— Зимою завжди було гірше — каже Моніка, дівчина Рафала Курманського — але, не на стільки, щоб ми могли жалітися, хоча Рафал полюбляв тринькати гроші. Що він собі надумав, то йшов і купував. Без роздумів. Як дитина. Можливо поводився так, тому що в дитинстві багато чого не міг собі дозволити. Мав дуже важкий характер. Якщо починав сваритися, то його вже було не зупинити. Не можна сказати, що він мене балував.
На Моніку руку ніколи не підіймав, але битися полюбляв. На зустрічі гонщиків і клубних діячів з вболівальниками в одній з кав’ярень Зеленої Гури побився з барменом. Перший дав йому по зубах, а потім на бармена накинулися вболівальники. Чоловік опинився у лікарні, а “жовта” преса в усьому звинуватила Рафала. Справа йшла до судового процесу по факту побиття людини.
— Рафал страшенно боявся суду, адвокатів, газет, які на нього «наїхали», а також того, що про нього подумають вболівальники — каже Моніка. — Той бармен інтуїтивно зрозумів усю “привабливість” цього інциденту і хотів «збити» з нього гроші. Лякав його, шантажував, дуже часто дзвонив додому. Постійно збільшував ціну за те, що забере свою заяву з поліції. Чула плітки, що, нібито, мова йшла про 15 тисяч доларів, але Рафал нічого не заплатив. Страшенно переживав. Боявся, що його можуть посадити до в’язниці. Ніби був твердий, але навіть коли приходило поштовий переказ, то не знав, що з ним робити. Ні за які гроші в світі не пішов би на пошту. Я мусила це робити за нього. Дуже нервувався, коли потрібно було залагодити якусь справу. Був безпорадним. І дуже стидався людей.
Мав 21 рік і перейшов до категорії дорослих гонщиків. Лідер його команди зламав ногу і весь тягар лідерства впав на його плечі, а на доріжці в нього виходило все гірше і гірше. Казали, що в Рафал має проблеми з алкоголем та наркотиками.
В суботу 29 травня 2004 року вночі поліцейські затримали його в п’яному вигляді за кермом фургону, який призначений для перевозу мотоциклів. Їхав дуже швидко. Рафал на усіх кидався, розбив о бруківку свій телефон, поліцейські змушені були скувати його наручниками. А коли в нього відібрали водійські права, дуже переживав і погрожував, що повіситься, як його товариш Роберт Дадос місяць до цього…
— Залишився без машини, взяв таксі — розповідає Яцек Курманські, батько гонщика. — Поїхав на бензозаправну, купив буксирний канат та півлітра горілки. Сказав, щоб його відвезли до готелю «Кубус». По дорозі казав таксистові, що в нього страшенна депресія, а адміністратору готелю, коли замовляв номер, сказав, що в сніданку вже не буде потреби… Ще якійсь з двох повій, яких замовив до свого номеру, сказав, що вона буде останньою жінкою в його житті і написав записку своїй коханій Моніці: «Я дуже сильно тебе кохаю і прости мене за моє життя».
Повісився на буксирному канаті в неділю зранку.
— Мені досі видається, — каже Моніка, — що він це зробив під миттєвим поривом. Так як це було з ящіркою. Прокинувся зранку і каже мені, що хоче ящірку. Я пробувала його відмовити, казала, що в нас однокімнатна квартира, що в нас дуже великий акваріум та й ще величезний собака. Любив він звірів. Точніше любив робити собі подарунки. Купував різні нагороди, іграшки. Побачив у свого знайомого собаку, і наступного дня купив собі таку саму. До цих пір живе ще зі мною. А ще ящірка… Я не знаю, що з нею робити. Я її дуже боюся, ніколи її не торкалася. Вона вже має десь півметра довжини, їсть стрибунців, яйця, мишей, філе з курки… Гидота! Я з усім погоджувалася з Рафалом, доти він не задумав купити собі мавпу. Питання поставила руба: “Або я, або мавпа”.
Чеслав Черніцькі, тренер, який зараз не працює, увесь вересень провів з вудками на рибалці на одному з озер біля Губіна. Спеціалізується на ловлі коропів.
— Це дуже специфічний вид спорту, — говорить пан тренер, настромлюючи на гачок протеїнову приманку з присмаком полуниці.
— Напевно, що так. Я пам’ятаю, що колись ловили тільки на тісто та клецьки.
