…Навпаки логіці подій
ми написали на своєму прапорі:
«ОДНА, ЄДИНА, НЕРОЗДІЛЬНА,
ВІЛЬНА УКРАЇНА
ВІД ГІР КАРПАТСЬКИХ
АЖ ДО КАВКАЗУ»
Події, описані у запропонованій читачу книзі, хронологічно охоплюють останні десятиліття XIX — першу чверть XX століття. На цей період випало піднесення українського національно–визвольного руху, який переріс в Українську революцію і привів у січні 1918 р. до проголошення незалежності України. Бурхливий час висунув цілу плеяду видатних українських політиків, мислителів, діячів національної культури, учених. У кожного з них був власний життєвий шлях і своя дорога до національної ідеї, кожен із них у міру розуміння життя і своїх можливостей боровся за кращу долю українського народу.
У статтях і монографіях, присвячених цим історичним постатям, прийнято звертати основну увагу на їхній внесок у національне відродження, визвольну боротьбу, особливо у створення першої в XX ст. незалежної Української держави. Напевне інакше на початковому етапі відродження української історіографії, у якому ми все ще перебуваємо, не могло й бути. Після довгих десятиліть цілеспрямованої фальсифікації історії України, яка проводилася радянською ідеологічною машиною, ми ще довго будемо по крупинках збирати факти про наше минуле, очищати їх від антинаукових інтерпретацій, прагнучи побудувати на їхній основі сучасні історіографічні концепції. І ще довго нашу увагу будуть привертати яскраві особистості Української революції, їхні погляди і вчинки. А також трагізм того покоління, яке опинилося в таборі переможених. Переможеною виявилася разом із ним і Україна, — зазнавши величезних людських і матеріальних втрат, вона врешті–решт втратила і державну незалежність. Того самого часу сусіди України по Східній і Центральній Європі — поляки, чехи і словаки, фіни, литовці, латиші, естонці – зуміли зберегти свою державність і затвердити національну ідентичність.
Після поразки настав час переосмислення. Переможені постали питанням: у чому причина катастрофи? Може, українці не були готові до незалежного існування і взагалі не мали шансів на перемогу? Якщо це не так, то на кого припадає відповідальність за поразку? Наскільки адекватними історичній ситуації були дії національної еліти? Вичерпної відповіді на ці запитання в сучасній історіографії немає. Але саме ці запитання неминуче постають, коли історик аналізує місце і роль того чи іншого українського політичного діяча в передреволюційних і революційних подіях. У центрі уваги вони опиняються і при аналізі життєвого шляху Миколи Міхновського — героя нашої книги.
Тепер уже загальновідомо, що Міхновський ще з початку XX ст. пропонував шлях, який досить довго не сприймався більшістю політичної еліти Наддніпрянщини, — шлях до повної незалежності України. Уже цим він різко відрізнявся від переважної більшості діячів українського національного руху, політична програма яких довгий час обмежувалася вимогами національно–територіальної автономії України. Українська еліта не пішла за Міхновським. Це визначило його місце у тодішньому українському суспільстві. У плеяді діячів українського руху його постать стоїть осібно. Прижиттєве коло однодумців і друзів Міхновського не було дуже широким. За свого життя він не мав широкого суспільного визнання, особистого тріумфу, який випадав на долю інших.
Того ж часу відгуки про нього залишили багато сучасників, як знайомих і друзів, так і противників, причому спектр оцінок, які давалися Міхновському, був надзвичайно широким — від екзальтовано–апологетичних до вкрай негативних. Але незважаючи на протилежні оцінки, тексти спогадів мають багато спільного: майже в усіх випадках перед читачем постає не жива людина з її шуканнями, пристрастями, злетами і падіннями, досягненнями і помилками, а позначений знаком «плюс» чи «мінус» символ, суха, заформалізована схема. Напевне, інакше не могло й бути, адже всі ці оцінки давалися політично заангажованими людьми, від яких годі було чекати об'єктивності і неупередженості.
