Прихильники Віктора Ющенка захопили Український дім на Європейській площі в Києві. У приміщенні розмістилися люди, які прибули з Львівської області. У холі будинку розташувалися близько трьох тисяч осіб, тут також відкрито медпункт, пункт реєстрації та харчування. Перед Українським домом розташовано 20 мікроавтобусів, які стоять упритул один до одного — щоб унеможливити штурм будинку.
«5 канал». Україна.
Життя Українського Дому - це маловідомий, але надзвичайно цікавий епізод літопису революції. Існувала категорія політиків, котрі зосереджували свою діяльність на публічному рівні. Діяли Національні дружини, учасники яких брали участь в екстремальних ситуаціях і перебували у вирі боротьби. Були сотні тисяч рядових протестувальників, які приїжджали на два-три дні, переважно у вихідні, аби зануритись в атмосферу революції, а згодом повернутися до звичного життя. Усі вони заслуговують шани і подяки. Проте окремої уваги варті ті, хто під час революції виконував невидиму копітку щоденну роботу. Працюючи, інколи цілодобово, вони не мали і не розраховували на жодну сатисфакцію: чи то йдеться про публічну «засвітку», чи «гострі» відчуття. Вони робили найнеобхіднішу, "найчорнішу" роботу. Вони і є тими, кого називають чорноробами революції.
Найбільш яскравий приклад - санітарна служба Українського Дому. З перших днів створення революційного штабу постала гостра проблема - прибирання приміщень. Десятки тисяч людей щоденно проходили через Український Дім. У будинку фактично цілодобово працювало п'ять буфетів. Гори одноразового посуду, поламані пластмасові підстилки та інше сміття. Переповненими залишались туалети. Постійно наносився бруд, адже надворі зима. Спочатку до прибирання залучали добровольців, та цього ставало недостатньо. Одного дня до мене підійшов охайний інтелігентний хлопець і запропонував створити санітарну службу та виявив готовність її очолити. Не задумуючись погодився і вписав цей підрозділ у структуру штабу Українського Дому. Вже наступного дня звернув увагу: прибирання будинку стало систематичним і акуратнішим. Молоді хлопці і дівчата відгороджували великі території, куди нікого не пускали, і все це мили. Клаптик за клаптиком. Підлога швидко забруднювалася, її знову прибирали. Робота велася цілодобово. Це я помічав з нічних обходів будинку. Дівчата, які були задіяні в санітарній службі, пояснювали, що вночі найлегше працювати, бо більшість людей спить.
Я тривалий час не мав змоги з'ясувати деталі роботи санітарної служби, фізично не встигав. Та одного дня знайшов хвильку часу. Ярослав, керівник санслужби, просив допомогти із мийними засобами для прибирання, тоді і вдалося поспілкуватися з тими, хто входить у цей підрозділ.
Кістяк санітарної служби - церковний хор зі Львівського Храму Різдва Пресвятої Богородиці. Парафіяни приїхали у перші дні революції і прийшли до Українського Дому. Вони зауважили, що існує проблема з прибиранням, і вирішили допомогти. Ночували за межами Дому, аби мати можливість відіспатися. Працювали цілодобово - позмінно. Ніколи не скаржились, їхнє перебування у Києві зводилося до суцільного прибирання, кількох годин сну і нового прибирання. Вони не бачили революції, як інші, що ходили центром Києва з помаранчевими шаликами і вигуками «Разом нас багато!..» Не відвідували концерти, що регулярно відбувалися на сцені Майдану. Вони лише прибирали сміття. Коли випадала вільна хвилина, бігли на мітинг на Майдан.
Це були надзвичайно виховані, інтелігентні юнаки та дівчата, котрі одягали білі халати, гумові рукавиці та гігієнічні пов'язки і ставали прибиральниками. Дивлячись на них, я думав: хто ж більше зробив для революції -агітатори з трибуни, бійці Національної дружини, добродії, які фінансували витрати революції, чи ці непомітні юнаки та дівчата, які прибирали сміття. Мені здається, саме вони - справжні герої революції.
