Дня 4 серпня 1953 року, о другій годині ночі, із дивізіону в строго бойовому порядку почали виходити рота за ротою і згідно з розробленою програмою облягати лагер.
16 рот, тобто цілий полк до зубів озброєних солдатів-червонопогонників, зумисне вишколених для масових розправ із політв'язнями, зайняли свої місця. Вони залягли навколо третього каторжанського лагеря один біля одного.
Обслуги біля двох «максимів» і 16 скорострілів подвоїли. Кожна рота мала свій сектор обстрілу. Все це розташування чорних сил смерти проводилось тихо, просто беззвучно. Офіцери з червоними прапорцями в руках, зайняли свої місця. Каторжани-політв'язні, бриґада за бриґадою, вийшли з своїх бараків, і також, згідно розробленого пляну, зайняли свої місця з порожніми руками напроти озброєних до зубів смертоносних рот. Все це робилося мовчки, і з почуттям відповідальности за ту рокову білу ніч заполяр'я. Всі знали про те, що це вже для третього каторжанського лагера політв'язнів наступила остання ніч, і духовно всі були готові зустрінути її на належній для політв'язнів висоті. Зловісну гробову мовчанку розірвав зловісний голос диктора. Підсилені гучномовці заревли:
«Сейчас открываем ворота и приказываем вам всем выйти за предел лагеря. Если же за двадцать минут не выйдете, будем применять силу. Поняли?!!»
Ту рокову команду велетенським голосом диктор повторив тричі. Але каторжани не дрогнули. Всі стояли, як мур, і сміливо дивилися на спрямовані проти них автомати, скоростріли і «максими». Я зумисне пішов в район дріжджоробки і лазні під самий дивізіон, щоб своєю присутністю в тій найнебезпечнішій точці підтримати дух. На ведучій до лагера дорозі з'явилося сім вантажних машин, повних солдатів у шоломах, з автоматами в руках. Машини мчали швидко в напрямку до нашого лагера. Офіцер махнув прапорцем. Ворота відчинились. Перша машина з солдатами на бойовій готовності в'їхала в лагер. І в ту ж мить солдати почали стріляти з автоматів просто в упор каторжанам. Та вантажна автомашина перетнула лагер впоперек і зупинилась біля дротяної огорожі. За нею ввірвалась друга. І так сім машин, одна за одною в'їжджали в лагер і стріляли просто в упор. Із господарського будинку і дивізіона почали густими чергами обстрілювати лазню, дріжджоварку і колишню контору. Я стояв напроти дивізіона під колишньою конторою біля моргу. Якраз у цьому місці біля дверей моргу я і потрапив у перехресний вогонь. Один з солдатів з госпдвора і група солдатів з дивізіона почали обстрілювати той куточок, в якому я стояв. Кулі просто впритул почали просікати навколо мене стіну. Загинути під дверима трупарні в першу хвилину наступу мені було прикро. Таке безглузде очікування смерти мені видалось надто нерозумним, і я ривком кинувся до дріжджоварки. Дріжджоварка була змурована з червоної цегли під самісінькою дротяною огорожею, яка відділяла лагер від дивізіону. Солдати миттю перерізали ту огорожу і, оточивши дріжджоварку, почали стріляти крізь всі вікна і двері та закидати ґранатами. Витворився страшенний шквал. Одні конали, другі благали порятунку, стікаючи кров'ю, треті бігали з кутка в куток. А ґранати рвались, заповнюючи будинок удушливими газами. Я затиснувся у куток і дивився на те страшне побойовище і безглузду метушню. Страх оволодів мною, але я, докладаючи всіх зусиль, щоб не виявити тієї своєї слабости назовні, тамував його сам у собі. Через кілька хвилин стрілянина почала вщухати. Я проскочив до сусідньої кімнати. Та кімната була вся завалена старим лагерним одягом. У тому лахмітті було ще шістьох живих людей.
