7. Не зробися ренегатом-відступником.
8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.
9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.
10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили і відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.
Слід зазначити, що всіх цих заповідей сам автор дотримувався до трагічної смерті. Сторіччя проминає з часу оприлюднення цього тексту, але актуальним він є і нині. Суттєво не змінився і склад поневолювачів, влучно визначених М.Міхновським. Не відійшли в минуле і зрада, відступництво, ренегатство, страх і байдужість. Цей нестерпний стан мусимо змінити, адже і сьогодні, як і сто років тому — «Головна причина нещасть нашої нації — брак націоналізму серед ширшого загалу її».
Напевно варто зупинитися на суті і сенсі гасла, висунутого М.Міхновським ще понад сторіччя тому, гасла, котре і досьогодні є об'єктом всіляких нападок, перекручень та інсинуацій, а саме гасла «Україна для українців!».
Ось як, наприклад, пояснює це гасло Голова Проводу ОУН, голова УДП сл.п. Ярослав Стецько у своїй праці «30 червня 1941 року»:
«...наш М.Міхновський висунув у цілій ширині величну систему націоналізму в теорії і практиці з гаслом «Україна для українців!», гаслом вічно живим, справедливим, незмінним!
Іншими словами — у зовнішньополітичному відношенні суверенітет української нації, український народ є господарем на своїй землі!
Чия ж держава є Італія, Франція, Британія, Німеччина?! Не італійського, французького, британського, німецького народу? Тут йдеться не про одиниці іншої національности, не про меншості, які живуть на даній території, не про одиниці-людей, а про правну особу — націю як спільноту!
І — очевидно — «Україна для українців» у тому розумінні, бо в протилежному випадку буде «Україна для міжнароднього базару». Тому зовсім не треба відпекуватися гасла «Україна для українців», бо воно зовсім не заперечує рівних прав для лояльних громадян України — не-українців...
Я зовсім не цураюся того, що, як голова УДП 1941р., стояв і стою досі за те гасло, не як виключне гасло, елімінуюче льояльних громадян іншої національної приналежности в Україні, але як визначення суверена української землі. Є ним українська нація, чи є ним міжнародня мафія? Є ним українська нація, чи є ним російська, або жидівська меншість?...
«Україна для українців» означає, щоб вже раз і назавжди покінчити з пануванням неукраїнської меншости на українській землі над українською більшістю! І єдино у тому є глузд цього гасла...»
Нічого ксенофобського і шовіністичного гасло «Україна для українців!» («Держава для народу!») в собі не несе. Саме українці, як автохтонна нація, є відповідальними перед Богом, предками і нащадками за свою землю, щедро политу кров'ю і потом наших попередників.
«Вирішним для характеристики моральної постави Миколи Міхновського в останніх роках його життя аж до останньої хвилини залишається те, що Микола Міхновський ніколи не вирікався своїх ідей, ніколи не став до співпраці з ворогами Української Нації та Української Державности. Не вирікся він своїх самостійницько-націоналістичних ідей і не став на службу большевиків і тоді, коли складали покаянні заяви і ставали до співпраці з большевиками такі провідні діячі як Володимир Винниченко, проф. Михайло Грушевський та сотки інших їхніх партійних колег. Будучи в кігтях червоно-московського сатрапа, Міхновський залишився до смерти вірним наказові національної чести: «Краще впадь, але не зрадь!» (Петро Мірчук «Микола Міхновський — апостол української державности»).
...У 1873 році в селі Турівці на Полтавщині Господь дарував Україні Миколу Міхновського, котрий був покликаний у кризовий час занепаду своїм могутнім словом зірвати з України чорний саван зневіри, фарисейства й апатії, змобілізувати до життя і дії нові покоління українців, готових «силою взяти те, що нам належиться по праву, але відняте в нас теж силою».
З ідей Міхновського та його послідовників зродились легендарні чини Січових Стрільців, козаків Симона Петлюри, бійців УВО-ОУН-УПА.
Завершити свій глибокий уклін Миколі Міхновському хочу словами його побратима Сергія Шемета: «Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуванням. Малесеньку любов до пісень, вишивок і соціалістичних брошурок він розпалив серед Українців в полум'я любові до Великої, Вільної, Самостійної України. Оце захоплення національних почувань великим, достойним великої нації, ідеалом — забезпечило Миколі Міхновському почесне місце в історії України навіки».
БУДИТЕЛЬ ДУХУ НАЦІЇ
Не важно, зрештою, хто перший винайшов смолоскип, а важно, хто перший його запалив і підніс, вказавши нашому народові, а передусім усій нашій молоді, як іти вибоїстим шляхом історії... до обітованої землі — вільної і незалежної України.
В.Давиденко
Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.
