Мене завжди непокоїла думка: чому влада має таку
притягальну силу для них? Чому влада так їх вабить?
Зазначені в епіграфі слова видатного сина Чехії були для мене вкрай близькими, бо постійно думав про це ж саме: — чому в Україні величезна кількість звичайної політичної шпани так прагне влади? Для чого їм влада? Про інтереси простих виборців ця шпана забуває наступного ж дня після одержання депутатського мандата. Що ж за сила, наче магнітом, тягне їх у владу? Маю повне моральне право так поставити запитання, бо й сам перебував у владі: тричі обирався народним депутатом України, двічі — районної ради, один раз — у 1994 р. — всенародно обраний керівником району. До влади ніколи не рвався і під час усіх своїх виборчих кампаній, у тому числі і програної у 2002 р. на Дніпропетровщині, завжди говорив виборцям: «Мене влаштовують обидва варіанти — буду обраний чи ні. Якщо оберуть, то сумлінно виконуватиму покладену народом місію, якщо не довірять — значить, звільнять мене від цієї непростої ноші, і я матиму, чим зайнятися: історичними дослідженнями, підприємництвом. У мене це завжди виходило непогано. До слова, у створеному мною ще у 1988 р. кооперативі «Броди» працювало 138 осіб — це за відомостями виплати зарплат з усіма нарахуваннями. То було не торгівельне, а виробниче підприємство — ми реставрували пам'ятки архітектури, здійснювали туристсько-екскурсійну діяльність; про нас писали в газетах, журналах, окремих збірниках, не раз висвітлювали у програмах телебачення. Ми ніколи нічого не приховували і в офшорах грошей не ховали. Та коли у 1990 р. мене вперше обрали народним депутатом, тоді ще Української РСР, я залишив підприємництво та цілком віддався справі великої політики. Я був серед тих, хто голосував за доленосні для українців рішення і визначальні документи, прийняті Верховною Радою України: «Декларацію про державний суверенітет України» (16 липня 1990 р.), Акт проголошення Незалежності України (24 серпня 1994 р.), Конституцію України (28 червня 1998 р.). І якби будь хто у житті більше нічого не зробив, то навіть за прийняття будь-якого із згаданих документів міг би вже пишатися. А я пишаюся ще й тим, що очолюваний мною у 1994-1998 рр. Бродівський район за багатьма показниками вийшов на передові позиції не лише на Львівщині. У 1995 р. ми стали другим районом в Україні, де було ліквідовано заборгованості із заробітних плат учителям, лікарям та іншим бюджетним працівникам. І зроблено це було силами самого району. Аби такого досягнути, очолювана мною рухівська команда працювала самовіддано, не покладаючи рух. А у мене і багатьох керівників робочий день тривав не з 9-ї, а з 8-ї і не до 18-ї, а нерідко і до 22-ї години. Ми намагалися допомогти всім — у цьому якраз і полягає головна функція влади.
Про район теж писали. Величезна публікація доктора економічних наук професора Вячеслава Дедекаєва мала красномовну назву: «Бродівський феномен», а Левко Лук'яненко зі шпальт «Української газети» у заголовку статті закликав: «Вчіться у Дмитра Чобота». Так що зроблене мною дає підстави не лише цим пишатися, а заодно й пред'явити відповідні вимоги іншим представникам української влади.
Насамперед попрошу Ю. Тимошенко: «Назвіть, пані Юлю, речі, які ви зробили у житті і якими пишаєтеся?» Це дуже гарне запитання. Його мені поставив ще у 1992 році австрійський сценарист, який тоді знімав фільм про Йозефа Рота і місто Броди. І хоча запитання було поставлене несподівано, я йому довго перераховував усе, що зробив корисного для людей і що є предметом моєї гордості, — починаючи від створеного мною Бродівського краєзнавчого музею і закінчуючи Актом проголошення незалежності України. А на запитання: «Ваша найбільша мрія», я відповів: «Мрію, щоб Україна стала заможною, процвітаючою державою, а рівень добробуту мого народу не поступався провідним країнам Європи, і робитиму для цього все, що зможу». Нагадаю, тоді прилавки всіх магазинів були абсолютно порожніми, їх теж знімали телекамерами. «Дуже добре! — вигукнув сценарист, коли йому переклали сказане. — «На цих словах ми і закінчимо наш фільм», — радісно оголосив він. Фільм кілька разів показало австрійське телебачення, він закінчувався моїми словами, і його в Австрії та Німеччині бачили брідщани.
