Історичний досвід свідчить, що успіх національних революцій багато в чому визначався військово–політичним фактором і залежав від того, чи підтримають гасла національного визволення військові, чи зуміє національна еліта спертися на збройну силу.
Про активну участь М. Міхновського і його самостійницького оточення у військовому будівництві писали багато істориків. Однак існує і протилежна точка зору, яку рельєфно сформулював у передмові до збірника документів і матеріалів «Український національно–визвольний рух. Березень–листопад 1917 року» В. Верстюк: «Не витримує перевірки документами думка про якусь особливу роль, зіграну самостійниками в українізації російської армії, як і твердження про те, що федералістична концепція автономістів цілком заперечувала доцільність національної армії…»[618]
На наш погляд, цей висновок недостатньо обґрунтований, адже наведені у збірнику документи і матеріали далеко не вичерпують усієї інформації з даного питання. Для ґрунтовних висновків необхідне спеціальне дослідження. Однак аналізу ролі самостійників у військовому будівництві в Україні в 1917 р. жоден із сучасних істориків не проводив. Ми також не ставимо перед собою цього завдання. Але, характеризуючи військову діяльність Міхновського після Лютневої революції, доведеться висвітлити і участь у військовому будівництві самостійників і, таким чином, певною мірою компенсувати цю досить істотну прогалину в українській історіографії.
Курс на організацію української армії був офіційною лінією Української народної партії. Уже в першому документі УНП 1917 р. — Універсалі від 21 березня 1917 р. — міститься заклик: «…Негайно утворювати українські легіони по всій Україні»[619]. Самостійники були зорієнтовані на активну роботу у військах. Міхновський виявився в її епіцентрі. Читаючи газетні статті та інші документи, складається враження, що робота з військовими була у ці дні сенсом його життя.
Міхновському стала в нагоді служба в армії і зв'язки, які йому вдалося зав'язати з військовими в 1914–1917 рр. З початку березня 1917 р. він ступив на шлях організації офіцерів–українців, проводячи зустрічі з багатьма з них, охоче виступаючи на різних зборах і нарадах. Дмитро Дорошенко, як зазначалося вище, бачив М. Міхновського в Українському клубі в Києві як представника військових уже в перші дні березня, коли відбувалася організація Центральної Ради. А 6 (19 за н. ст.) березня з ідеєю утворення української національної армії М. Міхновський виступив у Києві перед 210 офіцерами–українцями. Збори ухвалили резолюцію, в основу якої було покладено ідеї доповіді. Повідомлення про «Підготовче віче» (так було названо збори) було опубліковане масовим накладом і поширене на фронті й у тилу. Через три дні, 9 (22) березня, М. Міхновський організував збори військових–українців київського гарнізону, які підтримали рішення «Підготовчого віче». Д. Дорошенко називає цей форум «першими зборами українських офіцерів та солдатів». Збори ухвалили вважати себе Тимчасовою військовою радою і звернулися до Тимчасового уряду з відозвою, у якій вітали виголошені Тимчасовим урядом демократичні свободи і висловлювали надію, що він ще до скликання Установчих зборів затвердить щодо України юридичний акт, яким поверне їй автономні права, захоплені царизмом[620]. Після палкої промови М. Міхновського, писала газета «Киевская мысль», було ухвалено приступити до «негайної організації власної національної армії, як могутньої мілітарної сили, без якої не можна подумати здобуття повної волі України»[621].
Через два дні, 11 (22) березня 1917 р., преса зафіксувала новий виступ М. Міхновського, цього разу перед військовими, які перебували в Києві проїздом. Зібралося понад 1 тис. солдатів і офіцерів. Він запропонував їм вдатися до організації Першого українського охочекомонного полку імені Богдана Хмельницького з вільних від військової служби людей. Було обране тимчасове військове бюро із 7 членів[622].
Серія цих зборів була завершена 16 березня 1917 р. військовою нарадою представників залоги Києва і його околиць. За доповіддю М. Міхновського була ухвалена резолюція, що формулювала завдання: «Негайно приступити до організації власної національної армії, як могутньої своєї мілітарної сили, без якої і не можна помислити здобуття повної волі України». Збори створили Український військовий організаційний комітет, до складу якого входили полковник Глинський – голова, полковник Волошин, сотник Л. Ган, прапорщик Т. Павелко і поручик М. Міхновський — члени. Очевидно, писав Д. Дорошенко, за ініціативою М. Міхновського на порядок денний були поставлені такі питання: 1) організація українського військового клубу, 2) організація українського війська, 3) участь військових в українській маніфестації, призначеній на 19 березня.
Після доповіді М. Міхновського, яка була зустрінута з натхненням, вирішили, як зазначалося в резолюції, розпочати «негайну організацію власної української армії, як могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України». Формування армії передбачалося розпочати з організації українських добровольчих полків усіх родів військ. Першому було вирішено дати назву «Перший Український імені гетьмана Богдана Хмельницького полк». Для об'єднання офіцерів, які були готові брати участь у створенні національної армії, було прийнято рішення відкрити в Києві «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка». Виконання цього рішення було покладене на організаційне бюро на чолі з М. Міхновським[623].
Нарада вирішила підтримати призначену на 19 березня українську демонстрацію в Києві, присвячену революції. Військові брали участь у демонстрації організовано, йшли окремими частинами, що свідчило про добре керівництво. Газети писали, що поряд із численними гаслами «Автономія Україні!» у лавах демонстрантів зустрічалися «Хай живе самостійна Україна!», «Самостійна Україна з гетьманом на чолі!», а перед колонами з емоційною промовою виступив М. Міхновський. Він закликав до оборони «української революції» й «українського народу»[624].
Міхновському належить чи не найголовніша роль в організації «Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка». Разом із капітаном артилерії Л. Ганом він склав Статут клубу і протягом тижня його зареєстрував. Клуб був організований як військове товариство з центром у Києві з правом відкривати філії у всій Україні. Мета товариства була зазначена в п. З статуту: «Згуртування в одній сім'ї вояків, лікарів і військових урядовців української народності під прапором: Федеративної Росії — автономної України». Члени клубу негайно після заснування клубу опублікували і поширили листівку, у якій закликали українських військових до об'єднання для боротьби за звільнення України. Ця відозва справила глибоке враження на військових. На фронті й у тилу почали відбуватися українські віча й організовуватися військові товариства і клуби[625].
Крім клубу ім. Полуботка, був заснований «Український військовий організаційний комітет», який мав дбати про утворення українських військових частин. На чолі комітету став полковник Глинський, командир резервної бригади в Києві. До складу комітету ввійшов М. Міхновський і його соратники — Л. Ган і П. Волошин, Т. Павелко та інші[626].
Успішна робота у військах підштовхувала Міхновського і його соратників до рішучіших дій. Про одну з акцій, яка відбулася за активною участю Міхновського, написав у своїх споминах В. Євтимович. Мова йде про нараду досить вузького кола членів «Українського військового організаційного комітету» в київському готелі «Прага» наприкінці березня 1917 р., учасником якої був сам В. Євтимович. На нараді виступив М. Міхновський. Якщо ця доповідь справді мала місце і В. Євтимович виклав її точно, то її слід назвати програмною. Промовець почав з того, що Росія не піде на надання Україні не лише самостійності, а навіть автономії: «…Без України з її скарбами, навіть при Україні автономній, що добром своїм без московського контролю розпоряджатиметься, зійде Московщина на рівень другорядної держави». Незалежність доведеться виборювати. «Надії на дружню демократію братнього народу — не лише наївні, а просто дурні». У такій ситуації першим було завдання «творити власну військову силу всіма засобами, які до того будуть надаватися». М. Міхновський запропонував членам наради виступити перед Всеукраїнським військовим з'їздом, який мав бути скликаний найближчим часом, з пропозицією «виділити зі свого складу владу» — обрати гетьмана. «Треба мати на увазі, — зазначив М. Міхновський, — що наші демократи спротивляться цьому… Але гетьман зуміє, коли зайде потреба, спромогтися на не лише на силу фактів, але й на факти сили!» На першому етапі Міхновський пропонував укладання миру з Німеччиною та її союзниками: «Замирившись з осередніми державами, вирвемо ініціативу від московських більшовиків. Вони зараз ще безсилі, але мають страшну зброю, яка може дати їм перемогу. Це їхня безоглядність та гасло негайного сепаратного миру. І цю зброю ми мусимо їм вибити з рук…»[627]
Про цю нараду писали, правда, у загальному вигляді, без посилання на джерела, С. Шемет, П. Мірчук і В. Андрієвський[628]. Зокрема, С. Шемет у своїй статті, надрукованій у 1925 р., тобто ще за 11 років до публікації матеріалу В. Євтимовича, згадує про «програму М. Міхновського вже в першій добі революції», яка передбачала: «Організувати свою українську армію, проголосити вслід за тим самостійність Української Держави, зробити сепаратний мир з Центральними Державами…»[629] П. Мірчук і В. Андрієвський опублікували свої статті значно пізніше, ніж В. Євтимович, і, можливо, користуючись текстом останнього. Інших джерел, які б довели факт проведення цієї наради, у нашому розпорядженні немає. Серед відомих діячів революції на нараду, за свідченням В. Євтимовича, було запрошено відомого самостійника (у 1917 р. він став членом УПСР), свого часу члена «Оборони України» й учасника замаху на пам'ятник О. Пушкіну М. Шаповала. Але нам не вдалося знайти його споминів про цю нараду. Підсумовуючи, можемо зазначити, що інформація, яку подають В. Євтимовим і С. Шемет, в головному співпадає. До того ж подальший хід подій, поведінка в них М. Міхновського, акції самостійників у 1917 р. можуть бути побічним підтвердженням достовірності інформації В. Євтимовича.