Здібний з народження, юний Дмитро цікавиться історією рідного краю, з захопленням слухає розповіді дідів про героїчні часи козаччини. Вступивши до Петербурзького університету, навчається до 1907 року на правничому факультеті. Після двох арештів за революційну діяльність емігрує за кордон, закінчує у Відні студії і одержує ступінь доктора права. І за кордоном Донцов не полишає політичної діяльности. Талановитий публіцист, він друкується в часописах «Украинская жизнь» (виходив у Москві під редакцією Симона Петлюри), «Дзвін», «Слово», «Діло» та ін., активно працює в Союзі Визволення України.
Влітку 1913 передвоєнного року на II Всеукраїнському Конгресі студентів у Львові Донцов виступив із знаменитою промовою-рефератом «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», в якій писав, що в наступній війні Україна, щоб стати вільною, повинна виступити проти Росії, але ніколи — з нею! Українці зі зброєю в руках мусять здобути Українську Державу. Ця програмова доповідь, цей маніфест був повністю підтриманий делегатами Конгресу. Стоячи, з захопленням аплодував Донцову делегат Конгресу юний Євген Коновалець — майбутній творець і Провідник ОУН.
Промова викликала панічний страх і шалену лють у ворогів України. Не обійшли її своєю увагою і член Державної Думи в Росії П. Мілюков, і «вождь світового пролетаріату» Ленін. Саме тоді в Києві вийшла друком книга Донцова «Модерне москвофільство», в якій він різко викриває писак-підлабузників, котрі орієнтувалися на «демоліберальну» Росію. Під час першої світової війни Донцов пише низку праць, як-от: «Мазепа і мазепинство», «Історія розвитку української державної ідеї», «Похід Карла XII на Україну». «Українська державна думка і Європа» та ін.
Повернувшись із Швейцарії в пробуджену Україну в 1918 році, Д.Донцов продовжує бурхливу революційно-націоналістичну діяльність. Він пише публіцистичні твори, виступає з політичними доповідями на актуальні теми на численних зібраннях української молоді, працює в уряді гетьмана Павла Скоропадського на посаді директора Українського Телеграфічного Агентства.
У 1921 р. виходить друком праця «Підстави нашої політики», в якій Донцов протиставляє російський світ європейському, Азію — Окцидентові, докладно обґрунтувавши причини цього антагонізму. Твір був на часі і викликав широкий резонанс, знайшовши як палких прихильників, так і відвертих противників.
1922 року виходить в світ літературна розвідка «Поетка українського ресорджименту» (про Лесю Українку, творчістю якої захоплювався).
Розуміючи крайню необхідність вироблення нової української ідеології — Великої Української Ідеї, «яскравої, виключної, всеобіймаючої», д-р Донцов повністю присвячує себе нелегкій справі, засновує газету «Заграва»: «Хочемо причинитися до вироблення, хоч невеликого числом, але впертого думкою гурту, який знає, чого хоче, а того, чого хоче — дуже хоче. Який бридився би компромісом, в свою ціль вносив би незахитаність і ясність, що притягає маси, в афірмацію свого ідеалу чисто релігійний запал, без якого ще не перемагали ні один рух і ні одна ідея». З 1922 р. у Львові під редакцією Д.Донцова виходить «Літературно-Науковий Вістник» («ЛНВ»), з 1933р. «Вісник», навколо якого згуртовуються молоді націоналістичні сили. Поетів, письменників та науковців, які були постійними дописувачами та авторами часопису, назвали «вістниківцями». До них відносимо Євгена Маланюка, Олену Телігу, Юрія Липу, Олега Ольжича, Юрія Клена та багатьох інших.
«Націоналізм» (1926 р.) Д.Донцова — фундаментальна праця, яка стала в певній мірі євангелієм для молодого покоління українських патріотів. Саме з ідей «Націоналізму» зродились легендарні чини членів УВО, ОУН, УПА. В цій ґрунтовній роботі Донцов рішуче засуджує гнилий демосоціялізм «драгоманівців», «провансальців». Аналізуючи причини поразки наших визвольних змагань, викриває демобілізуюче, роззброююче базікання «друзів народу» про «любов до братів-слов'ян», про «всепланетний рай», «демократію-соціялізм», піддає їх нищівній аргументованій критиці. Донцов апелює до Шевченка, до Лесі Українки, до М. Міхновського. В часах князівської доби, в славній козаччині шукає той тип борця-лицаря, тип володаря-провідника, якого так не вистачало тоді і ще більше не вистачає зараз.
Обґрунтовуючи свої тези, він наводить незаперечні факти, цитує філософські та літературні твори, наводить приклади з вітчизняної та світової історії.
«Націоналізм» пробудив і кинув до святого бою за Україну легіони незламних лицарів, які рясно скропили кров'ю українську землю, «опаливши вогнем фанатичного прив'язання до неї». «Тільки плекання цілком нового духу порятує нас», — не стомлювався повторювати автор. Дoнцовський чинний націоналізм захопив гарячі серця галицької молоді, підпорядкував її Ідеї Нації. Донцов став для неї незаперечним авторитетом, хоч як не намагалися демосоціялісти та комуністи його спаплюжити, применшити його значення, просто замовчати, заховати — нічого в них не вийшло і до цього часу.
