Останні роки життя М. Міхновського — кінець 1919 — початок 1924 – його біографи описали надзвичайно скупо. В історичних джерелах, головним чином спогадах сучасників, вони також відбиті фрагментарно. Відомо, що восени 1919 р. він деякий час жив у Харкові. К. Антонович у своїх спогадах пише, що саме цього часу вона випадково зустріла М. Міхновського у Харкові. Пізньої осені денікінські війська відступали під натиском радянських армій, і він думав про виїзд на Кубань, де у нього з дореволюційних часів були знайомі[783]. Деякий час Міхновський залишався на Кубані, яка ще була під контролем військ Денікіна. Але коли денікінці почали відступати, М. Міхновський вирішив виїхати через Новоросійськ за кордон. Однак він не зумів одержати від білогвардійський властей необхідних для виїзду документів і змушений був залишитися на захопленій радянськими військами Кубані.
Короткі дані про цю сторінку життя Міхновського містяться в матеріалах, які нам вдалося знайти у фондах Державного архіву Краснодарського краю Російської Федерації (Фонд Кубансько–Чорноморського обласного відділу народної освіти), а також у споминах М. Садиленка і І. Марченка, які були свідками його перебування на Кубані. Це були нелегкі для Міхновського часи. Спочатку він працював у кооперативі, причому часто його бачили на виноградниках, оперезаного мішком, як звичайного робітника. Напевне, у свідомості Міхновського цей короткий досвід закарбувався досить глибоко: у 1922 р., коли йому довелося викладати в педагогічному технікумі курс історії та теорії кооперації, він рекомендував себе як «давнього працівника кооперації»[784].
На Кубані Міхновський, напевне, був зв'язаний з місцевими українськими діячами, з якими був знайомий з дореволюційних часів, зокрема із С. Ерастовим, який свого часу був одним із керівників катеринодарського осередку РУП, УСДРП, потім — членом ТУП, «Просвіти», створив кредитне товариство, яке мало назву «Український кооператив».
До денікінців він ставився вороже[785]. Цілком можливо, що на Кубані на початку 20–х рр. шляхи Міхновського і Ерастова неодноразово пересікалися.
Судячи з усього, робота в кооперативі сприймалася Міхновським як тимчасова і він прагнув знайти звичніші для себе засоби до існування. Адвокатська практика в радянських умовах втратила сенс і М. Міхновський спробував знайти місце в народній освіті. У 1920 р. він влаштувався на вчительські курси в Новоросійську, де викладав українську мову. «Тут, — пише М. Садиленко, — проявився весь його хист і запал. Він попав у свою стихію. За півквартала було чути його голос, коли він диктував українські тексти»[786]. Міхновський настільки захопився своїм предметом, що навіть написав невелику наукову статтю «О двойственном числе в украинском языке»[787]. На початку січня 1921 р. М. Міхновський несподівано переїхав в одну з найбільших станиць краю — Полтавську – населену переселенцями з Наддніпрянщини, які повністю зберегли свої етнічні корені. Тут він став викладачем місцевих педагогічних курсів, створених на базі вчительської семінарії, де читав українську мову й українську літературу. Разом з тим, час від часу Міхновський навідувався до Новоросійська, де продовжував викладати на місцевих учительських курсах українську мову.
Це був початок «українізації», яка охопила і заселену українцями Кубань.
Об'єктивні обставини вимагали українізації навчальних закладів регіону. Станиці Кубані були заселені здебільшого українцями. З трьох обстежених у 1921 р. середніх спеціальних навчальних закладів Кубансько–Чорноморської області в Першому Кубанському радгоспі–технікумі і Першій профтехшколі українці становили відповідно 82 і 76 % студентів, а в міській Краснодарській профтехшколі — 38 %. Причому розмовну українську мову добре розуміли і в Краснодарській профтехшколі[788]. Цілком природно, що для подальшого розгортання українізації освіти регіон необхідно було забезпечити викладацькими кадрами. У серпні 1921 р. рішенням Наркомату освіти Російської Федерації російська вчительська семінарія (по суті, педагогічні курси) у станиці Полтавській були перетворені в український педтехнікум із чотирирічним терміном навчання[789]. Цей навчальний заклад покликаний був забезпечити вчительськими кадрами українські школи Кубансько–Чорноморської області, мережу яких передбачалося значно розширити.