Основу негативного підходу до Миколи Міхновського було закладено ще його сучасниками, політичними опонентами, активними учасниками українського національного руху автономістсько–федералістичної орієнтації, послідовними противниками самостійницької лінії. Як правило, до оцінки Міхновського вони підходили з найвищою мірою вимогливості і, здається, вимагали від нього більше, ніж від себе і своїх однодумців — політичних опонентів Миколи Івановича. Якщо навіть і говорилося про якийсь позитивний вплив Міхновського на розвиток українського руху, то тут же застерігалося, що він нівелювався, знецінювався негативними рисами його характеру. Напевне, іншого від своїх опонентів Міхновський не міг і чекати. Така доля людей, що занадто виділяються своїми поглядами і поведінкою. Суспільство часто сприймає їхню діяльність як виклик і ставиться до них насторожено, вважаючи, що вони безпідставно протиставляють себе більшості, особливо коли це відбувається у такій специфічній сфері людського життя, як політико–ідеологічна.
Міхновський не боявся протистояти політичній більшості і часто йшов на це, як нам здається, цілком свідомо. Ця обставина робила його дуже вразливим для критики, хоча аргументи Міхновського часто були беззаперечними. У дискусіях з Міхновським у його опонентів часто не вистачало доказів і вони переходили на другорядне, випадкове, особисте. Взагалі, на оцінках Міхновського мемуаристами лежить щільний пласт політичних нашарувань, через які його реальний образ виглядає нечітким, розмитим, спотвореним.
На сприйняття Міхновського його сучасниками і нинішнім суспільством особливо впливає також той факт, що його опонентами і жорсткими критиками були видатні діячі українського визвольного руху, у тому числі М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, Д. Антонович, Б. Мартос, Є. Чикаленко, С. Єфремов та ін. До їхньої точки зору в українському суспільстві прислуховувалися за життя Миколи Міхновського і прислуховуються тепер.
Наведемо для прикладу деякі оцінки особи Міхновського, які дав 1924 р. у своїх «Споминах» М. Грушевський. Так, згадуючи про свою першу зустріч з Міхновським у Львові у другій половині 90–х рр. XIX ст., він охарактеризував його як людину «зі здібностями і ще більшими амбіціями, із сильним нахилом до демагогії». В іншому місці «Споминів» він писав про Міхновського, як про людину, що її «нервовість (неврастенічність) і сим, очевидно, спричинювана нетактовність і несподіваність в поведінці… насторожувала до нього українське оточення і звичайно викликала контрманеври його заходам». А описуючи початок Української революції, Грушевський у своїх спогадах, написаних на початку 20–х рр., зазначав, що «ліве крило Центральної Ради непокоїла доволі рухлива, а головно криклива організаційна робота, кажучи по теперішньому, фашистського напрямку… Провідником і одинокою пружиною сього руху був Микола Іванович Міхновський»[1]. Подібні оцінки зустрічаємо в текстах інших відомих діячів українського визвольного руху, і на сторінках цієї книги вони представлені повною мірою.
Багато сучасників Міхновського (а слідом за ними і деякі нинішні дослідники), зачарованих магією особистості Михайла Грушевського та його видатних соратників по діяльності на ниві українського державотворення, сприймали і продовжують сприймати такі оцінки діяльності Міхновського, як беззаперечну істину. Однак факти свідчать, що підстав для такої сліпої віри немає. До оцінок лідерів українського державотворення своїх політичних опонентів слід ставитися так само критично, як і до оцінок інших, менш відомих мемуаристів. Для історика, який прагне об'єктивності, це очевидно. В оцінках Міхновського Михайлом Грушевським простежується певний політичний інтерес та ідеологічна заангажованість. Це стане зрозумілішим, якщо зважати на те, що «Спомини» були написані в 1924 р., коли Грушевський тільки–но повернувся з еміграції в Радянську Україну і міг перебувати в залежності від політичної кон'юнктури.
