Михайло Колодзінський
«Я знаю, що можу загинути й сьогодні чи завтра в боротьбі за незалежну Україну, але я певний, що наша національна ідея є безсмертна. І тому, якщо я загину в боротьбі за неї, мене замінять інші, які продовжуватимуть боротьбу аж до перемоги», — ці слова належать Дмитрові Мирону, життя якого нагадує спалах зірки, чиє яскраве сяйво сяє нам із вічної темряви навіть тоді, коли зірка згасла назавжди...
Народився Дмитро Мирон — «Максим Орлик», «Брюс», «Піп», «Роберт», «Андрій» — 5 листопада 1911 року в селі Рай, що біля Бережан на Тернопільщині. У 1916 році померла його мати. Піклування над молодшими дітьми перебрала на себе старша сестра Анна. У 1930 році Дмитро закінчив із відзнакою гімназію, де вступив у підпільне Юнацтво ОУН та розпочав студії на юридичному факультеті Львівського університету. У Львові він стає членом Крайової Екзекутиви Організації Українських Націоналістів.
У травні 1932 року Дмитра заарештовує польська поліція, коли вона намагалася розігнати людей, які прийшли вшанувати пам'ять полеглих борців за волю України. У тюрмі пише текст «44-х правил життя українського націоналіста», котрі поряд із «Декалогом» Ленкавського та «12 прикметами характеру Осипа Мащака стали невід'ємною складовою «Катехизму українського націоналіста».
Восени 1933-го він заарештований вдруге у зв'язку з замахом бойовика ОУН Миколи Лемика на більшовицького консула Майлова у Львові. Головне обвинувачення — належність до ОУН та розповсюдження нелегальної літератури. Суд виніс вирок — 7 років тюрми. Покарання відбував у Равічу та Вронках. Звідти його привезли на процес С.Бандери, де він, як і всі інші підсудні, відмовився розмовляти польською мовою.
Згідно з оголошеною амністією у серпні 1938 року Дмитро Мирон вийшов на волю, виснажений тривалою голодівкою, яку проводили політв'язні на знак протесту проти скасування польською владою статусу політв'язня.
Після звільнення він розпочинає роботу в газеті «Нове село» та збирає матеріали до своєї наукової монографії «Ідея і Чин України», яку завершив у 1940 році. Ця ґрунтовна праця є найбільш докладним і популярним викладом ідеології, теорії, мети і тактики українського націоналізму 30-х років. У ній автор показує глибоке коріння, органічність і традицію українського революційного націоналізму, історичний шлях його боротьби і утвердження, світоглядові основи. (У 2001 році з ініціативи Молодіжного Націоналістичного Конгресу з нагоди 90-ліття від дня народження Дмитра Мирона ця унікальна праця нарешті перевидана в Україні).
В січні 1939 року Мирон одержав завдання підготувати ідеологічні та політичні матеріали на ІІ Великий Збір ОУН. У лютому 1939 року його призначено політично-ідеологічним референтом Крайової Екзекутиви ОУН та редактором її бюлетеня. У серпні того ж року він нелегально виїхав до Риму, де взяв активну участь у ІІ Великому Зборі ОУН як делегат. Значна частина формулювань постанов Збору належить саме йому.
З початком Другої світової війни та розпадом Польської держави Дмитро перебирається до Кракова, який на той час став осередком політичної еміграції українців з теренів, окупованих більшовиками. Оскільки німці не дозволяли жодної політичної діяльності, тут було створено підпільну мережу ОУН, яку очолив Дмитро Мирон. На початку 1940 року він таємно переходить кордон і повертається до Львова. Становище Організації було важким, оскільки органам НКВД вдалося заарештувати майже все керівництво КЕ ОУН. Треба було відновити мережу заново, виробити нову тактику боротьби та нові засади конспірації. Агенти НКВД довідалися про прибуття Дмитра Мирона, однак заарештувати його не вдалося.
У грудні 1940 року Дмитро повертається до Кракова, де займається підготовкою матеріалів до Великого Збору революційної ОУН. Із наближенням німецько-радянської війни в українців знову з'явилася надія на відновлення Української Державності. На Заході розпочинається формування українських військових частин. Дмитро Мирон виїздить до Відня, де розташувався курінь «Роланд», для проведення політичного вишколу вояків.
З початком бойових дій він отримує наказ Проводу повернутися до Львова. 30 червня 1941року революційна ОУН під керівництвом Степана Бандери скликає у Львові Народні збори, на яких проголошує відновлення Української Держави та створює уряд на чолі з Ярославом Стецьком. Постало нове нагальне завдання — явочним шляхом перебрати адміністративну владу на місцях. Однак німецька влада вороже поставилася до спроб відновити українську державність, розпочалися арешти та страти націоналістів.
15 липня 1941 року Дмитро Мирон прибув до Львова, де отримав наказ очолити особливу групу, метою якої було проголошення Акту про відновлення Української Державностів Києві. Уже поблизу Києва, в містечку Васильків, німцям вдалося заарештувати частину похідної групи, серед затриманих були Василь Кук, Тарас Онишкевич і Дмитро Мирон — «Орлик». Заарештованих відвезли до Луцька, звідкіля їм з товаришами вдалося втекти.