«З ідей Донцова зродилися «лицарі абсурду», того чину, що є так дуже на потребу сьогодні, що завтра буде вирішувати, а в духовній і моральній площині вже вирішує долю цілого людства. Від того, чи ідеї, що їх пропагує Донцов і які здійснював Коновалець, Бандера, Шухевич, вояки ОУН і УПА і які продовжують реалізувати тисячі безіменних воїнів революції, від ідей націоналізму залежатиме, чи ЛЮДИНА на цій земній кулі переможе сили зла, а чи в компромісі з ним перестане бути людиною» — стверджував Богдан Стебельський.
«України ще немає, але ми можемо створити її в нашій душі», — писав він, і ця Україна поставала в душах молодих українських борців. Україна героїчна, Україна, яка творить себе і світ, а не є продуктом творення «сильних світу сього». «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї» — ось кредо послідовників Донцова, зміст їх життя.
Майстер слова, блискучий публіцист, Д. Донцов дав нам твір, значення якого переоцінити неможливо. Його слово гостре, мова лаконічна, означення влучні й чіткі. І цим він страшний для ворогів України. «Націоналізм» перевидавався декілька разів на чужині, а нещодавно перевиданий видавництвом «Кальварія» в Україні. Актуальність твору і на сьогодні величезна, він кличе до боротьби.
У наступних працях на сторінках «ЛНВ» і «Вістника» Донцов продовжує розробляти ідеологію українського націоналізму, друкує численні гострі статті.
У 1939 р. Д.Донцова заарештовують і відправляють до польської тюрми в Березі Картузькій «за протипольську діяльність». Там він і перебуває до початку II світової війни, про неминучість якої попереджав, наближення якої відчував.
З початком німецької агресії Донцов переїздить до Бухареста, де редагує журнал «Батава» (1940-1941). Переслідуваний гестапо, змушений часто міняти місце проживання: Берлін, Краків, Прага... Саме в Празі він пише «Дух нашої давнини» (1944).
«Звертаюся не до безсоромних і розбійників, а до шляхетних, не до сліпих і дурних, а до мудрих і зрячих, не до слабих і трусів, а до мужніх. До тих, які покликані створити нову касту «луччих людей» — єдиний маяк у божевільному хаосі нинішнього дня». Цими словами закінчується авторська передмова до книги, яка продовжує і поширює ідеї «Націоналізму».
По закінченні війни з великими труднощами дістається Д.Донцов до Парижа, але й там було небезпечно. В 1946 році від'їздить до Лондона, редагує там газету «Український клич». Потім переїздить до США, Канади, де й залишається.
За кордоном перевидають його попередні праці, а також з'являється низка нових творів та збірок, як-от: «Хрестом і Мечем», «За який провід?», «Росія чи Європа», «Рік 1918. Київ», «Кардинал Мерсіє — слуга Бога і нації», «Незримі скрижалі «Кобзаря», «Клич доби», «Московська отрута», «Дві літератури нашої доби». «Правда прадідів великих», «Туга за героїчним», «За яку революцію», «Заповіт Шевченка» та багато інших. Також друкуються статті Донцова в популярних часописах «Шлях перемоги», «Гомін України», «Визвольний шлях», «Авангард», «Вісник ООЧСУ», «Америка» тощо.
Помер д-р Донцов 30 березня 1973 року в Канаді. Похований в Америці на українському кладовищі в Бавнд-Брук. До кінця життя свого свято вірив у день постання Самостійної Соборної Української Держави.
Донцов повертається в Україну в своїх безсмертних творах: він, «невтомний сурмач волі», і сьогодні в боротьбі. У перших лавах.
«Перемога України залежить від виховання нових борців, які не гнутимуть карку, від провідної верстви. Яка не злякається боротьби з ворогом та жертв, яких вимагає перемога. Отже — у великій мірі залежить від перемоги ідей Донцов у вихованні нової провідної верстви народу» (Богдан Стебельський).
ПРОВІДНИК БУРЕМНОЇ ДОБИ
Він навчив нас, як треба служити великій ідеї цілим життям.
Степан Бандера
Євген Коновалець... Людина, чиє ім'я без перебільшення є знаковим в історії українського національно-визвольного руху. Все своє життя без останку полковник Коновалець присвятив справі визволення України. Він був дійсно надзвичайно авторитетною і вольовою особистістю, щоб цього не зауважив ворог, і саме тому Москва спрямувала максимум зусиль для того, щоб знищити небезпечного для неї лідера Організації. 23 травня 1938 року більшовицький агент Павло Судоплатов підсунув Коновальцеві вибуховий пристрій у коробці під виглядом шоколадних цукерок...
Діяльність Полковника була настільки багатогранною і плідною, що годі навіть намагатися докладно описати його життєвий шлях, його боротьбу і працю на політичній, військовій, ідеологічній, дипломатичній ниві. Але спробуємо бодай оглядово висвітлити його життєвий шлях.