Нова сторінка в політичній біографії Миколи Міхновського почалася після його переїзду до Києва, який відбувся вже в умовах окупації України німецькими й австро–угорськими військами. Саме тоді почався для Міхновського політичний 1918 рік. Це був рік великих надій і глибоких розчарувань. Формально влада до кінця квітня 1918 р. перебувала в руках Української Центральної Ради. Склад Ради залишався, в основному, есеро–есдеківським, а політика її уряду змінилася мало. Вона вела до подальшого розвалу економіки країни, сприяла наростанню класової боротьби в суспільстві. Ліберальні й консервативні елементи виступили проти Ради, прагнучи створити новий режим, здатний затвердити мир і спокій в Україні. Певну роль у подальших подіях відіграла й Українська демократично–хліборобська партія, до якої належав М. Міхновський.
П.П. Скоропадський у своїх мемуарах стверджує, що УДХП «відіграла завдяки своїй згуртованості, велику роль у справі ліквідації Ради. Вона перша завдала їй серйозного удару»[720]. Це справді так. Для удару вона вже мала необхідний потенціал. Після приходу німців партія швидко посилювала свій вплив у суспільстві. Постать Міхновського була в цій партії однією з головних. Він був обраний секретарем київського губернського осередку партії. Якщо раніше з особою М. Міхновського ототожнювалася діяльність УНП, то тепер ним значною мірою визначався політичний курс УДХП. Дмитро Донцов, повернувшись у березні 1918 р. з еміграції та ставши членом УДХП, називав її «партією консервативною, а крім того ворожою до соціалізму і політики ЦР. Її самостійницький характер забезпечувала особа М. Міхновського, якого "Самостійна Україна" на мене, ще молодого студента зробила не затертий вплив»[721]. Саме УДХП першою виступила проти Центральної Ради, але її дії стали частиною широкої кампанії, частково зкоординованої, частково стихійної, в якій брали участь різні, а подекуди й протилежні за характером політичні сили.
Ще 6 березня 1918 р. у Лубнах зібрався з'їзд хліборобів–демократів, який заявив, що «селян–хліборобів не задовальняє нинішній уряд,.. Тільки при умові, коли селяни будуть обробляти 20–100 десятин, — тільки тоді можна буде завести культурне господарство, при якому земля буде давати 100 і більше пудів з десятини»[722]. З'їзд вислав до Києва делегацію з 205 чол. на чолі з С. Шеметом, які мали викласти Раді свої вимоги: покінчити із соціалістичними експериментами, поділитися владою з хліборобами–демократами[723]. П. Мірчук стверджує, що ініціатором делегування хліборобів–демократів до Ради був М. Міхновський[724].
Це було не перше подібне звернення хліборобів–демократів до Центральної Ради. Ще влітку 1917 р., коли партія була у зародковій стадії свого формування, її полтавські представники звернулися до М. Грушевського і В. Винниченка з проханням включити до Ради членів цієї партії. Тоді соціалістичні керівники УЦР відхилили пропозицію[725]. Тепер, після досвіду більшовицької окупації, центральний провід УДХП сподівався на більшу гнучкість соціалістів. Але ці сподівання не виправдалися. Рада відмовилася від співпраці з хліборобами–демократами і цього разу. Відмова надала рішучості членам партії, які продовжували посилювати тиск на Раду: на 27 квітня 1917 р. було вирішено скликати в Києві Всеукраїнський з'їзд хліборобських організацій.
Цього часу генерал Скоропадський, у недавньому минулому командир першої українізованої дивізії та Головний Отаман «Вільного козацтва», разом зі своїми товаришами по службі став готувати державний переворот і шукав сили, на які б можна було обпертися. Його увагу привернула Українська хліборобсько–демократична партія та її лідери, зокрема М. Міхновський. Відбулася зустріч П. Скоропадського з М. Міхновським, про яку генерал згадував так: «Тепер, коли я вже почав дещо підготовляти в Києві, Павелко… привів до мене Міхновського. Тут я з ним вперше особисто познайомився і він справив на мене добре враження. Цю партію, до якої належав Міхновський, особливо ненавидів "Союз землевласників". В яких тільки злочинах він її не звинувачував, — але завжди після перевірки це виявлялося вигадкою. Партія ця звалася "Українською Демократично–Хліборобською"… Вона відіграла велику роль у справі повалення Центральної Ради, завдавши їй перший тяжкий удар»[726].
Скоропадський пробував переконати Міхновського в необхідності спільних дій УДХП і «Союзов земельних собственников». Але, виявилося, така співпраця для Міхновського та його однодумців була неможлива. За переконанням членів УДХП «Союзы земельных собственников» стояли на позиціях відновлення «єдиної і неділимої» Росії та не сприймали ідею суверенітету України. Тоді Міхновський був переконаний, що «земельные собственники» добивалися не лише знищення Центральної Ради, але й української державності взагалі. Що ж стосується УДХП, то ця партія прагнула лише зміни політичного курсу і реорганізації Центральної Ради, а не її знищення. Важко сказати, до чого схилявся тоді П. Скоропадський. Про свою позицію гетьман уже в еміграції писав, що тоді «більше був на боці хліборобів–демократів, але мусив у той же час рахуватися з далеко сильнішим "Союзом"»[727].