Навала червонопогонників посунулась далі в напрямку лікарні, кухні і двоповерхового гуртожитку. Сила вогню із всієї зброї швидко наростала в центральній частині лагера біля клюбу. Розриви ґранат і крики густішали. Сидіти довше в тому лахмітті було недоцільно, і ми рішили вийти. На вулиці до нас підбігли наглядачі та конвойні солдати і почали бити. Нас гнали за зону лагера попід двоповерховим будинком. На подвір'ї того будинку було багато вбитих і поранених. Під клюбом упав прострелений просто в груди молодий хлопець з Львівської области, активний діяч самодопомогової організації, електрик Щерба. Побіч його біг ворогуючий з ним грузин, осуджений за участь в УПА, Василь Таботадзе. Побачивши конаючого Щербу, Василь Таботадзе, не зважаючи на автоматні черги, підбіг до Щерби, впав на коліна і, сповнений скорботности, обливаючись сльозами, сказав: «Ох, Боже, як мені важко, що ти, друже, скривджений мною, відходиш з життя. Прости мені, друже рідний, прости за всі обиди».
А Щерба лише мовчки подивився на Василя Таботадзе і, зробивши останнє зусилля, зняв свою шапку і наложив її на голову Василя Таботадзе, а Василеву взяв собі і в ту мить помер.
Знаючи добре обох тих хороших людей і бачучи велич і чистоту їх духа, який не знав страху навіть і в ті трагічні хвилини, я не міг втримати сліз. Я плакав одночасно з печалі і радости. Мені сумно було від того, що самовідданий справі добра і щастя Щерба відійшов від нас назавжди, а радість була від того, що він відходив від нас мужньо і величаво, так як відходять тільки по-справжньому сильні духом. Не менше я пишаюся Василем Таботадзе. Той його вчинок великодушний, людяний і безстрашний, заслуговує великої хвали. Я радів, що ще не перевелися на нашій плянеті Великі духом і кришталевої чистоти люди.
Разом з машинами вбивців заїхала на територію лагера і санітарна машина. Наглядачі бігали по лагері з ломами та сокирами і добивали поранених. На моїх очах, наглядач ломом добив безстрашного Бондаренка з Полтавщини. Лише санслужба на чолі з начальником Сано виривала просто з-під рук убивць поранених і носила в лікарню. Найбільше хорошого зробила взагалі, а зокрема в ті трагічні хвилини розгрому, лікпом Тамара з Вірменії. Вона виривала поранених просто з рук убивць.
Ту частину лагера, що спиралась на дивізіон, взяли в першу годину розгрому. А взагалі лагер брали аж чотири години. Чотири години стріляли із скорострілів, автоматів, пістолетів і закидали ґранатами безборонних трудівників, які в нелюдських умовах, переносячи голод, холод і всякі найжахливіші знущання, побудували Норильськ. Місто Норильськ, — це місто дуже цінної кольорової та стратегічної металюрґії, це місто гігантських заводів, фабрик і шахт, побудованих каторжним трудом. Це дно неймовірного багатства, неймовірних знущань над трудящими, неймовірного горя і неймовірної ганьби тієї системи, яка створила це страшне пекло на далекому, забутому Богом і проклятому людьми заполяр'ї.
О шостій годині ранку, вбивці закінчили свою роботу в лагері. 79 мам ніколи не діждуться своїх синочків і ніколи не побачать їх могил. Вони заховані у вічну мерзлоту, неоплакані рідними й дружинами. А 280 зареєстрованих ранених забрано було до лікарні. Останніх всіх вивели в тундру і сотнями підводили до стола з картотекою. За столом сиділо начальство правління лагером і та ж сама беріївська комісія з Москви. Вийшло так, що Берію застрілили, але його систему зберегли і надалі діяли його методами. Під столом сиділа група Жданова і Борисенка. Завданням тих людей було підказувати начальству, кого куди направити. До такої собачої ролі вони звикли ще з ґестапо.
Отже, кожного з нас по черзі викликали до столу. Працівники спецчастини витягували наші карточки з фото і спецпомітками, а ті знов, що попали від ґестапо в ЧК з групи Жданова і Борисенка, підказували начальству кого куди з нас направити.
Коли я підійшов до столу картотеки, мене запитали:
— Фамілія?
Я назвав своє прізвище, ім'я та по-батькові.
— О, то…,[34] — це все його робота, — забурчали під столом ждановці і борисенківці. А оперуповноважений відразу нагорнув на голову мого бушлата і почав бити по нирках.