Після масових арештів, проведених гестапо, революційна ОУН перейшла в глибоке підпілля та розпочала масову збройну боротьбу проти ворога. У вересні 1941 року Дмитро Мирон бере активну участь в роботі І Конференції ОУН, що відбулася неподалік Львова. 27 вересня він одружився, а 29 вересня знову вирушив до Києва.
Навесні 1942 року Дмитро Мирон останній раз повернувся додому, щоб скласти звіт Проводові ОУН, а у квітні взяв участь у ІІ Конференції ОУН, що проходила на Бережанщині.
25 липня 1942 року у центрі Києва кулі гестапівських агентів обірвали життя полум'яного борця і теоретика українського націоналізму Дмитра Мирона. Помста не забарилася — за деякий час боївка ОУН під керівництвом Василя Сидора «Шелеста» знищила убивць «Орлика», виконавши заповідь Декалогу — «Пімстиш смерть Великих Лицарів».
«У своєму житті не знав ніколи і не любив хвилини безділля й спокою, вигоди, куріння чи інших слабостей. Ніхто не чув ніколи від нього ні одного слова жалю, нарікання, зневіри чи сумніву. Ніхто не бачив у його очах страху тоді, коли певна смерть чекала всіх. У нього був лише якийсь дивний, твердий усміх, неначе короткий полиск сталі й негайне тверде рішення», — згадували про Дмитра побратими.
Дмитро Мирон жив і боровся так, як учив жити й боротися інших, залишив нам Великий Заповіт Ідеї і Чину. Свята кров Дмитра Мирона, що пролилася на вулиці Києва, зродила нових месників-борців, які продовжили і продовжують боротьбу за Велику Україну. «Доля України вирішується в наших душах і серцях». Пам'ятаймо про це.
СИМВОЛ НАЦІЇ
Це люди — на сталь перекуті в огні
Це люди — як брили камінні.
Такими словами влучно охарактеризував Олег Ольжич покоління націоналістів-революціонерів, Провідником яких був Степан Бандера. Це ім'я стало символом і прапором національно-визвольної боротьби українців та інших, поневолених Москвою, народів.
1 січня 1909 року в селі Старий Угринів на Івано-Франківщині в багатодітній родині священика Андрія Бандери з'явився на світ той, чиїм ім'ям назвали ціле покоління звитяжців, весь український народ.
Навчався Степан Бандера у Стрийській гімназії, потім у Львівській політехніці і ще юнаком став на шлях боротьби за права народу, за волю України.
Був активістом Союзу Української Націоналістичної Молоді і Української Військової Організації, а зі створенням Організації Українських Націоналістів у 1929р. — одним із перших її членів в Україні. На початку 1933 року двадцятичотирьохрічний Степан Бандера став Крайовим Провідником ОУН.
За активну боротьбу проти польських поневолювачів окупанти засудили Степана Бандеру на кару смерті, замінену довічним ув'язненням, з якої він вийшов з розвалом Польщі у 1939 році і зразу ж включився в революційну боротьбу. У квітні 1941 року на Другому Великому Зборі ОУН був обраний Головою Проводу революційної ОУН.
З його ініціативи 30 червня 1941 року ОУН, як організатор і авангард визвольної боротьби українського народу явочним шляхом проголосила відновлення незалежної Української Держави, сформувала Українське Державне Правління на чолі з Ярославом Стецьком. Це не входило в плани хижої гітлерівської Німеччини, і проти українських патріотів був розв'язаний масовий лютий терор, на який ОУН відповіла створенням Української Повстанської Армії.
Від рук нацистів загинули тисячі членів ОУН та УПА по всій Україні. Степан Бандера, Ярослав Стецько та інші чільні діячі ОУН були ув'язнені в концтаборі смерті Заксенгавзен, звідки зуміли вирватись лише в кінці 1944 року. Родина Степана Бандери розділила участь інших патріотів: у концтаборі Освєнцім загинули два рідні брати Бандери — Василь і Олександр, брат Богдан був розстріляний гітлерівцями як член похідної групи ОУН, батько закатований в застінках НКВД, сестри відбули багаторічні терміни в концтаборах Совєцького Союзу.
Бандера був організаційним і ідейним Провідником національно-визвольної боротьби українців проти гітлерівських, московських і польських окупантів у часи війни і після неї. Слово «бандерівець» стало окресленням і символом незламного борця за волю України проти загарбників-поневолювачів, пострахом для всіх ворогів нації.
Як визначний ідеолог і теоретик української національної революції, він залишив нам багату творчу спадщину, яка має велике значення для здобуття і розбудови Української Держави, де господарем буде український народ.
«Степан Бандера ніколи не втікав від рішення, а прийнявши його, не відхекувався, ані не складав відповідальності на інших, якщо воно не мало такого висліду, як було у плані. Він мужньо брав відповідальність на себе за кожне рішення. Він був повноцінною провідницькою особистістю. Все однобічне було йому чуже, як у його охоплюючій різні ланки життя й боротьби визвольній концепції, в революційній стратегії, так і в його ідеологічно-програмових засадах і проекціях», — наголошував Ярослав Стецько.