— Ні, я веду мову про спідвей. З тридцяти хлопців, які приходять до секції, в підсумку ліцензію гонщика отримую один, в кращому випадку двоє. Це людський матеріал з дуже малими статками, з-за занедбаного середовища, іноді, навіть, з самісіньких низів нашого суспільства. В спідвеї немає синків президентів клубів. Такий один раз влетить у паркан, побачить смерть свого колеги і з нього вже досить. Натомість, хлопчаки з низів — дуже тверді і мужні. Але, також, і дуже жадібні. Вони одразу хочуть мати усе: і великі гроші, і шикарне помешкання, машини для себе і своєї дружини. То їх губить. І дуже їх в цьому плані “накручують” їх родини.
Батьки кидають роботу, своє господарство, згортають навіть процвітаючий бізнес, закривають власні майстерні задля того, щоб бути біля свого сина або в якості менеджера, або в якості механіка. Молодший брат майже завжди є помічником для миття мотоциклів, мати займається бухгалтерією (після кожної лігової гонки виставляє клубові рахунок за виступ сина), сестра або наречена збирає йому речі на виїзди. Тому, що гонщик може виступати за один сезон в декількох європейських лігах і половину свого життя проводити в дорозі в своєму бусі чи фургоні. Це має бути дім на колесах з усім необхідним: кухнею, телевізором та окремим відділенням для мотоциклів.
Приблизний робочий тиждень працьовитого гонщика може бути таким:
В ніч з неділі на понеділок гонщик вирушає в путь з рідної домівки. Їде швидко в аеропорт, щоб встигнути на літак до Англії. Хлопець спить в дорозі, а о шостій ранку він вже сидить в літаку. Його команда їде далі, аби встигнути на вечірній паром до Швеції. В аеропорту в Англії на гонщика очікує його другий бус з його другої командою та мотоциклами, які спеціально приготовані для їзди на англійських треках. Одразу їдуть на гонку, а гонщик намагається ще трохи поспати в дорозі. Потім гонка та ночівля в одному з готелів. У вівторок ранком знову в аеропорт на літак до Швеції. Там вже на гонщика очікує його польська команда, яка добиралася до Швеції на машині. Одразу на гонку. Вночі після гонки знову потрібно їхати в аеропорт та летіти до Англії. Команда після того, як садить свого гонщика в літак, вирушає додому в Польщу. Середа та четвер — гонки в Англії, ночівля в готелях або в бусі. В п’ятницю вранці літак до Польщі. В аеропорту на гонщика вже очікує його команда. Усі разом вирушають на тренування на стадіон клуба, кольори якого захищає гонщик. Це єдине тренування спортсмена за весь тиждень. Після тренування обов’язкова робота з технікою, потрібно налаштувати мотоцикли на майбутню гонку. Потім, нарешті, можна поїхати додому та переночувати першу повноцінну ніч на тижні в рідній домівці.
— В суботу, образно кажучи, наших польських гонщиків “проносить” перед недільною гонкою в лізі — каже тренер Черніцькі. — Польська ліга для них найважніша, тому що тут вони зароблять найбільше.
Друга ніч у власній домівці. Вранці обов’язковий похід до костьолу, а потім потрібно готуватися до гонки: або їхати на стадіон, або вирушати в інше місто. Гонка, потім на пару годин додому, якщо дозволяє час, і потрібно вже поспішати в аеропорт, щоб не спізнитися на літак до Англії…
42-річний ксьондз Богдан Рек, капелан гонщиків клубу “РКМ” (Рибнік), вже 35 років є відданим вболівальником цієї команди. Вважає, що спідвей — це родинний спорт.
— Безкоштовні білети для жінок, — каже пан ксьондз, — і ось вам вихід з ситуації, як зробити цей спорт безпечним, якщо мова йде про вболівальників. Не буде тоді хуліганства на трибунах.
26-річний Алоізій Дудек займається виїзною торгівлею. Доставляє їжу до селищ, в яких немає магазинів.
— Завжди, коли я в Рибніку, то їду по вулиці, де розташований наш стадіон. Виїжджаю на площу, роблю одне коло, завжди побачу когось зі своїх знайомих, зупиняюсь і розмовляю про команду, про гонщиків. Кожен у нас може заїхати до закритого парку, попасти в майстерні гонщиків, навіть під час тренування. Я там майже щоденно буваю. Полюбляю спостерігати за усім, що там відбувається. Навіть взимку. Заїжджаю на стадіон, дивлюсь на присипані снігом пластикові сидіння і подумки вже бачу, як весною стадіон знову “оживе”. Ліга розпочинається в квітні. Це для мене найбільше щастя у житті.
