У лютому 1940 р. Ярослав Стецько був співініціатором створення Революційного Проводу ОУН, а на II Великому зборі ОУН у квітні того ж року в Кракові його обрано заступником Провідника ОУН Степана Бандери.
З вибухом німецько-російської війни Ярослав Стецько, пробившись із групою однодумців одразу за фронтовою лінією до Львова, скликає Національні збори, які 30 червня 1941 р. проголосили Акт відновлення Української Держави й обрали Ярослава Стецька прем'єром Українського Державного Правління. За відмову на ультимативну вимогу Гітлера відкликати Акт відновлення Української Держави Стецька заарештували і запроторили до концтабору Заксенхаузен, де він до вересня 1944 р. перебував у бункері смерті. Після звільнення, утікши з-під нагляду гестапо, Ярослав Стецько в дорозі до американської окупаційної зони був тяжко поранений.
У 1945 р. крайова конференція ОУН обирає Я. Стецька членом бюра Проводу ОУН, до якого належали ще Степан Бандера й генерал Роман Шухевич. У 1946 р. Ярослав Стецько очолив Антибільшовицький Блок Народів (АБН), Президентом якого був до кінця свого життя. Після війни він розгорнув широку діяльність на всесвітній антикомуністичній арені. Найпомітнішими успіхами у міжнародній службі Ярослава Стецька справі визволення України є, між іншим, підписання домовлення з Китайською антикомуністичною лігою на Формозі про співпрацю і створення в Тайпеї місії АБН (1957-60 рр.) і згодом — до 1971 р. — представництва АБН, активна участь у підготовці й заснуванні в 1970 р. в Токіо «Світової антикомуністичної ліги», в якій Я. Стецько був постійним членом екзекутиви; з ініціативи Ярослава Стецька постала також Європейська рада свободи, яка обрала його довічним членом почесної президії ЄРС. У 1968 році Ярослава Стецька обрано головою Проводу революційної ОУН, яку очолював до кінця свого життя.
Ярослав Стецько залишив нам велику ідейно-теоретичну спадщину, котра і сьогодні залишається актуальною. Основні його твори опубліковані в двотомнику «Українська визвольна концепція», також є надзвичайно цінна його праця «30 червня 1941 року».
Не можна не погодитися з думкою відомого письменника і громадського діяча Сергія Плачинди, котрий писав: «Не може не вражати глибина аналізу явищ, подій та історичної долі українства, синтетичність думок, я б сказав — узагальнюючий геній Ярослава Стецька, а головне — підпорядкованість усіх своїх діянь і суджень, роздумів і теоретичних осягнень одній ідеї — ідеї побудови Української Соборної Самостійної Незалежної Держави. Цій ідеї Ярослав Стецько віддав усе своє подвижницьке життя непохитного борця-націоналіста, мужньої людини, великого українця. А однією з найбільших заслуг Ярослава Стецька перед українським народом, українською історією є його проект націоналістичної, державницької і політичної доктрини побудови Української Держави. Це те вчення — суто Стецькове вчення! — яке годилося б узяти як дороговказ чи керівництво до дії Президентові України і урядові з перших днів незалежності. І якщо цього не зроблено, то це лише на шкоду Україні».
Серед основних постулатів націоналістичного вчення Ярослава Стецька варто відзначити:
1. Найвищою цінністю для українського націоналіста є ідея нації, інтерес нації. Безкомпромісна боротьба та жертовна праця задля добра і величі рідного народу є обов'язком кожного українця.
2. Передумовою збереження і розвитку всіх духовних і фізичних сил української нації, запорукою миру та стабільності в регіоні є Українська Самостійна Соборна Держава, а принципом міжнародного співжиття — принцип національних держав на своїх етнічних теренах.
3. Пробудити націю, консолідувати і мобілізувати її мусить національна еліта, тобто найкращі з усіх соціальних прошарків народу.
4. Без національного визволення немає визволення соціального і особистої свободи. Національна революція має бути водночас і соціальною революцією.
5. В боротьбі за свободу опертя можливе лише на власні сили.