Перший Кубансько–Чорноморський Український педагогічний технікум (такою була повна назва установи) почав свою роботу у складних умовах. Не вистачало найнеобхіднішого. У 1921 р. Південь охопив голод, який поширився і на Кубань. Зима була особливо важкою. Температура в аудиторіях трималася на відмітці +3…4 градуси за Цельсієм. Місячної зарплати викладачам ледве вистачало на тижневу норму хліба. Щоб вижити, вони змушені були шукати додаткову роботу або вести домашнє господарство. «Якщо ми до цього часу не кинули цієї безплідної, а по нинішнім умовам каторжної роботи, — говорив 31 травня 1922 р. на педраді технікуму викладач П. Ковальов, — то це лише тому, що ми впевнені, що технікум не лише не втратив шансів на розвиток у майбутньому, але й нині є культурним центром, який утримує молодь від здичавіння»[790]. Напевне, такими самими мотивами керувався і М. Міхновський. На новому місці роботи йому, мабуть, було особливо складно. У Полтавській він не мав ні рідних, ні власного підсобного господарства і, як зазначається в одному з документів, «не мав нерухомості»[791]. Але його авторитет у педагогічному колективі був достатньо високий. Напевне, невипадково 16 серпня 1922 р. М. Міхновський був обраний делегатом від педтехнікуму на з'їзд профспілки працівників професійної освіти в Краснодарі, а з 1 вересня 1922 р. його призначили завідувачем[792].
На призначення М. Міхновського завідувачем педтехнікуму значний вплив справив М. Садиленко, який викладав курси українознавства в Катеринодарському університеті, Кубанському педагогічному інституті, Першій українській школі і був досить впливовим в місцевих освітянських колах. Саме він, добре знаючи Міхновського, рекомендував його кандидатуру керівництву народної освіти Кубано–Чорноморської області. Керівництво погодилося, напевне, не маючи уявлення про минуле Міхновського. Як свідчать архівні матеріали, в офіційних паперах про свої дореволюційні та революційні роки він не згадував, а для керівництва пропонував неповну і напівправдиву версію своєї біографії, у якій дійсності відповідали лише рік народження, місце навчання, освіта, робота в кооперації, інформація про деякі наукові публікації та навчальні предмети, які йому доводилося свого часу викладати. Свій педагогічний стаж у 1923 р. Міхновський обрахував вісьмома роками, що аж ніяк не відповідало дійсності[793]. Напевне, цей обман був викликаний прагненням переконати керівництво, що перед ним лояльний і кваліфікований педагог, який цілком заслужено керує педтехнікумом й у своєму минулому пов'язаний, головним чином, з викладацькою роботою та кооперацією.
Слід зазначити, що принаймні деякий час керівництво сприймало з довірою цю версію біографії Міхновського. Навіть ідеологічні противники з місцевої партійно–державної бюрократії, виділяючи його серед інших місцевих українців («…Михновський — штучка более тонкая и политическая»), ніяких конкретних звинувачень на його адресу, пов'язаних з минулим, висловити не змогли[794]. Не викликає сумніву, що М. Міхновський прагнув приховати свої справжні погляди, вміло використовуючи звичну для представників нової влади політичну риторику. Так, формулюючи своє життєве і професійне кредо, у листі, який був направлений до якоїсь вищої інстанції (у документі не вказано, до якої саме) у 1923 р., Міхновський писав: «Дві великі ідеї, які містяться в Конституції РСФРР: знищення гніту класового і гніту расово–національного є суттю мого світогляду. Вважаю, що країна наша потребує самовідданих трудівників освіти, тому віддаю від усієї душі свої слабкі сили і скромні знання справі освіти. Життя в станиці, де виконую обов'язки викладача українського технікуму серед нескінченно темного українського населення, в якому ще живі традиції і навики романівсько–денікінського режиму, підкріпило мої переконання, що велике завдання досягнення рівності всіх людей вимагає для свого здійснення перемоги над заскорузлістю селянського землеробського населення. Цю роботу я виконую настільки вмію і в ній знаходжу задоволення»[795].
Робота Міхновського, за свідченням сучасників і його учнів, мала значні наслідки. Він викладав різноманітні предмети, у тому числі українську мову, українську літературу, історію, історію і теорію кооперації, був завідувачем кабінету українознавства, очолював педагогічне відділення, керував літературним гуртком. При технікумі працювала зразкова школа, навчальний процес українською мовою в якій забезпечувався значною мірою зусиллями його викладачів. Багато учнів стали вчителями і пізніше із захопленням згадували про Міхновського. Він перетворив технікум в осередок українського життя краю.