— Ми не являємося звичайними вболівальниками, — каже п. Дудек. — Ми, так би мовити, члени великої родини. Еліта. Створили товариство. Ростемо та живемо разом з клубом, знаємо усіх гонщиків від колиски, тому що вони є дітьми членів нашої великої родини. Наймаємо автобус і на кожну зустріч їдемо з ними по усій Польщі. А якщо я їду відпочивати, то планую так, щоб в цей період не були ніяких гонок, або так, щоб по дорозі на відпочинок відвідати якісь турнір в Торуні, Грудзьондзі або в Гданську, а ще по дорозі заїжджаю до якихось селищ та займаюся там торгівлею. Поєдную приємне з корисним. Дуже часто їжджу на гонки за нашими гонщиками, вболіваю та торгую. Таке в мене життя зараз, на колесах.
— Як у справжнього гонщика.
— Тільки він повинен завжди бути готовим до виступів. Не може розслабитися, випити пива. Суцільні нерви, страх та ризик…
— А, що ви робити в неділю? — питаю у п. Дудека
— Усі знають в моїй родині та в моєму селі, що за три години до початку гонки я одягаю свій капелюх, шарфик, беру в руки прапор та вирушаю на стадіон. Там в мене постійне місце під баштою на першому повороті перші крісло по правій стороні. Потім біля мене сідає моя дівчина, біля неї сідає її брат, потім мій помічник-водій з дружиною та своєю дитиною, потім мій батько та брат. Завжди кажемо, що йдемо до базиліки, це означає, що йдемо на стадіон. Для нас стадіон — це релігія. Костьол також відвідуємо, але зранку. Після гонки завжди розставляємо столи, розпалюємо гриль, жаримо ковбаски, п‘ємо пиво, приходить діячі та гонщики клубу, ми з ними спілкуємося. Для нас кожна неділя — це свято. Це найщасливіше моменти в моєму житті.
Лукаша Романека до спідвейної секції записав його батько. Тоді хлопцю було 15 років.
— Дві години стояли на подвір’ї, він все канючив та канючив, душу з мене витягував, щоб поїхав до Рибніку та підписав дозвіл на його тренування, — каже отець Лукаша п. Адам. — Дуже боявся, тому що він в мене був єдиним сином. Врешті-решт він мене умовив. Мій сусід за лісом, Йозеф Клімовіч, закінчив кар’єру гонщика і продавав свою техніку, в нього я купив раму до мотоцикла. Двигун купив вже не новий, у Яна Новака. Разом усе це мені обійшлося в 1600 доларів. А потім якось втягнувся сам в цей спорт. Починаються жнива, гаряча пора, а я о 16.30 з’їжджаю своїм комбайном з поля і поспішаю до Рибніку, тому що в мого сина має розпочатися тренування. На протязі восьми років не пропустив жодної гонки за участю мого сина. Був його менеджером та механіком. Всього при ньому навчився.
Адам Романек мав достатньо велике 50-гектарове господарство в селищі Вілча неподалік від Рибніку. В них була стара родина, яка нараховувала багато поколінь, дуже релігійна, яка глибоко вкоренилася в сілезьку землю. Біля свого дома пан Адам зробив трек. Щороку восени спеціальна машина в залежності від потреб сина змінювала довжину прямих та геометрію поворотів.
Марек Щирба є ровесником та приятелем Лукаша. З дитинства разом тренувалися і змагалися в складі клубу “РКМ” (Рибнік). Разом виступали в турнірах пар по спідвею. Усе робили разом. Навіть спад у кар’єрі в обох почався майже в один і той самий час.
— Часто, коли перед гонкою ми виходили на презентацію, — каже Марек Щирба — укладали парі, кого з нас найбільше будуть освистувати вболівальники. В жодному спорті немає таких жорстких вболівальників. Ми навіть, якщо поверталися додому з якихось не дуже вдалих гонок, то навіть не ставали ніде на обід.
— Чому?