Віддаючи головну увагу роботі в армії, М. Міхновський прагнув до контактів з представниками інших категорій українського населення. Але вже з початку квітня він став відчувати, що його, як і самостійників у цілому, прагнуть ізолювати від української аудиторії. Так, 5 квітня 1917 р. Міхновському відмовили у виступі з доповіддю перед делегатами 1–го Всеукраїнського з'їзду вчителів. Автономістське керівництво з'їзду дало йому лише декілька хвилин для привітання від імені членів товариства ім. Полуботка[630]. На початку квітня 1917 р. у Києві зібрався Всеукраїнський національний конгрес. М. Міхновський був на ньому як представник клубу ім. П. Полуботка. Його запропонували до президії, але В. Винниченко переконав конгрес не включати Міхновського, згадавши, як писав у своїх «Споминах» М. Грушевський, «лояльні ухили Міхновського під час війни»[631]. Міхновський готувався виступити перед делегатами з доповіддю «Українське військо як головна підвалина волі й державності України». Однак йому дозволили лише виступити перед делегатами з вітанням від імені клубу ім. П. Полуботка, яке, за оцінкою преси, справило велике враження[632].
Національний конгрес передав свої повноваження обраній зі свого складу Центральній Раді. М. Міхновський увійшов до Ради як представник військового товариства ім. П. Полуботка. Автономістично–федералістична течія в УЦР остаточно перемогла, а самостійники в ній були по суті ізольовані.
Життя примусило Національний конгрес звернутися і до військового питання. Для Центральної Ради інтерес в масах до цього питання був несподіваним, і не реагувати на нього вона не могла. Від імені конгресу УЦР вислала до російського військового міністра, що якраз перебував у Києві, делегацію для обговорення питання про українізацію військ. До складу делегації включили двох радикал–демократів — Д. Дорошенка і С. Ерастова, а також М. Міхновського — найавторитетнішого на той час у військах українського політичного діяча[633]. Але переговори не дали бажаних результатів. Російський військовий міністр, який дозволив формування польської дивізії, що стояла в районі Білої Церкви, сприяв створенню чеських і латиських національних з'єднань — відмовив у цьому українцям. Після розмов, правда, було обіцяно зробити виняток для двох бригад. Про цю вимушену поступку російської влади М. Міхновський повідомив делегатів Конгресу запискою до президії, яка, оприлюднена головою, викликала бурхливі оплески[634].
Але, давши принципову згоду, російська влада гальмувала вирішення конкретних питань. Це, однак, не зупинило процес національного військового будівництва. 10 квітня у Києві відбулося українське віче військових–фронтовиків, яке ухвалило домагатися організації української національної армії з усіма родами військ, а поки що згуртовувати на фронті українців в окремі національні групи, а в тилу — формувати повноцінні українські полки з мовою українською[635].
У цих умовах Міхновський зі своїми однодумцями приступив до організації першого великого українського військового з'єднання цілком самостійно. Умови для цього склалися надзвичайно сприятливі. На початку квітня 1917 р. в Києві на так званому етапно–розподільчому пункті зібралося 3 000 солдатів–українців, які почали домагатися, щоб із них сформували окрему українську військову частину. Делегати від цих солдатів у порозумінні з товариством ім. П. Полуботка склали план організації полку ім. Б. Хмельницького, який і запропонували вищій військовій владі. Але ці пропозиції були відхилені. Та це не зупинило ініціаторів організації українського полку. У середині квітня 1917 р. на Сирецькому полі під Києвом було оголошено про створення «Першого Українського козачого ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку». Ця подія переросла в загальнонаціональне свято. Три військових оркестри відіграли український національний гімн «Ще не вмерла Україна», після масового мітингу учасники свята влаштували маніфестацію. Було утворено делегацію військових, у складі якої були М. Міхновський і В. Павелко — члени клубу ім. П. Полуботка, делегати українського полку, офіцери гарнізону. Делегація вела переговори з командуванням армій Південно–Західного фронту, Радою солдатських і робітничих депутатів Київського військового округу про статус першого українського військового з'єднання[636]. Однак російські генерали дозволу на формування полку не дали. Справа набула надзвичайного розголосу. Самочинні дії клубу засуджували всі — від офіційних осіб і організацій, які представляли Тимчасовий уряд, до газет російських соціалістичних партій. До цієї кампанії шельмування самостійників включилися й українські соціалісти. На засіданні УЦР В. Винниченко засудив те, що він назвав «махновщиною», і висловив сподівання, що «це явище цілком часове»[637]. У статті в «Робітничій газеті», надрукованій 8 квітня 1917 р., В. Винниченко написав статтю, у якій висміював «віру в багнети» і попереджував, що на «кінчиках багнетів можуть маяти не тільки червоні стяжки свободи, але й чорні пасма реакції, насильства, аболютизма».
Однак йти проти масового руху українців лідери Центральної Ради не наважилися. У цих умовах ідея створення національної армії досить швидко була трансформована в ідею «українізації військ». 12 квітня 1917 р. була опублікована нова стаття В. Винниченка, у якій було сформульоване завдання «соціал–демократів і всіх щирих демократів» у військовому питанні: «Не українську регулярну армію нам треба організовувати, а всіх солдатів–українців освідомити, згуртувати, організувати, українізувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, а групу ту конструювати так, щоб це було українське народне військо, свідоме своїх народних, а не солдатських інтересів… Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати. Українського мілітаризму не було, й не повинно його бути й далі»[638]. Ця фраза викликає здивування. Її можна назвати зразком політичної короткозорості. Без власної армії, не маючи у своєму розпорядженні жодної національної військової частини, перебуваючи у складі Російської держави, жодна з політичних партій якої не обіцяла Україні навіть куцої автономії, В. Винниченко закликав боротися з «українським мілітаризмом»! Напевне, мова йшла не про цю загрозу безпосередньо: закликаючи до боротьби з міфічним «українським мілітаризмом», В. Винниченко, хотів того чи ні, прищеплював читачам відразу до ідеї незалежної української державності.
Але залишалися реалії, які не можна було ігнорувати, — масовий український національний рух в армії. Тому соціалісти охоче взяли на озброєння термін «українізація армії», розуміючи під цим формування у складі російської армії, під командуванням і контролем її офіцерів окремих військових частин з переважно українським складом. Центральна Рада потребувала підтримки цієї «напівармії» для досягнення «напівсуверенітету» України — її автономії. Д. Дорошенко досить точно окреслив дві лінії у ставленні українського громадянства до військового питання: «Один, репрезентований від початку товариством імені Полуботка з М. Міхновським на чолі, який стояв за творення української регулярної армії як основи майбутньої самостійної України; другий – табір української революційної демократії, що її речником виступив В. Винниченко… вважав формування регулярної української армії за річ непотрібну і небезпечну, який дивився на український рух серед війська як на засіб "поглиблення революції в масах" і хотів використати його лише для скріплення авторитету Ц.Р. перед революційною демократією всеросійською та Тимчасовим Урядом»[639].