Взагалі, критикуючи соціалістичну Центральну Раду, М. Міхновський не підтримував ідею знищення республіканського ладу і встановлення право–консервативного режиму з опорою на «Союзи земельних собственников». Довідавшись про підготовку перевороту, він звернувся до соціалістів–самостійників з пропозицією до лідерів УПСР провести реконструкцію уряду і таким чином ліквідувати кризу. Зокрема передбачалося розпустити Центральну Раду і передати владу комітетові з 30 чол., у якому соціалістів повинно бути не більше 20 %, скасувати закон про соціалізацію землі, скласти новий діловий кабінет і вибрати диктатора, а через 6 місяців зізвати парламент, якому передати владу. М. Міхновський у розмові з Є. Чикаленком сказав, що соціалісти–революціонери були не проти такої реконструкції, «але ніяк не могли помиритися на особі диктатора, тим паче, що вони ніяк не вірили в те, що їх німці скинуть…»[728]
Як тільки ця ідея зазнала краху, Міхновський змушений був звернути увагу на особу Скоропадського і піти з ним на контакти.
Говорячи про ці відносини, слід мати на увазі також інформацію про німецькі варіанти можливих кандидатів на керівника України, який має заступити режим Центральної Ради. Деякі з німецьких служб серед таких кандидатів називали М. Міхновського, П. Скоропадського і Є. Чикаленка[729]. Якщо ця інформація достовірна, а також якщо врахувати ту обставину, що Є. Чикаленко відмовився від пропонованої йому посади, то зацікавленість П. Скоропадського в контактах із М. Міхновським здається цілком вмотивованою.
Коли делегати УДХП прибули 27 квітня 1918 р. до Києва на свій партійний форум, то виявилося, що там на днях буде проведено з'їзд «Союзов земельних собственников», причому члени «Української народної громади» — підпільної організації, яка готувала переворот Скоропадського, братимуть участь у його роботі. У таких умовах лідери УХДП, у тому числі й М. Міхновський, вирішили провести 29 квітня свій окремий з'їзд, на якому сподівалися досягти компромісу з Центральною Радою, добившись істотної корекції її політичного курсу. Але німецьке командування заборонило проведення цього з'їзду, заявивши, що керівника держави повинен обирати «весь народ», тобто і члени «Союзов земельных собственников»[730].
У своїй статті про М. Міхновського В. Андрієвський згадує про подію, яка відбулася напередодні з'їзду «Союзов». Про цю подію йому розповів В. Шемет. Суть її полягала в тому, що пізно ввечері 28 квітня до київського помешкання Шеметів завітав генерал П. Скоропадський, майбутній гетьман. У розмові гість поінформував про подію, яка станеться 29 квітня, і попросив підтримки хліборобів–демократів або хоча б їхнього нейтралітету. Шемет заявив, що «проти гетьмана і гетьманства ніхто з хліборобів виступати не буде». При цьому він поставив за умову, щоб прем'єр–міністром у гетьманському уряді, який буде сформований після перевороту, був призначений М. Міхновський. Як пише В. Андрієвський, «майбутній гетьман дав на те своє слово»[731].
Хлібороби–демократи проти обрання Скоропадського гетьманом справді не виступали, а серед 6 тис. делегатів з'їзду землевласників, на якому відбулося це обрання, були як приватні особи, так і деякі члени УДХП. Але, напевне, підстав для оптимізму в Міхновського після з'їзду й обрання П. Скоропадського гетьманом було мало. М. Єреміїв, який за три тижні до гетьманського перевороту вийшов у відставку з посади секретаря Української Центральної Ради, описав у своїх спогадах зустріч з М. Міхновським, що відбулася саме 29 квітня:
«- Ну що, догулялись? — сухо запитав він мене…
— Догулялися, та не всі, — відповів я. — Тепер це для вас широке поле діяльності.
— Помиляєтеся, — відповів він ще з більшим сумом, — такі речі мені не до смаку і я повертаюся до Харкова до свого адвокатського кабінету»[732]. Хоча М. Міхновський і не залишив Києва (на короткий час він виїхав до рідної Турівки), слова про намір повернутися до адвокатської практики в Харкові та залишити політику свідчать про глибину його відчаю, викликаного гетьманським переворотом.
Але, очевидно, Міхновський, як і його однодумці, швидко опанував себе. Наступного дня, 30 квітня 1918 р., хлібороби–демократи нарешті зібралися на своє окреме засідання. Було вирішено звернутися до гетьмана з листом, у якому сформулювати своє бачення складу і завдань уряду: «…Незалежна, вільна народня українська держава; …Буде скликано повноправну, вибрану усім народом Українську Державну Раду; …Після скликання Державної Ради нічого без згоди Ради робитися не буде; …Аби великі маєтки на законній підставі були у власність між хліборобами; …В українському уряді більшість постів повинно належати тим діячам, які тривалою працею показали відданість українській національній ідеї… у ньому не повинно бути людей, які тяжіють до Росії, чи Польщі». Ознайомившись з листом, гетьман надіслав хліборобам–демократам відповідь, яка закінчувалася словами: «Думки, висловлені в заяві вашій, взагалі й мої думки»[733]. Однак нічим конкретним ця відповідь не була підкріплена. Зокрема не була прокоментована пропозиція хліборобів–демократів призначити М. Міхновського Головою Ради Міністрів.
Слід зазначити, що постать Міхновського як можливого керівника уряду і гаранта українського характеру його політики всерйоз розглядалася і в соціалістичних колах. Євген Чикаленко у бесіді з Міхновським відтворив свою розмову з Винниченком: «…Після перевороту 29 квітня той самий Винниченко говорив у моїй хаті Вашому приятелю Лукіянову: шукайте Міхновського, привезіть його швидше, кажуть, він у добрих відносинах з Скоропадським, нехай Міхновський стає до влади, бо він хоч національну нашу державу збереже, а за соціальний бік ми з ним потім боротимемся»[734].