6. Україна має стати в авангарді боротьби за свободу народів і людини.
Помер Ярослав Стецько після тяжкої хвороби 5 липня 1986 р. в Мюнхені, де його й поховано.
Життєвий шлях Ярослава Стецька є яскравим прикладом служіння народові, а його багатогранна творча спадщина залишається на диво актуальною в сьогоднішніх умовах.
ШЛЯХ ГЕРОЯ
«Членами ОУН можуть бути лише люди сильної волі, стійкого характеру, люди дисципліновані, відважні. Для людей слабого характеру, людей нестійких, крутіїв, спекулянтів, людей заячої вдачі, — в ОУН місця немає!»
Петро Полтава
Осип Дяків — «Горновий» народився 21 червня 1921 року в селі Олесин, що на Тернопільщині. Будучи тринадцятилітнім учнем середньої школи в Бережанах, стає членом підпільного Юнацтва ОУН і бере активну участь у всіх ділянках революційної праці з молоддю. Влітку 1940 року, як відмінник, поступає на філологічний факультет Львівського університету. 20 вересня цього ж року в студентському гуртожитку його несподівано заарештовують більшовики. Майже рік допитів і тортур не приневолив його зрадити організаційних таємниць. На початку війни осип здійснює втечу з тюрми в місті Бердичеві. У 1941-1943 роках він працює в осередку пропаганди Бережанської округи Організації Українських Націоналістів, а в 1943-44 роках — вже є членом Крайового Проводу Юнацтва ОУН, членом редколегії підпільного журналу «Юнак». Від 1944 року — член Крайового Проводу ОУН.
Батько Осипа Горнового згадує як після успішного переведення одного з повстанських відділів через німецько-совєтський фронт він запитав сина: «Мені багато розумних людей хвалило тебе і твої здібності. То чи не можеш ти іти разом з іншими на еміграцію, щоб там використати свої здібності для праці для народу?»
Відповідь була такою: «Над цим питанням я, тату, думав, бо Провід ОУН пропонував мені виїзд за кордон. Але я тої пропозиції не прийняв. Я рішився остаточно залишитися тут, в Україні. В німецьких концлагерах перебуває велика кількість провідних членів Організації. Я вірю, що більшість із них залишаться живими. Вони й будуть вести за кордоном ту працю, яку нам треба вести, бо їм повертатися в Україну і включатися в підпільну боротьбу тут, в умовах, яких вони не знають, просто неможливо. Тут мають залишатися ті, що стояли тут весь час у боротьбі. Зокрема мушу залишитися я. Вважаю, що коли б я інших посилав у підпілля для революційної боротьби, як ось тих, що саме пішли, а сам тікав за кордон, то це було б дуже нечесно. Я мушу бути з ними. Коли я казав, що для добра України треба виректись батьків, сім'ї, жертвувати своє особисте щастя й безпеку, то як чесна людина я сам мушу бути прикладом у тому. Моя і їхня доля в Божих руках...»
У 1944-1948 роках Осип Дяків — «Горновий» — член Головного осередку пропаганди при Проводі ОУН, редактор підпільних революційних журналів, видань листівок і звернень. Теоретик і організатор боротьби УПА, автор багатьох теоретичних та публіцистичних праць, зокрема «Яка філософія зобов'язує членів ОУН?», «На большевицькому ідеологічному фронті», «СССР — країна найжорстокішого гноблення народів і визиску», «Наше становище до російського народу», «Про свободу преси в СССР», «Шовіністичне запаморочення та русифікаційна гарячка большевицьких імперіалістів» та ін. (ці праці, як і спогади про О.Горнового, вміщені в збірнику «Ідея і Чин», що був виданий Товариством колишніх вояків УПА в 1968 р. за кордоном, доцільно перевидати сьогодні в Україні, адже вони мають не лише історико-документальну, але й неабияку виховну та політичну вартість).