У цих умовах, побоюючись загального обурення українців у військах, командувач Південно–Західного фронту генерал Брусилов погодився на формування українського полку за умови, що головна його частина піде на фронт, а в тилу залишиться лише 500 бійців. З цим погодилася і соціалістична більшість УЦР. Ухвалена з цього приводу резолюція мала половинчастий характер: «Що стосується 3000 солдатів, котрі припадково без усякої агітації з боку українських організацій, зібралися в Києві й за прикладом польських легіонів добиваються сформування з них українського полку, Центральна Рада не бачить іншого виходу, як сформування з них українського полку й задоволення їх бажання відправити їх негайно на фронт як українську військову одиницю. Інакше цей стихійний рух, незвернений у відповідне річище, може викликати непорядки позаду й на фронті й сим пошкодити справі оборони й укріплення нового ладу», яка, врешті–решт, також погодилася на формування українського полку з обов'язковою його відправкою на фронт, інакше «сей стихійний рух може викликати заколот в тилу». Як бачимо, Центральна Рада вирішила очолити національний рух у військах, щоб надати йому «бажаного» характеру[640].
Полк був сформований досить швидко. Бажаючих виявилося достатньо. У його складі було 16 сотень загальною чисельністю понад 3 тис. солдатів і офіцерів. Але після сформування полк відмовився відправлятися на фронт, чекаючи санкції 1–го Всеукраїнського військового з'їзду, скликання якого планувалося на початок травня 1917 р.
Професійний історик, активний учасник і свідок подій Д. Дорошенко дав високу оцінку діяльності М. Міхновського щодо створення української армії. Він писав, що український військовий рух розпочався «за ініціативою кількох націоналістів–самостійників з М. Міхновським на чолі, він деякий час розвивався під чисто національними гаслами»[641]. Але соціалістична більшість Ради не схвалювала ідеї створення національної армії — і не підтримала Міхновського. «Такі діячі, як наприклад В. Винниченко, — продовжував Д. Дорошенко, — що з ненавистю ставилися до армії, не могли співчувати й ідеї творення української армії»[642].Особливо яскраво проявилося протистояння самостійників і федералістів на Українському військовому з'їзді, скликаному 6–8 травня 1917 р. в Києві. До з'їзду готувалися не лише його ініціатори — члени клубу ім. П. Полуботка, а й лідери Центральної Ради. Саме на з'їзді вони сподівалися взяти під повний контроль український військовий рух і надати йому «революційного» характеру.
З'їзд виявився досить представницьким. На ньому 700 делегатів від 700 військових організацій, товариств і частин усіх армій російського фронту й тилових з'єднань репрезентували понад 0,9 млн українських солдатів і офіцерів' російської армії[643]. Делегати були налаштовані рішуче. «Поки що в настрої з'їзду помітний піднесений національний підйом з перевагою радикальних націоналістичних тенденцій»[644], — писав кореспондент «Киевской мысли» з приводу початку з'їзду. Очікувалося, що гору візьме самостійницька течія. М. Міхновського запропонували на голову з'їзду і, здавалося, що йому немає альтернативи. Але вийшло інакше. Винниченко виступив проти цієї пропозиції, запевняючи з'їзд, що М. Міхновський — адвокат, «пан», «має маєток, є поміщиком і хоче завести старі порядки, панщину», живе в Києві, не знає фронтового життя тощо. Хоча протягом з'їзду між самостійниками і соціалістами відбувалася гостра боротьба, з'їзд, у цілому, пройшов за сценарієм останніх. Не в останню чергу тому, що найактивнішу роль у ньому відіграли В. Винниченко і М. Грушевський. Проводячи свою лінію, вони у боротьбі з Міхновським діяли так грубо й упереджено, що, за визнанням самого М. Грушевського, «навіть перегинали палку»[645]. Сучасний дослідник Української революції В. Солдатенко цілком справедливо зазначає, що М. Грушевським і В. Винниченком «було зроблено все, щоб дискредитувати ініціатора з'їзду і найбільш вірогідного його голову — М. Міхновського. В хід було пущено все, аж до фізичного відсторонення М. Грушевським Міхновського з трибуни у момент відкриття з'їзду, щоб провести у керівники солдатського форуму маловідомого в той час у середовищі військових — С. Петлюру, що тільки–но повернувся до лав РСДРП»[646].
Узагалі ставлення соціалістичної більшості Центральної Ради до проблеми утворення регулярної національної армії з перших тижнів революції набуло гротескного характеру. Ця більшість відкидала думку про необхідність для України організації власної армії. Постійна армія, на їхній погляд, — за своїм характером контрреволюційний, реакційний інститут, який ніяк не гармонує з принципами демократичності. Спроби створення постійної армії трактувалися як контрреволюційні дії. Вони виходили з тієї точки зору, що після краху царизму, який поневолював український народ, у Росії немає ворожих йому сил. Українські ліберали покладали надії на російських кадетів, а соціалісти – на російських меншовиків і есерів. І ті, й інші були твердо впевнені, що російські політики будуть щиро допомагати українцям у їхніх домаганнях свободи національного життя. За таких умов створення власної національної армії вважалося не лише надто затратним, а й небезпечним заходом, оскільки, мовляв, війська з їхніми офіцерами і генералами – вихідцями з буржуазно–поміщицьких кіл — можуть стати «знаряддям реакційних сил».
Внаслідок цього самостійники, внесок яких в організацію Військового з'їзду за загальним визнанням був визначальним, були усунуті від його керівництва. Лише одного з них, М. Міхновського, включили до робочої президії. Після напруженої боротьби був відхилений самостійницький порядок денний з'їзду, який передбачав обговорення питання про створення власних збройних сил, а не половинчастої «українізації». Був прийнятий порядок денний, запропонований УЦР, до якого доповнили деякі питання, поставлені товариством ім. П. Полуботка.
Про атмосферу, у якій відбувалася робота з'їзду, свідчить хоча б такий факт. Делегати були ознайомлені з телеграмою Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів із закликом «стриматися від самочинних явочних починів закладення окремих українських частин». Реакцію на це звернення П. Христюк описав так: «Треба було бути свідком того незвичайного обурення і гніву, що охопили всіх членів з'їзду, і тих зусиль, які зробили більш стримані і помірковані члени з'їзду, щоб заспокоїти розбурханих сірих вояків і утримати з'їзд від різкої відповіді…»[647] Ця, як її називав П. Христюк, «охолоджуюча роль визначних українських лідерів» відчувалася протягом всього з'їзду. У результаті вони провели свої рішення, а самостійники залишилися в меншості. Гостра дискусія розгорнулася при обговоренні одного з основних питань з'їзду — «Про ставлення до війни». Від самостійників 6 травня виступили М. Міхновський і І. Луценко. Промова М. Міхновського опублікована окремою брошурою. Він виклав погляди самостійників на характер міжнародних відносин і пов'язане з цим майбутнє України. Міхновський говорив про взаємини «націй–панів» і «націй–рабів», заявив, що «заміняти» проблеми національні проблемами соціальними і навпаки — значить тільки «затемняти справу». Щоб кожній поневоленій нації спокійно розв'язати соціальні проблеми, слід, перш за все, вирішити проблеми національні. У цьому контексті Міхновський поставив питання про соборну Україну як мету українців у війні. «У сю війну увійшли українці рабами. Але повинні вийти з неї вільними! Вільними вийдуть украінці з цієї війни! Вільними і достойними великої будучини, яка належить нашому народові!
…З цієї війни ми мусимо вийти, як вільний, суцільний народ. І вся прабатьківська земля наша повинна належать українському народові, щоб він був сам пан на своїй землі…» Посилаючись на пункти Вільсона про самовизначення націй, М. Міхновський закликав до незалежності України. «Міжнародне життя повинне бути побудоване на основі самовизначення націй», тому, «на нашу думку, держави повинні бути одноплемінними!»[648]
Опонентом Міхновського виступив В. Винниченко. «Не нації–пани розпочали війну, а просто пани, — говорив він. — Не нації рішають в історії, але класи. Буржуї всіх країн із собою співпрацюють, щоб гнобити працюючі класи. Україні нема чого творити своєї армії, бо вона нікого поневолювати не хоче. Їй треба тепер закінчити й уладити разом з працюючими російськими класами нове життя у спільній державі Росії». В. Винниченко ганьбив українських історичних діячів, які в минулому стояли на чолі української держави, звинувачував їх у тому, що вони «експлуатували» український народ і «зраджували» його.
