Усе починається з дитинства. «Засади, закладені в дитинстві, схожі на вирізані на корі молодого дерева букви, що ростуть разом з ним, становлячи невід'ємну його суть», — писав Віктор Гюго. Ці слова французького письменника–романтика доводиться часто згадувати, коли мова заходить про Миколу Міхновського.
Його дитинство і юність у літературі описані надто скупо. Навіть автори, які особисто знали і співпрацювали з Міхновським — Сергій Шемет і Віктор Андрієвський, — майже нічого не написали про обставини життя в дитячі та юнацькі роки, коли формувалися основи світогляду і характеру Міхновського.
Перше генеалогічне дослідження роду Міхновських зробив на основі друкованих джерел закордонний дослідник О. Стовба[17]. Прізвище Міхновських дослідник виявив у документах XVI ст. Шляхтичі Міхновські проживали у Волинському і Київському воєводствах в Україні та деяких воєводствах Польщі. Про шляхтичів–католиків Міхновських писав і А. Жук. Але він схилявся до висновку, що предки Миколи з правобережними Міхновськими нічого спільного не мали[18]. Зрештою, О. Стовба також категорично не наполягав на версії про правобережні корені роду Миколи Міхновського. Домазепинський період роду Міхновських, за оцінкою дослідника, можна накреслити лише гіпотетично.
Власне генеалогічне дослідження родоводу Міхновських зробив сучасний вітчизняний дослідник В. Кривошея. Він подав суттєві уточнення в генеалогії Міхновських і зробив висновок, що принаймні із середини XVII ст. це — корінний лівобережний козацький рід. Правобережні уманські дворяни Міхновські, стверджує В. Кривошея, нічого спільного, крім прізвища, з лівобережними Міхновськими не мали[19]. Може саме цьому, робить припущення А. Жук, Микола Міхновський, друкуючись у газеті «Діло», послуговувався псевдонімом «Лівобережний»[20].
З високою мірою ймовірності можна припустити, що предки Миколи Міхновського брали участь у Визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького. У реєстрі Війська Запорозького 1649 р., який налічує понад 40 тис. козаків, лише один раз зустрічається прізвище Міхновського, козака Білоцерківського полку[21]. Але у реєстрі занотовані також прізвища Міхненко (у тому числі у Прилуцькому полку, в адміністративних межах якого знаходилося рідне село Миколи Міхновського Турівка), Махненко, Махновський[22]. Не виключено, що одне з цих прізвищ могло трансформуватися у прізвище Міхновський.
За часів гетьманування Івана Мазепи появляється священницький рід Міхновських, представники якого навчалися в Київській академії. На цю обставину звертають увагу і О. Стовба, і В. Кривошея. З тих часів генеалогічна лінія Міхновських простежується більш–менш чітко.
О. Стовба вважає, що наприкінці XVIII ст., вочевидь після Коліївщини, Міхновські, які до цього зустрічаються тільки на Правобережжі, з'являються і на Лівобережжі, у Золотоноші. У XIX ст. це — широко розгалужений рід, представники якого служили, головним чином, на посадах парафіяльних священиків, майже в усіх повітах Полтавської губернії, зокрема в Переяславському, Лубенському, Хорольському, Миргородському і Прилуцькому. На цьому сходяться обидва дослідники генеалогії роду Міхновських.
Дід Миколи — Іван Міхновський — був парафіяльним священиком у Золотоніському повіті Полтавської губернії. Його син (Миколин батько) Іван Іванович Міхновський народився у 1823 р.[23] Коли настав час обирати життєвий шлях Івану, пішли звичним для священницьких сімей того часу шляхом — хлопця направили до Полтавської духовної семінарії. Тоді це було зовсім близько: до 1862 р. Полтавська духовна семінарія знаходилася у Переяславі — сусідньому з рідним Івану Золотоніським повітом Полтавської губернії. По закінченні семінарії двадцятирічний священик у 1843 р. дістав призначення до села Турівки Прилуцького повіту Полтавської губернії. Напевне, це призначення не суперечило волі самого Івана, адже Турівка знаходилася неподалік від Переяслава і Золотоноші. Мабуть, він не хотів відриватися далеко від батьківського дому і для нього не мала істотного значення та обставина, що Турівка розташована у далекому північно–західному закутку Полтавської губернії, а до Полтави було значно далі, ніж, наприклад, до Києва чи Чернігова. До речі, напевне саме через це адміністративна підпорядкованість Турівки неодноразово змінювалася. Була вона у складі Пирятинського, а потім Прилуцького повіту Полтавської губернії. Нині це досить велике село Згурівського району на сході Київської області. Свою історичну назву село зберегло.
