінився й досі імперіалістичний характер Росії.
Ця вигода також формулюється не раптом. Спочатку читаємо наступне:
По словам поэта, обращенным к России, И семь морей немолчным плеском Поют тебе хвалебный хор, шесть из них или вовсе ни на что, или мало на что ей годятся, по крайней мере, в отношении к военным флотам и к политическому могуществу. Аральское море, если оно было на счету у поэта, принадлежит к первой категории, т. е. ровно никуда не годится, так что было бы даже полезнее его высушить, направив впадающие в него Дарьи в Каспийское море;
Зауважимо тут, що Аральське море й насправді, спромоглися майже висушити. Тільки “пользи” від цього щось не видно. Якщо, ясна річ, не вважати за користь екологічну катастрофу, від якої стали вимирати околішні кара–калпаки (і всі останні). Ну, оті — з “неісчіслімих орд” — одне слово — “оборванци”, як їх елегантно кваліфікував був у минулому наш автор… Знаючи вже більш менш його духовний світ, — не можна бути певними до кінця, що він не залічив би це, як саму найпершу “пользу”.
Але, в кінці пишеться, що Росії просто потрібне Чорне море. Ну, а як потрібне, а тим більше — Росії, тоді…
Одно Черное море в состоянии дать России силу и влияние на морях и при том именно тот род силы и влияния, тот характер морского могущества, к которому она способна по всем своим географическим, этнографическим и политическим условиям.
4. Цей пункт є чисто духовний: моральний та високий.
Наконец в нравственном отношении обладание Константинополем, центром православия, средоточием великих исторических воспоминаний, дало бы России громадное влияние на все страны Востока. Она вступила бы в свое историческое наследие и явилась бы восстановительницею Восточной Римской империи, подобно тому, как некогда монархия франков восстановила империю Западную, и таким же образом начала бы новую, Славянскую эру Всемирной истории.
“Історіческоє наслєдіє”! — ні–нахабство ж яке!
Але, як же бути з Європою? “Восточний вопрос” показав із вичерпною ясністю, що: “И Турция и Австрия потеряли всякий смысл” (теж там, с. 362). Тому що, як відомо:
По этнографическим условиям славяне действительно должны составить федерацию; но федерация эта должна обнять все страны и народы — от Адриатического моря до Тихого океана. От Ледовитого океана до Архипелага.
Як бачимо, тут знову з’являються “етнографічєскіє условія”, хоча загальне визначення “культурно-історічєского тіпа” — таких напочатку не містило, а грунтувалося на мовній близькості, й тільки. Ми спостерігаємо тут ловкість рук, цілком достойну для досвідченого картярського шулера. Відбувається типова підміна понять. Не більш невинна, ніж заміна пікової шістки на козирного бубнового туза.
Недивно, що це продовжено й надалі: “должна обнять” всі країни та народи.
Передбачення історика в цій частині навіть виконалося, справдилося. Тому що саме подібна “фєдєрація” була створена Сталіним по Другій світовій війні, котра стала, як відомо, торжеством російського імперіалізму. Як передбачено вище — не тільки зі слов’ян, бо з самого початку передпокладалося, що:
И в всеславянскую федерацию должны, волею или неволею, войти те неславянские народности (греки, румыны, мадяры), которых неразрывно, на горе и радость, связала с нами историческая судьба, втиснув их в славянское тело.
Так, саме так, на вашу радість та на їх горе, — воно все й відбулося. Вдалося захопити не тільки румун та мадяр, але прихопити й добрий шмат німців. Трошки зірвалося, щоправда, з греками, незважаючи на богатирську пику Маноліса Глезоса та особисту хоробрість генерала Маркоса Вафіадеса. А в останьому… Правда, страшенно підвів отой хорват Тіто: увів з під носа найліпших слов’ян.
Але, може цього всього стало замало? — для повного щастя, маю на увазі. Може спочатку не завадило б підучитись, до школи походити? Тому що
Нельзя не согласиться, что совершенное до сих пор русским и другими славянскими народами в науках и искусствах весьма незначительно в сравнении с тем, что сделано двумя великими культурными типами: греческим и европейским.