Дуже добре знаючи тему, я навіть не можу уявити, що може відповісти, по суті, на чудове для позитивного політика запитання Юлія Тимошенко, особливо про час до грудня 1996 року — дати її пришестя у владу.
Чим, зробленим нею, вона може пишатися? Молодіжним центром «Термінал», який у 1990 р. займався «секс-просвітою» дніпропетровської молоді та школярів і збивав на цьому свій капіталець? Українсько-кіпрською корпорацією «Український бензин», яка, як нібито підприємство з іноземними інвестиціями, крутило сотнями мільйонів доларів США, але не сплачувало до державного бюджету податків і платежів — головного джерела виплат пенсій та заробітних плат працівникам бюджетної сфери? А, може, ЄЕСУ є предметом особливої гордості «газової принцеси»? Чи, може, Ю. Тимошенко пишається британською компанією «United Energy International Ltd», яку вона й створила, аби мінімізувати податки в Україні? Що ж корисного для України, або хоча б для дніпропетровців зробила Ю. Тимошенко з 1990-го по 1996 рік, тобто за період до першого обрання народним депутатом України? Чим вона може пишатися? Якщо Ю. Тимошенко скаже, що пишається тим, що врятувала кіровоградців від холоду і замерзання у 1996 p., бо дала їм безоплатно 5 тисяч тонн вугілля, то я зауважу: — це вона зробила у ході своєї першої виборчої кампанії, але хай назве приклад, коли раніше бодай комусь дала безоплатно хоча б одну тонну! Назвіть приклади такого альтруїзму, пані претендентко у Президенти! Мабуть, вона не назве, бо за українців вона згадує лише крізь призму виборів, як і про православні церкви. У зв'язку з тим ще одне прохання: «Назвіть, пані Юлю, хоча б одну українську церкву, якій ви дали хоча б один купон до своєї першої виборчої кампанії на Кіровоградщині, тобто до осені 1996 року?»
І коли такі приклади пані Юля назве, то ще і я можу змінити своє вкрай негативне ставлення до неї. Проте якщо таких прикладів немає, то тоді, пані Юлю, злазьте з воза і не морочте українцям голів.
Владні функції, якщо їх чесно ї сумлінно здійснювати, — це тяжка, часто дуже невдячна справа та ще й велика відповідальність. І чим вища посада — тим важчою є робота і більшою є відповідальність. Влада визначає життя держави та добробут її громадян, тому у ній мають працювати кращі, ті, хто прагне творити добрі справи для свого народу і своєї країни. Особлива місія лежить на керівниках — президентові, прем'єрові: вони визначають не лише курс, а й ритм життя країни, і їхні дії щодня відчувають на собі всі громадяни.
Один наш видатний сучасник на цю тему сказав чудові слова: «Влада дається волею Божою, як тяжкий хрест служіння своєму народові. Хто саме так розуміє і сприймає владу — той здатний виконати велику місію». Вдумайтеся, шановний читачу, в ці слова: «Влада дається волею Божою, як тяжкий хрест служіння своєму народові». Це справді так: влада — своєрідний хрест, який потрібно нести, вона ж і позбавляє людину багатьох звичайних радощів життя: сімейного затишку, спілкування з рідними, навіть для звичайного походу на природу немає ніколи часу. Ритм життя у владі шалений, а в робочому плані на день і шпаринки зайвої ніколи немає.
Я, наприклад, дуже дивуюся: навіщо мільярдерові Валерію Хорошковському, статки якого оцінені в 1 млрд. 550 мільйонів доларів, посада звичайного державного чиновника — голови Державної митної служби України, на яку його призначила Ю. Тимошенко? В. Хорошковський на роботу їздить автомобілем «Майбах» вартістю понад 500 тисяч євро. А зарплата у цього держслужбовця — 16 тисяч гривень у місяць. Однак, якщо він чесно виконуватиме свої державний функції, то за цілий рік не заробить на запасне колесо до свого автомобіля! Або візьміть іншого бютівця — банкіра Сергія Буряка. Чоловік із статками 887 млн. доларів пішов на державну службу — він тепер голова Державної податкової адміністрації України. На цю посаду поставлений завдяки Ю. Тимошенко; він заради цієї посади навіть здав щойно отриманий мандат народного депутата України за списком БЮТ! Навіщо це С. Буряку?
