Про БЮТ я написав три книжки: «Монолітне болото, або ЗАТ БЮТ», «Фарисеї, або Неоголошена війна Україні» і «Ананас, або Новий план захоплення Києва». Всі вони гостро-викривальні, у них наводяться численні факти негідної, фарисейської діяльності лідерів БЮТ. Жоден факт ніхто не заперечив і не спростував, мене лише звинуватили у антисемітизмі. Зробив це у прямому ефірі «5-го каналу» провідний політтехнолог тимошенківської бізнес-політичної організації Дмитро Медведев. І коли ведучий Роман Скрипін попросив його пояснити те, у чому полягає антисемітизм Дмитра Чобота — пан Медведев, не знайшовши нічого ліпшого, заявив, що критикуючи М. Бродського, автор розповів про його єврейське походження та назвав єврейське прізвище його предків, торкнувся інших єврейських питань.
Можна лише уявити, який антисемітський гвалт зчинять у БЮТ цього разу. У зв'язку із такою перспективою хотів би наголосити на наступному.
У книзі «Макуха» називаються конкретні факти відверто шкідницької і деструктивної роботи бютівських верховодів та їхньої організації в цілому. При цьому зауважу, що про велику кількість негідних, фарисейських вчинків вождів БЮТ я навіть не писав, бо хоча й був упевнений у їхній достовірності, та не мав достатніх доказів. Але те, що написано, безперечно, свідчить про підступні, цинічні і нахабні методи політичної боротьби. І хто б їх не вчинив: — українець, росіянин чи єврей, — такі дії його не можуть прикрашати, бо вони негідні. Тому не вартує негідника виправдовувати лише тому, що він етнічний єврей, а його опонента обзивати антисемітом. Зрештою, невже серед українських євреїв бракує порядних людей?
Зауважу, що першу брутальну сіоністську провокацію проти мене вчинено не бютівцями, а їхніми ідейними попередниками — об'єднаними есдеками 20 січня 2000 р. прямо у сесійній залі Верховної Ради України під час блокування трибуни. Тоді, аби навмисно зірвати роботу парламенту, депутат Г. Суркіс, із яким я ніколи не мав нічого спільного, несподівано і абсолютно безпричинно, напав на мене прямо у головному проході сесійної зали. Зав'язалася бійка. Наступного дня друг Г. Суркіса В. Медведчук, відкриваючи засідання народних депутатів в «Українському домі», заявив, що серед надуманих причин, з яких вони мусили сюди перейти, було фізичне протистояння, яке вчора відбулося у сесійному залі. Тобто самі влаштували провокацію, самі ж і послалися на неї для обґрунтування своїх же явно протиправних дій!
Я, звичайно, подав на Г. Суркіса до суду. У мою підтримку 20 січня 2000 р. проголосувала і Верховна Рада, доручивши Генеральній прокуратурі України провести відповідне розслідування. Після оксамитового шахрайства в «Українському домі» 21 січня 2000 р. у прокуратури пропав інтерес будь-що розслідувати, проте судовий процес таки відбувся. Напередодні засідання Печерського районного суду на захист Г. Суркіса дружно стали деякі депутати-євреї і підписали на мене фальшиві свідчення. Мене найбільше здивувало, що серед тих, хто подав до суду цілком неправдиві і наклепницькі свідчення, був Михайло Бродський, з яким я завжди перебував у досить приятельських стосунках. На його прохання я навіть розшукував дані про його предків, які у XIX ст. проживали у моєму місті Броди. І коли я перепитав М. Бродського чи дійсно він таке написав, то Михайло Юрійович знервовано відповів:
— Знаешь, что касается єврейства, то для меня все! Не надо было в суд подавать.
— Виходить, що коли зачеплені інтереси якогось єврея, то можна брехати, зводити наклепи, очорнювати людину нізащо? Міша, а де ж тоді совість? Ти що, не боїшся Бога?
Повне обличчя Михайла Бродського залилося червоним багрянцем аж по шию, він зі злістю щось сказав на мою адресу і швидко залишив сесійну залу.
Після цього випадку я ніколи не подавав руки М. Бродському і з ним не вітався — в морально-етичній площині він впав у моїх очах і перестав бути пристойною людиною.
У Печерському суді, де я судився із Г. Суркісом, мною було внесено клопотання про виклик у зал суду свідка М. Бродського, якого я там досить просто викрив би, вивів на чисту воду і довів всю нахабну і цинічну брехливість його свідчень. Проте до судової зали М. Бродський обачно не з'явився.
Згодом мені стали відомі деталі підготовки письмових свідчень до Печерського районного суду. Їх готувало кілька осіб за дорученням зацікавлених у справі. На провідних телеканалах взяли відеозаписи інциденту між мною і Г. Суркісом, дивилися, хто знаходився поблизу місця конфлікту. Шукали чомусь євреїв. Всім їм на одному комп'ютері, одним шрифтом набрали майже ідентичні заяви до суду із тим, що вони ніби чули, як я обматюкав Г. Суркіса та ще й назвав його «жидом». Внаслідок він на мене й накинувся. Нічого подібного, звичайно, не було. Це підтвердило суду кілька народних депутатів з фракції прогресивних соціалістів, бо саме перед їхніми очима розгорівся конфлікт.