Як зазначає Віктор Андрієвський, посилаючись на інформацію з листа до нього Андрія Лівицького, М. Міхновський після перевороту був на аудієнції в П. Скоропадського, але замість поста голови кабінету, чи ключового міністра, той запропонував йому третьорозрядну роль особистого радника — «бунчужного товариша». А цього часу гетьманські представники вели інтенсивні переговори про участь в уряді українських есерів, есдеків і есефів. Виявляється, гетьман був готовий співпрацювати з радикальними соціалістами. Що ж стосується Міхновського, то він не відповідав оточенню Скоропадського саме за його послідовно самостійницькі позиції[735].
Про цю розмову з М. Міхновським П. Скоропадський у своїх «Спогадах» не згадує, хоча й зазначає, що, крім уже згаданої ним зустрічі, він ще «бачився декілька разів з Міхновським, Шеметом…»[736] Коли саме відбувалися ці зустрічі, він не пише, хоча за змістом можна зробити висновок, що одна з них цілком могла припасти на дні, коли формувався гетьманський кабінет. Але на сторінках «Спогадів», де описуються перші дні гетьманства, коли велися інтенсивні переговори з різними політичними діячами щодо складу майбутнього кабінету, зазначається, що, крім інших кандидатів до уряду, «йшла мова ще про Міхновського і Липинського, але обох не було тоді в Києві»[737].
На момент проголошення гетьманату Міхновського справді не було в Києві. С. Шемет пише, що на той час «він саме перебував в ріднім селі на Прилуччині, прикований до ліжка тяжким приступом ревматизму». Однак, за інформацією того самого С. Шемета, негайно після перевороту його, ще хворого, було доставлено друзями до Києва автомобілем[738].
З огляду на сказане наведений П. Скоропадським аргумент нам не здається переконливим. Міхновського навіть не слід було шукати, бо він сам поривався до центру подій, до Києва. Цілком можливо, що справа не в тому, що Скоропадський щось забув чи неточно описав. Напевне, він просто не став описувати зустріч, спомини про яку викликали у нього неприємні асоціації. Зустріч з Міхновським мала місце. Про це свідчать декілька джерел. Так, Є. Чикаленко у своєму щоденнику пише, що ця зустріч готувалася, і підтверджує, що на ній мала йти мова про склад нового кабінету і провідне місце у ньому Міхновського: «…Був у мене В. Липинський і казав, що гетьман закликає… до себе Міхновського, певне, доручить йому скласти кабінет. Міжпартійна організація СУП, т.є. Союз українських партій вже склала список міністрів, який має подати гетьманові Міхновський»[739]. Про зустріч писав і С. Шемет, причому, Скоропадський на ній досить довго умовляв Міхновського погодитися не на роль голови уряду чи провідного міністра, а на посаду «бунчужного товариша». Міхновський був відверто розчарований, але перш ніж відмовитися, попросив час для обдумування і радився з цього приводу з товаришами, зокрема із С. Шеметом[740].
Про візит М. Міхновського до П. Скоропадського як про факт, свідком якого був Д. Дорошенко, писав він у своїх споминах. Перебуваючи у гетьманському будинку в перші дні формування кабінету, він зустрів там і Миколу Міхновського. «Йому, — пише Д. Дорошенко, — було запропоновано посаду (забув, як вона точно називалася), яка мала характер вищого урядовця для особливо важливих доручень при особі Гетьмана, але він не хотів її брати. Мене це дуже здивувало, бо хоч посада й не носила гучного титулу, але була значна й впливова, бо давала постійний безпосередній доступ до Гетьмана і змогу інформувати його про все, що діялося в краю помимо офіціальних звітів і повідомлень, мала вплив на всякі призначення та іменування»[741].
М. Міхновський відмовився від пропозиції П. Скоропадського, «не послухавшись, — пише Д. Дорошенко, — ні моїх, ні інших умовлянь». Д. Дорошенко пояснював цю позицію М. Міхновського його особистою амбіцією, яка «не дозволяла йому брати посаду, нижче міністерської»[742]. Мабуть, це спрощене пояснення. Справа, ймовірніше, у Скоропадському, а не в Міхновському, в оцінці останнім гетьмана, у ставленні до нього. Це ставлення стане зрозумілішим, якщо до Скоропадського застосувати оцінку, сформульовану свого часу Є. Маланюком: «Він (тобто П. Скоропадський. — Авт.) залишив нам класичний приклад українського політичного гамлетизму, який, до речі, тісно зв'язаний з традиційним малоросіянством». Разом із тим, Скоропадський, за переконанням Маланюка, не був типовим «малороссом» і «під багатьма оглядами стояв незмірно вище від більшості лідерів Центральної Ради»[743]. Можливості Скоропадського, який діяв в умовах німецько–австрійської окупації, були значно вужчі, ніж у діячів Центральної Ради, ініціатива яких обмежувалася хіба що їхніми автономістсько–соціалістичними комплексами. Однак і в цих умовах він прагнув створити дієву структуру державних органів усіх рівнів. На це свого часу не спромоглася соціалістична Центральна Рада, що стало однією з важливих причин її краху і разом з тим поставило на грань краху молоду українську державність. Усвідомлено чи стихійно (якщо судити із «Спогадів», цілком свідомо) цієї помилки прагнув уникнути гетьман, завоювавши у такий спосіб симпатії всіх державницьких елементів, які, нарешті, побачили силу, здатну забезпечити стабільність і порядок на території України. Але він спирався на місцеву бюрократію, яка служила свого часу царському режиму, на місцевих політичних діячів кадетського чи октябристського напрямку і цим самим вступив у конфлікт з українськими національними партіями.