У цій дискусії між самостійниками й автономістами перемогли останні. Рішення з'їзду були переповнені соціалістично–федералістською риторикою. Була прийнята резолюція з вимогою «національно–територіальної автономії України, як найкращого забезпечення всіх національно–політичних прав Українського народу і всього краю»[649]. З'їзд погодився з формулою «націоналізації армії на національно–територіальнім принципі», яка полягала у тому, щоб: а) …в існуючих військових одиницях в тилових частинах всі українські вояки, як офіцери, так і солдати повинні бути негайно виділені в окремі частини; б) в військових одиницях, як на фронті, виділення повинне проводитися поволі, — в залежності від тактичних й інших військових обставин постільки, поскільки це виділення не буде вносити дезорганізації на фронті»[650]. Що ж стосується майбутнього, то передбачалася ліквідація постійної армії та заміна її народною міліцією. Резолюція «Про українську народну міліцію» була складена цілком у дусі виступу В. Винниченка: «Визнаючи, що всяка війна є справою не народів, а імперіалістичної політики пануючих класів, що ці класи в своїх інтересах втягують народи в криваву, братоубивчу сварку, визнаючи, що постійне регулярне військо як засіб панування буржуазних класів не відповідає змаганням народу і робочого класу та служить тільки для зміцнення такого панування, — Український військовий з'їзд, закладаючи перші підвалини організованої збройної сили української демократії, ставить собі найпершим завданням, щоб українська армія після війни стала армією народу (народною міліцією)…»[651]
На з'їзді був обраний Генеральний військовий комітет — найвищий керівний орган українського військового руху, який діяв при Центральній Раді. Сучасники зазначають, що при виборах Комітету розгорнулася ще гостріша боротьба, ніж при виборах голови з'їзду. О. Шаповал, який був учасником з'їзду, пише, що з боку соціалістів пішли в хід усі засоби, щоб за всяку ціну обрати «своїх людей». У результаті, до складу Комітету, що налічував 18 членів, із числа відомих самостійників обрали лише М. Міхновського та І. Луценка. Оскільки Комітет працював в руслі автономістського курсу Центральної Ради, М. Міхновський і його нечисленні прибічники опинилися в ньому у стані ізоляції[652].
Таким чином, на з'їзді була прийнята автономістська концепція «українізації» армії, а М. Міхновський і його однодумці зазнали поразки. Але «українізація» не могла замінити повноцінної національної армії. Українізація обіцяла, у кращому разі, формування розділених, роздроблених, не об'єднаних єдиним керівництвом конгломерату українських військових частин, які перебували під російським військовим керівництвом і, крім резолюцій на підтримку Центральної Ради, нічим їй при необхідності не могли допомогти. Не викликає сумніву те, що соціалістичні лідери УЦР бажали Україні добра. Але, як показали подальші події, їхнє щире бажання миру і справедливості для всіх, відмова від такого атрибуту старого ладу, яким була постійна армія, не мало нічого спільного з тогочасними реаліями і було наскрізь утопічне і, в остаточному підсумку, політично безвідповідальне.
Що ж стосується М. Міхновського, то він усією своєю поведінкою з перших днів революції демонстрував тверде переконання, що майбутнє України значною мірою залежить від того, чи зуміє вона створити власні, підпорядковані її повноважним представникам, збройні сили. В умовах світової війни, коли мільйони українців одержали зброю, створення національної армії не було нерозв'язним завданням. М. Міхновський, як і раніше, не погоджувався вручати долю України представникам інших націй. Особливо його лякала перспектива перемоги в Росії радикальних соціалістів–більшовиків, «московського пролетаріату», оскільки його панування над українським народом «буде ще важчим і незмірно жорстокішим, ніж пануванням московської буржуазії». Звідси його надзвичайна активність у творенні національних збройних сил. Він відчував небезпеку, яка насувалася на Україну, і прагнув створити надійні гарантії її свободи.
Поразка на Військовому з'їзді, судячи з подальшого розвитку подій, змусила М. Міхновського дещо скорегувати свої погляди і навіть змінити характер діяльності. Деякий час він не з'являвся в масовій аудиторії, хоча наприкінці травня — у червні 1917 р. в Україні відбувся ряд важливих форумів, де самостійники виявили себе як досить активна і впливова сила. Так, на Всеукраїнському селянському з'їзді, який відбувся наприкінці травня — на початку червня 1917 р., справжній емоційний вибух викликав виступ самостійника О. Степаненка, що закликав до проголошення незалежності. Один із керівників з'їзду Б. Мартос згадував: «Тоді зчинився страшний рев: кричать делегати, кричать із хорів їх заступники, розмахують руками, в страшному галасі нічого не можна зрозуміти. Винниченко, що саме головує, безперестанно дзвоне, намагається щось говорити, але його не чути»[653]. Про цей виступ О. Степаненка і спробу «нав'язати самостійницькі резолюції» писав у своїх споминах і М. Грушевський[654]. Інший учасник селянського з'їзду П. Христюк так описував початок з'їзду: «Настроєні самостійницьки члени з'їзду в палких промовах радили порвати цілком з Московщиною, негайно оголосити самостійну Українську республіку. Представник Черкаського повіту Білий сказав, що, на його думку, сучасні українці повинні йти за прикладом славних предків, котрі вміли боронити свою землю з оружжям в руках. Хвиля велика… і нам не простять наші діти та внуки, як ми її змарнуємо! Нам нема чого і нікому кланятися; візьмемо своє!»[655] Газети пишуть і про інші виступи самостійників, які викликали «бурю оплесків»[656]. Президії з'їзду довелося докласти чимало зусиль, щоб вгамувати пристрасті, заспокоїти розбурхане людське море. Але М. Міхновського на з'їзді не було, хоча йому було що сказати і його слово могло б, без сумніву, справити велике враження на делегатів.
Міхновський не виступав після І Всеукраїнського військового з'їзду і там, де його звикли чути, — на форумах, організованих самостійниками, а також військовими. Так, немає даних про його присутність на мітингу з участю 2500 чол., в основному військових, які прибули на II Всеукраїнський військовий з'їзд, скликаний самостійниками 2 червня 1917 р. в Народному домі в Києві. Цей мітинг був організований Союзом української державності і відбувався під самостійницькими гаслами, і на ньому політика Тимчасового уряду і Центральної Ради була піддана гострій критиці[657]. Мітинг справив велике враження на М.С. Грушевського, який написав про нього у своїх «Споминах»[658]. Не з'явився він і на II Всеукраїнському військовому з'їзді, який відбувся 5–10 червня 1917 р. На з'їзді зібралося 2500 делегатів від 1,7 млн українських солдатів і офіцерів. Про з'їзд багато писали київські газети. Зокрема, «Киевская мысль» повідомила, що багато виступаючих вимагали проголошення політичної незалежності України[659]. Але, як і раніше, ці вимоги зустріли впертий опір автономістів. Так, В. Винниченко у своїй промові заявив, що питання про самостійність Україна не може ставити принаймні найближчі 50 років[660]. Резолюція з'їзду хоча і не містила заклику до незалежності, усе ж таки була досить рішуча: «пропонувати… Українській Центральній Раді в сій справі (справі досягнення автономії. — Авт.) до Уряду більше не звертатися й негайно приступити до твердої організації краю… — себто до фактичного проведення в життя підстав автономного ладу яко єдиного способу врятувати Україну…»[661] Ця резолюція була реакцією з'їзду на затягування Центральною Радою проголошення автономії, її прагнення здобути автономію «законним шляхом», тобто з рук Тимчасового уряду. Врешті–решт, автономія була проголошена — і це був значною мірою наслідок рішучої позиції делегатів з'їзду.
Звичайно, такий представницький форум, як II Військовий з'їзд, не міг не викликати глибокої зацікавленості Міхновського. Але джерела не зафіксували його участі в роботі з'їзду. Не був він обраний і до нового складу Українського генерального військового комітету і, таким чином, не міг справляти вплив на його роботу. Учасник з'їзду В. Кедровський зазначає у своїх спогадах, що майже 90 % делегатів з'їзду віддали свої голоси членам соціалістичних партій, негативно ставлячись до самостійників[662].
Немає даних про виступи М. Міхновського цього часу й у Центральній Раді. Деякі мемуаристи вважають це великою помилкою М. Міхновського. Зокрема, М. Єреміїв, який деякий час був секретарем Центральної Ради, у своїх споминах докоряє Міхновському: «Обраний членом Центральної Ради він не був майже на жоднім засіданні й ніколи не використав цієї трибуни. Обраний членом Українського генерального військового комітету, він не використав своїх можливостей, а, навпаки, цілком відійшов від політики і легко уступив місце Петлюрі»[663].