І хоча 15 жовтня 1959 року підла рука посланця червоної Москви Богдана Сташинського перервала життя Провідника, тисячі членів ОУН продовжили справу боротьби за державність. Саме тому у 1991 році незалежність України була здобута без крові, за неї заплатили життям сотні тисяч кращих синів і дочок української нації, за неї поклав своє життя Степан Бандера.
Блискучий життєвий чин Провідника ОУН і його ґрунтовна ідейно-теоретична спадщина є неперевершеним зразком для українців, прикладом і настановою, як слід жити і боротися за національний ідеал. Саме тому всі українські патріоти шанують ім'я Бандери, саме тому ця героїчна постать відома в усьому світі.
На моє глибоке переконання, якби наші політики частіше зверталися до творчого спадку Провідника, можна було б уникнути багатьох помилок і хибних кроків, котрі призвели до того незавидного стану, в якому нині перебуває наша Україна взагалі і національно-державницькі сили зокрема. І це не випадково, адже серед багатьох інших теоретиків націоналізму Степана Бандеру вирізняє те, що він був одночасно практиком, довгий час очолюючи революційну ОУН, перебуваючи на вістрі боротьби проти поневолювачів українського народу.
Під прапором Бандери легендарна УПА дала світові безприкладні зразки героїзму, жертовності і звитяги.
Під його проводом ОУН стала авангардом і рушійною силою української національної революції, суть якої полягає, за словами Бандери, у «докорінній зміні, яка охоплює зміст і структуру державно-політичного, суспільно-державного й економічного життя... Нові ідеї, нові сили, нові системи піднімають боротьбу проти ідей, сил і систем, пануючих у дотеперішньому укладі, щоб їх усунути, прибрати кермо життям і розвитком свого народу та дати йому нові напрями, нові форми».
Сьогодні ж маємо лише часткову зміну «декорацій» та регулярну зміну «масок» при абсолютному збереженні змісту і персонажів «вистави», в якій народу відведена в кращому випадку роль «статиста», замість докорінної і рішучої зміни ситуації шляхом боротьби і, як результат, заміна прогнилого старого перспективним і життєстверджуючим новим. Здобути тривалу і омріяну перемогу можна лише внаслідок безкомпромісової боротьби, а не хитрувань, інтриг, крутійств, політичних спекуляцій, поступок, невизначеності, ідеологічного пристосуванства та партійної мімікрії.
Бандера знав, що «Ні на що не здадуться навіть найкращі нагоди й готовність допомогти, якщо сама нація не виборює й не кує своєї долі власною боротьбою». В боротьбі за свободу слід розраховувати лише на власні сили, мобілізовуючи і організовуючи їх.
Наша біда полягає в тому, що ми не вчимося на уроках минулого, трагедія українців, що в середині століття ми мали Бандеру, але не мали держави, а в кінці століття маємо державу, але не маємо Бандери.
Вивчаймо його заповіт, довершімо його боротьбу
ВІРНИЙ СИН УКРАЇНИ
Все, що мав у житті,
Він віддав для одної ідеї.
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.
Іван Франко
Так уже сталося, що всі роки незалежного життя від 1991 р. Україна «шукає свій шлях». Про це щодня чуємо з вуст найвищих можновладців, читаємо в найтиражніших газетах. Ця теза переслідує пересічного громадянина всюди. За таких умов ми повсякчас змушені аналізувати прорахунки держави на цьому шляху та прогнозувати її подальші кроки. І лише деякі наважуються поставити хоча б собі питання: шлях куди ми шукаємо, і навіщо? Адже насправді шлях державного буття українській нації вже вказано, вказано тими ідеологами і практиками національного руху, для яких саме поняття «українська нація» стало святим. Тож чи не кращим було б спрямовувати свої сили й енергію на подальше розпрацювання їхніх ідей, втілення їх в життя, а не беззмістовні пошуки чергового шляху в нікуди, яких так багато знала українська історія?
У вислідах існуючого стану речей як ніколи актуальними сприймаються думки провідних подвижників національної справи, тих, чий авторитет залишається для нас і сьогодні дороговказом на шляху до державного відродження та утвердження. Однією з таких знакових постатей в нашій історії був і залишається провідник Організації Українських Націоналістів Ярослав Стецько, який присвятив своє життя боротьбі за побудову справді суверенної та соборної України та її ствердженню на світовій арені.
Ярослав Стецько народився 19 січня 1912 р. в Тернополі в сім'ї отця Семена і Теодозії з Чубатих. Обдарований непересічними здібностями, він з відзнакою закінчив гімназію в Тернополі й студіював у 1929-34 рр. право й філософію у Краківському та Львівському університетах.
Ще юнаком Ярослав включився в національно-визвольну боротьбу, ставши членом нелегальної організації «Українська націоналістична молодь» і відтак підпільних Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів. З 1932 р. Ярослав Стецько вже був членом Крайової Eкзекутиви ОУН, ідеологічним референтом і редактором підпільних націоналістичних видань.