Міхновський не був свідком агонії Центральної Ради. За подіями в Україні у вирішальні місяці революції він спостерігав з дальнього закутку Румунського фронту в місті Болграді в Бессарабії, де був розташований штаб 6–ї армії. Саме сюди він був висланий із Києва.
На фронті М. Міхновський залишався до глибокої осені. Надійних джерел, які б дали змогу охарактеризувати цю сторінку його життя, виявити не вдалося. Виняток становить короткий щоденниковий запис Є. Чикаленка і спогади А. Гака.
У розмові з Є. Чикаленком, яка відбулася у червні 1918 р., М. Міхновський згадав, причому, досить скупо, і про своє перебування на Румунському фронті, «де я таки своє діло робив і тільки завдяки мені на сьому фронті українське військо до останку боролося з більшовиками»[703].
Про характер цієї роботи йдеться у спогадах Анатоля Гака, опублікованих у США в 1973 р. Автор — прапорщик російської армії, член Армійського комітету, на той час український соціаліст, — перебував з травня 1917 р. в Болграді. Цікаво, що А. Гак до цього знав про М. Міхновського не лише як про відомого політичного діяча, але і як про «українського поета». За свідченням мемуариста, Міхновський стояв осторонь від військового середовища: «Де б його не побачив, — чи то в їдальні, чи на вулиці — зажди він сам собі один. Так само тримався осторонь від солдатської маси. То був час, коли частина офіцерства,… переходила на панібратську ногу з солдатами, особливо в позаслужбовий час. Але Міхновський не ставав на цей шлях». Гак пише, що він хотів втягнути Міхновського до участі в солдатських мітингах, які тоді часто відбувалися у військах фронту. Але він рішуче відмовився від цих виступів, до яких, схоже, у нього склалася відраза. «Міхновський, оскільки мені частенько доводилося з ним зустрічатися, — писав А. Гак, — прямо–таки органічно не міг терпіти отого мітингування». Це може здатися дивним, адже на початку революції він часто й охоче виступав перед солдатською аудиторією.
Гак говорить лише про один прилюдний виступ, свідком якого він був. Це було на армійській конференції, на якій було порушене питання про вибори до Російських Установчих зборів. З короткою промовою на конференції виступив М. Міхновський. Основну думку Міхновського А. Гак передає такими словами: «Хоч би українці обрали до Російських Установчих зборів своїх найвидатніших діячів, то й тоді користі від цього Україна ніякої не мала б. Чому? Тому що за всяких обставин кількість росіян та їхніх прихильників у Російських Установчих зборах буде переважна більшість. Тією більшістю своїх голосів вони вирішуватимуть всі питання так, як для Росії вигідно, а не так як українці бажали б. Тим то українцям нема чого йти до Всеросійських Установчих зборів. Ми, не питаючи ні в кого на це дозволу, повинні самі творити своє державне життя в Україні»[704].
Відмовляючись від виступів на мітингах, М. Міхновський, пише А. Гак, разом з тим охоче погодився читати лекції на курсах українознавства, які були організовані для військових Українською армійською радою в Болграді. Але молодому підпрапорщику, який звик до революційної мітинговості, здавався дещо сухим і формульним стиль спілкування М. Міхновського з аудиторією. «Він був однаково стриманий у своєму ставленні до слухачів його лекції, — писав А. Гак. — Прийде було читати лекцію, привітається загальним уклоном, а закінчивши, відповість на запитання, знову стриманий уклін, і пішов собі».
Таким чином, на фронті М. Міхновський багато сил віддавав культурно–освітній діяльності, відкидаючи солдатські мітинги. За даними А. Гака, він досяг у цьому помітних успіхів. Гак описує організоване М. Міхновським у Болграді свято «Сорочинський ярмарок» у міському саду, яке він сам відвідав: «Ще здавна помічаю, як над вхідними воротьми майорять українські прапори. Пообабіч воріт стоять столики: солдати, добре одягнені, з жовто–блакитними розетками на грудях, продають українську літературу та картки українських діячів… Народ валом валить. Офіцери, солдати, цивільні, чоловіки й жінки. Впадають в око дівчата у вишиваних сорочках. Виявляється: в міському саду крім усього іншого відбувається конкурс на найкраще українське вбрання. Прямую далі. Натикаюсь на військовий оркестр, — виконує українське попурі. Ще далі, бачу, улаштувався на природному підвищенні солдатський хор. Диригує військовий урядовець… Але ще дужче я здивувався, натрапивши в одному закутку саду на справжній чумацький віз, навіть з мазницею біля розвори поперед воза, ремиґаючи сіно, стояли широкороті воли. Таких волів я бачив лише в степовій Україні. А на возі — в полотняній сорочці, в солом'яному брилі, з великою люлегою в зубах — напівлежав вусатий дідище — "чумак"». У розмові з Гаком Міхновський заявив, що за його переконанням, «отакий "Сорочинський ярмарок" для пропаганди українства більше важить, ніж десять ваших мітингових промов»[705].