Цілком зрозуміло — бізнесмени прагнуть стати депутатами і проникнути на ключові посади виконавчої влади, передусім заради своїх приватних інтересів. Вони йдуть у владу, аби з її допомогою захистити свій бізнес, зміцнити власний матеріальний стан, збільшити свій капітал та завдяки посаді набути більшої вагомості у суспільстві. І керуються олігархи не інтересами Української держави й народу, а потребами свого бізнесу та особистими амбіціями. Саме тому їм потрібен доступ до механізмів державного управління, бюджетного фінансування і адміністративного впливу. Тому й державні рішення приймаються відповідним чином. То чому дивуватися, що у владі порядку немає, а економіку лихоманить? Бо немає визначального — самої ідеї і політичного плану. А звідси — ще одне запитання: «Що може об'єднувати таких різношерстних олігархів БЮТ?» Мабуть, лише суми за місце у списку. Ось вам і першопричина їхньої непостійності, необов'язковості та безперервних плачів пані Юлі про зраду. Зрештою, у неї й команди справжньої немає, а так — консорціум бізнесменів.
Відомо, що винагородою за будь-яку працю є заробітна плата. Вона в українських високопосадових державних службовців не надто велика, але і немала на тлі середньостатистичного українця. Однак зовсім не зарплата і пільги приваблюють олігархів у парламент і виконавчу владу. А що? Чесну відповідь на це запитання можуть дати лише самі чиновники — олігархи і Ю. Тимошенко. Але є великий сумнів, що вони будь-коли скажуть правду, та ще й публічно. Про те, що олігархи пішли у владу, аби нести важкий хрест, — теж не повірю. Як не вірю і Юлії Володимирівні.
Для чого Ю. Тимошенко влада? У чому причина її несамовитої боротьби за посади? За всю 17-річну історію Української незалежної держави, та й, мабуть, за всю історію України, не було особи, яка так захланно, затято, підступно та безсоромно прагнула здобути владу, розштовхуючи і паплюжачи всіх, хто зустрічається на її шляху. Заради чого так діє Ю. Тимошенко? Заради поста Президента? А він їй навіщо? Питання дуже серйозне, і варто над ним добре замислитися.
Слова про те, що «влада — тяжкий хрест служіння своєму народові», належать Степанові Хмарі, колишньому дисидентові, непохитному борцеві за незалежну Україну, народному депутатові України кількох скликань, Герою України. Степан Хмара чи не перший розпізнавав суть Юлії Тимошенко і вийшов із рядів її ганебної організації з чудовою але наскрізь фальшивою назвою «Батьківщина», у якій він був заступником! Це і з нього теж Ю. Тимошенко пробувала зробити для себе фіговий листок. Не вийшло! Степан Хмара залишив пані Юлю, бо побачив фальш, лицемірство і фарисейство — богопротивні якості. А влада від Бога — це влада правди, а не обману.
1. Потреба у змінах
Як не парадоксально, але явно шкідницька і деструктивна діяльність у великій українській політиці Юлії Тимошенко та її бізнес-політичного охвістя принесла і очевидну користь, бо переконала чи не всіх у потребі проведення радикальних змін в державному управлінні країною. Проте шлях, який Ю. Тимошенко підготувала у втаємниченому від суспільства проекті змін до Конституції є неприйнятним, — це проект не для держави і народу, а під неї особисто; він не те що не фаховий, а — бездарний. А перед тим, як щось вагоме робити, слід взяти краще із свого минулого та опертися на досвід, уже вироблений людством.
2. Досвід минулого
Упродовж останніх років Верховна Рада України зовсім не подібна на представницький орган влади народу, вона більше нагадує кубло розбрату. Це очевидно всім. На 90% така ситуація стала наслідком деструктивної роботи Ю. Тимошенко, починаючи від дикого способу формування нею виборчих списків і закінчуючи влаштуванням, за її ж особистою вказівкою, всіляких авантюр і провокацій у сесійній залі та за її межами, вершиною яких стали блокування трибуни, президії, електрощитової, навіть дверей, обезструмлення парламенту і недопущення виступу Президента України. Такого в Україні ще не було ніколи.