Бачите, цей ще тільки прокладає шлях до “свєтлого будущєго”, він іще вимушений десь та в чомусь лічитись з реальністю, з правдою історії. Але, мине ще тільки 77 років, і нам впевнено напише новий Данілєвскій, що все це — не так. А насправді
Ленин и Сталин, разработавшие учение о великом русском народе и его всемирно–исторической роли, дали советским людям мощное оружие для борьбы против тех, кто смеет клеветать на наш народ и отрицать величие русского творчества в технике.
А техніки, ми це добре знаємо, без науки не буває, отже… Грубо помилявся він, отой — перший Данілєвскій. Але, наш автор не нітиться. На все це він знаходить універсальну протиотруту, рекомендовану нам дуже здавна: таке рідне, таке знайоме…
Борьба с Западом — единственное спасительное средство как для излечения наших русских культурных недугов, так и для развития общеславянских симпатий, для поглощения ими мелких раздоров между разными славянскими племенами и направлениями. Уже назревший восточный вопрос делает борьбу эту, помимо чьей бы то ни было воли, неизбежною в более или менее близком будущем.
Все це провіщене та передбачене загалом правильно ну, крім самого катастрофічного кінця, природно. Є розходження в дрібницях; сутих дрібницях. Тому що й це все було. Самовідданіша боротьба з усім, як є, — Заходом. Ну, не озброєна, зрозуміло, Бог милував — тому й досі живі. Але, в межах холодної війни, — як найнепримиренніша. Прибутків від неї — не перелічити. Особливо з оцим — “для развітія общєславянскіх сімпатій” та ще для “поглощенія раздоров между разнимі славянскімі плємєнамі”. Зокрема “общєславянскіє сімпатії” так розвили, що — не повірите: деінде тепер і старі пам’ятники Пушкіну почали знімати. А вже щодо “раздоров мєжду плємєнамі”, то тут — взагалі… Навіть чехи зі словаками пересварилися, а на Балканах — так повний мордобій іде. Такщо, тут наш пророк дещо не влучив.
Але, все одно, діватись нема куди, тому що:
Рано или поздно, хотим или не хотим, но борьба с Европою или, по крайней мере, с значительной частью ее неизбежна из-за восточного вопроса, т. е. из-за свободы и независимости славян, из-за обладания Цареградом, — из-за всего того, что, по мнению Европы, составляет предмет незаконного честолюбия России, а по мнению каждого русского, достойного этого имени, есть необходимое требование ее исторического призвания.
Ось воно що: дійсно! — як же ми про це забули? Майже очевидно, що всі негаразди перелічені вище, це всього тільки тому, що все було, і “фєдєрація” була, і об’єдналися, та от… шкода — без Царєграду. А він і є всьому голова. Але, може ще можна буде повторити; на наступному колі навкруги того ж слов’янського фонарного стовпа. Тільки, от, сподіватися на щось подібне до того, що пише нам наш автор нижче, — навряд чи можливе.
Европа не случайно, а существенно нам враждебна; следовательно, только тогда, когда она враждует сама с собой, может она быть для нас безопасною.
Як же… такі заворогують… підставляй кишені. Хто там хто, а вже Європа свою справу знає. Замість того, щоб ворогувати на російську радість — знай собі об’єднується. Здається, що далі — ніяк уже не об’єднатися, ан — диви, — якась паскуда ще щось там об’єднала. Ні, видно й тут не спрацював наш пророк — нема жодних надій. Прийдеться видно, як завжди, покладатися, тільки й єдино, на власний героїзм.
Итак, великая борьба, предстоящая в более или менее близком будущем русскому народу, и по правоте и святости дела, которое он должен будет защищать, и по особенным свойствам его государственного строя, может и должна принять характер героической.
Далі наш автор, щоб підбадьорити себе та інших, запускається до переліку перемог російської зброї в європейських війнах. Можна, виявляється, й тут дечого нашкребти: не з одними ненцями воювали. Однак, він кожного разу не забуває вказати чисельну перевагу, якою це все досягалося. Автор не дожив, щоправда, Другої світової; бо тут було й зовсім цікаво: чим більша десь перевага — тим вище втрати. Наче вони там не так воювали, як поперед мішенів “по стойкє смірно” стояли…
Але, однак, ми з задоволенням переконалися в тому, що наш пророк багацько чого, не лічичи сутих дрібниць, — передбачив вірно та стисло. Бувало, щоправда, попадав де в чому пальцем до неба, та як — в повному та конечному сенсі цього слова. З отою Європою, що аж — ніяк не хоче ворогувати сама з собою, — ми вже розібралися, а от — іще одне. Можливо — й більш грунтовне.