За розробленим сценарієм, у суді опоненти мали мене підвести до думки, аби я вніс клопотання про долучення до справи відеозапису конфлікту, який чітко мав підтвердити, що підписанти дійсно знаходилися поруч місця конфлікту. Якби я такого клопотання у суді не зробив, його б подала протилежна сторона. Ось такий задум. Для заздалегідь розробленого сценарію і шукали відповідних «свідків», але чомусь, в основному серед депутатів-євреїв. Однак вийшов збій — Юхим Звягільський і Юлій Іоффе відмовилися підписувати фальшиві судові свідчення, хоча вони і знаходилися недалеко місця події, ближче ніж М. Бродський.
Вчинок Ю. Звягільського та Ю. Іоффе, про який мені стало відомо, викликав до них почуття поваги, бо поступили вони як порядні люди. Тому я далекий від думки, аби огульно звинувачувати євреїв. Серед них, як і серед українців, є достойні люди, але є й негідники та пройдисвіти. На моє глибоке переконання, Ю. Тимошенко до категорії достойних дуже важко віднести.
Що стосується висвітлення мною єврейського родоводу Ю. Тимошенко, то тему відкрила вона сама. Якби пані Юля не дурила народ, що у її родоводі до десятого коліна всі латиші і українці, то, мабуть, ніхто й не зацікавився перевірити ці твердження на достовірність.
І на завершення наведу кілька фактів для потенційних звинувачувачів мене у антисемітизмі.
У 1987 році я не дав зруйнувати єврейську синагогу у Бродах, яку тодішня компартійна влада вирішила знести через її аварійний стан. На захист пам'ятки я підняв громадськість. До речі, далеко не всі бродівські євреї тоді стали на захист своєї святині, дехто боявся поставити підпис під колективним зверненням, бо його сина могли звільнити з посади. Про це можна прочитати у багатьох публікаціях.* Мабуть із цієї акції щодо захисту пам'ятки єврейської культури в Україні та гострого протистояння із тодішньою владою і розпочалася моя публічна діяльність. Про історію мого захисту бродівської синагоги написав і журнал Національного трасту США з питань охорони історичної спадщини «Historik Preservation», який є у моєму архіві, але якого я не зміг швидко знайти, аби дати точне бібліографічне посилання.
З моєї ініціативи і за підготовленим мною проектом постанови, Бродівська районна рада у 1990 р. прийняла рішення про встановлення у Бродах пам'ятного знаку полеглим у роки Голокосту мешканцям міста єврейської національності.
У 80-х роках минулого століття, працюючи директором Бродівського краєзнавчого музею, я перебував у тісних і дружніх стосунках із найстарішими бродівськими євреями: Феліксом Матеусовичем Грубером, Яковом Марковичем Корхіним, Семеном Лейбовичем Стояновером. Ми часто зустрічалися у музеї та їхніх домівках. Я записав на магнітофон їхні спогади, допоміг підготувати від їхнього імені кілька публікацій про події 30-х-40-х років у Бродах та Голокост.
На прохання корінного бродівського єврея-старожила Я.М. Корхіна, якого я дуже поважав, мною було порушено питання про перейменування вулиці Котовського у Бродах на її попередню назву — Калліра, за прізвищем місцевого єврейського діяча XIX ст. Сесія міської ради у цьому питанні мене теж підтримала — тепер у Бродах є вулиця Калліра, хоча за великим рахунком, вартувало б повернути її первісну назву — Велика Юріївська. Щоправда, Я.М. Корхін ще й хотів перейменувати вул. Івана Франка на Гольдгабера — малознаного єврейського діяча XIX ст. Тут я бродівських євреїв не підтримав — не той масштаб, та й вулиця впродовж кількох століть називалася Луцькою. З такими аргументами погодилися усі.
У кооперативі «Броди», який я організував і очолив у 1988 році, як окремий структурний підрозділ, діяла архітектурно-проектна дільниця, у котрій працювало два десятки архітекторів-реставраторів, вони виконували проекти для багатьох міст України. Очолював її єврей Олександр Олександрович Полянський — теперішній керівник департаменту охорони пам'яток історії та культури держави Ізраїль. Тоді ми жили та працювали дружно і жодної національної проблеми у нас не виникало, бо усе було чесно, порядно і законно.
Проблеми у Ю. Тимошенко виникають постійно, тому що за нею нема правди, а у неї самої — сорому і совісті. Єврейське коріння родоводу Юлії Володимирівни, то вже інше питання, хоча і воно не може бути останнім.
_________________________________________
* Чобіт Д. Ще раз про скарби духовні // Радянська Україна. — 1987. — 12 червня; Рупняк Л. «Благополуччя» на руїнах пам'яті // Вільна Україна. — 1987. — 14 квітня; Рупняк Л. Сумне «благополуччя» // Вільна Україна. — 1987. — 22 липня; Романюк П. Броди // Культура і життя. — 1989. — 28 січня, 5 лютого; Романюк П. Золоті Броди // Пост імені Ярослава Галана. — Львів: Каменяр, 1990. — Книга 24. — С. 88-116.