Але схоже, що Міхновський не стільки не хотів, скільки не міг виступати перед названими аудиторіями. М. Грушевський у «Споминах» проговорився, що керівництво Ради прагнуло тримати М. Міхновського, по суті, в ізоляції: «…Той реакційно–аристократичний дух, котрий віяв з агітації Міхновського, змусив наших товаришів з Центральної Ради пильно слідити за його діяльністю і старатись протиставляти впливам і зв'язкам впливи Центральної Ради, від котрої цей гурток (оточення Міхновського. — Авт.) держався осторонь і, очевидно, хотів вести свою справу на власну руку, без контролю»[664].
Зазначене Грушевським може бути поясненням того, чому Міхновський не виступав на форумах, що відбувалися під контролем Центральної Ради. Але не збереглися дані про його участь в інших акціях самостійників у червні 1917 р., до яких Рада не мала ніякого відношення. Таких акцій в Києві в цьому місяці було багато, і всі вони мали широкий розголос. Це був напружений час, коли йшла гостра боротьба різних політичних сил за вплив на суспільство. Самостійники в цій боротьбі опинилися під вогнем узгодженої критики українських соціалістів і лібералів. Преса була переповнена антисамостійницькими статтями. При цьому, поняття «самостійник» ототожнювалося з поняттями «поміщик», «капіталіст», а то і «чорносотенець». «Хто такі самостійники? — писала 23 червня 1917 р. газета українських есерів "Народна воля". — Це поміщики, капіталісти чи люди, близькі до них, а взагалі, люди, далекі від справжнього демократизму». Стаття з такою оцінкою самостійників була написана після закінчення Всеукраїнського селянського з'їзду. А на з'їзді, прагнучи нейтралізувати прихильників незалежної України, есдек Б. Мартос заявив: «Самостійники — це люди, які хочуть самодержавства, хочуть, щоб було так, як за старого ладу, лише, щоб вони самі панували над бідним народом… самостійники, як не поміщики, так поміщицькі сини»[665]. Знаючи характер М. Міхновського, важко уявити, що в таких умовах він залишився поза боротьбою за свої ідеали.
Одну з версій діяльності Міхновського наприкінці травня — на початку липня 1917 р. подав С. Шемет. Одним із напрямів цієї діяльності була робота в Українському військовому комітеті. «Два найгарячіші і найбільш важні місяці революційної доби проходять для Міхновського в безплодній боротьбі з соціалістично–демагогічною більшістю Українського Військового Комітету»[666], — писав С. Шемет.
У монографії Р. Млиновецького стверджується, що на початку червня М. Міхновський став членом Братства самостійників[667]. С. Шемет пише, що М. Міхновський намагався «знайти собі опору в організації Союзу української державності»[668]. Напевне, це сталося після поразки самостійників на Першому військовому з'їзді, а може, і під впливом цієї поразки. Можливо, Міхновський дійшов висновку, що звичайними, «парламентськими» методами переконати соціалавтономістське керівництво Центральної Ради перейти на рішучіший курс не вдасться.
Братство самостійників і після Лютневої революції залишалося строго законспірованим товариством, яке продовжувало свою діяльність у підпіллі. Не перетворюючись у партію, воно залишалося об'єднанням представників різних ідеологічних течій українського суспільства (соціалістів, лібералів, консерваторів), які вважали, що Україна має бути незалежною державою. Питання про соціально–економічний устрій у цій державі домовилися не дебатувати до виборення незалежності. Через своїх членів Братство прагнуло розширити вплив на всі існуючі в Україні національні партії та об'єднання (ліві, центристські, праві), відряджаючи для роботи у їхньому складі своїх членів. Р. Млиновецький серед членів Братства називає В. Елланського, В. Отомановського, В. Шульгана, М. Білинського та інших представників різних ідеологічних течій. Певний час Братство сподівалося на еволюцію політики Центральної Ради і не вдавалося до відкритих акцій. Але наприкінці весни 1917 р. воно змінило тактику. Зусиллями Братства самостійників 2 травня 1917 р. був утворений Союз української державності з чіткою орієнтацією на незалежну Україну. Про гучні мітинги і віча, організовані Союзом у травні–червні, багато писала тодішня преса. Але про виступи на них М. Міхновського свідчень виявити не вдалося.
Схоже на те, що після І Всеукраїнського військового з'їзду діяльність Міхновського перемістилася в нелегальну сферу і набула радикальніших форм. Існують прямі й непрямі докази того, що від агітаційних виступів перед масовою аудиторією він перейшов до підготовки конкретних військово–політичних акцій. Про одну з таких акцій, яка мала місце в червні 1917 р., писав С. Шемет: «У Міхновського вже в червні 1917 року повстав план оголосити державну самостійність України, спираючись на сили Богданівського полку. При тодішньому безладді ця думка не була фантастичною. Було вирішено повести полк пароплавами на Шевченкову могилу і там… оголосити самостійність Української держави. Для цього треба було мати надійного командира полку. Думка призначити самого Міхновського командиром Богданівців була залишена, бо полуботківці дивилися на цей акт проголошення самостійності і на Богданівський полк тільки як на початок великої роботи і боялися залишитися без головного керівника. За порадою Клима Павлюка був викликаний з Симбірська кадровий офіцер Юрко Капкан. Він приїхав і на всіх полуботківців зробив добре враження. Втаємничений у самостійницькі плани полуботківців, Капкан до всіх їхніх пропозицій пристав. Міхновський взяв від Капкана урочисту присягу на вірність самостійній Україні і на виконання цілого плану проголошення самостійності. Але Капкан, увійшовши в той же саме час в зносини з головою обраного Військовим з'їздом Комітету — Симоном Петлюрою і з петлюрівською більшістю цього Комітету, присягу свою зламав. План проголошення державної самостійності України таким чином упав…»[669]
Ряд мемуаристів і авторів уенерівської орієнтації характеризують цю інформацію С. Шемета як пряму фальсифікацію[670]. Однак сучасник подій, професійний історик Д. Дорошенко не піддає сумніву існування цього плану Міхновського, хоча й називає його «доволі фантастичним»[671]. Непрямим доказом того, що в столиці щось все–таки готувалося, можна вважати інформацію про події в Києві під час II Всеукраїнського військового з'їзду, які ввійшли в історію як «провокація Лєпарського». Нагадаємо, що цей з'їзд Керенським був заборонений. Коли ж він попри заборони розпочав роботу, начальник київської міліції поручик Лєпарський опублікував у газетах повідомлення, що з'їзд вирішив захопити Київське відділення державного банку і Київське казначейство. Це могло розцінюватися як спроба перевороту. У відповідь начальник Київського військового округу Оберучев наказав посилити охорону цих об'єктів. Оскільки ніякого рішення про захоплення вказаних установ з'їзд не приймав, ці дії влади цілком могли бути сприйняті як провокація і викликали обурення делегатів. Оберучев змушений був вибачитися.
Такої версії подій дотримувалися, серед інших, В. Винниченко і П. Христюк[672]. Але існує й інша. Вона полягає в тому, що нічні збори все–таки були, але їх цілком таємно спільно з членами Союзу української державності провела лише самостійницьки налаштована частина з'їзду. До офіційного II Всеукраїнського військового з'їзду вони не мали ніякого відношення. На цих зборах справді обговорювали питання про захоплення, коли складуться сприятливі умови, банку і казначейства як складових широкої акції з встановлення українського контролю над Києвом. Для підготовки цієї акції було обрано спеціальний комітет. Він займався мобілізацією сил самостійників, встановлював контакти з прихильниками радикальних дій у військах, у тому числі серед делегатів Військового з'їзду. Російська контррозвідка не мала вичерпної інформації про ці таємні приготування і зробила неправильні висновки, які й послужили підставою для дій Оберучева. Саме так вважає Р. Млиновецький[673], і його версія не позбавлена логіки. На наш погляд, можна сперечатися, наскільки правильно виклав С. Шемет (а слідом за ним й інші автори) «план М. Міхновського», наскільки цей план був реалістичним, але загальна атмосфера в Києві й окремі судження дозволяють припустити, що у червні 1917 р. справді відбувалася підготовка у Києві якоїсь збройної демонстрації самостійників. Зокрема, у спогадах М. Грушевського є інформація про М. Шаповала — члена Центральної Ради, який, зайнятий роботою у земстві та на посаді повітового комісара Тимчасового уряду, довго не з'являвся у Києві і «виринув тільки з полуботківським бунтом»[674]. Інший учасник визвольних змагань і очевидець подій Г. Ґалаґан у своїх спогадах писав, що М. Шаповал був незадоволений діяльністю Військового Секретарства, був «нібито причасний до планів якогось військового pronuntimento. Говорили, що військова фронда виставила кандидата на генерального секретаря військових справ Болбочана і Шаповала»[675].