Те же выше перечисленные свойства русского народа составляют внутреннюю причину того, что Россия есть едва ли не единственное государство, которое никогда не имело (и, по всей вероятности, никогда не будет иметь) политической революции, то есть революции, имеющей целью ограничение размеров власти, присвоение всего объема власти или части ее каким-либо сословием или всею массою граждан, изгнание законно царствующей династии и замещение ее другою.
Ой–й ой, господін Данілєвскій! — що ж це за біда, насправді…
Дуже жалкуємо, але мине всього два десятки років із дня вашого переселення до кращого світу, та… настане 1905! Тоді вдасться якось–такось утриматись на плаву, але ще через десяток з гаком років… Ой, що ж тут буде! — що ж тут розпочнеться!.. Особливо з нею, “законно царствующей дінастієй”…
Зовсім непогано та з тою ж правдоподібністю передбачене й це, таке бадьоре та оптимістичне:
Мы полагаем, что в теперешнем положении дел Россия не может иметь другого союзника, как Пруссия, так же точно, как и Пруссия другого союзника как Россия; и союз их может быть союзом благословенным, потому что у обоих цель правая.
Що ж тут сказати? — якщо під Прусією розуміти її спадкоємицю — Німеччину, то... Рівно через сім років після непередбаченої револіції 1905 — почне зав’язуватися Перша світова війна, де головну свою поразку Росія потерпить саме від Німеччини. На німецькі ж гроші зроблять більшовики свій жовтневий переворот, перший крок до Третьої імперії.
Щоправда потім, після поразки, обидві країни зрозуміли були, що “у обоих цель правая” — сісти на шию світові, та перед другою світовою подружили, та ще й як! — їхній австріяк Гітлер та наш Сталін — росіянин. Та тільки все одно, через неповних два роки так розплювалися, так розплювалися, що…
Ну, одне слово — світ не поділили! — що ж тут поробиш?
Навіщо люди живуть на землі? Все попереднє не може не навести на роздуми. Поставимо перед собою просте завдання: а з чим Росія збирається вступити до ХХІ сторіччя?
Дологічне мислення, як ми тільки но переконались, — ніколи не передбачає й на один хід уперед. Прослідкуємо, як працювала ота вершина всього, що є в Росії — “русская ідєя”? Почнемо — від самого початку. Захоплюються землі все нових та нових народів. Ліквідується їх незалежність. Потім — ліквідується й культура. Нова російська земля, нові росіяни, тобто люди, які в стані порозумітися тільки на більш менш бідній та перекрученій російській мові. Тому що ніде у світі ми, мабуть, не натрапимо на більше розходження повсякденної мови — з її нормами.
Припустимо, все вийшло, все вдалося; переробили в такий спосіб усю земну кулю та всі, від ескімосів у Арктиці до кубу на Суматрі — розмовляють тільки російською. Забуті мови народів, забуті їх культури; всі систематично підкрадають, щоб вижити, а хто може — збагачується хабарями; всі регулярно “соображают на троіх” та пускають матюка за кожним словом. Добре; цілі досягнуто. Ну, а що ж далі? — далі що? — я вас запитую!
Тому що претендуючи на щось там, треба щось мати й за душею. Таке, що можна запропонувати іншим. А що ж можете або могли запропонувати ви? — ніколи й нічого, здається.
Наш автор пише,
…потому что каждая историческая национальность имеет свою собственную задачу, которую должна решить, свою идею, свою отдельную сторону жизни, которые стремится осуществить, — задачу, идею, сторону жизни, тем более отличные и оригинальные, чем отличнее сама национальность от прочих в этнографическом, общественном, религиозном и историческом отношениях.
Добре, то якою ж тоді є “історічєская задача” “історічєской” російської нації (або “національності”)? І як її було виконано? Як він був пройдений, цей “особий путь” Росії? — і куди, власне, він привів? В такій книзі про це — не можна було не сказати: ми не вичитали нічого. “Восстановить Восточную Рімскую імпєрію”? — оце? Повернути минуле… Але ж це завдання для ідіота: минуле — не повертається!