У 1948 році Осипа Дяківа покликають на посаду Крайового Провідника ОУН Львівського краю. З 1949 року він — член Проводу ОУН в Україні. В другій половині 1950 року стає членом Української Головної Визвольної Ради і заступником Голови Генерального секретаріату УГВР. Постановою УГВР нагороджений Золотим Хрестом Заслуги і Срібним Хрестом Заслуги.
28 листопада 1950р. у лісі біля села велике Поле Яворівського району на Львівщині Осип Дяків — «Горновий» та кілька його побратимів героїчно загинули в нерівному бою із загоном НКВД.
Схилімо голови перед їхньою світлою пам'яттю.
Слава Героям!
ДОРОГОЮ У БЕЗСМЕРТЯ
На заохабленій пусткою ниві
Обвітрені кості вросли у траву,
Мрякою сірою душі червиві
Вкрили дідівську славу живу.
Зеновій Красівський «Думи»
«Ми не лукавили з тобою. Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою», — ці сакральні слова Кобзаря з повним правом можна присвятити Зеновію Красівському, одному з небагатьох Аристократів Духу, котрі здолали чесно і прямо свій тернистий шлях через десятиліття тюрем, концтаборів окупаційного совєцького режиму та осяяли дорогу іншим. Постать Зеновія Красівського асоціюється у мене з образом Данко, котрий вирвав полум'яне серце для людей, спалив себе задля майбутнього свого народу.
Народився Зеновій Красівський 12 листопада 1929 року в селі Витвиця, що на Івано-Франківщині, в незаможній, багатодітній селянській сім'ї. З юних літ включився в національно-визвольну боротьбу в лавах революційної ОУН, зі зброєю в руках боровся з поневолювачами рідного народу. «І ходили ми таємними стежками, губилися під покровом секретности від села до села, від кичери до кичери, і годував нас голод, і хоронила нас земля». Але не схоронила...
Понад 26 років неволі не зламали, а лише загартували його. «Половина людського віку. А в мене — чи не весь вік, бо й на волі я не виходив з трибу.
Так, я зазнав багато втрат. Але що це все значить проти того диявольського почуття людської гордости, яке я маю від пережитого!»
«Зеновій Красівський був ясною людиною, обдарованою творчими силами життя. До нього тяглися люди, як до джерела, яке вічно роздає себе, і само багатіє з того. В житті він не мав нічого в посілості і навіть не міг мати. Він був створений для того, щоб пройти по сиротливій землі з усмішкою надії, з рукою, простягнутою для підтримки і допомоги іншим.
Зустрічався він з тисячами людей, бо судив йому Бог бути в найгостріших осередках українського болю і замовляти той біль. Бути собою і залишитися собою на етапах двадцятого століття — що може бути кращою ознакою людської справжности?» — згадує про пана Зеника Євген Сверстюк.
Поетичні збірки Красівського «На сполох», «Литаври», «Месник», «Невольницькі плачі» вражають своєю цілісністю, глибоким символізмом. Його Слово — «твердая криця», «безжалісний меч», «караючий бич»:
«Затямте!
Ідея живе лиш тоді,
Як прагне людина
За неї померти!»
І Зеновій Красівський не боявся смерті, він ніколи не припиняв боротьби, розпочатої ним в дитячому віці, ставши одним з засновників Українського Національного Фронту (УНФ), очоливши підпільну революційну боротьбу на посту Крайового Провідника Організації Українських Націоналістів.
«Красівський вірив в сенс боротьби. Тому й «перину проміняв на піт, на кров, на хліб пісний та воду». Коли інші зневірилися, змирилися, здалися, Красівський продовжував боротьбу — часто один-на-один з ворожим світом. Він вірив, він знав, що його приклад запалить наступні одиниці героїв, обов'язком яких було запалити серця інших, а значить іскра боротьби не згасне». (Роман Коваль «Він належав до касти героїв»).
«Хай наша кров, страждання наші, жертви
Нащадкам нашим стануть заповітом!
Візьми мене! Дозволь за Тебе вмерти!
Вплести моє життя в вінок Твого безсмертя!
Моя Ти доле, Україно, мій Ти світе!»