Врешті–решт ці приготування вилилися у події 4–6 липня 1917 р., які увійшли в історію як виступ солдатів українського полку ім. П. Полуботка — «повстання полуботківців». Про цей виступ багато писалося у спогадах сучасників. Збереглися й джерела, у тому числі архівні. Вони дають змогу в загальному вигляді відтворити події, пов'язані з цим виступом. А ось участь М. Міхновського в цих подіях у літературі та джерелах висвітлена надто скупо. Це пов'язано з тим, що про його роль в організації акції полуботківців знало лише вузьке коло осіб і в пресі вона не була висвітлена. До певної міри вказаний недолік компенсується інформацією з листів учасників і сучасників подій. Цю обставину ілюструє лист Є. Чикаленка до А. Ніковського від 16 липня 1917 р.: «Добре зробили, дорогий Андрію Васильовичу, що послали мені давно написаного листа, а не знищили його. Теперішні листи колись будуть цінним матеріалом для історії нашого руху і їх треба берегти, бо в газетах, журналах того не скажеш, що пишеться в листах, і преса не зовсім точно відбиває життя! Наприклад, з листа В.К. (Володимира Кириловича Винниченка. — Авт.) я довідався, що Полуботківщину пов'язують з Міхновщиною, може в пресі се й не вияснюватиметься ніколи, а в листі воно вже написано пером, то його не вирубаєш топором»[676].
Виступ відбувся в надто складній і заплутаній обстановці. Цього часу конфлікт Центральної Ради з Тимчасовим урядом, який не визнавав автономії України, досяг свого апогею. Міністри Тимчасового уряду, які прибули до Києва для переговорів з Радою, зробили ряд провокаційних заяв (О. Керенський 2 липня у промові сказав: «Росія повинна бути велика, сильна, нероздроблена, а коли хтось посміє посягнути на її цілість і протягне руки, то ще зможемо сказати: руки геть!»; Церетелі виступив ще різкіше: «В ім'я єдиного великого цілого ми не зупинимося, щоб задавити мале — частину цілого!»[677]). З липня відбулися переговори міністрів з лідерами Центральної Ради, за результатами яких було опубліковано II Універсал, яким питання автономії відкладалося на невизначений час. Цей Універсал був неоднозначно зустрінутий у суспільстві. Самостійники сприйняли його як капітуляцію лідерів Ради перед російським урядом. Саме цього часу в Петрограді спалахнула урядова криза, а 3–4 липня відбулися масові виступи більшовиків, що закінчилися розстрілом демонстрантів. Про події в столиці Росії самостійники довідалися 4 липня з вечірніх газет[678]. Їм здавалося, що кращої нагоди для виступу не буде. Було прийняте рішення про військову акцію із захоплення влади у Києві[679]. Очікувалося, що цей виступ здобуде підтримку в інших регіонах України, де були сильні позиції самостійників (у Житомирі, на Звенигородщині, Одесі, Чернігівщині, Кременчуці, Умані тощо)[680].
Рушійною силою виступу був Український полк ім. П. Полуботка. Це військове з'єднання без санкції російської влади і Центральної Ради за активної участі самостійників — членів військового клубу ім. П. Полуботка на чолі з М. Міхновським (а може й Братства самостійників, що стояло за лаштунками подій) у червні 1917 р. почало формуватися під Києвом. До полку послали члена УЦР і Генерального військового комітету М. Полозова. Полуботківці заявили йому, що на фронт не поїдуть, «бо фронт наш тут, у Києві, тут треба боронити волю України»[681]. З липня перед представниками полуботківців і богданівців виступили В. Винниченко, С. Петлюра та О. Шульгин. Вони запропонували полуботківцям виступити на фронт. Але солдати не звернули уваги на умовляння лідерів Центральної Ради[682]. Уночі проти 5 липня полк увійшов до центру міста, захопивши основні стратегічні пункти і поставивши перед Центральною Радою за вимогу відмовитися від II Універсалу і проголосити незалежність. Рада не погодилася на вимоги учасників виступу і за допомогою українського полку ім. Б. Хмельницького під командуванням полковника Ю. Капкана, який пообіцяв приєднатися до полуботківців, а потім перейшов на бік їхніх противників, і російських військових з'єднань київського гарнізону розігнала полуботківців. У рапорті Ю. Капкана від 8 липня 1917 р. на ім'я начальника штабу Київського військового округу погодинно, у хронологічному порядку фіксуються заходи щодо придушення цього виступу[683].
В. Винниченко від імені Центральної Ради 5 липня охарактеризував по прямому проводу Тимчасовому уряду події 4–5 липня такими словами: «Вночі 5 липня група українських вояків, біля 5000 чоловік, що переходила розбивний пункт та самовільно і всупереч розпорядженню Генерального Комітету назвала себе полком імені гетьмана Полуботка, захопила арсенал, озброїлась та поставила караули коло державних установ. Генеральний секретаріат негайно вжив рішучих заходів до встановлення порядку. Викликано військо гарнізону; як українці, так і росіяни охороняють місто. Частину повстанців заарештовано»[684]. Про виступ полуботківців і узгоджені дії російської влади і лідерів Центральної Ради під час придушення повстання доповідав міністру юстиції в телеграмі до Петрограду прокурор Київської судової палати[685].
Про участь Міхновського у виступі полуботківців тодішня преса не писала. Старанно обходять це питання і деякі сучасні автори. Звернемося до свідчень учасників і очевидців подій, зокрема самого М. Міхновського. Євген Чикаленко у щоденниковому записі від 6 червня 1918 р. передає свою розмову з М. Міхновським, у якій той, згадуючи про виступ полуботківців, коли солдати, збентежені нерішучістю лідерів Української революції і «написавши на прапорі "Хай живе Міхновський", пішли до Ц. Ради зробить маніфестацію і розтерзать Винниченка і Петлюру». Міхновський, «довідавшись про це, насилу умовив їх замісь "Міхновський" написать на прапорі "Грушевський" і не займать Винниченка, бо вся вина тоді впаде на мене»[686].
У цьому епізоді Міхновський пише про своє прагнення утримати повстанців від нерозсудливих, авантюристичних дій. Але більшість мемуаристів стверджують: роль Міхновського у виступі полуботківців цим не обмежувалась, і в організацію виступу він зробив значний внесок. Зокрема, М. Падалка називає групу членів клубу ім. П. Полуботка й офіцерів новоствореного полку «ідейними організаторами» виступу. Першими серед них стоїть прізвище М. Міхновського[687]. Але в цьому сумнівається Б. Мартос, який, до речі, був свідком подій. У статті «Полуботківці» він пише: «…Я не вірю цьому з таких міркувань: він, як адвокат, завжди намагався кожну свою акцію базувати на правній основі, тоді як цей виступ з правного боку не мав ніякої підстави. Я не бачив М. Міхновського у той день ні в делегації, ні в полковій раді, ні в Центральній Раді. А, якби він був ініціатором або організатором, він мусив би бодай підтримати цей виступ у Центральній Раді»[688]. Але те, про що чомусь не було відомо Мартосу, добре знав В. Винниченко. У приватному листі від 7 липня 1917 р. до Є. Чикаленка, який того часу перебував у своєму маєтку на Полтавщині, В. Винниченко назвав акцію самостійників виступом юрби, що називає себе «полком ім. гет. Полуботка». Цей виступ він охрестив витвором «Міхновського і К, нашої чорної сотні, "міхновщини"»[689].
Таким чином, В. Винниченко виявився досить обізнаним з подіями, хоча у «Відродженні нації» нічого про них не писав. На наш погляд, він їх обійшов із суто кон'юнктурних міркувань. Але історія має завдячувати В. Винниченку тим, що він, крім трьохтомної книги «Відродження нації» про революцію, писав листи, у яких приховувати факти не мало сенсу.