Разом зі своєю партією Міхновський відмовився співпрацювати з гетьманським режимом і став до нього в опозицію, не залишаючи надій на еволюцію гетьманського режиму, прагнучи всіма легальними способами прискорити її[744]. До легальної опозиції стали і деякі інші національні партії та організації, зокрема самостійники–соціалісти, соціалісти–федералісти, Українська трудова партія. Вони створили Український національно–державний союз (УНДС), метою якого була «активна участь в державному будівництві». У середині травня 1918 р. за участю М. Міхновського Союз відреагував і направив до гетьмана меморандум, у якому звинуватив кадетів і октябристів, які складали кабінет Скоропадського, в антинаціональній політиці: «Добрий державний лад може завести тільки національний діловий кабінет, складений в більшості з відомих українських діячів, взагалі з осіб української орієнтації, які б мали повне довір'я широких українських мас»[745].
10 червня делегація УНДС відвідала начальника німецького генштабу в Києві Гренера. Хліборобів–демократів у складі делегації представляли М. Міхновський, С. Шемет, В. Совачів. Член делегації М. Міхновський заявив на зустрічі: «Депутація визнає гетьмана главою України, але його кабінет міністрів не виправдовує надій українських партій. Слід замінити нинішній кабінет, бо він складається з ворогів українського народу…»[746] Однак розуміння своєї позиції делегатам у Ґренера добитися не вдалося. Він заявив, що в таких умовах змінювати уряд недоцільно. «…Для самостійності України бажання Німеччини допомогти Україні значно важливіше питання про те, чи буде призначений той чи інший міністр», — зазначив Гренер. Міхновський спробував перевести дискусію в іншу площину: «…Ми розуміємо самостійність України інакше, ніж німецький уряд. Ми розглядаємо самостійність України з точки зору національної, а не територіальної»,[747] - сказав він.
Питання про характер Української держави було головним у дискусії Міхновського із Скоропадським та його оточенням. Останній сприймав Україну через призму територіального, а не національного патріотизму. Звідси його кредо, сформульоване, правда, уже після описаних подій, в еміграції: «В національному питанні, — писав П. Скоропадський, — [я] вважав, що слід врятувати цей багатющий край, висунувши сильно український націоналізм, але не на шкоду російським культурним починанням і не виховуючи ненависть до Росії, а даючи можливість вільного розвитку здоровим починанням українства. Обурювався тими великоросами, які, не рахуючись з життям, все твердять своє старе і дивляться на Україну, як на щось, що не відрізняється від Тульської губернії»[748]. У передмові до "спогадів" Павла Скоропадського Я. Пеленський писав, що до України гетьман ставився «з пошаною в сенсі територіального патріотизму (Landespatriotismus), залюбки користуючись поняттями "козаки", "українські козаки"»[749].
Принципова різниця в поглядах на характер української держави унеможливила конструктивний діалог між гетьманом і УНДС. У свою чергу, невдача спроб змінити курс гетьманського уряду визначила і долю УНДС. Організація розпалася, а на її місці утворився Український національний союз (УНС), контроль над яким опинився в руках українських есерів і есдеків. Хлібороби–демократи, а з ним і Міхновський, не брали участі у роботі цього об'єднання, хоча інколи виступали посередниками між ним і гетьманським режимом.
Не зумівши з незалежних від себе причин консолідувати державницькі сили різних соціально–політичних напрямків у рамках УНДС, хлібороби–демократи зробили ставку на правий спектр суспільства. Київський щоденник Д. Донцова свідчить, що ця робота велася не лише з українськими та русифікованими поміщиками, але й з представниками польської меншини. Так 27 червня 1918 р. відбулися збори лідерів УДХП (С. Шемета, М. Міхновського, В. Липинського, М. Біленького, Д. Донцова) з групою правобережних польських поміщиків і цукрозаводчиків. Про перебіг зборів Д. Донцов писав: «Одразу поставлено постулат української державності, прийнятий всіма. Деякі з присутніх поляків пробували закидати про політичну унію. Дістали з нашої сторони делікатну, а від Міхновського — навіть неделікатну відправу. Маю враження, що якби Україна сконсолідувалася в міцну державу, у твердих формах, то за двадцять літ всі поляки стали б українцями»[750].
М. Міхновський залишався на вістрі подій. В умовах нестабільності режиму практично постійно стояло питання про зміну кабінету. Міхновський твердо добивався його формування з членів українських партій. В інтерв'ю львівській газеті «Діло», опублікованому 1 липня 1920 р., він зазначив, що українці можуть і повинні ввійти до складу кабінету, але за умови, що вони становитимуть у ньому більшість – 6–7 місць. І весь час Міхновського розглядали як одного з можливих кандидатів від українських партій у новому складі уряду. У щоденниковому записі від 20 липня Д. Донцов, констатуючи, що «криза кабінету знову актуальна», назвав М. Міхновського серед осіб, яких у колах українського політикуму вважають претендентами на міністерські портфелі[751]. Здається, що Міхновський був не проти. 27 липня відбулася нарада керівництва УДХП з представниками катеринославської, харківської та київської організацій партії, на якій мова йшла про нову аудієнцію до гетьмана. Ця аудієнція відбулася 28 липня і тривала 15 хвилин, але ніяких результатів не дала[752].