Існувало й певне інтелектуальне середовище, яке створювало умови для неприйняття більшістю учасників українського визвольного руху особистості Миколи Міхновського, його самостійницького оточення і світоглядних позицій. Життя і творча діяльність Міхновського припали на період, коли в суспільно–політичній думці України панувала народницька ідеологія, в основі якої був філософський позитивізм. Політична незалежність перебувала «поза межами можливого». Українська нація сприймалася як безкласова, і в цій її особливості вбачалася величезна перевага над іншими націями. Майбутнє ж українське суспільство уявлялося соціалістичним, причому вважалося, що відносини між націями Російської держави (як, до речі, і всіма іншими європейськими націями) будуватимуться на федеративних засадах. Існувало тверде переконання, що соціалізм і федералізм — це магістральна тенденція розвитку людства на найближчу і віддалену історичну перспективу, що це — тверда запорука миру і процвітання народів Європи, а ті, хто не погоджується з цим, — реакціонери, ретрогради або просто обмежені люди.
Погляди Міхновського різко контрастували з цією соціал–федералістичною легендою, у полоні якої тоді перебувала українська національна еліта, освічене українське суспільство. У цьому відношенні Міхновський не став «дитям свого часу». Оглядаючи його життєвий шлях, складається враження, що він взагалі перебував в іншому, ніж його сучасники, часовому вимірі. Тодішня українська інтелігенція не готова була визнати природність, органічність інших поглядів. Носії цих поглядів були приречені на роль маргіналів українського політикуму. Лідери українського руху відмовляли їм навіть у праві на існування, на дискусію з ними, хоча ці люди, без сумніву, мали це право, що підтвердила історія. Адже з іменем Міхновського та його соратників пов'язаний цілий суспільно–політичний рух у Наддніпрянській Україні початку XX ст. — самостійницький рух. У кінцевому рахунку (хоча й у цілком інших умовах) цей рух втілився в незалежній Українській державі, проголошеній в 1991 р. Прихильники самостійницького руху завжди підкреслювали особливу роль у його становленні та розвитку М. Міхновського. За їхніми переконаннями, діячів такого масштабу, як Міхновський, в історії України останнього десятиліття XIX ст. — першої чверті XX ст. було небагато, а їхній вплив на громадсько–політичні процеси в суспільстві важко переоцінити. Долаючи опір опонентів, вони формували навколо себе нову реальність, нове соціально–політичне середовище, де самостійницькі ідеї були не лише зрозумілі, але й сприймалися як цілком природні й украй необхідні. Своїм життям і діяльністю вони торували політичні шляхи для цілої нації. Недостатньо сказати, що це було нелегко і вимагало від них особливої мужності. Аналізуючи феномен того, що називається «цивільною відвагою», Олена Теліга у статті «Партачі життя» називає Миколу Міхновського поряд з Оленою Пчілкою та Лесею Українкою взірцями такої відваги. «Але майже кожен їхній найдрібніший вчинок, — зазначає Теліга, — відразу ж викликав настороженість або й бурю ворожнечі, не лише з боку партачів життя, а і з боку діяльних та лагідних земляків»[2]. У тодішньому середовищі це були «білі круки» — люди, яких та сама О. Теліга відносила до «когорти лицарів абсурду». Але вони вперто йшли «проти течії». Їм рідко вдавалося переживати радість перемоги. Таке їхнє життя не створювало умов для душевного комфорту, спричиняло особисті драми. Але, разом із тим, це була драма українського визвольного руху, яка обернулася національною трагедією небачених масштабів. Однак в історичній перспективі саме їхнім ідеям належало майбутнє. Інші люди в інших історичних обставинах згадали, що писав і про що свого часу говорив Микола Міхновський і його однодумці, здійняли їхній прапор і заговорили їхніми словами.