До речі, це розуміли адресати, сучасники Винниченка. Так, Є. Чикаленко у згадуваному вже листі до А. Ніковського від 16 липня зазначив, що «з листа В.К. (Володимира Кириловича Винниченка. — Авт.) я довідався, що Полуботківщину зв'язують з Міхновщиною…»[690]
Існував чіткий план повстання, який був написаний у формі своєрідного маніфесту, складеного у звичній для самостійників формі, очевидно, самим М. Міхновським: «Ми, українці–козаки, не хочемо мати свободи лише на папері, або пів–свободи. По проголошенню 1–го Універсалу (2–го Універсалу ми не визнаємо!) - ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з російським урядом. Визнаємо Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми поки що виганяємо зрадників без їх відома. Коли все опануємо силою, тоді цілком підпорядкуємося Центральній Раді. Тоді вона порядкуватиме в Києві і по всій Україні як у власній хаті. Тепер же, коли починається повстання, ми виставляємо 6 своїх людей, котрі мусять усім керувати». Цей документ опублікував у своїх споминах про російську революцію П. Мілюков[691]. Але, перш ніж потрапити до рук Мілюкова, він пройшов через українські руки. У «Справі про збройний виступ солдат полку ім. гетьмана Полуботка в м. Києві 5.VII.17», яка збереглася у фонді прокурора Київської судової палати, зазначається, що «план дій полуботківців і відозву» відібрали у бунтівників і передали Ю. Капкану, який вручив цей документ М. Грушевському, а той передав С. Петлюрі. У свою чергу С. Петлюра через члена Центральної Ради Карпенка вручив план, який став підставою для звинувачення, військовому слідчому[692].
Після провалу виступу частина офіцерів і солдатів була заарештована російською військовою владою та звинувачена за ще діючою статтею 100 Карного кодексу — відділення України від Росії. На волю вони вийшли під час повстання в Києві проти Тимчасового уряду 30 жовтня 1917 р., а карна справа була закрита лише 17 грудня 1917 р.[693]
Багато шансів потрапити до в'язниці мав і М. Міхновський. Принаймні цього прагнув В. Винниченко. У вже цитованому листі В. Винниченка до Є. Чикаленка від 7 липня 1917 р. Голова Генерального Секретаріату Центральної Ради пише: «Чому не приїжджаєте і не тягнете до суду Міхновського? Може хоч цим його можна буде приборкати зовсім»[694]. Врешті–решт, як свідчить у своїх «Спогадах» П. Скоропадський, «Петлюра, боячись впливу Міхновського, переконав тодішнього командуючого Київським військовим округом прибрати з Києва Міхновського… у якусь армію, що й було зроблено»[695].
Сам Міхновський був впевнений, що його висилка з Києва була узгодженою акцією російського командування й українських есдеків Винниченка та Петлюри. У щоденниковому запису від 6 червня 1918 р. Є. Чикаленко відтворює свою розмову з Міхновським, у якій останній прямо сказав: «Вони обидва (мається на увазі В. Винниченко і С. Петлюра. — Авт.) звернулися до командуючого тоді Київським округом Оберучева, кажучи йому, що коли він не хоче заколоту в військових сферах, тобто не хоче українізації військових частин, то нехай вишле Міхновського з України, і Оберучев, знісшись з Керенським, перевів мене на Румунський фронт…»[696]
Участь в організації виступу полуботківців була найзначнішою акцією М. Міхновського в 1917 р. Антиукраїнська, а почасти й українська преса того часу оцінювала його як виступ юрби дезертирів, позбавлених будь–якого ідейного ґрунту. Але ознайомлення з наведеними вище документами переконує в тому, що керівники полуботківців переслідували конструктивні цілі й були глибоко ідейними людьми, їхній виступ був спрямований проти російської політики в Україні. Полуботківці прагнули піднести значення і повноваження Центральної Ради, перетворивши її у справді владний орган. Їхні наміри були спрямовані на інтенсифікацію процесу формування української армії. Виступ полуботківців засвідчив, що в українському суспільстві є сили, зацікавлені у створенні незалежної Української держави і готові для досягнення цієї мети на рішучі дії. Він підніс рівень домагань українців перед російським суспільством на вишу ступінь. Федералістична концепція лідерів Центральної Ради ґрунтувалася на наївній, утопічній вірі в російську демократію. В. Липинський, один із найгостріших критиків Центральної Ради, писав, що її лідери жили «фантастичними утопіями… українського ельдорадо», здійснитися які «мають самі і автоматично»[697]. Обіцяючи легку перемогу, ці утопічні сподівання, писав І. Лисяк–Рудницький, вели «до послаблення моральних сил українського суспільства», до «притлумлювання енергії національного руху, применшення його войовничості і завзятості». Той факт, що «основою федералістичної програми був компроміс між українськими та всеросійськими інтересами надавав їй млявого і несміливого характеру»[698], — відзначав І. Лисяк–Рудницький. Ця млявість і несміливість проявлялися у затягуванні питання про владу й армію, від яких прямо залежала доля Української революції.
Розгром самостійників був разом із тим і серйозною невдачею Української революції в цілому. З політичного процесу усувалися послідовні прибічники суверенітету України. Згубні наслідки цього деякі прибічники автономістів стали відчувати вже влітку 1917 р. На початку вересня 1917 р., коли у Центральній Раді обговорювалася «Тимчасова інструкція Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні», яка істотно звужувала повноваження українського уряду, член Ради Н. Григор'єв, що належав до УПСР, заявив: «Національний наш Конгрес зробив велику помилку тим, що задавив голоси самостійників, збештав (зігнорував. — Авт.) їхнею ідеєю і, вирівши наперед волю народу українського, став на шлях федерації, рішуче відкинувши думку про самостійність. Треба хоч тепер дати волю агітації всім напрямкам української думки, бо цим предрішенням волі нашого народу, цією нашою довірливістю скористувались росіяни і тепер ми мусимо боротись з ними нерівною зброєю»[699]. Але цей виступ залишився непоміченим.
На цьому тлі по–іншому висвітлюється політичний курс М. Міхновського й самостійників взагалі. Їхній розрахунок у політичних подіях 1917 р. виявився точнішим. Самостійники, добиваючись для України незалежності, вели значно реалістичнішу, ніж автономісти, політику. Вони були переконані, що у тодішній Росії немає впливових політичних сил, зацікавлених у її перебудові на федеративних засадах, а ті сили, що перебувають при владі (Тимчасовий уряд) чи мають шанси перебрати владу (радикальні соціалісти–більшовики), на федерацію не погодяться.
Із сказаного вище ніяк не випливає, що виступ полуботківців, навіть при умові підтримки його Українською Центральною Радою, мав шанси на перемогу. Це — окреме питання, яке потребує спеціального аналізу. Зазначимо лише, що навіть серед частини мемуаристів і авторів, що відверто симпатизували Міхновському, переконаності в перемозі полуботківців немає[700]. Але один із цих авторів — Л. Шанковський – цілком слушно стверджує: «…Ми не знаємо, що було б сталося, якби УЦРада не вступила була на шлях політики союзу з "російською демократією". Ми знаємо тільки, що політика підтримання т. зв. єдиного революційного фронту з росіянами нічого, і то абсолютно нічого, УЦРаді не дала. Така політика… вела до упадку УЦРади»[701].
З цією думкою важко не погодитися. Але авторами не помічена ще одна пов'язана з розгромом полуботківців обставина, яка відіграла в історії Української революції не менш трагічну роль. По суті, боротьба соціалістичної більшості УЦР із самостійниками та її участь у розгромі полуботківців були першим актом внутрішньоукраїнського конфлікту, який мав продовження в 1918 і 1919 рр. і який, в остаточному підсумку, знесилював Українську революцію і наближав її поразку. У споминах М. Шаповала є епізод, який прекрасно це ілюструє: «До мене під час "повстання" полуботківців приходив генерал Кондратович і полк. Капкан з пропозицією, чи не взяв би я "революційно" влади в Києві. Я їздив умовляти Грушевського, щоб Центральна Рада не гамувала "повстання" полуботківців і взагалі взяла більш радикально–революційний напрям. Грушевський сказав, що не треба давати аргумент проти нас кадетам. Я во ім'я дисципліни і своєї внутрішньої присяги переконав військових, що треба йти за Центральною Радою хоч би там що»[702].