Між тим, політика гетьманського уряду викликала загальне невдоволення в Україні. Різко ослабли позиції окупантів. На Західному фронті перевага військ Антанти ставала все очевиднішою. В Україні почалися пошуки нових політичних комбінацій, до яких були втягнуті різні політичні партії. Відчувалося, що гетьман готовий йти на поступки. Знову розгорнулися переговори, у центрі яких залишався Міхновський.
Наприкінці вересня 1918 р. зафіксовані його розмови із соціалістами–самостійниками, яких Міхновський намовляв вийти з УНС, а також візит до гетьмана П. Скоропадського[753]. Одночасно хлібороби–демократи наводять мости з групою полтавського поміщика Коваленка, одного з лідерів «хлеборобов–собственников», який став схилятися до платформи УДХП. Коваленко відвідав гетьмана, який обіцяв створити «національно–український кабінет без русофілів». На засіданні керівництва УДХП з участю М. Міхновського, яке відбулося 12 жовтня, було вирішено добиватися нової «аудиєнції у гетьмана і німців»[754].
14 жовтня 1918 р. генерального консула Німеччини в Києві Тіля відвідала делегація УДХП на чолі з М. Міхновським, С. Шеметом і Д. Донцовим. Делегація виклала свій погляд на питання про вихід з кризи: «Самостійна Україна на чолі з гетьманом Скоропадським… усунення з України груп російської орієнтації, прискорення організації національно–української добровольчої армії»[755]. Результати розмови були невтішні. Д. Донцов зробив висновок: «Перед нами лишається тепер одна дорога — опозиція»[756].
Увечері 14 жовтня 1918 р. делегацію УДХП прийняв гетьман. Він запропонував членам делегації подати список її кандидатур. 16 жовтня цей список було подано. 17 жовтня 1918 р. Міхновський брав участь у вечірньому засіданні зборів українських правих діячів, які відбулися на запрошення графа Тишкевича. Збори обговорювали становище гетьманського режиму у зв'язку з поразками німецьких військ[757].
Результатом усіх цих переговорів був коаліційний кабінет, у якому більшість, як і раніше, залишалася за кадетами, але разом із тим, включалися декілька членів Української партії соціалістів–федералістів. До складу уряду неодноразово рекомендувався і М. Міхновський, однак його кандидатура була відхилена кадетами.
26 жовтня, коли оновлений кабінет зібрався на перше засідання, УДХП відкрила свій черговий з'їзд. З'їзд працював два дні під проводом М. Міхновського, С. Шемета і В. Совачова. Постанови з'їзду мали суто самостійницький характер і підтверджували попередній курс партії. Зокрема УДХП черговий раз проголосила, що стоїть за незалежну самостійну Українську державу з конституційним ладом. Передбачалося, що форми державного устрою «визначить сам народ на першому Українському Сеймі, що вийде з загального, рівного, таємного і безпосереднього голосування». Партія проголошувала, що вона виступає «проти федерації з Росією», за створення «могутньої української армії і флоту», «за автокефалію і повну незалежність» Української православної церкви. Передбачався примусовий викуп поміщицьких земель, аби створити «численну, економічно сильну, дрібну та середню земельну власність»[758].
Важко сказати, чи сподівалися учасники з'їзду, що ця програма буде прийнята новим урядом. Напевне, що ні. Адже істотних змін у складі та політичній орієнтації гетьманського уряду не сталося. Добре поінформована газета «Нова Рада» констатувала, що «українські діячі, які увійшли до складу кабінету, не могли розглядати на своїх засіданнях принципові питання про зміну курсу»[759]. Це визначило і ставлення до нового уряду УДХП — безумовне недовір'я.
Але від спроб порозумітися з гетьманом лідери хліборобів не відмовилися. Керівництво УНС 10–11 листопада ще погоджувалося на угоду зі Скоропадським, поставивши за вимогу повну українізацію кабінету і визнання гетьмана президентом до скликання сейму. Посередниками між гетьманом і УНС виступили М. Міхновський, С. Шемет та інші хлібороби–демократи[760]. Однак гетьман і його оточення вже визначили свій новий курс і відмовлятися від нього не мали наміру. Коаліційний кабінет доживав останні дні. 14 листопада в умовах краху гетьманського режиму соціалісти–федералісти вийшли з уряду. Новий кабінет був складений з осіб виликоруської орієнтації. Того самого дня була опублікована Грамота гетьмана, яка була оцінена як остаточний розрив з українськими національними силами і його відкрита орієнтація на великоруську контрреволюцію. Цей новий курс був закамуфльований закликами до створення Федеративної Росії. «В цій федерації, — йшлося в Грамоті, — Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї йшов порядок і законність»[761]. Представники німецького командування ситуацію оцінювали дещо інакше. Характеризуючи політичні цілі нового уряду, вони дійшли висновку, що згадані цілі «більш–менш чітко спрямовані на возз'єднання з Великоросією, причому Україні у кращому випадку залишається деяка видимість автономії»[762].
Спроба чергового «возз'єднання» України з Росією робилася під час загальнонаціонального повстання, в умовах якого відбувалася консолідація національних сил різних політичних орієнтацій. Уночі проти 14 листопада, за день до проголошення гетьманом федерації з Росією, на таємному засіданні УНС була обрана Директорія Української Народної Республіки, яка проголосила своєю метою «відновлення республіканського ладу на Україні».