Який вигляд воно, це завдання, може мати для неупередженого ока — ми бачили трошки вище. Тому полишимо цю російськи безпредметну розмову про свою “собственную задачу”. Підійдемо до проблеми дещо простіше. Кожна нація має свій доробок: свою землю та свій духовний світ, свою країну та свою культуру; має свою історію, яку, гадаю — всі згодяться, — треба робити чистими руками.
От, і виникає просте, доступне для всіх завдання. І для людини, і для народу в цілому (а значить — і для всього людства). Кожному поколінню полишити ці домени своєї історичної власності — в кращому, більш багатому стані, ніж прийняли, з’ явившись на світ. Як це зробити — не будемо запускатися до подробиць; головне — чистими руками. Нікого не утискуючи та не обкрадаючи. Це, з одного боку, й просто: “побудувати дім, посадити дерево, виростити діти, яких можна не соромитись, написати книгу…”, — та складно.
Автор удає дурника, робить вигляд, що не розуміється на простих речах:
Но что же такое интерес человечества? Кем сознаваем он кроме одного Бога, которому следовательно, только и принадлежит ведение его дел?
Він не знає — схоже, що Бог теж віддає переваги підготованим та освіченим. Бог, неспірно, свою справу знає, але й людина здатна її полегшити. Тут, якоюсь мірою, ще простіше, ніж з одною людиною або народом. Тому що людству назначено Богом жити в домі на ім’я Земля. І як воно хоче протривати, прожити в ньому довше, то… Треба про цей дім постійно турбуватись. Не полишати в гіршому стані, ніж прийняли від минулих поколінь. Кажуть про незворотні процеси, так. Що ж — зробити їх вплив мінімальним, наскільки реально, наскільки можливо. Щоб увесь світ не був схожий на Росію, поруйновану та розграбовану, заплювану та отруєну. Ось вам перший та головний інтерес. Можна знайти й інші, хоч і менш актуальні.
Подивимося, як із цією справою впоралися інші. Зазирнемо до Європи: Еспанія, Франція, Німеччина, Італія…
Проїдьтеся цими країнами. Там їх народний геній полишив нам (попри війни!) суцільні історичні музеї, — і в найменшому містечку знайдете, на що подивитись, чим захопитись, помилуватись. Європа є найбільш тісним промисловим регіоном світу, а річки — чисті. В Європі — лишень подумайте! — ще й досі є ліси, а в них щось там живе. Одне слово — всі знають. Європи рекламувати не потрібно.
Але, перейдемо до Росії, котрій, щоб “єє замєтілі в мірє”, — прийшлося “растянуться от Одера до Бєрінгова проліва”. Так, чим же вона нас порадувала?
Вона, насамперед, — є цвинтарем народів. Пощезли народи Сибіру — даури, гольди, кети, ітельмени, але найбільше народів пропало без сліду в самому старому домені Росії, — веся, мурома, вепси, іжора, галінди…
Архітектура? — залишки старої, побудованої не за Київськими зразками, — демонструють свою повну неестетичність. Більш сучасна та громадянська архітектура — є просто банальні. “Уєздная архітєктура”, як визначив її М. Волошин. Ні тобі Партенонів, ні навіть Колізеїв.
Сьогодні вся Росія — це самі “уєздниє городішкі”. В основі ж стара Росія складалася з дерев’яних “врємянок”, котрі вигорали щорічно, а потім зводилися в старому ж невимогливому вигляді, наново. Такі собі, доморобні “фєнікси із пєпла”… З цієї причина — традиція, городська Росія й сьогодні складається з тих же “врємянок”, от, тільки багатоповерхових та залізобетонних, на яких марно пошукувати оком слідів іскри Божої. Природа? — а як же! Була, та ще й яка! — але, що ж вони від неї полишили?
