Після прийняття присяги Віктор Ющенко спустився на майдан Незалежності, де звернувся до своїх прихильників. Вони блокували центр міста фактично впродовж усього дня. Спершу мітингували на Майдані. Потім демонстранти пішли до Верховної Ради. На вечірньому мітингу на Майдані опозиція закликала людей іти до адміністрації президента. Юлія Тимошенко пояснила, що опозиція має намір узяти адміністрацію в облогу і радитися далі. Або Ющенкові мирно передадуть владу, або «ми їх попросимо», сказала Тимошенко. Прихильники Ющенка розпочинають похід до адміністрації президента. Уподвір 'ї будинку на вул.Банковій,11 сконцентровано щонайменше півтисячі бійців спецпідрозділу «Барс», які екіпіровані в захисні сфери, щити, тримають у руках гумові палиці, деякі з них мають при собі автомати, але до них не причеплені магазини. Найбільша кількість співробітників сконцентрована саме біля входу з вулиці Інститутської на вулицю Банкову.
«5 канал». Україна. 23.11.2004
Другий день у Києві. Нас близько трьохсот осіб. Однак побратими під'їжджають щогодини. На Майдані людей теж суттєво побільшало. У першу ніч було трохи більше тисячі. Наші хлопці, чергуючись з іншими підрозділами, охороняли сцену. Кожну годину вночі надходила інформація, що ОМОН ось-ось розпочне «зачищати» Майдан. Тому вночі майже ніхто не спав. Вдень людей вже зібралося понад 100 тисяч. Вони прагнули рішучих дій, представники штабу робили короткі
політінформації і закликали чекати розпоряджень. Зі сцени безперервно лунала музика. Це вже починало дратувати. Гнітила бездіяльність і невідомість.
На вечір 23 листопада оголосили виступ Ющенка, на який покладали великі сподівання. Та жодних чітких розпоряджень Ющенко не озвучив. Він лише говорив про фальсифікації та злочинну владу. Ми усвідомили, що сьогодні знову не буде активних дій. Пояснювали для себе цю позицію: мовляв, правильно, нехай з'їдеться більше людей. І раптом до мікрофону підійшла Юля:
- Шановні друзі, ми планували йти до Адміністрації Президента завтра. А як Ви думаєте, йти завтра чи сьогодні?
- Сьогодні, - загудів Майдан.
- Тоді вирушаємо. В Адміністрації Президента повинен працювати законно обраний Президент.
Майдан ожив, заворушився, як стривожений вулик, і маси людей попрямували у напрямку Адміністрації Інститутською вулицею.
Ті, що йшли попереду, робили живий коридор для лідерів. Президія зі сцени рушила цим коридором у чоло колони. Я зрозумів: зараз може наступити вирішальний момент, від якого залежатиме доля революції. Наша колона, вишикувана у трилаву, чекала наказів. Рішення приймалися блискавично. Швидкою ходою необхідно вийти наперед колони. Ми організовані та досвідчені. Якщо буде штурм, то повинні йти у перших рядах. Зрештою, для чого інакше сюди їхали? Слухати музику?!
Досить швидко обігнали колону. Згори Інститутської її вигляд заворожував. Сотні тисяч людей повільно і впевнено йшли вгору по вулиці. Як велетенська ріка, що всупереч природі рухається не вниз, а догори. Усі збуджені, навіть веселі. Революційні пісні та гасла починаються в одному місті, а потім розкочуються хвилями по всій колоні.
Попереду Ющенко, Юля, інші депутати Верховної Ради України. Перша перепона - не ОМОН, а прості міліціонери, котрі лавою перекрили шлях колоні на вулиці Банковій за кілька сотень метрів від Адміністрації Президента. Це несерйозно: їх мало і вони не озброєні. Тому ми, не чекаючи загальної команди, клином прориваємо міліцейську лаву та звільняємо шлях. Чоло колони вже позаду нас. Перед Адміністрацією два КамАЗи, наповнені кам'яними брилами. Вони блокують можливість руху.
Переходимо на біг. Пробігаємо між КамАЗами і бачимо перед собою парапети, а за ними безконечні ряди вишикуваного ОМОНу. По інерції біжимо далі. Кілька омонівців в обладунках перелазять через парапети. Перша думка - атакують! Раптом збагнув: вони переходять на наш бік. Ще мить - і ми зупиняємось перед парапетами, обличчя в обличчя з ОМОНом. Міліціонери, котрі перейшли на наш бік, мабуть, повірили, що ми зараз будемо атакувати. Якби їх було більше, я, очевидно, дав би команду не зупинятись. Однак сили були явно не рівні. Нас близько трьохсот, а їх - тисячі. Вони озброєні. І на їхньому боці влада.
Омонівці стоять непорушно. Ми вирішуємо не атакувати - треба дочекатись основної колони. У морозяному повітрі напружена мовчанка. Падає пухкий та лапатий сніг. Наші погляди схрещуються з поглядами омонівців. Вони опускають очі або дивляться в бік. Хлопці розбиваються парами, щоб один допоміг другому перескочити через парапети. Дехто намагається порахувати ряди ОМОНу. Хтось каже тридцять шість, хтось - п'ятдесят чотири.