— Налево його, — розпорядився старший оперуповноважений Воронцов. Мене відвели наліво. Там уже сиділо біля ста каторжан.
— О, то це ще добре обійшлося, — подумав я. Але в ту ж мить підбіг до нашої колони Воронцов і крикнув немов з переляку:
— Шумук! Вставай! Ти не туди попав.
Я встав і вийшов з колони.
— Ведіть його в яму, — сказав Воронцов до двох стоячих рядом червонопогонників.
— Вон туда, шагом марш, — показавши рукою, розпорядився солдат. Мене відвели метрів двісті вперед. А там посеред карликових кущів над ямою стояло біля десяти солдатів і офіцерів.
— О, наконец-то и нам дали работу, — радісно закричали солдати і офіцери. І в ту ж мить, оточивши мене, скрутили руки назад і дуже сильно затиснули в автоматичні наручники. А тоді я відчув сильний удар із-заду по шиї. Я впав ниць у яму. Там по мені топталися, ставали на хребет і з усієї сили підскакували, щоб таким способом потрощити мені позвоночники. Копали чобітьми в боки, били по голові. Пізніше підійшли три генерали. Солдати виструнчились і стояли, мов укопані.
— Это тот самый? — спитав один генерал.
— Да, да, это он, — відповів другий.
— Как твоя фамилия? — запитав третій.
— Я рук не чувствую, — відповів я.
— Смотрите, у него руки чернеют. У кого ключи? Ослабить ему наручники, — розпорядився генерал.
Ключів шукали і перепитували один в одного хвилин п'ятнадцять, але нарешті знайшли і послабили мені наручники. Тоді я сказав своє прізвище, але генерали вже не слухали мене і відійшли геть.
Через хвилин десять привели до мене в яму медфельдшера Козлавскаса.
— О, видишь — комитетчик, волосы себе отрастил, — сказав один офіцер і, схопивши його за волосся, вдарив ногою в живіт. Козлавскас скорчився і впав. Тоді всі кинулися бити Козлавскаса. Пізніше привели до нас ще одного українця (його прізвище я забув) і почали бити його.
— Встать! — скомандував нам якийсь офіцер.
Ми встали.
— Следуйте вперед вот в этом направлении, — показавши рукою, сказав офіцер. Ми мовчки пішли. Нас конвоювало троє солдатів. Один раз конвойний солдат вдарив мене навсторч прикладом з такою силою, що я впав і на якусь мить втратив притомність.
За метрів п'ятсот стояв «воронок». Задні двері у «воронку» були відкриті і збоку біля них стояв якийсь здоровий лейтенант.
— Заходите по одному, — сказав офіцер. Першим пішов Козлавскас. Якраз у ту мить, як Козлавскас підняв ліву ногу, щоб ступити на східець «воронка», лейтенант зо всієї сили вдарив його чоботом між ноги, в найболючіше місце. Козлавскас впав і втратив свідомість. Солдати вкинули його у «воронок» і там почали бити, рвати волосся з його голови. 3 другим зробили те саме. Лейтенант влучив його в те саме місце, що і Козлавскаса. Останнім пішов я. Лейтенант затиснув зуби і відставив свою праву ногу назад для відповідного розмаху. Але я, підійшовши до «воронка», піднявся на сходинку «воронка» не на ліву нову, а на праву, і тому лейтенант своєю ногою вдарив мене не між ноги, а в зад, і я бистро вскочив у «воронок».
— Схитрил, дать ему там за эту его хитрость, — сказав лейтенант до солдатів. Солдати вскочили у «воронок» і почали мене бити, але у «воронку» було вже нас троє і не було місця займатися їх улюбленим «спортом».
— Куда их? — запитав лейтенанта солдат-шофер.
— Гони их к яме, — відповів лейтенант.
«Воронок» рушив і почав нас кидати по норильському бездоріжжі. Всі стогнуть. «Там у ямі мені попало найбільше, а тут найменше», — думав собі я. Але в яку ж це ще «яму» везуть нас? Через хвилин сорок «воронок» зупинився. Відчинилися двері. Трьох беріївських пахолків із садистським виразом облич жадібно заглядали до нас у «воронок».