Коли люди із санпідрозділу виснажувались, керівник відсилав їх у Львів, а на їх місце приїздили інші, з того ж церковного хору.
13 грудня, на Андрія, під час чергової наради керівного складу Українського Дому Ярослав запросив на нараду представників санслужби. Я стурбувався: невже щось сталося? Адже ця служба працює бездоганно і з нею ніколи не було жодних проблем. Один за одним у кімнату увійшли хлопці і дівчата у білих халатах, гумових рукавицях і сангігієнічних пов'язках на обличчі. Вони про щось перемовились, і Володимир звернувся до мене із привітаннями. Я згадав: сьогодні день моїх іменин. Якось випало з пам'яті за невідкладними справами. Після короткого привітання хлопці і дівчата зняли свої пов'язки. Ми побачили вродливі юнацькі обличчя з видимим відбитком втоми. І раптом вони заспівали «Щедрівку», а потім «Многая літа!..». їхні голоси звучали, немов з іншого світу. На якусь мить ми всі забули про свої клопоти і труднощі, насолоджуючись ангельським співом.
Я приголомшено спостерігав за хористами. У суспільстві таких називають елітою, цвітом нації. Талановиті, інтелігентні, сповнені віри. Вони щойно залишили швабри і пакети зі сміттям, щоб привітати мене з іменинами, а потім знову до пізньої ночі митимуть підлоги і прибиратимуть сміття. Добровільно, не під впливом спалаху емоцій, а усвідомлено взяли на себе найважчу, найбруднішу роботу на довготривалий час. Звідки ця сила і ця велич? А може, в цьому і є найвищий прояв справжнього аристократизму?
У мене раніше було багато іменин, багато привітань і подарунків. Щирих і не зовсім. Та ще ніколи я не був так зворушений, як того дня, не відчував такої вдячності до тих, хто мене вітав.
Ще довго, стоячи, ми аплодували нашій «санслужбі». Не лише за їхні чарівні голоси. Ми аплодували їм за їхню самопосвяту, їх неголосний, але щирий партіотизм. Ніхто і ніколи не переможе нас, допоки нація матиме таких людей. Саме їхнє існування є підставою для великого оптимізму.
В Українському Домі не прийнято було виголошувати подяк. Хіба хтось мав право комусь дякувати?! Ми робили спільну справу, і кожен виконував свою роботу на необхідній ділянці. Смішні і недолугі ті, що сподівалися сатисфакції за участь у революції. Коли ти чиниш благородний вчинок і чекаєш винагороди за це, то не віриться у твою щирість. Шляхетність не може бути корисливою. Якщо таке є - це вже не шляхетність.
Санітарна служба Українського Дому залишилася для нас прикладом благородства і самопожертви.
Не менш відповідальною була медична служба. Найважче було в перші дні, коли не встигли налагодити систему медобслуговування і доставки медикаментів. Я пригадую, як у другу ніч, коли в Домі ночували понад шесть тисяч людей, стався перший гострий інцидент. Один з юнаків зірвався серед ночі, скандуючи «Ющенко!.. Ющенко!..», побіг по людях, що саме спали. В ту ніч люди лежали покотом на підлозі, і тому юнак міг покалічити багатьох. Коли охорона його схопила, він опирався і кричав навіженим голосом, що це провокація. Втримати його було вкрай важко. Багато людей прокинулося, дехто стогнав від болю. Підбігла Наталя - керівник медслужби. Вона попросила посадити юнака на сходинки, охоронців - відійти. Охорона виконала прохання, а Наталя взяла хлопця за руку і близько двадцяти хвилин про щось з ним говорила. Юнак поступово заспокоївся, а через деякий час під'їхала бригада швидкої і хлопець сам пішов з лікарями.
Якби не медики, подібні інциденти могли б дестабілізувати роботу Українського Дому. Адже люди були збуджені, переповнені гострими емоціями і у випадках слабкої психіки часто давали істеричні реакції. А істерія, враховуючи загальний стан, могла передаватись іншим учасникам протестних акцій.