Всі російські річки (які й досі всі, чомусь, носять фінські назви) крім звичайного бруду та гною, — отруєні сьогодні всією таблицею Менделєєва, всіма отруйними елементами, починаючи з найлегшого — берілію та покінчуючи на урані. Ліси європейської Росії були вирублені ще минулої доби (“развітіє капіталізма в Россіі”). Ліси Сибіру — за цієї. Наша доба була істим сторіччям “лєсоповала”, де головним було (дологічне мислення не передбачає й на хід уперед!) — цей ліс повалити. А там… Половину може й продали (а де гроші?), а половину потопили по річках або згноїли на землі. Сьогодні на оголену Тюмень з півдня наступають піщані бархани, а підприємства не працюють у безвітряні дні, коли не вистачає кисню на дихання. Звір? — який вже там звір… Все, що ходило в хутрі, — виловили та випродали вже у ХІХ ст.
Нафта та золото посилено викачуються з–під землі в наш час (щоб воно наступним поколінням, бува, чого не дісталося!), — треба “корміть страну”. Викачуються, але теж, без помітних наслідків. Не було й на ці велетенські засоби споруджено якихось там пам’ятників розуму чи духу.
Насьогодні арена російської історії, простір від Бугу до Тихого океану, являє собою найбільш спустошений та перепаскуджений, небезпечний для життя регіон світу. Укритий тепер, окрім всього, ще й радіоактивними кладовищами: Нова Земля, Кольський півострів, Тоцк, Челябінск, Семіпалатінск, Чорнобиль… А скільки ж менших!
Ось так виконав для себе (та за інших) російський нарід це завдання: полишити після себе світ у кращому стані, ніж ти його побачив. Ось, що значить: дивитись не в майбутнє, а в минуле.
Іще той Н. Я. Данілєвскій розмірковує там щось “о здраво понятих русскіх інтєрєсах”! Хто та як їх розумів, оті “русскіє інтєрєси”, — важко сказати, але до чого все це привело — кожен може бачити сьогодні.
Чому він тоді не мав успіху? Історія написання цієї книги Н. Я. Данілєвскім коротко наведена наприкінці, та не свідчить про її успіх тоді. Навіть у співвітчизників автора. Але в цьому, власне, може й немає нічого дивного.
Кому ж вона могла сподобатись? — подумаємо.
Для кондових патріотів, прибічників фанфарно–громової Росії, якою вона є, без дурних гуманітарних прикрас та гриму, “прізванной бить грозою свєта”, — ця книга була просто образою. Бо це ж треба тільки додуматися: недостойно розміняти “славу русского оружія” на якесь там “мірноє рассєлєніє”!
Але, були й інші — теж патріоти, але трішечки зіпсовані європейською освітою та надто дослівно сприйнятою християнською мораллю. Вони думали, зокрема, про майбутнє, та розуміли, що Росії, коли вона хоче жити далі, — прийдеться рано чи пізно ввійти в родину народів, де вся її попередня історія буде типове “не те”. Принаймні, в своєму справжньому вигляді. А тому треба деінде й пожертвувати “славой русского оружія”, загладивши деякі особливі паскудства минулого. Чимось поступитись, стати дещо осторонь суцільних труб та фанфар, де–небудь і пустити пил в очі “мірним рассєлєнієм”.
Але, не аж до такого ступеня!
Справа в тому, що Данілєвскій дозволив собі, за масштабами історичної брехні, — далеко випередити свій час. З точки зору своїх сучасників він в цьому настільки перебрав, що здискредитував саму ідею. Зіпсував один-єдиний шлях надати собі в очах світу — якесь людське обличчя. Настільки переклав гриму, що всі та все зрозуміли (або — мали зрозуміти).
Вадим Кожинов, російський письменник та патріот, з сумом сказав колись: “Нет более антипатриотической страны, чем Россия”. Думається, що в цьому він є над міру песимістичний. Але, якщо це є так, — то хто ж цьому винний?
Колись Піо Бароха, чистий баск, а значить “старий християнин”, полемізуючи зі співвітчизниками, сказав до них так: “Сеньори еспанські антисеміти! Візміть дзеркало та погляньте на ваші власні носи!” Так само, чи подібно, можна б сказати тим, хто жалиться на брак російського патріотизму: “Господа русскіє патріоти! Взглянітє вніматєльно вокруг. Посмотрітє, подумайте — разве нормальний чєловєк, — может быть патріотом такой страни?
Однак тут, можливо, краще буде закінчити словами самого критикованого нами автора:
Нечего снимать бельмо тому, кто имеет очи и не видит, нечего лечить от глухоты того, кто имеет уши и не слышит.