Тьмяне світло заливає площу перед Адміністрацією. Порахувати ряди важко, але видно, що вся площа заповнена міліцією. Важко уявити, як ми їх прорвемо. Але прорвати мусимо. Твердо розумію: якщо ми їх не прорвемо - усе закінчиться як 9 березня. Зараз або ніколи. Підходить колона. Ті, що позаду, тиснуть тих, хто попереду. Журналісти з телекамерами дивним чином пролазять поміж натовп вперед колони. Юля і депутати вибираються на КамАЗ із камінням і з мегафону закликають ОМОН пустити нас до Адміністрації. У відповідь мовчанка. Пауза затягується. Всі цікавляться, де Ющенко? Однак його не видно. Ще через декілька хвилин Юля спускається з КамАЗу і підходить до парапетів. Переконує міліціонерів пропустити її, як депутата Верховної Ради. Міліціонери мовчать. Тоді Юля починає перелазити через парапети. Я даю команду приготуватись:
- Якщо тільки Юлю вдарять - перескакуємо через парапети...
Частина хлопців вилізла на парапети і приготувалась до атаки. Напруга зросла. Хочеться передзвонити додому, почути голос дружини. Спитати, як донечка, поки не почався штурм. Але телефон у кишені. Страшна тіснява, його не дістати. Зрештою, не можна відволікатись ні на мить. Ось він, цей момент. Зрештою, я його чекав. Та й не тільки я. Балачки повинні відступити перед чином. Розмовами Кучму ми не «повалимо». Він сильний гравець. Заговорить лідерів, розхолодить людей, і перемоги не бачити. Конкретна дія у всі революції була найефективнішим засобом. Якщо ще день-два протримати людей на лютому морозі в Києві, вони розчаруються та почнуть роз'їжджатись. Ще задовго до революції, прогнозуючи події, я сказав: «Того дня, коли людей почне не більшати, а меншати - все закінчиться!» Велика кількість протестувальників - наш базовий аргумент. Тільки в цьому наша сила. Правда, я прогнозував атаку телецентру. Бо йти на Адміністрацію складно, та й є негативний досвід 9 березня. А атакувати інші державні установи безглуздо.
Ще мить - і почнеться. Єдина надія на те, що міліція деморалізована і не здатна чинити рішучий опір. Наша команда, можливо, не настільки вишколена, але бойового духу нам не позичати.
Оглядаю свою лаву. Хлопці застигли у бойовій позиції. Нерви - як натягнута струна. Обличчя суворі і напружені. Більше нічого у світі не існує. Тільки ми і ОМОН. ОМОН і ми. Очі в очі. Обличчя в обличчя. Нас розділяють лише парапети. Вони невисокі і швидше допомагатимуть, аніж перешкоджатимуть. Відштовхнутись від них - і наша перша лава зможе перескочити через три-чотири ряди міліції, зробити сум'яття в середині, щоб розбити їхні лави, поки атакуватимуть інші. Ще мить. Нехай тільки хтось доторкнеться до Юлі...
Але Юлю ніхто не вдарив. Вона і ще кілька депутатів без перепон перелізли через парапети і поміж міліціонерами рушили в бік Адміністрації. По рядах передали один одному: «Юля попросила чекати і без вказівки не робити жодних дій!» Вже в ту хвилину я збагнув: ніякого штурму не буде.
Напруга не спадала. Хлопці налаштовані рішуче. Омонівці, це було видно по зосереджених обличчях, теж усвідомлювали небезпеку. Колони ОМОНу стояли щільно по п'ять лав, потім невеликій проміжок і знову п'ять лав, утворюючи «коробку». В один момент задні «коробки» рушили до передніх, ущільнюючи масив міліції. Здавалося, ось-ось почнеться атака. Насправді нас неважко було зім'яти. Перед нами парапети, а позаду, за сім-вісім метрів, упоперек вулиці - КамАЗи, наповнені кам'яними брилами. Отже, ряди, що позаду, не могли допомогти. А попереду - біля п'ятисот людей. Спецзагін легко міг притиснути їх до КамАЗів і, маючи оперативний простір, перенести лінію оборони до КамАЗів, а найактивніших - арештувати. Зрештою, варіантів розвитку подій у випадку атаки могло бути безліч, та кожен з них виглядав для нас песимістично.
- Якщо не атакуємо ми, атакують нас, - поділився я думками з друзями.
Хлопці з першого ряду взяли один одного щільно попід руки. Задні ряди мали підпирати передні і у випадку атаки активно працювати руками, враховуючи, що у хлопців переднього ряду руки зайняті. Замість атакуючої позиції приготувались до оборони, впершись ногами в асфальт.