Пізніше, коли Наталя пішла працювати в Центральний штаб, медслужбу очолив Тарас, котрий систематизував роботу і фактично повністю забезпечив медичне обслуговування мешканців Дому. Медслужба унеможливила поширення будь-яких захворювань. Вона також працювали цілодобово. На усіх поверхах будинку були обладнані медпункти, де, як правило, медики могли декілька годин поспати, коли виснажувались до краю. У медслужбі відбувалася постійна ротація. Під час нічних обходів Українського Дому, які я здійснював щоночі близько третьої години після нічних нарад, завжди можна було зустріти знайомих львівських лікарів. Двоє медпрацівників в Українському Домі під час революції навіть одружилися і створили нову «помаранчеву сім'ю».
Величезний обсяг роботи падав на оргвідділ, який розселяв приїжджих, відправляв додому, реєстрував групи. Сюди залучали найбільше волонтерів. Переважно з Києва. Робота йшла цілодобово. Хлопці і дівчата, котрі прибували на допомогу, отримували інструкції від керівників відділу і працювали до цілковитого виснаження, потім їх заступали інші добровольці.
Особливо вирізнялися своєю невтомністю Марта і Наталя, що працювали в оргвідділі фактично від першого і до останнього дня. Вкрай втомлені, вони всіма силами намагалися впоратись із чисельним потоком охочих поселитися, поїхати додому, отримати інформацію, зареєструватися і таке подібне. У протестувальників, як завжди, було безліч запитань і мінімум відповідей. Оргвідділ знаходився в холі Українського Дому, і тому всі зверталися до них.
Жодна державна служба не могла б дати раду такій кількості відвідувачів. Тим паче, що часто ніхто і не міг вирішити їх проблеми чи задовольнити усі їхні потреби. Десятки тисяч людей виїхали до Києва, маючи при собі лише паспорти, і після двох діб ейфорії на Майдані шукали можливість переночувати і зігрітись. Кияни масово пропонували свої послуги, Український Дім буквально «тріщав» від охочих ночувати, але попит усе одно перевищував пропозицію.
Пригадується один кумедний випадок. Відділ розселення отримав чергову інформацію від одного з киян про готовність переночувати групу до десяти осіб. Продиктував адресу, телефон. Уже близько опівночі одній з груп вручили адресу, скерувавши її на ночівлю.
Зранку чоловік дзвонить і дивується, чому нікого не прислали. Врешті працівник відділу з'ясував, що на картці помилково вказали неправильно номер будинку. Однак, коли керівник групи майже опівночі подзвонив у двері вказаної на картці квартири і сказав господарю, що їм в Українському Домі сказали, що тут вони зможуть переночувати, їх мовчки впустили. Нагодували і гостинно переночували, виконуючи свій революційний обов'язок. Група, яка прийшла ночувати, навіть не запідозрила, що потрапила не за адресою.
Це найкращий приклад тієї співучасті, що проявляли кияни під час революції. У звичайний час такої ситуації, очевидно, не можливо було б уявити ні в Києві, ані в будь-якому іншому місті. По суті вся нація самомобілізувалася для боротьби з ненависним режимом.
