ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Віднині і довіку слава тим,
Хто сам себе в двобою переміг.
І замість під периною лягти,
На полі бою за свободу ліг.
Зеновій Красівський
ВАГА ВЕЛИКОГО ЗАПОВІТУ
Народ має право жити, коли він має силу жити.
Микола Міхновський
Нащадок старого козацького роду Микола Міхновський народився 26 листопада 1873 року в селі Турівці Прилуцького повіту на Полтавщині (тепер Згурівський район Київської області). Батько Миколи — Іван, свято беріг національні традиції і, як парох цього села, сміливо правив богослужіння українською мовою.
Після закінчення Прилуцької гімназії Микола вступив на правничий факультет Київського університету імені Святого Володимира.
Влітку 1891 року на могилі Т.Шевченка в Каневі українські студенти Іван Липа, Микола Байздренко, Володимир Боровик та Михайло Базькевич створили підпільне «Братство Тарасівців». Його програма була складена в містечку Глинськ (тепер село в Роменському районі Сумської області). У Києві до них приєднався Микола Міхновський, який розробив основні засади Братства і організував найчисельнішу групу тарасівців. До Братства належали Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Микола Вороний, Володимир Самійленко та ряд інших визначних письменників та науковців. У 1893 році російській поліції вдалось розгромити організацію.
В січні 1898 року Міхновський переїздить до Харкова, де відкриває власну адвокатську канцелярію. Як талановитий адвокат Міхновський здобув неабияку популярність. У 1906 році на т.зв. «Лубенському процесі» двох українських діячів — братів Шеметів спочатку засудили до страти, але завдяки двомісячній адвокатській роботі М.Міхновського — звільнили.
Захоплений адвокатським успіхом Міхновського відомий на той час «російський» письменник Володимир Короленко підійшов привітати Міхновського, але той заклав руку за спину і відповів: «Я зрадникам свого народу руки не подаю». Цей вчинок красномовніше за будь які фрази говорить про принциповий і безкомпромісний характер Міхновського. Короленко пізніше згадував, що таке ставлення Міхновського змусило його задуматись і під іншим кутом подивитись на свою позицію і на поневолений стан України. Олена Теліга у своїй праці «Партачі життя» також наводить цей факт, як взірець цивільної відваги. Цікавий факт наводить історик Іван Головацький, — «При відкритті цього пам'ятника (І.Котляревському — В.Р.) в 1903 році на урочистому засіданні в Полтавському театрі галичани Романчук, Лопатинський та інші виступали українською мовою. Після них українською мовою виступив М.Міхновський, але голова міста Трегубов зажадав, щоб він говорив російською. На це автор «Самостійної України» відповів, що привітання написане українською, і він не має права читати його інакше.
На заяву голови, що він не допустить промови по-українськи, М.Міхновський гордо відповів: «Мені доручено передати Вам цей привіт, але коли ви не хочете слухати, то я не можу його вам передати». Згорнувши привітання, поклав його до кишені, а потім додав: «Я можу вам віддати лише палітурку, в якій був адрес» — й поклав на стіл порожню обгортку. Публіка зробила М.Міхновському гучну овацію. Слідом за ним виходили інші делегати, і, ховаючи привітання до кишень, клали на стіл порожні обгортки. Це відбувалося під безперервні оплески і окрики публіки: «Слава!»
Взимку 1900 року колишні тарасівці та їхні однодумці створили у Харкові Революційну Українську Партію (РУП). Програмою РУП став маніфест Міхновського «Самостійна Україна», виданий у Львові накладом 1000 примірників. Ця невеличка за обсягом, але багатюща за змістом брошурка, яка вийшла мізерним накладом здійснила радикальний переворот у думках і помислах цілого покоління.
У тому ж 1900р. Міхновським, Макаренком і братами Шеметами було засновано виразно націоналістичну Українську Народну Партію (УНП), котру слід вважати прямою спадкоємницею «Братства Тарасівців». В 1904 році при УНП було створено бойовий відділ «Оборона України» під керівництвом Віктора Чеховського.
Відомий М.Міхновський і як перший видавець української періодики. У 1905 році в Лубнах при сприянні Міхновського виходив селянський часопис «Хлібороб», але влада заборонила його. В 1906 році Міхновський у Харкові випускає газету «Слобожанщина», котра також невдовзі була заборонена. Та сама участь спіткала й газету «Запоріжжя», що видавалась ним у Катеринославі. У 1912 році в Харкові майже рік Міхновському вдається випускати часопис «Сніп». Ця сторінка багатогранної діяльності Міхновського дала неабиякий результат, варто наголосити хоча б те, що від Полтавщини внаслідок жвавої просвітницько-пропагандистської роботи тоді пройшли на виборах кандидати українського блоку.