Не довіряючи соціалістам, М. Міхновський, як і УДХП у цілому, не підтримав ідею антигетьманського повстання як єдиного способу захистити суверенітет України. Коли ж повстання стало неминучим, представники УДХП виступили з ініціативою примирення сторін і створення національно–демократичного уряду при збереженні гетьманату. Трапилося це в день оголошення гетьманської грамоти про федерацію з Росією, коли до Києва на Національний конгрес, запланований на 17 листопада, з'їхалися делегати УНС. Довідавшись, що гетьманський уряд заборонив Конгрес і що оголошено повстання проти гетьмана, лідери УДХП доручили М. Міхновському підготувати меморіал, з яким до представників союзного командування в Одесі поїхали С. Шемет і Є. Любарський–Письменний. Очікувалося, що союзники вплинуть на ворогуючі сторони, примусять їх примиритися. У меморіалі, надрукованому французькою мовою, зокрема, мовилося: «Ми, українські хлібороби–демократи, що у свій час допомогли гетьману зайняти його пост, надіялися, що він вестиме українську державницьку політику. В цих надіях ми завелися. Тепер нам відомо, що проти нього готують повстання українські соціалісти. Наша партія не є соціалістичною, навпаки: соціалізму ворожа. Але ми заявляємо. Що прилучимося до повстання, якщо Антанта не вплине на гетьмана в напрямі зміни його політики на українську і державницьку…»[763] Але місія Шемета не мала наслідків.
Очевидно, на позитивні результати не дуже–то сподівалися й самі хлібороби. Адже одночасно до Харкова, де знаходився один із найкращих корпусів української армії, на який сподівалися повстанці, — Запорізький — виїхав М. Міхновський [764]. Там він увійшов у контакт з командуванням, переконуючи його не брати участі в повстанні. Мабуть, внаслідок цього Запорізький корпус у розпал повстання виступив із пропозицією примирити повстанців з гетьманом. Принаймні, так вважає С. Шемет[765].
Поки М. Міхновський і С. Шемет були у від'їзді, у Києві УДХП пішла на останній крок: її делегація з'явилася в німецькому посольстві, щоб запропонувати своє посередництво в переговорах між гетьманом і повстанцями. Делегати висловили думку, що коли гетьман наважиться сформувати національний український кабінет, то Петлюра і його прибічники погодяться скласти зброю»[766]. Це був акт відчаю. Спроби мирного вирішення конфлікту стали неможливими: повстання наближалося до переможного завершення і Директорія не мала намірів йти на компроміс.
Характеризуючи ставлення хліборобів–демократів до антигетьманського повстання, С. Шемет пізніше писав: «Партія у цілому у повстанні проти гетьмана участі не приймала»[767]. Уже після переможного завершення повстання декілька авторитетних членів УДХП (С. Шемет, В. Шемет, І. Ющинський, Д. Донцов) увійшли до складу УНС, прагнучи утримати Директорію від «крайнощів»[768]. Міхновського серед них не було. Його ставлення до Директорії було вкрай негативне. У ній він вбачав радикальний соціалістичний режим, який своєю невиваженою політикою веде до анархії в аграрних відносинах і промисловому житті, сприяє розвалу державного апарату, розкладає армію й обезсилює Україну в боротьбі із зовнішньою небезпекою, а особливо — більшовицькою Росією. Міхновського обурювали спроби Голови Директорії Винниченка і Голови уряду Чехівського ввести в Україні певну подобу радянської системи і на цій підставі порозумітися з більшовиками, витіснивши з політичного життя національні несоціалістичні партії.
Наприкінці 1918 — на початку 1919 рр. у колах хліборобів–демократів і серед вищих офіцерів армії УНР почалися розмови про силову зміну курсу Директорії. У цих консультаціях брав участь і М. Міхновський, який на початку 1918 р. приїхав із Харкова до Києва. Цього часу радянські війська широким фронтом наступали на Україну — 3 січня 1918 р. Харків було здано радянським частинам. У щоденнику Д. Донцова від 4 січня 1918 р. залишився лаконічний запис: «Агонія. Хочу виїхати з паризькою місією. Телефонував до Коновальця, що хочу бачити його… Харків зайнято більшовиками. В Житомирі Совдеп, Лівобережжя непевне, у Болбачана мало війська. З Шеметом і Міхновським виробили план нашої акції»[769]. Мова йшла про план військового перевороту, до участі у якому планувалося залучити офіцерів правої орієнтації, зокрема Є. Коновальця, коменданта корпусу «Січових стрільців».
5 січня о 10–й годині ранку відбулася запланована зустріч за участю полковника Є. Коновальця, М. Міхновського, Д. Донцова і С. Шемета. Розмова була досить детальною і щодо перспектив перевороту дійшли висновку, що «можливість є і дуже легко. План удався б напевно. Дальше. Треба було відповісти на питання: як провінція, а спеціально Полтавщина? Партії? Росіяни?» Переговори були продовжені пізно ввечері. «Всі ми прийшли до однієї думки, — зазначає Д. Донцов, — середина не є життєвою. Прийде — або більшовизм, або — тверда рука. Обіцяв полковник обговорити все з найвищою міродатною фігурою (мова йде про С. Петлюру. — Авт.) і подати йому до відома наші плани. Думаю, по суті річі аргументація Коновальця була така: для військової диктатури потрібне військо, а військо…»[770] У «Примітках», складених до київського щоденника Д. Донцова самим автором, зазначається, що тон відповіді Є. Коновальця був викликаний тим, що він не сподівався на позитивну відповідь С. Петлюри[771]. В останньому щоденниковому записі Д. Донцова, зробленому в Києві 9 січня 1919 р., констатувалося: «З нашого проекту з Коновальцем нічого не виходить»[772]. Сам полковник пізніше у своїй брошурі «Причинки до історії Української революції» прокоментував результати розмов із С. Петлюрою коротко: «Головний Отаман не хотів… брати на себе всеї відповідальності»[773]. Був запропонований новий план — створення тріумвірату у складі С. Петлюри, Є. Коновальця і А. Мельника. Цей план було винесено на так звану Державну нараду 16 січня. Нарада, у якій брали участь члени Директорії, уряду, лідерів політичних партій, головним чином соціалістичних, відхилила пропозицію[774].