Як на одне з його досягнень, указують на те, що за допомогою своїх учнів він навіть «українізував» місцеву церкву. Почалося з того, що для засвоєння української мови на заняттях стали рекомендувати, крім творів класиків української літератури, Євангеліє українською мовою. Потім студенти стали відвідувати місцеву церкву, де читали українською мовою Євангеліє та «Діяння Святих апостолів»[796].
Міхновський установив зв'язки з місцевими українськими діячами, які залишилися на Кубані після встановлення тут радянської влади.
Судячи з усього, його політичні погляди у ці роки не змінилися. Але, за словами очевидців, «надзвичайно вихований, культурний, він ніколи нікому не нав'язував своїх переконань і ніколи не питав співбесідника про його кредо. Уже те, що його співбесідник був українцем, вистачало йому, щоб він його поважав і цінив»[797].
З перших днів перебування на посаді завідувача технікуму Міхновському доводилося долати опір противників українізації як в колективі педтехнікуму, так і серед представників місцевої влади. Про це досить яскраво свідчать матеріали Державного архіву Краснодарського краю. Зокрема, зберігся протокол засідання педради Полтавського педтехнікуму від 1 березня 1923 р., на якій розглядалося питання, ініційоване двома викладачами: чи не варто, у зв'язку з тим, що частина учнів не в змозі сприймати українську мову в необхідному обсязі, повернутися до викладання російською мовою. Міхновський твердо стояв на позиції українізації, використовуючи як формально–юридичні аргументи («Викладання українською мовою передбачене Статутом технікуму. Всім відомо, що лише викладання спеціальних предметів дозволяється на російській, та і то у виключних випадках і з дозволу облвно»), так і оцінку реальної мовної ситуації в краї («Необхідно реально прислуховуватися до думки і побажань місцевого населення»; «Слухачі ПУТу, які до цього навчалися на російській, а не на рідній мові, тепер переживають стан справжнього творчого піднесення»). Члени педради від студентів підтримали прибічників українізації: «Раніше в учительській семінарії панувала чужа атмосфера, бо викладання велося російською мовою, у той час, як дома всі говорили по–українськи. Тепер вчитися значно легше, бо все, що викладається, засвоюється серцем». Врешті–решт, рада констатувала, що обговорення має формальний характер і що викладання «для забезпечення українського населення Кубані» необхідно вести українською мовою[798].
Але цим обговоренням питання мовного режиму в педтехнікумі не було вичерпане. Навесні 1923 р. відносини між прибічниками українізації в Українському педтехнікумі та місцевими великоруськими шовіністами вкрай загострилися. 18 квітня інспектор Слав'янського районного відділу національних меншин Чекуров у виступі перед викладачами і студентським активом заявив, що хоча українська освіта й схвалена рішеннями партії та уряду — це рішення короткозоре й неправильне. Він нагадав, що Кубань належить не Україні, а Росії, а українська освіта «викличе національну свідомість українських мас, а вона, у свою чергу, підніме їх на боротьбу, а та приведе до крові. Тому краще добровільно відмовитися від української освіти і злитися з російською культурою, а українську мову закинути». Ця промова викликала протест студента – члена педради, але його спробу виступити на захист української мови Чекуров грубо перервав, заявивши, що «з таким світоглядом йому не місце не лише у складі педради, але й в числі студентів».
Судячи з усього, результати зустрічі з колективом технікуму інспектора не задовольнили. Наступного дня питання про українську мову було винесене на засідання місцевої станичної Ради. Її виконком затвердив рішення «припинити українізацію шкіл». На виконкомі виступив голова Жадьков, який змалював жахливу перспективу, яка чекає на прихильників українізації: «1) Буде поданий поїзд і всіх викладачів–українців вивезуть туди, куди раніше вивозили нас; 2) Українізація приведе до того, що приведуть гармати для розгрому Полтавської станиці; 3) Може я й піду, але я зроблю все, щоб врятувати країну від небезпечної українізації». Міхновському та іншим викладачам технікуму відкрито погрожували фізичною розправою. «Страх і жах охопив технікум», — так оцінював морально–психологічну обстановку в технікумі у службовій записці на ім'я голови Ради національних меншин Кубансько–Чорноморської області Коблянського М. Міхновський[799].