З початком першої світової війни офіцера запасу Міхновського було мобілізовано та призначено до військового суду. Знаючи, якого розмаху і впливу набрав Легіон Українських Січових Стрільців (УСС) по той бік фронту, Міхновський намагається ініціювати українські відділи в царській армії, яка практично наполовину складалась з українців та козаків, але на той час цей далекосяжний задум не знайшов належної підтримки.
Лютнева революція 1917 року застала поручника Миколу Міхновського у Києві, де він працював при Київському окружному військовому суді. Російська армія деморалізувалась і розпадалась на очах. В середовищі українських вояків Міхновський організовує ряд націоналістичних гуртків. Розуміючи, що «тільки меч, а не слова здобуде нації права» 15 березня 1917 року він підготував і провів перше українське військове «підготовче віче», на якому була проголошена ідея створення української армії. 23 березня з ініціативи Міхновського було скликано І Український військовий з'їзд за участі понад 1000 делегатів — солдатів і старшин. А вже 29 березня Міхновський засновує Український військовий клуб імені Гетьмана Полуботка і розпочинає організацію українського війська, долаючи опір соціалістів, зокрема В.Винниченка. Як згадує полковник Варфоломій Єфтимович, Міхновський твердив, що в політиці мають значення й дають добрі наслідки тільки доконані факти, підперті силою, що є їхньою підставою та передумовою. «Без сили немає права. Щоб мати право, треба мати силу».
В ніч з 18 на 19 липня полк ім.Полуботка роззброїв усі російські залоги в Києві і закликав Центральну Раду проголосити незалежність України. Але задурманені соціалістичною блекотою «українські демократи» роззброїли полуботківців і під вартою тих самих російських загонів, яким повернули зброю, відправили «бунтівників» у фронтову м'ясорубку, не забувши доповісти про свої «успіхи» Керенському...
«...успішний виступ українських самостійницьких сил проти московського наїзника в липні 1917 року закінчився несподівано — трагічною перемогою «дядьків отечества чужого», яка звела внівець весь революційний розмах пробудженої української національної стихії.» (Петро Мірчук «Трагічна перемога»).
Тільки пізньої осені М.Міхновський зміг повернутись до Києва з далекого румунського фронту. Та шанс було втрачено. 22 січня 1918 року Центральна Рада під тиском обставин на вимогу самостійників, котрі блокували приміщення, все ж проголосила незалежність України, але боронити її було нікому...
У 1919-23 роках Міхновський працює викладачем в Педагогічному інституті на Кубані, веде там дослідницьку та просвітницьку діяльність. Після повернення в 1923 році до захопленого більшовиками Києва налагоджує стосунки з підпільними українськими організаціями. На той час за ним вже постійно стежило ЧК...
3 травня 1924 року рука большевицького зайди дістала того, з чиїм іменем пов'язуємо початок національного відродження в цьому сторіччі, кого вважаємо батьком організованого націоналістичного руху. «Це було велике серце. В ньому палав такий вогонь любові до України, що в другій країні він запалив би міліони сердець бажанням патріотичного подвигу, а в безкислородній атмосфері нашої інтелігенції запалилися цим вогнем тільки одиниці... О, як мусило заболіти серце тих Українців, які святий вогонь любові до своєї Батьківщини в собі мають, після звістки, що життя його згасло...», — згадував Сергій Шемет.
Один із засновників Братства Тарасівців, Української Народної Партії (УНП), автор знакової праці «Самостійна Україна» (а відтак засадничих гасел українського революційного націоналізму «Україна для українців!» та «Одна, єдина, неподільна від Карпат аж по Кавказ самостійна Україна!»), автор проекту Конституції України, творець українського війська — Микола Міхновський усе своє коротке, але велике життя віддав повністю, без останку, служінню українському народу, служінню Національній Ідеї. Кожним своїм полум'яним словом, кожним своїм вчинком він наближав час постання Великої Держави, Української України.
Скупі біографічні дані лише в загальних рисах окреслюють образ того, хто своїм могутнім словом викликав із, здавалось назавжди забутих дідівських могил і курганів, козацький непокірний дух і козацьку бойову звитягу.
На творах і чинах адвоката Миколи Міхновського виховувались і виховуються нові покоління борців-націоналістів, адвокатів нації.
Сьогодні в Україні офіційно не влаштовують академій на честь Міхновського, немає жодного пам'ятника тому, хто все своє життя поклав на олтар її незалежності, ні в Києві, ні в Харкові, ні в Полтаві немає вулиці, яка б носила ім'я Великого Українця. Невідоме навіть точне місце його поховання... Нікуди принести і покласти квіти...