Шеренги ОМОНу зімкнулися. Напруга досягла критичної межі. Проте час минав - ОМОН не атакував. Напруга знову почала спадати. Ми розслабились. Дехто навіть закурив. Найбільше докучали журналісти, котрі вперто намагалися влізти в проміжок між нами й ОМОНом і впритул фотографували наші обличчя. Наш фотограф Орест був поруч від самого початку і фіксував найдраматичніші моменти.
Юля не поверталась. Люди із задніх рядів напирали, питали як ситуація. Ми відповідали: необхідно чекати.
Я уявив, як нудно тим, хто позаду. Ми на передовій, хоча би бачимо, що відбувається на площі перед Адміністрацією.
Бездіяльність розслабляла й нас. Хлопці намагались порозумітися з омонівцями, пригощали їх цигарками. Зліва священик піднявся на підвищення і закликав міліцію отямитись. Журналісти перестали знімати на камери -«картинка» не змінювалася. Комусь з депутатів Верховної Ради спало на думку зробити проміжок між нами й ОМОНом, аби не подусити журналістів. Ми на три кроки відійшли назад, передній ряд взявся попід руки. Процедура виявилась не простою, ті, котрі позаду, обурювались, що їх відпихають ще далі.
У коридорі між нами й ОМОНом зібрався цілий натовп журналістів. Підійшов Вересень, котрий власне пускав репортаж по 5-му каналу про наш інцидент по дорозі на Київ. Жартома застеріг, щоб ми знову не починали бійки з міліцією. Це внесло психологічну розрядку. Навколо почали жартувати, сміятися. Коли повернулась Юля і повідомила через мегафон, що позаду рядів українського ОМОНу стоїть озброєний російський спецназ, готовий застосовувати бойову зброю, усі зрозуміли: атакувати в такій ситуації безглуздо.
Як вийти з ситуації гідно? Якщо я на початку вважав, що вибір один: зараз або ніколи, або ми їх, або вони нас, то тепер допускав, що похід до Адміністрації цілком можна вважати попереджувальним. Зрештою, на цьому наголошувала і Юля. Постояли ще годину і вирішили частину людей відпускати на нічліг, вже була ніч. Інші лишилися чергувати до ранку.
Штурм «відклали» на невизначений термін. Я остерігався одного: щоб цей епізод люди не сприйняли як серйозний неуспіх. «Війна любить перемоги і не любить поразок», - казав китайський мудрець Сунь-дзи. А ще він застерігав: «Найгірше брати в облогу фортеці». Ми пішли на ризик - ми взяли в облогу Адміністрацію Президента.
Революція - річ філософська. Це ще не війна, та вже і не мирний час. Є вироблені закони мирного життя, описані закони війни. Закони революції виписати найважче. Кожна революція не подібна на іншу. Коли ми виїжджали на Київ, хтось спитав:
- Який наш план?
- Триматися разом, бути дисциплінованими, чітко виконувати накази і мати достатньо рішучості. їхати повинні лишень добровольці, - відповів я. Оце і був наш план. Ніхто не знав, що нас чекає. Дії визначає насамперед ситуація. їх результативність - підготовка, досвід, моральний стан людей.
А рішення під час революції треба приймати блискавично. Краще погане, ніж ніяке. Тому я стверджував: під час революції керувати будуть не штаби, а польові командири. У штабах надто багато політиків. Можливо, є добрі управлінці і господарники, оратори і законотворці, але революціонерів мало. їх взагалі мало у суспільстві, та у вирішальний момент саме від них залежить доля держави. їх ніхто не призначає, однак їх видно відразу і їх впізнають за якимись невидимими прикметами. І йдуть за ними, бо вони єдині знають, що робити. Для них революція не вимушений крок, а рідна стихія. Для них революція - самодостатня цінність. У найскрутніший час, коли всі розгублені, вони починають чітко віддавати накази. І ніхто їх не питає, хто наділив їх цим правом. Просто виконують ці накази, бо з'явився хтось, хто бере на себе відповідальність.
Ми - революціонери, бо не тільки хочемо докорінно змінити ситуацію у державі, а й сповнені впевненості і рішучості. Поміж нас є зовсім юні. Хоч ми і заборонили їхати в Київ тим, кому нема вісімнадцяти, дехто все-таки дістався до столиці сам і приєднався до нашої команди. Декому вже за сорок, вдома - дружина, діти. Однак усі сповнені відваги, бо знають: «Якщо не ми, тоді хто?!» Що рухає цими, здавалось би, різними людьми? Звичайно, патріотизм. Звичайно, ненависть до режиму Кучми, але не тільки. Більшість, не зізнаючись нікому, можливо, навіть самому собі, обожнює цей стан. Стан на межі: коли ризик справжній, небезпека не надумана. Входячи у цей стан, розумієш, як дрібніє усе, що було важливим досі. І відчуваєш, що живеш повним життям. Життям на межі.
Мабуть тому у хлопців, які організованою колоною відходять від Адміністрації, в очах сум. І нехай розум говорить: штурм був би безглуздим, на душі -розчарування.
Що ж, це не останній день революції. Сподіваємось - завтра буде краще, ніж сьогодні.