У липні 1910 року заарештований у гучній справі «процесу 101 українського студента» у Львові. Місцеві поляки називали його «новітнім гайдамакою», українці — «впертим Євгеном».
З 1912 р. він на службі в австрійській армії, отримує ступінь хорунжого (лейтенанта), ініціює створення студентського товариства для військового вишколу під назвою «Січові Стрільці». Коновалець був ідейним провідником «Січових Стрільців». Коли розпочалася війна, його було покликано до служби у 35 полк «Крайової Оборони».
У квітні 1915 року Коновалець бере участь у боях на горі Маківці. Там потрапляє до російського полону, згодом його переводять до табору полонених у Царицині. Звістка про революцію лютого 1917 року викликає у нього велику радість: упав московсько-царський режим, в Україні — українська влада — Центральна Рада.
На початку липня 1917 року Коновалець вибирається до Києва, де зустрічається з Миколою Міхновським. У Києві він створює Стрілецький Курінь. У грудні 1917 року в Стрілецькому Курені налічувалося близько 500 багнетів. Коновалець рішуче бореться за здорові основи української армії, у своєму Курені він вводить жорстку військову дисципліну, виступає проти «солдатських рад», партійництва у війську, виборності старшин.
18 січня 1918 року московсько-большевицькі війська розпочали наступ на Україну. 28-29 січня у Києві розпочався большевицький бунт. Авангард Української Армії — Січові Стрільці придушили заколот та надали можливість Центральній Раді завершити переговори у Бресті.
Під час повернення уряду і військ УНР до столиці першими ввійшли в Київ частини Січових Стрільців під командою Є.Коновальця. Після реформи, проведеної урядом Гетьмана Скоропадського, Курінь було розформовано. Згодом у районі Білої Церкви Коновалець розпочинає формування нового Куреня як частини регулярної армії.
Після федеративної грамоти Гетьмана про злуку з Росією Є.Коновалець бере участь у збройному виступі проти уряду. У бою під Мотовилівкою 18 листопада 1918 року його Курінь знищив більш як 600 російських чорносотенців. Після встановлення влади Директорії Коновалець різко виступив проти «отаманщини», проти пробольшевицьких тенденцій багатьох тодішніх керівних діячів. Курінь 27-річного полковника Є.Коновальця скоро виріс у Дивізію, далі у Корпус (20 тисяч вояків) Січових Стрільців, який став найдієздатнішою частиною армії УНР.
Коли представники Галичини запропонували Січовим Стрільцям покинути Наддніпрянщину і йти захищати Львів від поляків, Є.Коновалець і Стрілецька Рада заявили, що «шлях до вільного Львова веде через вільний Київ». Коновалець засудив договір Української Галицької Армії з біломосковським генералом Денікіним як «повторення Переяславського договору». 6 грудня 1919 року армія УНР переформовується з регулярної на партизанську, формально розв'язується й частина Січових Стрільців. 7 грудня поляки роззброїли Корпус, старшин інтернували.
У таборі для інтернованих Коновалець думає про подальшу організовану активну боротьбу. З'їзд Відпоручників Українських Військових Організацій, З'їзд Українського Студентства, Збори «Молодої України», заходи для скликання Всеукраїнського Конгресу — все це полковник Є.Коновалець проводить під гаслом українського націоналізму.
1920 року було створено Українську Військову Організацію (УВО) — революційну силу збройного підпілля, котру очолив Євген Коновалець. У червні 1921 року він повертається в Галичину і бере на себе безпосереднє керівництво Організацією. Завданням націоналістичної організації він вважає не лише збройно-революційний опір, а й поглиблення ідейно-політичної революції серед найширших кіл українського народу.
3-7 листопада 1927 року покликано до життя і чину Провід Українських Націоналістів, а 29 січня — З лютого 1929 р. на І Конгресі Українських Націоналістів шляхом злиття УВО й інших українських націоналістичних організацій (СУНМ, ЛУН та ін.) створено єдину, всеукраїнську, надпартійну, революційно-підпільну Організацію Українських Націоналістів. Головою Проводу ОУН одноголосно визнано полковника Євгена Коновальця. Полковник рішуче береться за пропаганду української справи, за боротьбу. Основою визвольної боротьби він бачить революційний шлях і безоглядну орієнтацію на власні сили.