Сірість роботи Верховної Ради України, яку й парламентом важко назвати, відповідає сірості її складу. Кого у теперішній Верховній Раді України можна віднести до яскравих особистостей, здатних висувати вартісні ідеї, вносити слушні пропозиції, вміти переконувати опонентів і брати на себе відповідальність за прийняте рішення? Їх кілька: Віктор Янукович, Микола Азаров, Сергій Головатий, Олександр Лавринович — у Партії регіонів, Володимир Литвин — у блоці свого імені, В'ячеслав Кириленко і Юрій Ключковський у «Нашій Україні», Петро Симоненко — у комуністів. А у БЮТ? Та після того, як Ю. Тимошенко й О. Турчинов перейшли на роботу в Кабмін, там немає нікого!
Для прикладу проілюструю ситуацію у Верховній Раді України першого скликання. У Народній Раді — так тоді називалася опозиція — була велика плеяда яскравих постатей і явних народних лідерів, серед них три академіки: Ігор Юхновський, Михайло Голубець, Павло Кислий; ціла когорта добре відомих у світі борців і правозахисників: Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл, Михайло і Богдан Горині, Степан Хмара; Ірина Калинець; гроно письменників, які тоді будили і підіймали народ: Іван Драч, Дмитро Павличко, Роман Іваничук, Роман Лубківський, Володимир Яворівський, Петро Осадчук, Павло Мовчан; режисер Лесь Танюк, журналіст Віталій Карпенко; науковці: Орест Влох, Михайло Швайка, Володимир Панченко, Степан Пушик. Не менш яскравими стали Лариса Скорик, Іван Заєць, Сергій Головатий, Микола Поровський, Владислав Носов, Віталій Мельничук, Тарас Нагулко, Віктор Бедь, Василь Червоній, Олександр Барабаш та цілий ряд інших, не менш достойних і мудрих; їх було так багато, що й не всіх нараз згадаєш.
А які професіонали тоді перебували у рядах правлячої комуністичної більшості! Володимир Івашко, Станіслав Гуренко, Віталій Масол, Вітольд Фокін, Леонід Кравчук, Микола Хоменко, Валентин Симоненко, Валерій Пустовойтенко, Володимир Слєднєв, Василь Дурдинець, Валерій Череп. І це далеко не повний список, бо кому, наприклад, не запам'яталися колоритні, мудрі і дотепні комуністи: Олександр Мороз, Василь Степенко, Микола Артеменко, Сергій Дорогунцов, Василь Сухий, Андрій Печеров? А серед незалежних депутатів виділялися Іван Плющ, Вадим Гетьман, Іван Салій, Микола Шкарбан! За всіма вищезгаданими особистостями якось загубився навіть Леонід Кучма — він тоді ще не впливав на ситуацію, а лише придивлявся.
І в першому, і в другому складі Верховної Ради України підібралися справді кращі з кращих, ті, хто пройшов чистилище виборів у мажоритарних округах. Тому й рівень Верховної Ради був високим в усіх відношеннях. І хоча тоді тривала найгостріша боротьба ідей та відбувалося найсильніше політичне протистояння, але дикунства, образ і хамства не було. Так було тоді. А що коїться сьогодні?
3. Гірке сучасне
Постійні кризи та гризня за владу стали головними ознаками діяльності Юлії Тимошенко на чолі уряду та блоку її імені. Такі речі не додають Україні авторитету і не приносять користі народу — вони шкідливі за своєю суттю. Далі тривати подібне неподобство не може.
4. Необхідні зміни виборчої системи
Для того, аби кардинально поліпшити ситуацію в державі, слід радикально змінити спосіб формування Верховної Ради України. Вже, мабуть, ні в кого не викликає сумніву потреба повернення до змішаної, пропорційно-мажоритарної системи виборів. За принципом 50 на 50. Пропорційна система дасть можливість розвиватися партіям — основі громадянського суспільства, а мажоритарна — забезпечить можливість проходження у парламент незалежних, але достойних представників народу, це по-перше. І по-друге: факт наявності мажоритарних депутатів, серед яких просто не може бути випадкових, стане тим фактором, який безумовно вплине на якісний рівень кандидатів у парламентських списках партій. І по-третє: наявність мажоритарних депутатів покінчить із клановим поділом українського парламенту та забезпечить його продуктивну роботу, бо більшість гарантовано буде створена, і то не з якихось явно нестабільних 227 голосів, а не менше, як із 300. Тоді й уряд працюватиме, ніби годинник.