Вшановуючи пам'ять Миколи Міхновського мусимо усвідомити, що ми ще не маємо тієї України, візія якої осявала дорогу нашим славним попередникам, тієї України, за яку проливали кров герої Крут і Базару, Холодноярці, бойовики УВО, підпільники ОУН, вояки УПА.
Саме тому сакральні гасла, висунуті Міхновським сторіччя тому, сьогодні накреслені на наших знаменах.
На грані двох століть, коли недруги торочили «що логіка подій, напрям і течія життя з непереможною силою пруть до повного вимирання, до повного винародовлення нашої нації», коли над Україною, загрожував замайоріти чорний стяг з невблаганним пророцтвом «Смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації», Микола Міхновський, всупереч логіці подій і прагненням ворожих сил, виголосив свою знамениту промову «Самостійна Україна».
«Самостійна Україна» — це епоха нашої історії. На переломі двох століть вона розпочинає наше горде і велике століття. Століття завершення і перемоги Української Національної Революції.» (Проф. Володимир Шаян).
«Ми відродилися з ґрунту, наскрізь напоєного кров'ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матерей стародавню любов нашої нації до вітчини і її свободи і ненависть до насилля над нами. Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу на весні, бурхливо несеться до моря, так не можна спинити нації, що ламає свої кайдани, прокинувшись до життя...
Ми розуміємо, що боротьба буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо й те, що це вже остання боротьба, що потім уже ніколи не настане слушний час для нової боротьби. Ніч була довга, але ранок наблизився і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб'ємо їх до схід сонця свободи. Ми востаннє виходимо на історичну арену, і або поборемо, або вмремо... Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України! Сини України!... Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!...
Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад!»
Немов грім серед ясного неба пролунав цей маніфест пророка в спаплюженій і приспаній Україні. «Самостійна Україна» палила мозок, від неї в мене кипіла кров», — згадує про свої відчуття В.Андрієвський. Але з насторогою і нерозумінням, а правильніше сказати — з переляком зустріли гасла та ідеї Міхновського інтелігенти — «українофіли», котрі воліли «робити так, щоб ніхто не бачив їхньої роботи».
Про цих страхополохів писав Міхновський: «Ці покоління зробили український рух чимось смішним, чимсь обскурантним! Ці покоління надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії. ...Тактика й політика українофілів довела до того, що ціла молода Україна з відразою від них одсахнулася, симпатій же старої України вони не змогли собі приєднати.»
Напевно така доля пророків, опереджати свій час і вербувати послідовників з наступних поколінь. Сучасники не розуміли Тараса Шевченка, не розуміли Лесі Українки, не розуміли вони і Миколи Міхновського...
Кому, як не нам, сьогодні, очевидно наскільки вперед бачив Міхновський, хто, як не ми, переконані, що якби на початку століття Україна пішла шляхом Міхновського, а не Винниченка, стала на позиції націоналізму, а не соціалізму, занесеного попутним вітром «з чужого поля» не мали би ми ні геноциду голодоморів, ні репресій московських опричників, ні того катастрофічного стану, в якому перебуває наша країна і наш народ сьогодні.
«Безсмертна програма Міхновського і РУПівців не тільки витримує пробу історії, але — дивна річ, вона ясніша сьогодні як у днях її проголошення. Більше дійсна і актуальна як у 1900 році. Становище Москви до України, яке могло здаватися тоді короткозорим опортуністам тільки предвиджуванням, сталося найжорстокішою дійсністю народовбивства кільканадцяти мільйонів, а московізація, перед якою перестерігали вже Тарасівці — смертельною загрозою.» (Проф. Володимир Шаян).
Гасла, проголошені Миколою Міхновським, не були декларативними, вони були і залишаються спонукаючими, зобов'язуючими, мобілізуючими, організовуючими. Саме тому вважають Міхновського новим предтечею, батьком чинного націоналізму. І сто років по оприлюдненню «Самостійної України» ця праця пробуджує, піднімає нашу молодь на боротьбу, чому свідченням є акція молодіжного гурту «Самостійна Україна» 9 березня 2000р. (в день 100-річчя проголошення маніфесту «Самостійна Україна»).
Міхновський розумів, що ніякі політичні програми і гасла, ніякі теоретизування не забезпечать успіху національного руху, якщо під його прапори не стануть мужні, принципові, характерні борці, котрі виразно усвідомлюють свою мету, своє національне право і свій національний обов'язок.
Кредо борця за волю і славу України формулює Міхновський у 10 заповідях УНП, котрі наводимо нижче:
1. Одна, Єдина, Неподільна, Самостійна, Вільна, Демократична Україна, Республіка робочих людей — це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя.
2. Усі люди твої брати. Але москалі, ляхи, мадяри, румуни та жиди — це вороги нашого народу, як довго вони панують над нами і визискують нас.
3. Україна для українців! Отже вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.
4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.
5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові й тобі.