І дійсно, найкраще, це коли кожен прозріває сам.
В післямові до книги Н. Я. Данілєвского її автор ставиться поруч із Освальдом Шпенглером (не більше не менше!). Не без похвали згадується й про те,
…что самое главное — пишет двухтомный труд "Дарвинизм" представляющий собой уничтожающую критику учения Чарльза Дарвина об естественном отборе.
Але, і це ще не все, не всі його досягнення, бо він мріяв про щось іще значніше, “о славянской науке, в которой…”
Претензії й тут — воістину всесвітніх масштабів. Цікаво було б прочитати, що там цей шереговий графоман, пройдисвіт від історії, як ми в цьому незаперечно переконались, — писав про великого Дарвіна? З якого ж такого підворіття на нього гавкав? Чи ж не передбачив, було, отої самої — “мічурінской біологіі”? А що ж воно таке — цікаво, така собі “славянская наука”? Чи не тотожня вона великій науці “о русском пріорітєтє”, якої утверджувано в ті незабутні роки, з 1947 та по 1953? Як же нам не вистачало тоді саме цього Данілєвского, хоч і був отой, другий, В. В. Данілєвскій, автор уславленої “Русской техники”. А як же вона добре утверджувалась у ті пам’ятні роки! В “научних діскуссіях”, де — по–руські — гра йшла тільки в одні ворота…
Ціллю її було — не забудемо цього, — й об’єктивну істину точних наук — проголошувати тільки зверху; віддати її, остаточно та незворотньо, — на присуд одвічного російського свавілля правлячих. Як казав був на одному зі з’їздів комсомолу російський літературний махлер Алєксєй Толстой: “Люди тысячи лет искали истину, а она — хранится в Политбюро”.
Що в цій ницій книжці є вірне — те є баналом, а що не остаточно банальне — те абсурдне. В одному її перевага не має жодного сумніву: навряд чи з будь–якої іншої відкриється вам з такою жахаючою безнадійністю вся вбога порожнеча російського духовного світу.
Вибачайте, шановні панове, але ж вам треба починати з нуля, з самого початку…
Тому й тільки тому — варто було її розібрати.
Забити до неї нарешті осикового кілка, щоб згнилі мертві не блукали серед живих.
Невеличке зауваження суто практичного характеру. Свого часу (1871 р.) книжка Н. Я. Данілєвского була видана накладом всього в 1200 прим. За 14 років, до 1885 р., вона не була розпродана повністю. Покладемо, задля зручності, що її продали в кількості 900 прим. В наш час, 1991 р., — 120 років потім, її було перевидано в кількості 90 000 прим. та весь наклад розійшовся, що–небудь за місяць–півтора.
Полишимо аматорам точних наук обчислити на основі наведених даних, у скільки разів із тих пір поглупішала Росія.
Думається — катастрофічно.
Смішно? — далебі. Бо хтось же перевидав цю марну писанину саме тепер. Пригадайте, що за визначенням
В. С. Соловйова “Россия и Европа”, — то не тільки “коран глупцов”, але й “коран мерзавцев”.
А нема нічого жахливішого, ніж натовпи перших, спрямовані другими. Ось над цим — і варто задуматись.
Сучасні спроби відтворити справжню історію Росії (що в цьому розділі робили також і ми), — були помічені, викликали реакцію. Ось, що пише один з чи не найбільш безпристрасних авторів, — він запитує:
Какова же цель всей этой литературы, зачем понадобилось внушать читателям взгляд, согласно которому русские — это народ рабов, всегда преклонявшихся перед сильной властью, ненавидивших все чужое и враждебных культуре, а Россия — вечный рассадник деспотизма и тоталитаризма, опасный для остального мира?
Власної відповіді він не дає, але вона — очевидна: ніхто нікому нічого не “внушаєт”, але істина — має бути. А на це — дозволів не питають. Що ж стосується зауваження, ніби…
Ведь надо отдать себе отчет в том, что если эта концепция впитается в национальное сознание, то это будет равносильно духовной смерти: народ, так оценивающий свою историю, существовать не может.
Відповідь на ці ламенти — є тільки одна, — не ми творили вашу історію, панове: ви наварили, вам і розхльобувати. А істині, все одно, — бути! От, з нею й розбирайтеся… Щиро співчуваємо.