Сьогодні ситуація кардинально змінилася. Оглянувши минуле України на тлі світового досвіду останніх століть, ми приходимо до принципового визнання «нормальності» української нації, європейського за характером її історичного шляху. Якщо це справді так, то ми повинні визнати і право на існування в її інтелектуальному середовищі того, що М. Бахтін називає «численними свідомостями з їхніми світами». Розглядаючи світоглядні позиції Міхновського під цим кутом зору, Марія Кармазіна цілком слушно називає серед цих свідомостей і лібералізм, і соціалізм, і консерватизм, і націоналізм: «Сприймаючи їх рівноправними і не віддаючи жодному з вказаних напрямків переваги (тобто сприймаючи поза ідеологічними уподобаннями чи упередженнями), ми оцінюємо кожну з них, керуючись тим, яким є її внесок в інтелектуальну скарбницю народу, в розвиток української нації в системі європейських націй як державних, так і — винесемо окремим рядком — недержавних»[3]. Якщо розглядати феномен М. Міхновського у світлі цієї тези, то появу його чи подібної йому постаті на політико–ідеологічній сцені України наприкінці XIX — на початку XX ст. слід визнати невипадковою, цілком обґрунтованою.
Незважаючи на жорсткі оцінки, навіть противники й опоненти Міхновського сходяться на тому, що він — постать непересічна, знакова. Усупереч життєвим обставинам, він вперто йшов обраним шляхом, не турбуючись про те, як сприймає його більшість. Визнання Міхновського прийшло після смерті, коли ореол слави навколо його опонентів став розвіюватися. У сучасній українській історичній літературі, українській політології та конституційному праві України прізвище Міхновського згадується досить часто. Жодне дослідження громадянської історії України кінця XIX — першої чверті XX ст., опубліковане в умовах незалежності (а за кордоном з 1920–х рр.), не обійшлося без оцінки внеску Миколи Міхновського в українську політичну думку і національно–визвольний рух. Про діячів такого рівня українське суспільство прагне знати якомога більше і якомога об'єктивніше.
Спроби описати життєвий шлях Миколи Міхновського були здійснені невдовзі після його смерті у 1924 р. Перші статті і брошури з'явилися за кордоном й належали його однодумцям — українським емігрантам — і були адресовані, головним чином, емігрантському середовищу, у якому відбувалася гостра політична боротьба. У цих, порівняно невеликих, популярних роботах головна увага приділялась аналізу теоретико–ідеологічної спадщини Міхновського, якого стали оцінювати як «батька українських самостійників», що був реальною альтернативою політичному курсу автономістів–федералістів. Одним із основних недоліків цих робіт було те, що вони слабо документовані. Обставини життя Міхновського в них висвітлені надто скупо, хоча ці публікації переповнені цитатами з його творів, зокрема з брошури «Самостійна Україна». Автори знали Міхновського особисто або користувалися матеріалами з розповідей сучасників про нього і на основі цих не завжди точних відомостей писали про нього.
Започаткував дослідження життєвого шляху Миколи Міхновського один з його однодумців і соратників Сергій Шемет, який виступив у 1925 р. із статтею про свого товариша[4]. Невелику брошуру про діяльність Міхновського в дореволюційні роки написав Р. Борис[5]. У 1920–1930–ті рр. про нього писали також Ю. Коллард, В. Євтимович, О. Коваленко та інші сучасники Міхновського[6].
У роки Другої світової війни, коли ідея самостійності України знову набула масової підтримки, у колах ОУН виникла ідея створення книги про Миколу Міхновського. Напевно, мова йшла про видання пропагандистського характеру. За цю роботу взявся добрий знайомий М. Міхновського, з яким той співпрацював 1917–1918 рр. в Українській демократично–хліборобській партії, — Віктор Андрієвський. В основу життєпису було покладено джерела фондів Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка. Але під час війни рукопис був конфіскований гестапо, так і не побачивши світ. Лише 1950 р. Віктор Андрієвський опублікував у Західній Німеччині скорочену версію цього матеріалу. У 1974 р. ця версія у формі статті була опублікована у «Визвольному шляху»[7].