— А ну виходь по одному, — почулась самовдоволена команда якогось офіцера. Я вийшов першим.
— Бегом все туда под стенку, — скомандував капітан і показав рукою стіну тієї тюрми, що вони називали «Ямою». Я пішов у вказаному напрямку.
— Тебе говорят бегом, — крикнув якийсь беріївський пахолок і вдарив мене ногою в бік.
Біля вказаної стіни, старший лейтенант з бульдоґівською мордою глухо сказав:
— Ложись лицом к земле и наслаждайсь запахом земли, пока ещё живой, бо скоро здесь вас всех прикончат. Понял?!!
Я мовчки ліг і насправді нюхав запах тіеї страшної ями, якою гордились всі пахолки садистичного племени Ягоди, Єжова, Абакумова і Берії.
«Земля, як земля, — думав собі я, — але оці нелюди за довгі роки сваволі зробили її страшною». Але зараз же пригнали і звеліли лягти ниць, так як і мені, моїм обом друзям по нещастю.
— Здесь их прикончим или там под обрывом? — запитав старший лейтенант капітана.
— Нет, это была бы для них большая роскошь. Будем наслаждаться ними по одному на каждую ночь. Ночью приятнее заниматься зтим делом, — самовдоволено сказав капітан, — сейчас мы по одному будем давать их своим солдатам для упражнений.
— Шумук, поднимайся и следуй за мною, — сказав капітан.
Я встав і пішов за капітаном. Капітан завів мене в темний коридор, що вів до канцелярії тюрми. У коридорі чекали на мене чотири здорових роздітих солдати.
— Поупражняйтесь, ребята, зтим храбрецом, — злорадно сказав капітан до солдатів.
Солдати миттю вхопили мене за руки й ноги і, піднявши вище своїх голів, рвучко шарпнули до землі. Так піднімали мене і кидали на землю шість разів.
Звідти завели в канцелярію для оформлення прийому в тюрму.
Прийшла жінка-лікар і веліла мені роздягнутись догола. Я роздягнувся. Все тіло було в синяках. Жінка-лікар оглянула мене і, повернувшись до капітана, з глумом сказала:
— Видно, он у вас боксом занимался.
— Да, он у нас боксёр, — і в ту ж мить з усієї сили вдарив мене голого ногою в живіт. Я впав і мене віднесли до камери.
Тим разом мене тяжче скатували, ніж у польській дефензиві. Три дні я нічого не їв, не пив і сам не міг навіть піднятися з нар.
До ночі в нашу камеру напхали стільки людей, що ті, які були далі від вікна, почали вмлівати від нестачі повітря. Через кілька днів нас розсадили.
На п'ятий день я почув себе краще. Через декілька днів до нашої камери дали людей з четвертого лагеря ІТЛ.[35] Серед тих людей був один високий, стрункий, красивий молодий чоловік. Він робив враження вдумливої зосередженої людини.
— Що це за чоловік? — запитав я одного з їх групи.
— Це Євген Грицак, він у нас керував усім страйком. Це дуже відважний чоловік, — відповів один з їх групи.
Ми, каторжани, дев'ять років були строго ізольовані від усіх політв'язнів-некаторжан, яких судили після нас, і тому нам було дуже цікаво знати, як у них проходив страйк. Які в них були порядки, та які вони ставили вимоги? Ми завжди були про ті лагери дуже високої думки. Степанів, Воротняк і Колотій[36] багато років перебували разом з ними і вони просто ідеалізували «провідних людей» тих некаторжанських лагерів, а зокрема Германа Петровича, Щура, Горошка і цілий ряд інших. Мені дуже хотілося познайомитися з тими леґендарними людьми, але їх у нашій камері не було. Був лише нікому не відомий Євген Грицак. Саме цей Євген і керував страйком на четвертому лагері.
— Ви, Євгене, з четвертого лагера? — запитав я.
— Так, я з четвертого лагера, — гордо відповів Євген.
— Розкажіть, будь ласка, як у вас виник, проходив і закінчився страйк? — запитав я Євгена.