Ця шовіністична витівка противників українізації відбулася якраз у дні роботи в Москві XII з'їзду РКП(б), який проголосив курс на коренізацію. Важко сказати, чи повірив Міхновський у щирість рішень з'їзду, але скористатися ними він вирішив негайно. У листі, адресованому завідувачу Українського центрального бюро в Москві Гадзинському, він оцінив події в Полтавській як «1–й епізод боротьби проти постанов XII з'їзду РКП(б)». Міхновський просить направити до станиці авторитетну комісію, яка б дала оцінку подіям, що там відбуваються, і захистила колектив від розправи: «Постанови XII з'їзду РКП(б) ще сильніше розізлили ворожі елементи. Становище наше щоденно погіршується і становиться все гіршим і небезпечним. Напади робляться все енергійніше. Самі ми безсильні захищатися… Якщо найближчим часом нам не буде надана реальна допомога… то ми не витримаємо і повинні будемо виїхати звітси. Вже тепер існування наше тут пов'язане з героїзмом… Вважаю своїм громадянським обов'язком повідомити, що справа занадто серйозна і має тенденцію стати ще серйознішою»[800].
У відповідь на лист Міхновського Гадзинський звернувся до місцевої партійної та радянської влади з рекомендацією звернути увагу на неподобства в Полтавському педтехнікумі та виправити становище. Про реакцію на це звернення свідчить секретна інформація голови райвиконкому місцевої Ради Проскуріна, адресована заступнику завідувача Кубансько–Чорноморського облвно Незорову від 25 травня 1923 р. Цей досить детальний, надрукований на чотирьох сторінках документ — своєрідний вирок технікуму і його керівництву. Партійний чиновник констатував, перш за все, що «справа проведення українізації шкіл на Кубані перебуває не в надійних руках. Публіка, якій доручена така важлива робота, як правило належить до крайніх самостійників, або петлюрівського, або (що також шкідливо), винниченківського спрямування». З усього було видно, що Проскурін відбивав настрої тих численних представників партійного керівництва краю, які взагалі не сприймали українізацію, вважаючи її знаряддям боротьби місцевого куркульства з радянською владою «Я дуже уважно вивчав Український технікум в станиці Полтавській, — пише Проскурін, — і переконався, що він є розсадником і гніздом того, чого радянська влада терпіти не може… Найбезшабашніший і нестямний шовінізм розгулює там щосили, і йому необхідно негайно покласти край шляхом випробуваної нами хірургічної операції. Необхідно якнайшвидше вигнати цю публіку (навіть без права вступу будь–куди), яка… безсоромно проводить свою українсько–шовіністичну політику…. Вовків в овечій шкірі необхідно вилучати, при цьому немилосердно…»
В інформації вказується на прізвища двох цих «вовків» — інструктора Г. Доброскока і завідувача технікуму М. Міхновського. «Інспектор Доброскок, — пише Проскурін, — не зупиняється ні перед погрозами, ні перед насильством по відношенню до вчителів і дітей в своєму прагненні проводити українізацію до нестями. Зав. школою Міхновський — штучка більш витончена і політична, діє обережно, з пересторогою, але неухильно проводить ту ж лінію. Цих двох суб'єктів необхідно усунути, й добре б "в места не столь отдаленные". Над ними витає дух батька Петлюри, а може бути і навіть самого благочестивого Павла Скоропадського…»[801]
У середовищі місцевої партійно–радянської бюрократії виникла ідея перевести небезпечний технікум зі станиці, де вплив комуністів відчувався слабо, в інше місце, де його можна було б ефективніше контролювати. У липні 1923 р. виконком ради станиці Полтавської звернувся до Наркомпроса РСФРР з пропозицією перевести технікум до Краснодара. Цікаве обґрунтування цієї пропозиції: 80 % населення станиці — контрреволюційне козацтво; серед учителів немає жодного члена РКП(б); завідувач технікуму М. Міхновський і його помічник І. Марченко довели до того, що в технікумі розмовляють виключно українською. До цього додавалися і явні небилиці: «С русскими не разговаривают, а отворачиваются и кичливо заявляют — "колы тоби треба до нас за дилом, то навчись по–нашому балакати". На уроках истории внушают: "Москали давылы украинцив, виднималы в них мову викамы. Тепер мы повынни показати, що мы щири украицы и за ридну маты Украину положемо свои головы…"» Станичне керівництво запропонувало негайно звільнити викладачів Міхновського, Марченка, Форменка і деяких інших, а на їх місце призначити вчителів–українців, які б були членами РКП(б)[802].
З цією пропозицією було згодне й обласне керівництво. Бюро Кубансько–Чорноморського обкому РКП(б) 7 липня 1923 р. прийняло рішення «перевести Полтавський учительський технікум в станицю Славянську — центр відділу, де відділ компартії зуміє краще контролювати ситуацію»[803].