Обрання за списками партій теж слід суттєво вдосконалити. В основі має бути висунення кандидатів та їх підтримка на всіх рівнях: первинна організація, районна, обласна та остаточне затвердження на з'їздах партій. І жодних квот ні для вождів, ні для секретарок не може бути. Якщо хтось із них знає достойну кандидатуру, то має спочатку звернутися до партійних низів і пройти увесь шлях затверджень. Тоді посилиться роль самої партії і, звісно, зведеться до нуля можливість банального розпродажу депутатських мандатів.
У всіх демократичних європейських країнах немає імперативного мандата, тобто права партії позбавити повноважень свого депутата. Парламенти формуються не партіями — їх обирають народи, тому член парламенту будь-якої країни відповідає перед народом і має бути вільним у своїх діях. Партії на нього можуть впливати, тому для рівноваги їм слід дати великі можливості щодо організації його відкликання, але лише через голосування народу. Проблема перебіжчиків — це не проблема народу, а проблема партій. А депутати і політики мусять мати право не лише на перехід до іншої політичної сили, а й до зміни своїх поглядів, бо життя не стоїть на місці, а мудрий бачить краще і передбачає ліпше. Уінстон Черчіль тричі призначався прем'єр-міністром Великобританії, один раз від ліберальної партії, а двічі — від консервативної, проте його велич від цього не зменшилася в очах співвітчизників — вони його визнали кращим британцем за всю історію країни.
Безперечно, що змішана виборча система і суворий контроль низових партійних організацій вкрай невигідні політичним вождикам, невдахам і торговцям місцями у парламентських списках. Та хіба на них слід орієнтуватися?
Україні необхідні дві ключові речі — стабільність і порядок, їх може забезпечити лише об'єднання та злагода. Вся минула діяльність Ю. Тимошенко свідчить, що її шлях — це дорога війни і розбрату, навіть у середовищі союзників. Такий шлях безперспективний, він веде у безвихідь. Для примітивних воєнних дій великого інтелекту не потрібно і політичної культури також.
5. Конституційна асамблея
Запорукою успішного розвитку будь-якої країни є злагоджена робота всього механізму державного управління: законодавчої, виконавчої і судової влади. Коли такий механізм позитивно відпрацьований, то жодні вибори — парламентські чи президентські — не впливають на його функціонування, а громадяни країни не відчувають зміни влади. Так в ідеалі має бути.
В Україні цей механізм не відпрацьований до сьогодні. Як наслідок, очевидним для всіх було постійне протистояння між усенародно обраними парламентом і Президентом. За 17 років незалежності в Україні практично щорічно відбувалася зміна Прем'єр-міністра і всього складу Кабінету Міністрів, що, безумовно, негативно позначалося на функціонуванні державного управління, стабільності ситуації в державі.
Після вкрай невдалої конституційної реформи 2004 р. і так непроста ситуація в управлінні державою загострилася протистоянням ще й уряду і Президента. Як наслідок — нема злагоди між трьома найвищими інститутами державної влади: Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України і Президентом України. До цього додається гостре протистояння у парламенті.
Мудрі і добропорядні люди при будь-якій системі державного управління знайдуть спосіб злагоджено працювати задля своєї країни та народу. На превеликий жаль, в Україні спостерігається дещо інша картина, а всілякі авантюри і явні провокації у вищих ешелонах влади — тому яскраве свідчення. Чого ж доброго у цій ситуації можна сподіватися?
Вихід один — зміна Конституції України у частині, що стосується вищих органів державної влади: Верховної Ради України, Президента України і Кабінету Міністрів України та механізмів усієї вертикалі державного управління й взаємодії із органами місцевого самоврядування. Безумовно, тут слід врахувати власні помилки і запозичити кращий світовий досвід. Без висококласних фахівців і спеціалістів у галузі конституційного права не обійтися — саме вони мають виробити і подати проект таких змін та винести його на широке всенародне обговорення. Найкраще, аби проекти обговорив і схвалив авторитетний дорадчий орган — Конституційна Асамблея, у якій були б представники від кожної районної і міської громад України. А схвалений Конституційною Асамблеєю проект внесення змін до Основного Закону слід подати на затвердження Верховної Ради України. Ми б тоді отримали справді народну Конституцію, написану на перспективу, а не під сьогоднішні потреби якоїсь партії чи особи.