Цікаво, що у своїх мемуарах А. Гак робить висновок, що «Міхновський де в чому мав рацію». Мова йшла про членів російських соціалістичних партій в Україні, до яких український соціаліст А. Гак ставився в 1917 р. з певним довір'ям. «Тим то мені довелося трохи покаятися…»[706], — згадує він свою останню зустріч з М. Міхновським у Києві наприкінці 1918 р.
В Україну Міхновський повернувся пізньої осені 1917 р. Невідомо, чому він не поїхав до Києва, де революційні події наближалися до розв'язки. Не виключено, що він залишив фронт без дозволу командування, і в столиці України його чекав арешт. А. Гак описує цю ситуацію так: «Десь уже під осінь Міхновський раптом зник з Болграду. На той час це було звичайним явищем. Фронт почав уже розпадатися, отож, як офіцери, так і солдати мали змогу в той чи інший спосіб вирушити в тил»[707].
Саме цього часу на Полтавщині відбувалося створення політичної організації — Української демократично–хліборобської партії (УДХП). Її засновниками були близькі друзі Міхновського — Володимир і Сергій Шемети, а також відомий історик і політичний діяч В'ячеслав Липинський. У програмі УДХП, опублікованій у жовтні 1917 р., чітко сформульована самостійницька перспектива України, «повна власновільність і суверенність українського народу»[708]. Партія заявила про необхідність аграрної реформи, ліквідації поміщицьких латифундій. Але, на відміну від есерів, вона орієнтувалася на міцне фермерське господарство, на приватну власність на землю. Передбачалося утворення земельного фонду, до якого планувалося включити конфісковані казенні, кабінетні, удільні, монастирські тощо землі, а також землі приватних власників, які законодавчим порядком «у міру потреби переходитимуть за викуп по справедливій оцінці у власність держави поверх певної установленої законом (не нижче трудової) норми»[709]. Земельний фонд українська держава ділила на хутори, які передавалися у довічне, спадкове, але без права поділу, користування. Орендна плата вносилася до державної скарбниці. Таким чином, ця частина землі вилучалася з товарообігу. Решта земельної площі залишалася об'єктом купівлі–продажу. Але держава залишала за собою функції регулювання цього процесу, запобігаючи надмірній концентрації земель в одних руках чи надмірній парцеляції.
Регулюючий вплив держави УДХП прагнула поширити на промисловість і фінансову систему. Передбачався «найширший державний контроль над національним господарством, обмеження влади банків»[710]. У сфері робітничого законодавства хлібороби–демократи зобов'язувалися підтримувати вимоги українських робітничих партій.
Майбутню українську державу УДХП уявляла республікою з президентською формою правління. Президентська влада обмежувалася Українським Сеймом, який обиратиметься на 4 роки в результаті демократичних виборів. Виконавчу владу мав здійснювати Генеральний Секретаріат або Рада Міністрів[711].
Поява на політичній арені УДХП викликала негативну реакцію більшості українських національних партій. Особливо не сподобалися їм наміри зберегти, хай і в урізаному вигляді, приватну власність на землю. На цій підставі УДХП була оголошена реакційною, поміщицькою організацією. Що ж стосується орієнтації на президентську республіку, то в ній соціалістичні опоненти хліборобів–демократів вбачали їхні приховані промонархічні настрої.
М. Міхновський, який ще до революції позбувся соціалістичних ілюзій, тепер зв'язував своє майбутнє саме з реалізацією хліборобсько–демократичної програми. Розроблена В. Липинським, ця програма якнайповніше відбивала погляди М. Міхновського. Він поринув у діяльність УДХП, прагнув поширити її вплив не лише на Полтавщині, але й за її межами.
До рідних країв Міхновський повернувся пізньої осені — того часу, коли там закінчувалася підготовка до виборів до Всеросійських Установчих зборів. Жодних надій на успіх у хліборобів–демократів не було. Але вони вирішили взяти участь у цій кампанії, використавши її для якнайширшої пропаганди своїх поглядів. На Полтавщині УДХП виступила у складі списку № 11 «Національно–республіканських груп і організацій». Це був єдиний на всю Україну самостійницький список. Його програма, надрукована у формі листівки «Чого добивається для українського народу блок Українських національно–республіканських партій і організацій», передбачала: «Негайний мир при участі українських представників на міжнародному мировому конгресі і сильна народна українська власть, міцева українська озброєна сила…»[712] До списку були включені О. Макаренко, В. Липинський, М. Злобінцев, але першим стояло прізвище М. Міхновського[713]. До речі, як пише В. Андрієвський, цього часу М. Міхновського ще не було на Полтавщині, а до списку, як і до числа членів УДХП, він був включений «за його згодою»[714]. Справді, в офіційному списку кандидатів блоку, надрукованому 31 жовтня 1917 р., місцем перебування М. Міхновського значився штаб 6–ї армії[715]. Напевне, це була загальноприйнята тоді практика. «Заочно» М. Міхновський був обраний восени 1917 р. і мировим суддею Лубенського повіту[716].