Дуже специфічним був підрозділ Українського Дому, що отримав назву "Сьома кімната". В перші дні облаштування будинку до мого кабінету зайшов офіцер міліції. Він сказав, що переходить на бік революції і готовий переагітовувати інших працівників київської міліції. Йому необхідні лише кімната і телефон для контактів. Я зразу ж виділив його з потоку відвідувачів, які часто приходили з абсурдними пропозиціями. У нашому розпорядженні була лише одна вільна кімната, та не задумуючись, віддав її у розпорядження офіцера. А оскільки кімната мала номер «7», то й служба, яку створив офіцер, отримала таємничу назву «Сьома кімната». Невдовзі у «Сьому кімнату» почали зголошуватись щораз нові і нові працівники міліції, і не лише з Києва, а й ті, хто приїжджав зі Львова. Функція, покладена на цей підрозділ, - внутрішня безпека. Правоохоронці - професіонали, тому логічно доручити саме їм таку «інтимну» справу. На початках ставилося головне завдання - виявляти та знешкоджувати провокаторів. Адже внутрішня і зовнішня охорони лише пильнували за порядком і були готові до відбиття ймовірної атаки ззовні. Хлопці з «Сьомої кімнати» вправно виконували свою внутрішню роботу, хоч згодом вони одержували більш відповідальні і важливі завдання. За тиждень після дислокації в Українському Домі почала надходити інформація про зникнення особистих речей. Переважно це стосувалося мобільних телефонів і верхнього одягу. У нас функціонували два центри зарядки мобільних телефонів найрізноманітніших марок. До речі, їх створив один з ентузіастів. Вони виявились дуже потрібними. Люди, які їхали до Києва, сподіваючись, що перебудуть тут день-два, переважно не брали із собою зарядних пристроїв. У мобільних центрах також були «безлімітки», якими кожен з охочих міг скористатися, аби безкоштовно зателефонувати до рідних. Закономірно, що поряд із центрами завжди скупчувалася велика кількість людей. Тому перші факти про зникнення мобільних пов'язували швидше із недбалістю, аніж з крадіжкою. Але такі випадки частішали. Приходили розгублені хлопці і заплакані дівчата, повідомляючи про нові факти пропаж. Потерпілим спочатку надавали матеріальну компенсацію зі спонсорських коштів. Водночас зростало переконання, що в будинку злодії. В це важко було повірити. Адже люди, котрі зібралися тут, приїзджали до Києва під впливом найшляхетніших почуттів. Загальна атмосфера піднесеності, безкорисливості, готовності піти на все заради перемоги панувала в Українському Домі. Факт крадіжок неймовірно, до болю дисонував з цією атмосферою. І ось одного дня ми знайшли один із зниклих телефонів у хлопця, котрий жив в Українському Домі. Я особисто мав із ним розмову. Він переконував, що знайома дівчина дала йому телефон покористуватися. Та дівчина, плачучи, заперечувала. Ми випровадили хлопця з Дому, повернули мобільний власнику. Після цього серйозно задумались, як припинити це неподобство. Про крадіжки не хотілося говорити на загал, щоб не руйнувати атмосфери своєрідного революційного братства, не хотілося скаржитись у правоохоронні органи. В Домі, зрештою як і на Майдані, ми були найвищою владою і не могли допустити втручання ззовні, тим паче нікому в голову не приходила можливість пустити до будівлі державних правоохоронців, які тоді перебували на службі режиму. Також ми розуміли, наскільки важливо, щоб інформація про крадіжки не потрапила на шпальти газет та телеекранів. Це могло бути ударом по революції. Тому до вирішення проблеми залучили «Сьому кімнату». В Українському Домі розпочалася невидима, але безжальна боротьба з крадіжками. Перших злодіїв затримали першої ж ночі після прийняття рішення. Ними виявилися молоді кияни. Аби дати урок іншим, охоронці провели їх по всіх поверхах Українського Дому, почепивши на шию плакат із написом «Злодій». А вже потім, за межами Українського Дому, так би мовити, «в закритому режимі» передавали злодіїв до райвідділу міліції. Ми не могли бути каральним органом. Та сам факт проведення крадіїв по поверхах будинку справив велике враження на присутніх. А вже наступного дня, коли затримали ще одного злодія, зі здивуванням дізналися, що крадіжки поставило на конвеєр київське кримінальне угруповання. Користуючись революційною ситуацією, злодії вирішили нажитися на революції. Розподілялись обов'язки: хтось прикривав, хтось виносив речі назовні. Затримали власне того, хто мав винести накрадене. Один із сотників, не стримавши обурення, провів «профілактичну» роботу зі злочинцями. Очевидно, і це посприяло тому, що крадіжки в Домі припинилися.
Згодом час від часу почали зникати продовольчі запаси. На жаль, інколи до них були причетними люди, котрі добровільно зголосилися допомогти своєю волонтерською працею. Надлишкові продукти з наших складів часто перевозили в інші осередки Помаранчевої революції. Деколи продукти отримували біля стін Українського Дому, але вони не потрапляли до протестувальників.