Напевне, М. Міхновський уже на початку літа добре розумів, що йому доведеться змінювати роботу і місце проживання. У липні і серпні 1923 р. зафіксовані його відрядження до Краснодара і Новоросійська, як зазначено у посвідченні, «для читання лекцій» і «по службових справах»[804].
Заяву на звільнення Міхновський подав 24 вересня 1923 р. Справи були передані заступнику І. Марченку, але й той через тиждень залишив роботу. Виконуючим обов'язки директора став К. Троїцький, але, як зазначалося в місцевій газеті, він «не владеет тем нацменским языком, в учреждении которого он работает»[805].
Даних про те, де жив і чим займався М. Міхновський у жовтні 1923 – січні 1924 р., після звільнення з посади директора технікуму, не виявлено. Напевне, він сподівався продовжити викладацьку роботу. Принаймні, у заяві до облвно про звільнення від обов'язків завідувача і викладача він просив видати посвідчення про те, що з 1 січня 1920 р. працював у технікумі викладачем, а з 1 вересня 1922 р. — завідувачем[806]. Але десь наприкінці січня — у лютому 1924 р. він покинув Кубань, переїхав до Києва і залишився там до своєї трагічної смерті на початку травня цього року.
Ця коротка сторінка його життя відтворюється головним чином за споминами сучасників подій. Ці джерела не дають відповіді насамперед на запитання: чому і з якою метою Міхновський приїхав до Києва. Версій може бути декілька. Можна погодитися з тим, що посилення більшовицького контролю над освітою унеможливило його роботу на Кубані, у тому числі в містах регіону. Можливо, в Україну кликала його пам'ять про минуле, почуття ностальгії. Можна лише здогадуватися, чому саме він приїхав до Києва, а не, наприклад, до Харкова чи Полтави. Напевне, думки його сягали далі, за кордон, або він мав якісь особливі інтереси саме в Києві. Зокрема можна розглядати таку версію: М. Міхновський переписувався з Києвом і його запросив сюди хтось із знайомих йому учасників визвольного руху, який не виїхав за кордон і намагався продовжити боротьбу в підпіллі. Підпільна боротьба в Києві цього часу ще не була припинена. Що б там не було, наприкінці лютого 1924 р. він поселився в будинку свого давнього товариша Володимира Шемета, який залишився в Києві при більшовиках і працював у Всеукраїнській Академії Наук.
Ті, хто бачив Міхновського у Києві в перші дні після повернення з Кубані, засвідчують, що він був у піднесеному, бадьорому настрої. З перших днів він — і це цілком природно — почав відновлювати старі зв'язки, шукав друзів. Після революції в Києві їх залишилося мало. У споминах Катерини Антонович зазначається, що М. Міхновський відвідав сестру її чоловіка — Ірину Антонович, яка залишилася в Києві. Про цей візит Катерина дізналася з листа від Ірини Володимирівни: «Лист був написаний дуже туманно, бо тоді не можна було писати інакше; з нього ми зрозуміли, що до нашого дому заходив Міхновський, хотів мене бачити, думаючи, що я ще живу в Києві». Але Катерина в 1923 р. вже виїхала до Праги, де її чоловік Д. Антонович був професором Українського вільного університету[807]. Міхновський цікавився всіма проявами політичного і національно–культурного життя в місті.. На відміну від Кубані, де він став свідком краху українізації школи, що як слід і не розгорнулася, у Києві Міхновський опинився в епіцентрі українського відродження. Він дістав змогу читати українську пресу, літературно–художні журнали, книги, відвідувати український театр.
Але поступово настрій Міхновського змінювався. Сергій Шемет, який цього часу жив за кордоном, одержав в лютому 1924 р. від нього невеличку Листівку, у якій, між іншим, говорилося про відвідини Софії Київської, яка належала тоді Українській автокефальній православній церкві: «Я був на службі Божій у Софії. Це чудово! Можу тільки сказати, як ті посли Володимирові, повернувшись з Царгороду: я не знав, де я, чи на землі, чи на небі. В цих журливо–набожних співах, можна сказати, виявляється душа цілої нації. Українська церква самосвятна, в цім її слабість. Хто зна, що з неї вийде». Ці тривожні нотки породжувала ситуація в Україні. Перші враження про Київ і Україну стали поступатися реальним оцінкам. Батьківщина виявилася не такою, якою він хотів її бачити. Для ілюстрації наведемо запис в щоденнику С. Єфремова від 2 березня 1924 р.: «Готуються люде до Шевченківських роковин. Одна українська школа обернулася до "Політпросвіти" (є така установа з функціями, як і більшість тепер установ, жандармсько–шпигунськими) по костюми. Звідти вимагання – давайте програму шкільного свята. Дали. "Цього мало, — кажуть, — давайте й самого "Кобзаря": його треба почистити". Понесли діти "Кобзаря", почищено його в "Політпросвіті", а потім одіслано ще й до ГПУ на остаточне затвердження. Почистили і в ГПУ. Тепер Шевченко ще раз вичищений. Такі фрази, як
Не вернеться козаччина
Не встануть гетьмани
– викинуто… Гидотне фарисейство; з одного боку понавивішували скрізь портретів Шевченка, а з другого — нищать його твори способом далеко дурнішим, ніж царська цензура це робила. Як і скрізь, як у всьому – панує лицемірство й та безкрайня, невичерпана "пошлость", якої нестерта печатка лежить на всіх совєтських починаннях»[808].