«Як не буде в нас сили, не осягнемо нічого, хоч би все найкраще для нас складалося. Як же ж будемо мати силу, тоді вийдемо побідно з найгіршого лихоліття і здобудемо все, що нам треба».
Є.Коновалець готує старшинські кадри, для чого при Начальній Команді УВО, а згодом при проводі ОУН був створений Військовий Штаб, що слідкував за військовим вишколом членства УВО-ОУН. У той час ОУН розгорнула найактивнішу діяльність у Галичині, але Коновалець опікується й розбудовою підпілля на Наддніпрянщині. Навесні 1938 року він, перебуваючи у вимушеній еміграції, готує план конспіративної поїздки у Східну Україну, де на той час існувало близько п'яти центрів революційно-підпільної організації.
Є.Коновалець писав: «Прийде час і не словами будемо з'ясовувати суть невмирущої стрілецької ідеї».
Підла ворожа рука сягнула своїх ницих замірів 23 травня 1938 року в місті Роттердамі (Голландія). Московський агент «Валюх» передав йому пакет, який у призначений час вибухнув. 28 травня відбувся похорон полковника Євгена Коновальця.
Доцільно сьогодні звернутися до тих засадничих принципів, на яких будував Коновалець ОУН, до тих його політичних заповітів, котрі так злочинно бездумно сьогодні знехтувані нащадками.
Не можемо не подивляти з відстані років його прозорливість і виваженість. «Які підходи, міркування й методи до визвольної акції в поодиноких українських угрупуваннях не були б, на кого згадані угрупування не орієнтувались би й на чию допомогу вони не чекали б, — одно для всіх українців, оскільки вони не фантасти чи злочинці, мусить бути ясним: відновлення й закріплення Української Держави є, буде й мусить бути найбільше важливим моментом нашої боротьби.»
Отямлюючись після п'янкої ейфорії проголошення Акту 24 серпня 1991 року, усвідомлюємо марність сподівань на те, що «якось то воно Україна станеться сама собою», задля наших гарних очей чи «калинової мови», завдяки нашим минулим стражданням чи добрій волі «воріженьків». Розуміємо, що марна надія і на «доброго царя», свого чи чужого, що нічого не вклавши, нічого не виборовши, без крові і праці народ нічого не здобуде. «У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю» — наголошував Коновалець. Він прекрасно розумів, що, «як не матимемо сили — не отримаємо нічого», тільки плекаючи силу — політичну, економічну, мілітарну відпорність нації, «вийдемо побідно з найгірших лихоліть і здобудемо все, що нам треба».
Євген Коновалець мав стратегічне мислення і будував Організацію на непорушних засадах, головними з яких були і залишаються:
1) Нація є найвищим типом органічної людської спільноти;
2) Нація безпечно жити і повноцінно розвиватися може лише у власній незалежній соборній державі;
3) Власну державність народ може і мусить здобути, розбудовувати і захищати лише покладаючись на власні сили.
Чомусь і до сьогодні ще подекуди побутує хибна думка, що УВО-ОУН всю ставку робила лише на збройну боротьбу, насправді ж націоналісти, і зокрема Коновалець, розуміли, що збройні виступи без ідеологічного, організаційного і політичного підґрунтя та підтримки широких мас нічого не варті. Головним завданням націоналістів є викувати в горнилі безпосередньої боротьби та широкої освідомлюючої просвітницької, виховної, пропагандивної та вишкільної праці дух і поставу широкого загалу співвітчизників. Цей напрямок роботи був пріоритетним і саме ця праця дала належний результат.