Довелося провести інвентаризацію «наших» об'єктів, яких було понад десять. їх коменданти визначали відповідальних, котрі отримували продукти харчування чи спальники тільки під особистий підпис.
За весь період акції громадської непокори було зафіксовано 40 фактів крадіжок особистих речей і 12 випадків розкрадання продовольчих запасів. Це малоприємні сторінки революції. Але повагу викликає те, з якою оперативністю та професійністю працівники «Сьомої кімнати» зупинили ще у зародковому стані дії зловмисників. Більше того, відбили бажання будь-кому навіть думати про крадіжку чужих речей.
Працівники «Сьомої кімнати» займалися цілим спектром проблем, часто «виходили» з нами на заходи, які могли мати силовий розв'язок. Ці хлопці залишили найкращий спогад і яскраве втілення в життя гасла «Міліція з народом!».
Однією з перших служб, створених у штабі Українського Дому, був «Буфет». На вулиці мороз. У такій ситуації звичайний гарячий чай або кава рятували людей найбільше. Перший підрозділ буфету розмістився у холі. Спочатку робили канапки з тих продуктів, які привезли з дому. Одноразовий посуд купив штаб. Згодом, коли по телевізору прозвучала інформація про потреби штабу, звідусіль почали привозити найрізноманітніші продукти. Довелося розмістити великий склад, а послуги у будинку розширювати. Окремі підрозділи буфету розпочали функціонувати у цоколі, в холі першого поверху, і два буфети - на другому поверсі.
Досить швидко як волонтери прийшли професійні кухарі, зголосилися допомогти представники християнських релігійних організацій. Через неймовірно високу ротацію людей буфети працювали цілодобово. За декілька днів вдалося урізноманітнити раціон харчування. Кухарі, окрім чаю та канапок, готували суп, салати. Інколи до благодійності вдавалися київські ресторани, що привозили навіть м'ясне. Траплялися дні, коли харчування в Українському Домі мало чим відрізнялося від ресторанного. Дівчата-«кухарі» працювали самовіддано. Бліді і втомлені, вони були завжди ввічливі та веселі. Найважче доводилося у моменти великого напливу людей. Особливо, коли підрозділи Національних дружин поверталися з якоїсь операції чи нічного чергування. Дружинники, виснажені і невиспані, не могли довго чекати на приготування їжі. А коли таких приходило понад тисячу - це особливо ускладнювало завдання для працівників буфету. Дилема між бажанням поспати (хоч годинку) і поїсти (хоча б канапку) переслідувала дружинників постійно. Завдання буфету було зняти цю дилему і вчасно нагодувати хлопців.
З часом виникла необхідність у ще одному пункті харчування - зовнішньому. Він виконував особливо важливу соціальну функцію. Через величезний наплив людей довелося поставити зовнішню охорону біля головного і службового входу. Там збиралася величезна кількість протестувальників. Це були величезні делегації з регіонів, які хотіли дізнатись про те, де можна переночувати, зконтактуватися з відповідальними за свій регіон в Центральному штабі, зрештою щось перекусити. Аби не створювати штовханини в будинку, ми дозволяли зайти в середину тільки керівникові делегації, котрий, пройшовши через наші підрозділи у холі, міг зібрати необхідну інформацію. Та, зважаючи на те, що люди з делегації залишалися на вулиці, був створений зовнішній буфет. З часом сюди почали масово приходити люди з Майдану, щоб поїсти і випити гарячого чаю. Буфет організувала і керувала ним одна з наивідданіших ентузіасток Українського Дому з милозвучним прізвищем Синьоока. Враховуючи, що ми користувались одноразовим посудом, можна було порахувати скільки людей приблизно харчується в тому чи іншому буфеті протягом дня. Лише у зовнішньому буфеті у деякі дні харчувалися до 20 тисяч протестувальників.
Найбільша проблема - питна вода. її завжди бракувало. Не вистарчало холодильників. Одного дня штаб навіть дав вказівку комендантам не приймати м'ясних продуктів, щоб унеможливити отруєння.