Реальна ситуація в Україні не могла пройти поза увагою Міхновського. Внаслідок цього посилювалося почуття розчарування і песимізму. Як вихід напрошувалися думки про еміграцію. Про намір М. Міхновського виїхати за кордон писала К. Антонович. Вона шкодувала, що не могла допомогти йому в цьому[809]. У згаданій вище листівці М. Міхновський прохав С. Шемета розповісти йому про життя української еміграції та про перспективи можливого виїзду за кордон, зокрема запитував, «чи не вмре він з голоду, як безробітній»[810]. Шемет дав відповідь, і, як він пише, «поспішив вислати дозвіл на візу, подав свою думку про те, як можна було б за кордоном улаштуватися». Описав він і ситуацію в середовищі української еміграції, причому картина виявилася досить похмурою. Пізніше С. Шемет докоряв собі за це. Надія на еміграцію і повноцінне життя за кордоном, у тому числі й політичне, ставали для Міхновського примарними. Про це він писав в останньому коротенькому листі С. Шемету: «Ваш лист — цінний по своєму основному мотиву. Не бренить в ньому надія на краще. Оттак і в мене. І сюди круть і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання усім, хто мене пам'ятає. Ваш Микола»[811]. С. Шемет, за його свідченням, у своїй відповіді пробував розвіяти песимізм Міхновського, але, мабуть, безуспішно.
Були й інші, не менш важливі причини, які, можливо, завели М. Міхновського у безвихідь. Їх можна зрозуміти, якщо зв'язати його перебування в Києві з підпільною антирадянською діяльністю в столиці.
Перш за все, зазначимо, що можливості для такої діяльності були. У Києві з 1920 р. діяла підпільна організація Братство української державності (БУД), яка підтримувала зв'язки з прихильниками в інших містах України, а також із закордонними еміграційними центрами і ставила за завдання відновлення незалежності України. Керівництво БУД здійснював С. Єфремов — з 1919 р. академік Всеукраїнської Академії Наук. Серед інших членів проводу БУД деякі автори називають М. Міхновського.
Вперше про це написала у своїх спогадах Наталя Павлушкова, племінниця С. Єфремова, рідна сестра Миколи Павлушкова, засудженого до 10 років ув'язнення у процесі Спілки визволення України, її спогади вперше були опубліковані за кордоном у 1964 р. і передруковані в Україні в 1999 р. «У проводі БУД–у, — зазначає Павлушкова, — крім С. Єфремова, були М. Міхновський, Отомановський, Близнюк… та інші…»[812]
Відразу після повернення до Києва Міхновський потрапив у поле зору ГПУ. Міхновського викликали декілька разів на конфіденційні бесіди. Добре обізнаний в обставинах київського життя Міхновського С. Єфремов у своїх «Щоденниках» пише, що Міхновського десь в середині квітня 1924 р. «було арештовано на вулиці, продержано добу й випущено»[813]. Цілком можливо, що підставою для арешту були агентурні дані про його роботу в БУД. Напевне, «бесіди» з чекістами продовжувалися і в наступні дні. На другий день після однієї з таких бесід, 4 травня 1924 р., М. Міхновського знайшли повішеним на яблуні, у саду біля помешкання В. Шемета, по вулиці Жилянській, буд. № 76.
Офіційна радянська версія смерті М. Міхновського була опублікована в київських газетах «Більшовик» і «Пролетарская правда». Це були короткі замітки, поміщені відповідно у рубриках «Кримінальна хроніка» і «Происшествия». Обидві газети писали про самогубство, причому «Більшовик» указав, що М. Міхновський «повісився» уночі проти 4 травня, а «Пролетарская правда» до цього додала: «Причина самогубства невідома»[814].