Полковник виразно усвідомлював, що українська держава не може бути «малою», як в географічно-територіальному, так і в політичному розумінні поняття. Він був певним, що без постання української державності спокою в Європі не буде і жодні союзи не будуть тривкими. Україна — єдине етнографічне і геополітичне ціле. «Шлях до вільного Львова йде через вільний Київ» — наголошував Коновалець, повсякчасно дбаючи про розбудову руху не лише на всіх українських етнічних теренах, але скрізь, де компактно проживали українці, де були бодай порівняно невеликі їх групи. Мобілізуючи ВСІ сили українського народу, він не обходив своєю увагою ні Великої України, ні Кубані, ні Зеленого Клину. Структури ОУН активно діяли не лише в Україні, але і в Америці, країнах Європи, Маньчжурії...
Аналізуючи сьогоднішні реалії, варто застановитися над талантом Коновальця як політика і дипломата. Створення і становлення ОУН в результаті органічного об'єднання ідеологічно споріднених націоналістичних організацій у 1929 році є і сьогодні найяскравішим прикладом результативної консолідації і вироблення на основі спільності мети — спільності шляху. За влучним висловом Ярослава Романовича Дашкевича, Полковнику вдалося «вивести націоналістичний рух з вузької стежки на широку дорогу». Коновальцеві вдавалося уникати так званих «внутрішніх фронтів», будучи свідомим ваги і ролі кожного українця та української організації в боротьбі за волю і велич нації, Провідник був категоричним противником взаємопоборювання в українському таборі (чого не вдалося уникнути в сучасній Україні). Проте необхідно наголосити, що у принципових питаннях він був безкомпромісним, постійно дбав про чистоту ідеологічної лінії і послідовно поборював опортунізм та антидержавні чинники, знаючи, що «з соціалістами держави не збудуємо».
«З наших визвольних змагань винесли ми один великий скарб, — державницьку думку й свідомість єдності всієї української нації», — цей скарб Коновалець не змарнував, не заховав подалі від людського ока, не розтринькав легковажно, але зберіг, примножив і передав нащадкам.
Пам'ятаймо його слова: «У вогні перетоплюється залізо на сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю». Мусимо боротися, доки ворог не капітулює перед нашими ідеями та діями, натхненними Коновальцем, доки «на оновленій землі врага не буде, супостата». Поки не зможемо вільно перевезти прах полковника Євгена Коновальця на рідну землю до Пантеону Героїв Нації, що мусить постати в столиці вільної України — Києві...
КРОК У ВІЧНІСТЬ
Одне святе у світі — кров людей хоробрих
Одні живуть могили — вірних Батьківщині.
Юрій Липа
У п'ятницю 23 грудня 1932 року о 6 годині 25 хвилин двоє членів Організації Українських Націоналістів, Василь Білас і Дмитро Данилишин, чином і кров'ю засвідчивши свою безмежну любов до України, гідно постали перед Творцем, свято дотримавшись заповіді: «Ніхто не має більшої любові, як той, хто кладе життя за друзів своїх». По всій Західній Україні в цей час у церквах тужно і заклично дзвонили дзвони...
Юні бойовики ОУН-УВО, 21-річний Білас і 24-літній Данилишин належали до легендарної Дрогобицької «п'ятки», зорганізованої Зеноном Коссаком. Боївка Коссака відрізнялася особливою активністю та результативністю: 8 серпня 1931 року бойовики здійснили вдалий напад на польське поштове відділення у Трускавці з метою вилучення коштів на потреби ОУН; 24 серпня знищено польського агента Якуба Буксу, якому вдалося було вийти на слід бойовиків; 29 серпня вбито польського посла Тадеуша Голуфка, ініціатора польської політики «пацифікації», спрямованої на нищення українського руху, навіть на знищення української національної ідентичності.
30 листопада пролунали постріли в Городку Ягайлонському... Дванадцять бойовиків ОУН здійснили «екс» на поштове відділення з наміром вилучення грошей для потреб Організації. Виникла перестрілка, внаслідок якої загинули польський охоронець та двоє бойовиків — Володимир Старик і Юрій Березинський.