Мені врізався у пам'ять випадок, коли довелося розв'язувати доволі дивну ситуацію. Я вийшов до службового входу. Там стояв літній чоловік і благав прийняти сире м'ясо. Охоронці дисципліновано повідомляли, що його заборонено приймати. Коли я підійшов до чоловіка, у нього в очах були сльози.
- Хлопчики, що ж то робиться? Я почув по телевізору, що на Майдані бракує харчів, порадився з дружиною й зарізав свиню. Привіз м'ясо, а ви не приймаєте...
Чоловік показав на старенький «Москвич».
- Десять годин добирався із Франківщини, щоб привезти вам їсти. Прийміть!.. То від щирого серця.
Мені захотілося обняти цю людину і щиро потиснути його спрацьовані руки. Колись ось такі, як цей галицький селянин, прості люди, ризикуючи власним життям і безпекою своєї сім'ї, добровільно носили харчі своїм захисникам, воїнам УПА. Історія повторюється.
Я дав доручення вивантажити м'ясо і пообіцяв, що до вечора для буфету дістану холодильник. Потім подякував дідові, настрій в якого змінився. Він радісно допомагав перенести м'ясо, пояснюючи, як його краще приготувати, безперестанку дякуючи. Для його сім'ї і для нього було дуже важливо хоч якось долучитись до перемоги революції. Я провів його до машини. Він пояснив, що мусить сходити на Майдан, аби побачити Ющенка, а потім додому. Десять годин на старенькому «Москвичу» до свого села, до своєї дружини, аби розповісти, як допоміг хлопцям у Києві, розповісти, що бачив Ющенка і що ми обов'язково переможемо.
Я таки дістав холодильники. їх надала для революції фірма «Росинка». Це надзвичайно допомогло у зберіганні їжі. Проблема полягала ще й у тому, що нам довелося забезпечувати продуктами ще ряд опорних пунктів революції. Особливо тих, які ми обладнали як місце ночівлі для протестувальників, котрі не могли уміститись в Українському Домі. Це були своєрідні філії. В деяких з них організовано ночували наші сотні. Таких об'єктів було більше десяти. їжа швидко розходилася як в Українському Домі, так і по об'єктах. Тому важко було спрогнозувати раціон харчування. Деяких продуктів було забагато, інших не вистачало. Харчуванням доводилося забезпечувати ще й пункти блокування адміністративних будівель. Оскільки залога Українського Дому була відповідальною за будівлю Кабміну, налагодили харчування учасників протесту біля Кабміну, а головне, «залізних» барабанників, котрі стали одним з яскравих символів революції.
Деколи до нас приходили власники київських ресторанів. Пояснювали, що на певний час закривають заклад для сторонніх відвідувачів і готові безкоштовно харчувати учасників акції протесту, повідомляли, куди можна прийти поїсти. Нас просили лише розподілити людей по змінах.
Гостро закарбувався в пам'яті випадок, коли один з таких власників - респектабельного вигляду молодий чоловік особисто попросив мене, аби я не забув відіслати до його ресторанчика людей, бо їхня кухня готує для нас найсмачніші страви. Я пообіцяв, що люди увечері будуть. Але - чергова тривога, чергова довготривала блокада Кабміну, очікування команди на штурм. Усі люди були задіяні в цій акції. В напрузі я забув повідомити власника ресторану, що нас не буде. Я не мав його телефону і пізніше навіть не зміг вибачитись перед ним. Донині відчуваю цю провину. Сподіваюсь, він зрозумів: нас відволікли невідкладні справи.
Найгірше було на останньому етапі, коли відповідальний Центрального штабу оголосив, що усі продукти треба здати в централізований склад, бо на об'єкти привозитимуть готове харчування. Продукти ми здали, а готових страв почали завозити у декілька разів менше від наших потреб, і то з перебоями. Тому буфети продовжували функціонувати до останнього дня роботи штабу Українського Дому.