Про самогубство М. Міхновського, яке трапилося «після одного з чергових викликів до ГПУ», пише у своїх спогадах і Н. Павлушкова[815]. «Лишив записку, що краще самому померти, аніж під вічним обухом жити»[816], — записав 5 травня у своєму щоденнику С. Єфремов. К. Антонович відтворює зміст цієї записки: «Ліпше сам повішуся, як мають мене більшовики повісити»[817]. Але сама вона, перебуваючи цього часу в Празі, цю записку не бачила і писала про неї зі слів інших. Не бачив її, але був впевнений в існуванні (і навіть навів текст у статті, надрукованій в 1935 р.), П. Андрієвський, колишній член Директорії УНР[818]. Якщо така записка справді була, то вона може стати додатковим аргументом на користь версії про самогубство М. Міхновського. Напевне, під впливом цієї інформації А. Жук у своєму листі до 3. Книша від 15 квітня 1957 р. написав: «Часто можна читати, що Міхновського в большевицькій катівні закатовано. Це неправда. Він поповнив (здійснив? — Авт.) самогубство перед тим, як мав попасти в руки ГПУ»[819].
Ця версія вписується в загальну ситуацію в тодішній Україні. На відкриті, невмотивовані розправи більшовицький режим тоді ще не наважувався. Така розправа могла б зупинити процес рееміграції в Україну вчених, спеціалістів і діячів культури, яка продовжувалася з початку 20–х років і яку радянська влада прагнула стимулювати. До речі, саме ця рееміграція привела в Україну на початку 1924 р. М. Грушевського, який був символом Української революції, а також багатьох інших активних учасників визвольних змагань, які пішли на компроміс з більшовиками. Повернення в контрольовану більшовиками Україну істотно послаблювало політичний потенціал української еміграції. Правда, у реемігрантів були ілюзії, що вони зможуть сприяти розвитку подій в Україні. Але смерть М. Міхновського була ударом по цих настроях. У листі до Є. Чикаленка його сина Петруся від 5 травня 1924 р. зазначається: «Вчора повісився Міхновський… Мих. Сергійович ходить приголомшений, він все (це) не сподівався таке побачити. А тому веде себе смирненько…»[820]
А з другого боку, більшовики у цій ситуації робили все, щоб розколоти і розкласти еміграцію, у тому числі вербуючи до її середовища своїх секретних співробітників. У зв'язку з цим В. Андрієвський висунув припущення, що чекісти пробували схилити Міхновського до співробітництва, прагнучи зробити його своїм агентом[821]. Цю версію, по суті, підтверджують щоденникові записи С. Єфремова. 7 травня 1924 р. він записав: «Смерть Міхновського викликала догадки серед близьких йому людей. Вказують на щось загадкове, що притрапилося з ним і довело до самогубства. Переказують його натяки на те, що ми, мовляв, обплутані з усіх боків, що йому нема виходу, що навіть утопитися він не може, не то що втекти, щоб не пошкодити близьким, коли б пропав безвісти. Дехто думає, що його обплутали під час арешту, вимагали з його щось таке, чого він знести не міг. Все може бути… А може "манія переслідування" на нервовому ґрунті»[822]. А в записах від 22 січня і 18 серпня 1925 р. С. Єфремов самогубство М. Міхновського прямо пов'язує з його небажанням стати інформатором ГПУ[823].
Існує ще одна версія передчасної смерті М. Міхновського, яку також не слід відкидати. Можливо, самогубство було інсценованим. Для чекістів було важливіше скомпрометувати відомого і небезпечного діяча національно–визвольного руху, послідовного самостійника, що відмовляється від співпраці з ними. Інсценоване самогубство могло стати у нагоді цим задумам якнайкраще. Така версія має право на існування, адже жодних доказів самогубства М. Міхновського у радянській пресі не було наведено, а серед тих, хто бачив ту саму яблуневу гілку, на якій висів Міхновський, побутувало переконання, що під час «самогубства» вона просто не витримала б огрядного Міхновського. Але про все це можна лише гадати. Сергій Єфремов цілком слушно зазначив, що таємницю своєї смерті «заніс він з собою в могилу»[824].