Національна революція вимагала національної єдності. Без неї перемога була малоймовірна. Лідери Центральної Ради виявилися не в змозі забезпечити таку єдність. Вони не використали сприятливу політичну ситуацію, яка склалася на початку липня, на свою користь. Напевне, її найголовніший прорахунок полягає в недооцінці ролі військового будівництва. У політичній боротьбі 1917 р. добре озброєна і дисциплінована армія могла стати головним аргументом. Підміна ідеї створення національної армії ідеєю «українізації» російської армії призвела до трагічних наслідків. Україна наприкінці 1917 — на початку 1918 р. виявилася беззахисною перед наступом з півночі російських радянських військ.
Український національно–визвольний рух. Березень–листопад 1917 року: Документи і матеріали. — С. 12.
Южный край (Харьков). — 1917. — 28 марта; Киевская мысль. — 1917. — 12 апреля.
Дорошенко Д. Історія України. — Т. 1. — С. 344–345.
Киевская мысль. — 1917. — 1 квітня (нового стилю); Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань. — Т. 1. — С. 130.
Дорошенко Д. Історія України. — Т. 1. — С. 344; Центральний державний архів вищих органів влади України - (далі — ЦДАВОВ України). — Ф. 4405. — Оп. 1. — Спр. 181. — Арк. 364.
Киевская мысль. — 1917. — 6 мая; Дорошенко Д. Історія України. — Т. 1–С. 345.
Нова Рада. — 1917. — 25 березня; Київська земська газета. — 1917. — 25 березня.
Історія українського війська. Видання Івана Тиктора. — Львів, 1936. — С. 103–103; Дорошенко Д. Історія України. — Т. 1. — С. 346–347.
Дорошенко Д. Історія України. — Т. 1. — С. 346.
Євтимович В. Військо йде: Уривки про вересень 1917 року в Києві. — Львів, 1936. — С. 103–106.
Мірчук П. Микола Міхновський. — С. 62–63; Андрієвський В. Микола Міхновський. — С. 603.
Шемет С. Микола Міхновський . — С. 16.
Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань. — Т. 1. — С. 107.
Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — № 9. — С. 123.
Київська земська газета. — 1917. — 29 квітня.
Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. — Ч. 1. — С. 94–95.
Вісті з Української Центральної Ради. — 1917. — № 3. — С. 1.
Нова Рада. — 1917. — Ч. 4.
ЦДАВОВ України. — Ф. 4405. — Оп. 1. — Спр. 181. — Арк. 364.
Там само. — Ф. 1115. — Оп. 1. — Спр. 13. — Арк. 13.
Робітнича газета. — 1917. — 12 квітня.
Дорошенко Д. Історія України. — Т. 1. — С. 352.
ЦДАВОВ України. — Ф. 1115. — Оп. 1. — Спр. 11. — Арк. 187; Винниченко В. Відродження нації. — Ч. 1. — С. 136.
Дорошенко Д. Історія України. — Т. 1. — С. 350.
Дорошенко Д. Історія України. — Т. 1. — С. 351.
Киевская мысль. — 1917. — 6 мая.
Там само.
Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — № 9. — С. 134.
Солдатенко В. Українська революція. Історичний нарис. — С. 189–190.
Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції 1917–1920 рр. — Т. 1. — Відень, 1921. (Перевидання вид–ва Чарторийськи. — Нью–Йорк, 1969). — С. 140–141.
Міхновський М. Відношення до війни. Промова на І Українському військовому з'їзді. — К., 1917. — С. 7–8.
Український національно–визвольний рух. Березень–листопад 1917 р. — С. 279.
Там само. — С. 281.
Український національно–визвольний рух. Березень–листопад 1917 р. — С. 282.
Дорошенко Д. Історія України. — Т. 1. — С. 357–358.
Мартос Б. Перші кроки Центральної Ради. — С. 53–54.
Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — № 8. — С. 139.
Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції 1917— 1920 рр. — Т. 1 — С. 65–66.
Народна воля. — 1917. — 30 травня.
Русское слово. — 1917. — 6 червня; Речь. — 1917. — 9 червня.
Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — № 8. — С. 110–111.
Киевская мысль. — 1917. — 8 июля.
Вісті з Української Центральної Ради. — 1917. — № 1. — С. 1.
Винниченко В. Відродження нації. — Ч. 1. — С. 201–202.
Кедровський В. 1917 рік. Спогади члена Українського військового генерального комітету і товариша секретаря військових справ у часі Української Центральної Ради. — Вінніпег, 1967. — С. 133, 187.
Єреміїв М. За лаштунками Центральної Ради // Український історик. — №1–4. — 1968. — С. 100–101.
Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — № 9. — С. 111.
Нова Рада. — 1917. — 16, 17 червня.
Шемет С. Микола Міхновський. — С. 21.
Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань. — Т. 1 . — С. 34.
Шемет С. Микола Міхновський. — С. 21.
Шемет С. Микола Міхновський. — С. 21–22.
Див.: Батуринець В. Правда про самостійництво М. Міхновського // Вільна Україна. — 1967. — Ч. 54. — С. 23.
Дорошенко Д. Історія України. — Т. 1. — С. 358.
Винниченко В. Відродження нації. — Ч. 1. — С. 199–200; Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. 1917–1920 рр. — Т. 1. — С. 129.
Млиновецький Р. До так званого «Полуботківського перевороту» // Альманах. Календар «Гомону України» нарік 1962. — Торонто, 1962. — С. 160–161.
Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — № 8. — С. 128.
Ґалаґан М. З моїх споминів. — Львів, 1930. — Ч. 3. — С. 48.
ІР НБУ ім. В. Вернадського. — Ф. 226. — Спр. 269. — Арк. 2 зв.
Падалка М. Виступ полуботківців 4–6 липня 1917 року в м. Києві на фоні політичної ситуації того часу // До зброї. — 1921. — № 1. — С. 762.
ЦДАВОВ України. — Ф. 313. — Оп. 1. — Спр. 6065. — Арк. 4.
Там само.
Млиновецький Р. До так званого «Полуботківського перевороту». — С. 161–165; Задоянний В. Українське Вільне козацтво і боротьба з московською навалою // Українське козацтво (Чикаго). — 1977. — Ч. 1–2. — С. 20.
Шанковський Л. Полуботківці і Українська Центральна Рада // Український самостійник. — 1957. — Ч. 3. — С. 31–36; Вісті з УЦР. — 1917. — Ч. 11–12. — С. 47.
Падалка М. Виступ полуботківців 4–6 липня 1917 року в м. Києві на фоні політичної ситуації того часу. — С. 66–67.
ЦДАГО. — Ф. 57. — Оп. 2. — Од. зб. 97. — Арк. 85–87.
Вісник Українського генерального військового комітету. — 1917. — № 18. — С. 7.
ЦДІА України (Київ). — Ф. 317. — Оп. 1. — Спр. 6065. — Арк. 1.
Чикаленко Є. Щоденник. — Т. II: 1918–1919. — К., 2004. — С. 52.
Падалка М. Виступ полуботківців 4–6 липня 1917 року в м. Києві на фоні політичної ситуації того часу. — С. 66.
Мартос Б. Полуботківці // Визвольний здвиг України. — Нью–Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1989. — С. 111.
Український історичний журнал. — 1997. — № 6. — С. 105.
ІР НБУ ім В. Вернадського. — Ф. 226. — Спр. 269. — Арк. 2 зв.
Мілюков П.Н. История русской революции. — Т. 1: Противоречия революции. — София, 1921. — С. 80–81.
ЦДАВОВ України. — Ф. 317. — Оп. 1. — Спр. 6065. — Арк. 15.
Там само. — Арк. 1, 31.
ІР НБА України ім. В. Вернадського. — Ф. 44. — № 229; УІЖ. — 1997. — № 6. — С. 105.
Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 — грудень 1918. — Київ; Філадельфія, 1995. — С. 127.
Чикаленко Є. Щоденник. — Т. II. — С. 52.
Липинський В. Листи до братів–хліборобів. — Київ; Філадельфія, 1995. — С. 461.
Лисяк–Рудницький І. Четвертий Універсал та його ідеологічні попередники // Лисяк–Рудницький І. Історичні есе. — Т. 2. — С. 7–9.
Українська Центральна Рада. — Т. 1. — С. 230.
Див.: Падалка М. Виступ полуботківців 4–6 липня 1917 року в м. Києві на фоні політичної ситуації того часу. — С. 73.
Шанковський Л. Полуботківці і Українська Центральна Рада. — С. 33.
Шаповал Микита. Схема життєпису. — Нью–Йорк, 1956. — С. 32.