Одним з важливих підрозділів Українського Дому була прес-служба. З перших днів цю ділянку курував один з моїх заступників Антін. Пізніше до роботи долучились професійні журналісти Петро і Зоряна, котрі налагодили самодостатню і активну діяльність прес-служби. Тут зареєструвалося понад 400 журналістів, котрі постійно потребували інформації. Не обійшлося без великого напливу іноземних представників мас-медіа. Постала нагальна потреба у перекладачах, які почали працювати у прес-центрі і вдень, і вночі. Протягом дня у нас інколи було до десяти англомовних перекладачів. На початках вбачалася тенденційність. Деякі телевізійники намагалися зафіксувати картинку, яка б компрометувала революцію. Особливо спочатку, коли в Українському Домі ночували понад шість тисяч людей. Тоді спали навіть на сходах. І звичайно, такі зйомки можна було б потім трактувати як завгодно. Я заборонив втручатися у роботу журналістів. Ми лише надавали їм супровід.
Прес-служба інформувала мас-медіа про потреби революційного штабу. Власне, завдяки таким повідомленням ми забезпечили постачання медикаментів і продуктів харчування.
Прес-служба, як і більшість інших служб, працювала цілодобово. Петро вдень, Зоряна вночі. На певному етапі навіть була ідея випускати власний бюлетень, проте до цього просто не дійшли руки.
Величезне навантаження лягало на господарську службу. її завданням було отримати привезені продукти, речі, медикаменти, все здавати на склади, а потім раціонально розподіляти між Українським Домом та іншими об'єктами, які ми забезпечували. Керівниками цієї служби почергово були Ігор з Хмельницького, Віталій з Чернівців, Михайло зі Львова. Кожен з них очолив команду людей, котрі забезпечували роботу служби. Протягом дня доводилося постійно щось розвантажувати і завантажувати у машини, переносити і сортувати. Це справді була «каторжна» робота. Вона тривала цілодобово, і тому люди швидко виснажувались. Служба мала кілька підрозділів, що відповідали за забезпечення учасників революції усім необхідним. Склад розмістили в цоколі біля службового входу, використавши для цього гардеробну.
Юридичним забезпеченням учасників акції протесту в Українському Домі займались професіонали. У перші дні до мене підійшов старший чоловік, який сказав, що він уповноважений Центральним штабом збирати заяви від протестувальників про порушення законодавства під час проведення другого туру президентських виборів. Я відразу дав розпорядження виділити йому місце в холі будинку і в свою чергу попросив надавати юридичну допомогу керівництву Українського Дому. Швидко порозумівшись, ми плідно працювали протягом усієї революції. У будь-якій неоднозначній ситуації юрист давав фахову і ґрунтовну консультацію. Сам він був з Одеси і це додавало колориту керівному складу штабу Українського Дому.
Найбільш актуальними були довідки про участь в акціях протесту, які надавав учасникам революції юридичний відділ, що представляв як Центральний штаб, так і серйозну юридичну фірму. Такі довідки допомагали учасникам акції протесту після повернення додому уникати проблем на роботі або в навчальних закладах. Окрім того, юридичний відділ проводив постійні заняття для учасників акцій протесту. Особливо, коли стало відомо, що відбудеться третій тур президентських виборів. Заняття мали на меті фахово підготувати людей для участі у виборах у якості членів комісій і спостерігачів.
Мистецькою частиною в Українському Домі опікувався легендарний львівський скрипаль Юрій Кульчицький. Він за власні кошти організував доставлення в Київ зі Львова сцени та апаратури для концерту.
Ми встановили сцену біля входу в Український Дім, і Юрій Кульчицький організував концерт львівських гуртів. На концерт зібралася маса людей. Юрій страшенно гордився тим, що наша сцена майже така сама велика, як і на Майдані. І апаратура не гірша. Мистецькі акції, організовані Юрієм Кульчицьким, надзвичайно піднімали настрій протестувальникам і додавали львівського колориту Українському Дому.
Інколи в Український Дім приходив Олег Скрипка. Ми з ним погодили, що він періодично даватиме сольні, акустичні концерти в холі Українського Дому.
Такі концерти-зустрічі не тільки робили побут в Українському Домі яскравішим, але й давали змогу учасникам революції познайомитися особисто з багатьма легендарними артистами.