Окремі українські емігранти, не розібравшись в обставинах справи, поспішили оголосити, що М. Міхновський «вибрав смерть малодухих – самогубство»[825]. Але більшість учасників українського національно–визвольного руху, у тому числі й ті, що не поділяли поглядів М. Міхновського, поставилися до його смерті як до трагедії — із співчуттям, як і належить християнам. Н. Павлушкова писала, що «смерть цього палкого українського націоналіста й визначного громадського діяча тяжко переживав С. Єфремов і провід…»[826] Нагадаємо, що довгий час стосунки між Миколою Міхновським і Сергієм Єфремовим були дуже складними. Якщо вони в останні тижні життя Міхновського стали іншими, так тому, що змінився Єфремов, як і багато його колишніх однодумців, а не Міхновський.
Антонович К. З моїх спогадів про Миколу Міхновського // Самостійна Україна. — 1957. — № 11. — С. 9.
Державний архів Краснодарського краю Російської Федерації (далі–ДАКК). — Ф.Р. 365. — Оп. 1. — Спр. 577. — Арк. 20.
Архів Інституту Рукопису Національної бібліотеки ім. В. Вернадського НАН України. — Ф. 181. — № 1. — Арк. 1–3.
Садиленко М. Мої зустрічі з М. Міхновським // Гомін України (Торонто). — 1953. — 21 листопада; Марченко М. Микола Міхновський // Український літопис. — 1947. — Ч. 3, 4. — С. 31–33.
ДАКК. — Ф.Р. 365. — Оп. 1. — Спр. 1091. — Арк. 45–45 зв.
Там само. — Спр. 574. — Арк. 7.
Там само. — Спр. 577. — Арк. 1.
ДАКК. — Ф.Р. 365. — Оп. 1. — Спр. 1091. — Арк. 50.
Там само. — Арк. 152.
Там само. — Арк. 65.
Там само. — Спр. 1091. — Арк. 45–45 зв.
ДАКК. — Ф.Р. 365. — Оп. 1. — Спр. 1091. — Арк. 111.
Там само. — Арк. 45–45 зв.
Там само. — Арк. 110, 111–114.
Садиленко М. Мої зустрічі з М. Міхновським // Гомін України (Торонто). — 1953. — 21 листопада.
ДАКК. — Ф.Р. 365. — Оп. 1. — Спр. 1091. — Арк. 50–51.
ДАКК. — Ф.Р. 365. — Оп. 1. — Спр. 1091. — Арк. 117 а — 118.
Там само. — Арк. 117.
ДАКК. — Ф.Р. 365. — Оп. 1. — Спр. 1091. — Арк. 111–114.
ДАКК. — Ф.Р. 365. — Оп. 1. — Спр. 1091. — Арк. 121.
Там само. — Арк. 128.
Там само. — Арк. 146, 163.
Там само. — Арк. 175, 230.
Там само. — Арк. 175.
Антонович К. З моїх спогадів про Миколу Міхновського // Самостійна Україна. — 1957. — № 11. — С. 9.
Єфремов С. Щоденники. 1923–1929. — К., 1997. — С. 84.
Антонович К. З моїх споминів про Миколу Міхновського // Самостійна Україна. — 1957. — № 11. — С. 9.
Шемет С. Микола Міхновський. — С. 28.
Шемет С. Микола Міхновський. — С. 28.
Павлушкова Н. Спілка Визволення України й Спілка Української Молоді // Юрій Семенко, Наталя Павлушкова. — Мюнхен; Київ, 1999. — С. 35.
Єфремов С. Щоденники. 1923–1929. — С. 118.
Більшовик (Київ). — 1924. — 6 травня; Пролетарская правда (Киев). — 1924. — 7 мая.
Павлушкова Н. Спілка Визволення України й Спілка Української Молоді. — С. 41.
Єфремов С. Щоденники. — С. 118.
Антонович К. З моїх споминів про Миколу Міхновського // Самостійна Україна. — 1957. — № 11. — С. 9.
Андрієвський П. Український націоналізм 1917–1919 рр. // Самостійна думка. — 1935. — Кн. 1. — С. 56.
Листування Зиновія Книша і Андрія Жука // Молода нація. — 2003. — № 2. — С. 175.
Міяковський В. Листи С.О. Єфремова до Є.Х. Чикаленка // Український історик. — 1975. — № 1–2. — С. 140.
Андрієвський В. Микола Міхновський. — С. 612.
Єфремов С. Щоденники. — С. 119–120.
Там само. — С. 189, 268.
Там само. — С. 120.
Див., напр.: Левицький М. На грані двох епох. — Нью–Йорк, 1972. — С. 128, 11.
Павлушкова Н. Спілка Визволення України й Спілка Української Молоді. — С. 41.