«В полі боївка розпорошується... Навколо всі поліційні станиці в гострому поготівлі. З усіх боків пошуки, погоня... Білас і Данилишин з сконфіскованими грошима удвійку добиваються на станцію у Глинній Наварії. Там поліційна стежа потрапляє на них, хоче арештувати. Дві кулі з вправної руки Данилишина і небезпека проломана... Розвиднюється біля Розвадова. Але погоня на сліді. Українські селяни, обдурені вигадкою, що бандити ограбили українську кооперативу, кидаються за ними в погоню. Бойовики для постраху віддають кілька пострілів. Товпа прилишається трохи позаду. Тільки один сміливий, Андрухів — член ОУН, біжить услід за Біласом і Білас нав'язує з ним розмову. Свій свого пізнає. Андрухів, підбігаючи, подає вказівки, як далі втікати. Данилишин, оглянувшись і побачивши, що Білас прилишився далеко позаду й може попасти в чужі руки, віддає постріл і ранить Андрухова.
Погоня замикається в перстень біля села Веринь. Постріли на пострах не лякають. Зрештою, куль уже немає. Нема вже виходу. Не польська поліція — вона не встигла ще наспіти — українські руки переймають їх, розділюють і поодинці б'ють, б'ють твердо, по мужицьки... за грабіж української кооперативи. А потім наспіває поліція.
«Застріль мене й себе!» — шукає Білас виходу з того нестерпного становища. У нього ж уже куль немає.
«Ні, вони розправляться з нами!» — відказує твердо Данилишин і виявляє перед товпою, що вони члени Української Військової Організації. Товпа німіє. Ніяково опускаються руки. Але запізно вже. Поліція на місці» (Степан Ленкавський «Коли дзвонили дзвони над Городком»).
Свідчачи на суді, парох Вериня, отець М.Киндій описував:
«І сталося таке, чого я в житті не бачив. Обидва втікачі взялися під руку і підійшли до могили, яка самотня стояла серед поля, з хрестом на вершку. Білас і Данилишин, тримаючись під руки, стали коло хреста, так що їх було видно понад людьми. Товпа затихла і всі гляділи на двох юнаків під хрестом, що стояли неначе святі. У хвилину, коли юнаки стояли під хрестом, вищий (Дмитро Данилишин) промовив до товпи: «Ми є членами Української Військової Організації. Ми вмираємо за Україну! Коли ви так далі будете воювати, то України ніколи не будете мати».
Я чув, як один до одного шепнув: «Тепер поцілуймося на прощання». Обидва поцілувалися. Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони на горбку, пригадала мені, що так мусіло бути тоді, як на Голготі розпинали Христа...
Тоді сталося диво. Ціла товпа, крім польської поліції, впала на коліна. Я також приклякнув і почав голосно молитву...»
Мужня постава юних українських націоналістів на суді збурила не лише українське суспільство, не лише чужинців, але навіть і поляків. Те, чого не вдавалося зробити впродовж років засобами агітації, пропаганди та просвіти багатьом, в один момент своїм геройським чином здійснили два українські, до того часу нікому не відомі, юнаки з простих родин.
Помилування для підсудних просив Митрополит, просили адвокати, просили українські громадські діячі, просили навіть польські посли. ...Не просили ласки у наглого суду окупанта засуджені.
Останнім словом Данилишина, котрий категорично відмовився від зізнань, кинутим перед присудом, було: «Я знаю, що мене жде. Я був і є на все приготований. Тільки жалую, що не зможу далі працювати для нашої України». Василь Білас заявив: «Я свідомий своєї вини і кари. Я націоналіст і революціонер. Такі, як я — Батьківщині лише смертю служать!»
«І вдарили дзвони. Село з селом перекликалося. Над замряченими полями грудневої ночі повис металевий гул. Залізні серця дзвонів понесли землі й небу вістку:
Наших вішають! Вставайте!
І в такт ударів дзвонів ударили в спільному ритмі людські серця, віщуючи прихід на землю нового Революційного Міту, нового заклику підземної України.»
ЛИЦАР ДМИТРО МИРОН-«ОРЛИК»