По закінченні Другої світової війни в США над біографією Міхновського працював Петро Мірчук. У 1960 р. у Філадельфії була опублікована його невеличка монографія під назвою «Микола Міхновський. Апостол української державності». Про ідеологічну спрямованість книги, крім назви, свідчить і її передмова, у якій зазначено: «Тоді, коли про різних "руїнників–отаманів" написано безліч споминів, повістей, праць, про великого апостола Української Державності Миколу Міхновського, про того, кому революційні події в Україні після розвалу царської Росії завдячують свій національно–державницький характер, ще й досі не написано ні однієї монографії, ні однієї основнішої праці»[8]. Монографія Мірчука є й на сьогодні найповнішим описом життя Міхновського, хоча вона побудована, значною мірою, на припущеннях і грішить численними неточностями. Зокрема, Міхновському Мірчук приписує ряд видатних ініціатив українського руху: утворення «Братства тарасівців» і авторство його документів, організацію Революційної української партії, Центральної Ради тощо. За цю схильність до ідеалізації Міхновського Петра Мірчука гостро критикував зарубіжний автор Роман Млиновецький (один із псевдонімів Р. Бжеського, емігрантського історика і публіциста)[9]. На відміну від Мірчука, Млиновецький стверджує, що все, що робив у 1917–1918 рр. Микола Міхновський, було не його власною ініціативою, а виконанням завдань «Братства самостійників», від імені якого він діяв.
У 1950–ті рр. з амбітним проектом — створення політичної біографії Миколи Міхновського — виступив журналіст і публіцист, член Проводу ОУН Зиновій Книш. Він зібрав і опублікував свідчення деяких сучасників Міхновського, очевидців подій, ряд документів, які характеризують його життєвий шлях[10]. Серед адресатів Книша був і Андрій Жук, який на початку XX ст. був співробітником Міхновського і його товаришем по партійній діяльності. А. Жук збирав матеріали до історії Української народної партії і в нього, звичайно, були документи до біографії її організатора — М. Міхновського. Опубліковане Ігорем Гиричем в альманасі «Молода Україна» листування 3. Книша і А. Жука (усього видруковано 41 лист, що датуються 1957–1958 рр.) свідчить про надзвичайну ретельність і відповідальність, з якою обидва вони поставилися до справи[11]. Так у листі 3. Книша до А. Жука від 22 квітня 1957 р. говорилося: «Я окладаю на Вас великі надії і сердечно Вас про те прохаю. Ви один з дуже небагатьох живих свідків тих днів, ваше назвище часто зустрічається в зв'язку з подіями тих часів і хоч Ви, як мені здається, й були колись соціалістом, то все ж не відмовите нашим націоналістам зібрати матеріал про їхнього духовного батька.
І ще одне прохання. Хто живе ще і яка його адреса в тих людей. Що теж могли б щось нам унести до тієї справи? Що, де і в кого можна довідатися про діяльність Міхновського в роках від 1907 до 1917? Звідки можна б узяти відомості про його життя після окупації України більшовиками аж до його смерті в 1923 чи 1924 році?»[12]. У відповідь А. Жук, надіславши 3. Книшу деякі матеріали про М. Міхновського, у листі від 31 травня 1957 р. зазначив: «Відступаючи ці річи для Вас, зглядно для Вашої організації, що мають стати матеріалом для опрацювання біографії Міхновського, я не звільняю себе від повзятого вже раніше наміру зладити нарис Української Народної Партії, основником й ідеологом якої був Міхновський… матеріалом для чого будуть служити ці самі річи. Для цього, власне, я їх збирав. Але ділюся ними з Вами, що маєте охоту зайнятися тою самою особою, зглядно організацією»[13].
