Микола Міхновськии пішов із життя у віці 51 року. Для політичного діяча XX століття це — надзвичайно рано. Але зроблено було ним стільки, що вистачило б на декілька біографій.
Сама його поява в громадсько–політичному житті України була несподіваною. Йшла перша половина 90–х років. Національне життя на Наддніпрянщині обмежувалося лояльним українофільством, було досить усталеним і навіть консервативним. Політики уникали і боялися. Міхновський був одним із тих, хто вніс сум'яття в цей по–своєму комфортний, добре влаштований світ етнографічного українофільства і почав нещадно руйнувати його. Він перший кинув українському освіченому суспільству гіркі звинувачення в пристосуванстві, відсутності політичної волі, державницьких прагнень. Міхновський першим на Наддніпрянській Україні закликав до боротьби за самостійність України й обґрунтував необхідність, історичну обумовленість цієї боротьби.
Міхновському пощастило в одному: він написав майже все головне, що хотів написати. Уся його публіцистика, політологічні статті та програмні документи займають половину цієї книги. А склали вони цілу епоху в історії української суспільно–політичної думки.
Але його долю важко назвати щасливою. Він робив те, що в українському соціокультурному і політичному середовищі не подобалося. Усе своє життя він був приречений йти «проти течії». Робив він це гаряче, безкомпромісно, настійно. Відрізнявся непоступливим, впертим характером. Здобув стійку репутацію складної людини, з якою опонентам важко спілкуватися. Багато разів був розкритикований, осміяний, відторгнутий. Надзвичайна цілісність його натури звужувала коло друзів: близькими ставали лише ті, хто поділяв його політичні погляди.
Багатьом, занадто багатьом його сучасникам здавалося, що це людина з далекого минулого, що вона випадково потрапила в XX століття і безслідно щезне. «Голос М. Міхновського («Самостійна Україна») прозвучав справді, гласом вопіющаго в пустині»[827], — писав у 1958 р. Є. Маланюк. І ось минуло 80 років після його трагічної смерті. Настав момент переосмислення, момент істини.
Схильність до ідеальних проектів і політичних утопій не належить до чеснот політиків. Устремління політичних діячів і мислителів минулого прийнято звіряти з магістральною лінією історичного розвитку. Ця лінія губиться у глибині віків, проходить через сучасність, спрямовуючись у майбутнє. Саме вона точно визначає вектор історичного розвитку. Але політиків — живих людей, обтяжених традиціями і пережитками минулого, симпатіями і антипатіями, — круговерть подій і пристрастей часто заносить далеко від головного русла історії. Їм буває важко втриматися у цьому фарватері, узгодити свої дії з логікою історичного процесу. Та саме ця міра узгодженості є одним із найточніших способів визначити справжню, а не декларативну, плакатну роль політика. Дуже часто заповзятливі біографи, щоб якось захистити своїх героїв від суворого суду історії, використовують рятівну формулу: «людина свого часу». Майже всі видатні сучасники М. Міхновського, активні діячі українського національно–визвольного руху кінця XIX – першої чверті XX ст., потребують такого захисту.
Микола Міхновський до них не належить. Він менше за всіх потребує захисту сучасників. Його неможливо назвати «людиною свого часу». Зі «своїм часом» він взагалі був не в злагоді. Він належав до тієї нечисленної категорії політичних діячів, які живуть у двох часових вимірах – серед сучасників і серед нащадків. Такі люди, як правило, рідко бувають вправними політиками. Їм важко враховувати життєві реалії, вантаж традицій, інерцію мислення людей. Їм важко йти на компроміси, «наступати на горло» власній пісні, без чого реальна політика неможлива. Але попри все, М. Міхновський і для своїх сучасників зробив дуже багато. Він ніколи не був «кабінетним» діячем, які, як правило, діють за лаштунками подій. Його участь у суспільно–політичному житті України була надзвичайно активною. Він започаткував на Наддніпрянщині суспільно–політичну традицію, яка вже ніколи не переривалася, — традицію модерного українського самостійництва — і робив відчайдушні спроби наблизити перспективу самостійності конкретними справами.
За свого життя Міхновський був приречений на невдачі. Така невблаганна доля тих, хто випереджає час. Така доля пророків. Не зробила вона винятку і для Міхновського. Майже всі його конкретні починання оберталися невдачами. Але це — невдачі особливого ґатунку. Вони з розряду тих, що у майбутньому обертаються тріумфом. Вони закарбовуються у пам'яті нащадків, виховують послідовників, які прагнуть іти далі. Без провалів і поразок самостійників першої чверті XX ст. не було б державної незалежності України кінця цього століття.
Політичні противники й опоненти приписували Міхновському серйозні помилки, серед яких головна — схильність до націонал–шовінізму, людиноненависницької ідеології найреакційніших сил. Говорили, що всі його думки і починання суперечать європейським стандартам XX століття. Один із цих стандартів — пріоритет прав особи перед правами нації. Але особливість Міхновського в тому, що він взагалі не орієнтувався на зовнішні, умоглядні стандарти, особливо ті, що склалися у відносно сприятливих умовах Західної Європи, народи якої сотні років розвивалися в умовах державної незалежності та давно пережили період національних революцій. У нього був один орієнтир — знедолена Україна, її зрабований народ, його поставлене під сумнів майбутнє. Він був упевнений, що в умовах, подібних до тих, у яких опинилася Україна, мова має йти не про верховенство прав людини над правами нації. Адже поняття «народ», «нація» — не гола абстракція. Народ — сукупність особистостей. Існування народу – неодмінна умова розвитку особистості. Якщо зникає народ, то питання про права особи набуває зовсім іншого змісту.
На світогляді та діяльності М. Міхновського ця загроза існуванню українського народу відбивалася особливо глибоко, викликаючи нерідко надзвичайно гострі реакції, які багатьом сучасникам здавалися неадекватними. На ці випадки особливо часто звертали увагу критики і політичні противники, детально їх описуючи. Складається враження, що до М. Міхновського вони ставилися прискіпливіше, ніж до себе. Але відкинемо все випадкове, необов'язкове, другорядне, дрібне. Майже столітня дистанція дозволяє зробити це. Згадаємо у Міхновського головне, фундаментальне, окинемо поглядом його постать на тлі XX століття, а не одного з довільно вибраних вузьких періодів. Микола Міхновський з розряду тих діячів, що вимагають саме такого, масштабного підходу. Якщо ми зробимо це неупереджено, то мусимо визнати: те, до чого прагнув Микола Міхновський — незалежної України, модерного соціально–економічного ладу, всебічного розвитку українського народу в родині європейських народів, розквіту його мови, національної культури, — усі ці його прагнення відповідали найглибиннішим тенденціям історичного розвитку.
Маланюк Є. Книга спостережень. — Т. II. — Торонто, 1966. — С. 368.