Тим часом ситуація в державі ставала катастрофічною. Для багатьох поразка здавалася неминучою. Д. Донцов 13 січня 1919 р. назавжди покинув Київ і через Галичину прибув до Відня. З дипломатичними місіями за кордон виїжджали десятки політичних діячів і чиновників. Але М. Міхновський залишився в Україні. Про виїзд він тоді не думав. Міхновський і його оточення напружено шукали вихід, уже ніяк не сподіваючись на Директорію та її уряд. Віктор Андрієвський, один із відомих членів УДХП, у своїх споминах наводить зміст розмови з М. Міхновським, яка відбулася у другій половині січня 1919 р., коли радянські війська вже захопили Полтаву і наближалися до Києва. Розмова відбулася в помешканні Шеметів, де був присутній і М. Міхновський. Андрієвський зумів вислизнути із захопленої 17 січня більшовиками Полтави й у ситуації в столиці орієнтувався слабо, тому характеристика Міхновським становища в державі та політики Директорії спочатку здавалася йому занадто різкою і справила на нього глибоке враження:
«Там (тобто у складі Директорії. — Авт.), пане–добродію, не дураки, а ідіоти! Повні і безпросвітні паралітики, котрим одна дорога — до дому божевільних!
Міхновський взагалі темпераментна людина і не любить перебирати у висловах…
Але ж бо є різні стадії божевілля, деякі вдається вилічити при відповідній курації. Треба тільки подбати про хворого.
— Скажіть, як можна виховати безпросвітного ідіота–маньяка, що сам лізе у прірву й усіх, хто має нещастя бути навколо нього, туди ж тягне за собою, та ще в гарячковім бреді бурмоче, що він спасає людськість». Міхновський був твердо переконаний, що Директорія не здатна стабілізувати ситуацію і необхідно вдаватися до екстраординарних заходів: «Треба щось робити! Інакше кінець Україні. Держава наша загине…»[775]
Слід зазначити, що хлібороби–демократи зверталися напряму до уряду УНР, пропонуючи свої послуги в боротьбі з більшовизмом. Вони пам'ятали про обіцянку організаторів повстання проти гетьмана утворити з не–соціалістами коаліційний уряд. Напевне, при цьому мова має йти і про відповідну корекцію політичного курсу і хліборобів–демократів, і Директорії. За даними, які наводять різні автори, від послуг хліборобів представники Директорії демонстративно відмовилися: «Ми хліборобами рішили пожертвувать»[776]. Дослідники внутрішньої політики Директорії констатують її відмову (чи нездатність) виступити від імені всього українського суспільства й однобічну орієнтацію на його лівий спектр. Є. Стахів з цього приводу писав: «Провід Директорії і кабінет засадничо не шукали повної консолідації з усім українським суспільно–політичним світом, а, навпаки, ставилися дуже холодно до так званих "правих" партій і суспільних кіл, які в істоті речі були тільки поміркованими демократами, а не "правими". Зате влада Директорії старалася згори накинути курс сильно на "ліво"»[777]. Ця обставина відштовхувала хліборобів–демократів і соціально близькі їм сили до опозиції Директорії.
Через декілька днів після Державної наради на зборах представників УДХП і керівництва новоорганізованого «Союзу хліборобів–власників», який виник у результаті розколу київського «Союза хлеборобов–собственников», було вирішено відрядити до Запорізького корпусу, яким командував П. Болбачан, М. Міхновського і декілька офіцерів. Йшлося про те, щоб запропонувати П. Болбачану, який симпатизував хліборобам–демократам, поповнити свій корпус добровольцями–хліборобами: «Можемо відразу поставити три тисячі доброго, добірного війська, а за якийсь час і сорок тисяч. Ми "куркулі", а не "спілчани", що тільки тоді на війну охочі, як у куркуля хліб брати!.. Ми ні в кого брати не звикли, ми будемо боронити своє. Ми не з фронту, а на фронт тікаємо! Аби нам дали тільки організуватися та зброю в руки!..»[778]. Цілком можливо, що були й наміри використати отамана Болоачана для встановлення режиму воєнної диктатури і ліквідації анархії.
Сповнений рішучості та надій, М. Міхновський не здогадувався, що місія до П. Болбачана — його остання політична акція. С. Шемет так описав від'їзд Міхновського: «Він похапки зібрався їхати з десятком старшин, рятувати фронт під Кременчуком. Бадьорий, енергійний, з виразом активної турботи про долю України в очах. Він поспішав, прощався і твердою, швидкою стопою, з жовнірським клунком на плечах вийшов з дому. Я кинувся до вікна, щоби ще раз поглянути на його милу постать. Падав густий, лапатий сніг, він швидко скрив його обрис на обрію і замів його сліди на подвір'ю»[779]. Цього часу Запорізький корпус відступав до Дніпра, і Міхновський застав його в Кременчуці. Контактував Міхновський з Болбачаном недовго. Наступного дня після приїзду Міхновського, 22 січня 1919 р., за наказом Петлюри, П. Болбачана було заарештовано. Цей арешт відомого й авторитетного в армії командира остаточно деморалізував фронт. В. Андрієвський пише, що з наказу Директорії хворого Міхновського також було заарештовано[780]. Але ця інформація спростовується свідком подій сотником С. Цапом. За його свідченням, попереджений старшинами штабу П. Болбачана, М. Міхновський, «взявши клунок на плечі, зник у темряві й хуртовині тої сумної пам'яті ночі»[781].