Листування 3. Книша і А. Жука продовжувалося півтора роки. За цей час 3. Книш одержав багато цінних матеріалів, які характеризували різні аспекти життя М. Міхновського. Але його наміри створити політичну біографію М. Міхновського не увінчалися успіхом. Йому, як зрештою всім іншим зарубіжним авторам, не вдалося навіть установити найважливіші дати життя Міхновського, зокрема день народження, роки навчання у гімназії, рік вступу до університету і його закінчення, інші рубіжні етапи життя.
Нічого несподіваного у цьому немає. Маючи у своєму розпорядженні, головним чином, матеріали мемуарного характеру, на щось більше 3. Книш, як і інші дослідники, при всьому їхньому бажанні, розраховувати не могли. Історик Марко Антонович, який виріс в емігрантському середовищі і був свідком розмов свого батька Дмитра Володимировича Антоновича з колишніми товаришами по українському визвольному руху, які жили тоді у Чехословаччині і писали мемуари, зазначав: «Мене, спершу малого хлопця, а згодом і парубка, часто дивували спори і розходження, коли учасники цих розмов, пригадуючи «Старі часи», зовсім по–різному інтерпретували деякі події, яких вони були свідками, чи зовсім інакше пригадували їх». Як професійний історик, М. Антонович добре розумів природу цих розходжень: «Власне кажучи, нічого дивного у тому нема. Поминаючи інші моменти: політичні розходження, симпатії і антипатії, помилки пам'яті тощо, треба пам'ятати, що всі спогади є суб'єктивним твором і в них, помимо волі автора, втілювалися переживання цілого життя, його нахили і звички, розуміння, досвід, позиції… Усе це впливає і заставляє мемуариста бачити речі з певного кута зору»[14].
На відміну від багатьох своїх сучасників, Микола Міхновський не залишив автобіографії, спогадів про життєвий шлях, щоденника. Про нього писали інші, у тому числі й ті, хто мав свого часу з Міхновським дуже складні, а то й ворожі стосунки. Інших джерел достовірної інформації про його життя за кордоном виявилося також мало, бо доступ зарубіжних дослідників до радянських архівосховищ був тоді закритий, а вітчизняні автори не мали можливості писати про діячів українського визвольного руху.
Сучасні вітчизняні історики мають значно кращі умови для дослідження біографії Миколи Міхновського. У їхньому розпорядженні — архівосховища, рукописні фонди, бібліотеки. Та скористатися всім цим належним чином вони ще не зуміли, хоча за останнє десятиліття і написали декілька статей, у яких, враховуючи історичний досвід XX ст., робилася спроба визначити місце і роль Міхновського в українському визвольному русі[15]. Однак, як і їхні колеги з української діаспори, вітчизняні історики істотно не вийшли за рамки коментування написаних Міхновським текстів і спроб знайти місце його ідей у соціально–політичному контексті XX ст.
Настав час для створення узагальнюючої роботи, яка б на широкому тлі ідейно–політичних шукань епохи розкрила життєвий і творчий шлях Миколи Міхновського, визначила його роль у боротьбі українців за створення власної держави. Без вирішення цього завдання загальна картина історичного процесу в Україні наприкінці XIX — в першій чверті XX ст., зокрема історія українського національного руху, залишиться неповною, до певної міри однобокою.
Автор даної монографії зробив спробу скористатися існуючими можливостями і звернувся до архівів та інших документосховищ Києва, Львова, Москви, Харкова, Краснодара, які були необхідними для реконструкції біографії Міхновського і виявилися цілком доступними для істориків. Але, залучаючи ці документи, було б абсолютно недоречним, особливо у такому специфічному жанрі, як біографічний, відкидати і мемуарну літературу. Той же М. Антонович писав про її місце в структурі історичного дослідження так: «Незважаючи на суб'єктивний характер кожних спогадів, вони мають велике значення для вивчення даної доби, бо крім даних, що їх можна перевірити на підставі інших джерел, вони передають, нехай і крізь призму даної людини, характер і дух доби, що їх рідко можна вичитати чи відчути з документів об'єктивного характеру»[16].