— Вечорами, а зокрема у вихідні дні, наші хлопці з України співали своїх народніх пісень і ось одного дня солдат, охороняючий лагер, почав кричати, щоб перестали співати, а хлопці не звертали на його крики ніякої уваги, продовжуючи співати. Солдат почав стріляти і вбив одного на смерть, а двох ранив. Оце й послужило причиною для страйку, — відповів Євген.
— А хто у вас керував страйком? — запитав я.
— Я один керував страйком від початку і до кінця, — гордо відповів Євген.
— А які вимоги ви ставили перед урядом? — запитав я Євгена.
— Я домагався покарання вбивці, — так само гордо відповів Євген.
— А як закінчився у вас страйк?
— Приїздила московська комісія і пообіцяла нам розібрати всі наші скарги і тоді ми вийшли на роботу, — відповів Євген.
— Люди самі пішли на роботу, чи ви їм наказали йти? — запитав я.
— Я сам сказав людям, щоб ішли на роботу, бо в людей витворився такий настрій, що вони пішли б самі, а це було б гірше, як для мене, так і для всіх, — відповів Євген.
— А скільки днів ви страйкували? — запитав я Євгена.
— 17 днів, — відповів Євген.
— А ми страйкували рівно два місяці і в нас усе було поставлено зовсім по-іншому, — сказав я.
— Що ж з того, що ви страйкували два місяці. Ви ж усю славу вашого страйку віддали руським. Вами всіма руські командували. Серед вас не знайшлося навіть і одного українця, який би відважився все це взяти на себе, — заносливо сказав Євген.
— Ми підходили до тієї справи зовсім з іншими міркуваннями. Ми, навпаки, докладали всіх зусиль, щоб ніхто інший, а саме руські офіційно фірмували керівництво страйком, але ми те керівництво поставили в таке положення, що воно змушене було виконувати нашу волю, — відповів я Євгенові.
— Про те, що ви оце оповідаєте, ніхто ніколи не знатиме, а про те, що руські вами всіма командували, знають і знатимуть усі, — відповів Євген.
— Руські щедро нагороджували і прославляли тих наших «хохлів», що віддавали всі свої сили, талант і життя за створення російської імперії. Адже ж пора і нам навчитися впрягати руських у боротьбу за розрушення тієї імперії і славити їх за те, бо руський народ насправді стане вільним і повноцінним народом щойно тоді, коли не буде поневолювати інших народів, — відповів я.
Далі продовжувати бесіди Євген не виявив охоти, але по виразу його обличчя видно було, що він залишився при своїх думках. Для нього особиста слава — понад усе. Терпимість до інакшемислячих чужа для його природи і тому з ним розмовляти виявилось дуже важко. Його Бог не наділив користолюбністю, але, натомість, дав подвійну норму славолюбивости і властелюбивости. А взагалі то це був безкорисний, чесний, розумний і спостережливий чоловік.
— А може й краще було б нам також вивести людей за зону і таким чином уникнути тієї кривавої розправи, а ми могли це зробити? — сказав до мене Роман 3.
— Ні, Романе, кров убитих ляже чорною плямою на убивць, на систему, яка породила і узаконила їх оті криваві злочини, а не на нас. Мені сумно робиться за тих каторжан-політв'язнів, що померли від холоду, голоду, непосильної праці і знущань. А тими, що загинули в боротьбі із свавіллям тиранії, ми повинні тільки гордитися. При тім ми ж боролися гуманними засобами. Ми ж лише відмовилися укріпляти владу свавілля, владу тиранії і вимагали прилюдного розгляду їх злочинів, а вони нас за те стріляли, — відповів я.
Місяць ми сиділи у тій ямі і цілий місяць начальник та наглядачі в завуальованій формі таємничо витворювали атмосферу неминучої кривавої розправи над нами. Відношення було натягнуте до крайнього. Начальником тюрми був той самий оперативний, що на Медвежці вбив двох віруючих. Наглядачами у нього були також убивці. Але це ті вбивці, яких захищає влада і понині, а деяким з них за ті жахливі злочини платить уже хорошу пенсію.
Нещадно переслідуються лише ті, хто насмілюється говорити й писати про ті злочини.
Нечітке слово, правдоподібно лайливе.
ІТЛ (ИТЛ) — Исправительно-Трудовой Лагерь (Виховно-Трудовий Лагер).
Нечітко. Можливо — Колодій.