На нещастя, М. Міхновський тяжко захворів на плямистий тиф і потрапив до лікарні. Через деякий час Кременчук було захоплено більшовиками, які вступили до міста на плечах відступаючих військ Директорії. Хворий Міхновський не зумів евакуюватися і потрапив до рук місцевої ЧК. Деякий час він перебував у в'язниці, але завдяки численним проханням місцевої інтелігенції та деяких більшовиків–українців, які знали Міхновського за його виступами на захист українських селян на судових процесах, ув'язнення хворому Міхновському було замінене утриманням під наглядом у приватному помешканні — домашнім арештом. Після захоплення Кременчука військами отамана Матвія Григор'єва Міхновський знову опинився на свободі і деякий час перебував на Херсонщині, захопленій отаманом. За версією С. Шемета, М. Григор'єв запропонував Міхновському співробітництво. Міхновський відмовився, але, за тією ж версією, все ж таки взяв участь у редагуванні відомого маніфесту Григор'єва. Цей документ, вважав С. Шемет, нагадував «своїм стилем і духом Міхновського»[782].
Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 — грудень 1918. — С. 129.
Донцов Д. Рік 1918. — Київ, 2002. — С. 6.
Нова Рада. — 1918. — 11 квітня.
Нова Рада. — 1917. — 13 квітня; Дорошенко Д. Історія України.. — Т. II. — С. 17.
Мірчук П. Микола Міхновський. — С. 105.
Див.: Андрієвський В. З минулого. 1917 рік на Полтавщині. — Берлін, 1925. — Ч. 1. — С. 64–65.
Скоропадський П. Спогади. — С. 128–129.
Скоропадський П. Спогади. — С. 137.
Чикаленко Є. Щоденник. — Т. II: 1918–1919. — С. 51.
ЦДАГО. — Ф. 17. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 66; Солдатенко В. Українська революція. — С. 516.
Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції 1917–1920 рр. — Т. III. — Відень, 1921. — (Перевидання вид–ва Чарторийських. — Нью–Йорк, 1969). — С. 142.
Андрієвський В. Микола Міхновський. — С. 609.
Єреміїв М. За лаштунками Центральної Ради. — С. 161.
Шемет С. Замітки і матеріали до історії УДХП // Хліборобська Україна. — Зб. 1. — Відень, 1920. — С. 71; Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. 1917–1920 рр. — Т. III. — С. 143.
Чикаленко Є. Щоденник. — Т. II: 1918–1919. — С. 53.
Андрієвський В. Микола Міхновський. — С. 609–610.
Скоропадський П. Спогади. — С. 137.
Скоропадський П. Спогади. — С. 159–160.
Шемет С. Микола Міхновський. — С. 24.
Чикаленко Є. Щоденник. — Т. II. — С. 32.
Шемет С. Микола Міхновський. — С. 24.
Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920). — 2–е вид. — Мюнхен, 1969. — С. 253.
Там само.
Маланюк Є. Малоросійство // Книга спостережень. — Т. 2. — Торонто, 1966. — С. 235.
Шемет С. Микола Міхновський. — С. 24.
Нова Рада. — 1918. — 14 травня.
Крах германской оккупации на Украине (По материалам оккупантов). — М., 1936. — С. 28.
Там само.
Скоропадський П. Спогади. — С. 132.
Там само. — С. 14.
Донцов Д. Рік 1918. — С. 58.
Там само. — С. 73.
Там само. — С. 77.
Донцов Д. Рік 1918. — С. 99–100.
Там само. — С. 105.
Крах германской оккупации на Украине… — С. 141.
Донцов Д. Рік 1918. — С. 106.
Там само. — С. 107–108.
Шемет С. До історії української демократично–хліборобської партії // Хліборобська Україна. — Кн. І. — С. 73–74.
Нова Рада. — 1918. — 16 листопада.
Стахів Є. Україна в добі Директорії. — Т. 1: Власними силами. — Торонто, 1962. — С. 54.
Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. — Т. III. — С. 121–122.
Документи о разгроме германских оккупантов на Украине. — (Б. м.), 1942. — С. 193.
Андрієвський В. Микола Міхновський. — С. 610–611.
Шемет С. Микола Міхновський. — С. 26.
Там само.
Крах германской оккупации на Украине… — С. 28.
Шемет С. Микола Міхновський. — С. 26.
Відродження. — 1918. — 22 грудня.
Донцов Д. Рік 1918. — С. 125.
Там само. — С. 125–126.
Донцов Д. Рік 1918. — С. 159.
Там само. — С. 127.
Коновалець Є. Причинки до історії Української революції. — Прага, 1928. — С. 22.
Там само.
Андрієвський В. З минулого. Від гетьмана до Директорії. — Т. II. — Ч. 2. — Берлін, 1923. — С. 58–60.
Див.: Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. — (Б. м.), 1973. — С. 138; Штендера Я. Засуджений до розстрілу. — Львів, 1995. — С. 117.
Стахів Є. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1: Власними силами. — Торонто, 1962. — С. 212.
Штендера Я. Засуджений до розстрілу. — С. 117.
Шемет С. Микола Міхновський. — С. 28–29.
Андрієвський В. Микола Міхновський. — С. 611.
Див.: Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Трагедія українського державника. — К., 2004. — С. 61.
Шемет С. Микола Міхновський. — С. 27.