— Для того, щоб не зустрітися з нашими вболівальниками. Колись їхали з Бидгощі, зупинилися біля якогось кафе, дивимось, що там сидить дуже багато вболівальників з нашого Рибніку, вирішуємо їхати далі, але вони вже біжать до Лукаша і кричать: “Як маєш так х… їздити, то краще, курво, повісься!” І це при людях, при батьку Лукаша, при нашому тренері. І це ті самі вболівальники, які до цього обіцяли Лукаша на руках носити. Дослівно. Коли він став чемпіоном Європи серед юніорів, то на руках занесли в його машину. А як тільки в гонщика щось не виходить, то починають буквально плювати йому в обличчя. Мне це доконало.
Тому що в Рибніку усі знають місцевих гонщиків.
— Лукаш дуже переживав через це, — продовжує Марек Щирба. — Палав від сорому, але терпів. Сидів дуже часто в Інтернеті на форумі клубу та читав, що про нього пишуть вболівальники. А дуже страшні речі писали. Погрожували, навіть, спалити його машину. Молодому хлопцю таке важко переносити, а він ще був такий добрий, вразливий, скромний юнак, який нікому не міг сказати поганого слова чи образити когось.
Вболівальники дуже часто телефонували Лукашові, тому йому прийшлося змінити номер телефону.
— Непотрібно було хлопцеві так вчиняти, це боягузтво, — каже п. Алоізей Дудек, найвірніший вболівальник команди з Рибніку. — Але Лукаш після того випадку в Лешні вже не мав тієї мужності, якою вирізнявся на початку кар’єри. Це добре було видно, коли він їхав дуже близько від суперника, майже торкаючись коліс його мотоцикла, а через мить його візаві вже відривається на метр чи два, а це означає, що Лукаш скидав газ.
— Не боровся.
- І починається литися бруд в його сторону. Потім він з’їжджає з треку, в закритому парку сідає, голова похилена донизу і тримає все в собі. Крихкій такий. А Крамп, чемпіон світу, якщо в нього щось не виходить під час гонки чи йде не за його планом, копає свого двигуна, кидає свій шолом, окуляри. Не тримає все в собі. Якби я міг радити Лукашові, я би йому сказав одне після його травми: хлопче покинь цей спорт, займись чимось іншим в цьому житті. Він закінчив шахтарську школу, в найгіршому випадку міг піти працювати в копальню. Але в нього було дуже багато успіхів в юніорському віці. Усі казали, що він буде в майбутньому чемпіоном світу…
— Найгірше, коли дуже довго їду машиною, — каже Марек Щирба, 22-річний колишній гонщик. — Думки не дають спокою, ще півроку тому назад я їздив на мотоциклах, був гонщиком. Нізащо не хотів кидати цей спорт, але життя примусило. В 2003 році виступав в Екстралізі, здобував пункти, набрав багато кредитів, а потім перестав показувати результат. Почав тупцювати на місці, прогресу не було. Пунктів вже не набирав, а сплачувати внески потрібно було.
— Кажуть, якщо гонщик не їде, то причина або в голові, або в двигуні
— Мій мотоцикл був налаштований ідеально.
— То можливо варто було відвідати психолога…
— Я ж здоровий! — перебиває Марек. — Не з‘їхав з глузду.
— Рафал Курманські також так казав…
— Я розумію, що психолог — це не психіатр, але в нас майже кожен вважає, що психологи — це для ідіотів. Тяжко мені жити без змагань, але я мусив йти заробляти гроші. Якби не спідвей, то зараз вже я стовідсотково був би інженером. Два роки вивчав інформатику, але через спідвей змушений був її закинути. Зараз допомагаю хлопцям готувати техніку до змагань, під час гонок штовхаю мотоцикли, змащує ланцюги, міняю колеса, зірочки… Мотоциклів, щоправда, не мию, але є таким собі хлопчиком на побігеньках.
— Роберт Дадос та Рафал Курманські не знайшли в собі мужності, щоб здійснити такий крок та залишити цей спорт.
— Лукаш Романек також. Якщо ти починаєш цим займатися, то майже неможливо цей спорт залишити.
В п’ятницю 2 червня цього року Лукаш, як зазвичай, приїхав на тренування разом з батьком. Показав непоганий результат, і тренер пообіцяв, що 15 червня отримає місце в стартовому складі на гонку з клубом „Унія” (Лєшно). Дуже був задоволений собою, тому що останній раз їздив в ліговій гонці близько місяця тому назад.