До Всеросійських Установчих зборів М. Міхновський не попав. У тих умовах це було неможливим. Список № 11 одержав лише 1,1 тис. голосів, того часу як переможці — українські есери — 462,6 тис.[717].
Політична діяльність М. Міхновського в лютому 1918 р. була перервана наступом на Полтавщину радянських військ. Він залишився на радянській території. Але як відомий у краї адвокат, який до революції часто й охоче виступав на захист селян, він зумів уникнути репресій, хоча перебував під пильним наглядом більшовицької влади.
9 січня (22 січня за н. ст.) 1918 р. під тиском зовнішніх обставин Центральна Рада своїм IV Універсалом, нарешті, проголосила незалежність України. Для Міхновського цей акт міг стати підставою для особистого тріумфу. Справді, те, до чого він закликав з 1900 р., врешті–решт збулося. Сучасник тих подій Ю. Коллард пізніше писав про це так: «В блуканні за вирішенням національного питання наші українські революціонери зробили ціле коло й, вийшовши з однієї точки, за 17 років зробили, так би мовити, "мандрівку довкола світу", повернувшися знову на те саме місце.
Вийшовши від гасла "Самостійної України" в 1900 році, перейшовши через федерацію та дійшовши до… автономії — І і II Універсал Центральної Ради, — перейшовши через федерацію — НІ Універсал Центральної Ради — і врешті під впливом подій перейшли знову до свого основного гасла "Самостійна Україна" — IV Універсал Центральної Ради 1918 року… Але за експерименти і хитання нашої "революційної братії" дорого заплатить український народ й українська інтелігенція»[718].
Однак особиста перемога М. Міхновського відбулася на тлі загальноукраїнської трагедії. З Півночі в Україну просувалися радянські війська, які несли на своїх багнетах більшовицьку диктатуру, а підписаний дипломатами УНР Брестський мирний договір обіцяв відновлення влади Центральної Ради лише ціною нерівноправних угод і окупації України військами держав німецько–австрійського блоку. Не про таку самостійність і не про такий мир для України мріяв Міхновський.
Підстав для тріумфу не було ще й тому, що соціалістична більшість Центральної Ради, проголосивши незалежність України, так і не перейшла на послідовно самостійницькі позиції. Соціалістичні лідери Ради вважали оголошення незалежності кон'юнктурним кроком, викликаним обставинами часу. Після проголошення IV Універсалу газети українських соціалістичних партій, які до цього закликали до федерації з Росією, під канонаду радянських військ, які наступали з Півночі, стали виходити з гаслами «Від незалежності до федерації! Хай живе соціалізм!». Один із давніх критиків М. Міхновського Сергій Єфремов, що належав до ліберальної за своїм характером партії соціалістів–федералістів, у статті «Шляхом розпаду» хоча і не закликав своїх читачів до соціалізму, але політичну перспективу України продовжував пов'язувати з федералізмом: «…Тепер до федерації йдемо до самостійності — новим шляхом, але до старої мети»[719]. Така позиція для М. Міхновського була органічно неприйнятною.
Чикаленко Є. Щоденник. — Т. II. — С. 52.
Гак А. Від Гуляй–Поля до Нью–Йорка: Спогади. — Новий Ульм; Філадельфія, 1973. — С. 33, 37, 39.
Там само. — С. 38–39.
Гак А. Від Гуляй–Поля до Нью–Йорка… — С. 42.
Там само. — С. 40.
Матеріали до програми Видання Української демократичної хліборобської партії (Укл. В.К. Липинським 31 серпня 1917 р. в м. Полтаві). — Лубни, 1917. — Ч. 1. — С. 5.
Там само. — С. 20.
Матеріали до програми Видання Української демократичної хліборобської партії… — С. 19.
Там само. — С. 16; Чого добивається для Українського народу блок Українських національно–республіканських партій і організацій // Додаток до «Вісника Полтавського губернського громадського комітету». — 1917. — 31 жовтня.
Вісник Полтавського губернського громадського комітету. — 1917. — 31 жовтня.
Андрієвський В. Микола Міхновський. — С. 608.
Андрієвський В. Микола Міхновський. — С. 608.
Вісник Полтавського губернського громадського комітету. — 1917. — 31 жовтня.
Чого добивається для Українського народу блок Українських національно–республіканських партій і організацій // Додаток до «Вісника Полтавського губернського громадського комітету». — 1917. — 31 жовтня.
Андрієвський В. З минулого. 1917 рік на Полтавщині. — Берлін, 1925. — Ч. 1. — С. 150–156.
Коллард Ю. Спогади юнацьких днів. — С. 195–196.
Нова Рада. — 1918. — 14 березня.