І на останнє. Про Міхновського писати надзвичайно цікаво, але водночас відповідально. Міхновський не потребує ідеалізації. Він заслужив собі місце в нашій історії. Разом з тим, він продовжує залишатися контраверсійною, дискусійною постаттю. Саме тому у запропонованій читачам монографії особлива увага приділяється достовірності наведених фактів, які характеризують життєвий шлях М. Міхновського. Це, звичайно, не означає, що автор ухилявся від використання споминів, листів та інших джерел особистого походження, переповнених емоціями, і уникав припущень, аналогій, порівнянь та інших прийомів наукового аналізу, що не ґрунтуються безпосередньо на текстах документів. Це означає, що автор прагнув ознайомити читача з документами, на підставі яких він наводить той чи інший факт, які міркування чи припущення покладено в основу того чи іншого судження і висновку.
Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — № 9. — С. 109, 88.
Теліга О. Партачі життя (До проблеми цивільної відваги) // Прапори духа. Життя і творчість Олени Теліги. — (Б.м.), 1947. — С. 93.
Кармазіна М. Світ ідей Миколи Міхновського // Нова політика. — 1998. — № 6. — С. 43–44.
Шемет С. Микола Міхновський (Посмертна згадка) // Хліборобська Україна. — Кн. V. — Відень, 1924–25.
Борис Р. Микола Міхновський в дореволюційний час. — Львів, 1936.
Коллард Ю. Спогади юнацьких років. 1897–1906. Українська студентська громада в Харкові і Революційна Українська Партія (РУП). — Торонто, 1972; Євтимович В. Військово–мілітарна акція «Оборони України» в 1904–1907 рр. // Календар «Червоної калини». — Львів, 1938; Коваленко О. На межі двох віків // 3 минулого. — Т. 2. — Варшава, 1939.
Андрієвський В. Микола Міхновський (Нарис суспільно–політичної біографії) // Визвольний шлях. — 1974. — № 4.
Мірчук П. Микола Міхновський. Апостол української державності. — Філадельфія, 1960. — С. 8.
Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань. 1917–1918 рр.(Про що «Історія мовчить»). — Т. 1. — 2–е вид. — Торонто, 1994. — С. 100–101.
Книш 3. Військова діяльність Миколи Міхновського // Книш 3. Так перо пише. Вибрані статті. — Вінніпег, 1965. — С. 127–143; Книш 3. Микола Міхновський і вибори до Четвертої Думи // Книш 3. Так перо пише. — С. 108–126; Книш 3. Конституція України в проекті Української народної партії // Книш 3. Так перо пише. — С. 73–107.
Гирич І. Листування 3. Книша і А. Жука з приводу книжки про М.І. Міхновського // «Молода нація. Альманах». — 2003. — № 2. — С. 170–225.
Там само. — С. 177–178.
Там само. — С. 179–180.
Антонович М. Вступ // Коллард Ю. Спогади юнацьких років. — С. 8.
Курас І.Ф., Турченко Ф.Г., Геращенко Т.С. М.І. Міхновський: постать на тлі епохи // Український історичний журнал. — 1992. — № 9, 10; Ткаченко Ю. «Батько українських націоналістів» (Микола Міхновський) // Віче. — 1995. — № 1; Горєлов М. Передвісники незалежної України: Історичні розвідки. — К., 1996; Лінецький С. М. Міхновський. Міфи історіографії та правда історії // «Молода нація». Альманах. — 1996. — Вип. 1.
Антонович М. Вступ // Коллард Ю. Спогади юнацьких років. — С. 8.