Вибір Івана Івановича Міхновського виявився напрочуд вдалим. Турівка вже тоді була великим селом з багатою історією. Її назва вперше згадується в історичних джерелах за 1640 р. Село потопало в оточенні мальовничої української природи, навколо були луки, ліси, неподалік текла річка Перевод, що впадала в Удай, притоку Сули. У цьому селі Іван Міхновський прослужив парафіяльним священиком майже 50 років, остаточно звільнившись на заслужений відпочинок на початку 1890–х рр. Не виїжджаючи часто з Турівки, Іван Міхновський разом з тим не залишився на периферії громадсько–політичного життя України. Спілкування з віруючими давало йому змогу постійно тримати руку на пульсі настроїв селянства. Як людина освічена, Міхновський мав змогу одержувати інформацію про події в Україні з періодичної преси та книг. Нарешті, у Турівці доля звела його з видатними людьми тодішньої України, які справили особливо глибокий вплив на формування світогляду.
Перш за все — це місцевий поміщик Микола Андрійович Маркевич. Його предки належали до козацько–старшинського роду Маркевичів. Турівка була передана їм у 1714 р. гетьманом Іваном Скоропадським. Переходячи від батька до сина, у 1832 р. це село дісталося М.А. Маркевичу, відомому українському історику, етнографу, поету, музиканту. За оцінкою історика Олександра Оглоблина, це був один з «найкультурніших людей тогочасної України»[24].
1831 р. Маркевич видав у Москві «Украинские мелодии», де у віршах російською мовою оспівував героїчне минуле України. Від поезії він перейшов до історії та у 1842–1843 рр. видав п'ятитомну «Историю Малороссии». Ця книга, написана під впливом «Історії Русів» (тоді ще неопублікованої) і проникнута духом українського патріотизму, справила неабиякий вплив на сучасників, зокрема Тараса Шевченка.
Із Тарасом Шевченком Маркевич підтримував приятельські стосунки, вперше зустрівшись з ним ще 1839 р. у Петербурзі[25]. У квітні 1840 р. Микола Маркевич у своєму щоденнику записав, що якийсь критик Кукельник «критиковал Шевченка, уверял, что направление его "Кобзаря" вредно и опасно»[26]. Пізніше поет присвятив Маркевичу вірш «Бандуристе, орле сизий».
Дослідники біографії Тараса Шевченка констатують досить часті контакти поета та історика у наступні роки. У листі із заслання 1857 р. до сина Миколи Маркевича Андрія Тарас Шевченко писав: «З батьком твоїм, друже мій, ми були колись великі приятелі і стрічалися з ним не в одній Качанівці»[27]. Місцем зустрічей був і маєток Маркевича в Турівці. В академічній біографії Тараса Шевченка вказано, що «у його маєтку в с. Турівка він також бував»[28]. Остання зустріч, датована початком 1844 р., називається гіпотетичною: «Очевидно, побував Шевченко і в маєтку самого Маркевича в с. Турівка»[29].
Крім Тараса Шевченка, Миколу Маркевича в його маєтку відвідував відомий російський офортист, гравер і художник Лев Жемчужніков. Він продовжив започатковану 1844 р. Шевченком серію «Живописна Україна», що подавала українські краєвиди, видатні події з історії України, картини з народного побуту. Зусиллями Жемчужнікова серія «Живописна Україна» була видана у 1861–1862 рр. як додаток до журналу «Основа». Жемчужніков був у дружніх стосунках з передовими представниками української культури, у тому числі із Шевченком, коли той перебував у Петербурзі. В Україні Лев Жемчужніков жив у 1852–1856 рр. Саме на ці роки припадає його спілкування з Маркевичем і відвідини Турівки[30].
Щоб завершити характеристику духовної атмосфери у Турівці часів Миколи Маркевича, зазначимо, що на його кошт і під його художнім керівництвом у маєтку діяв вертепний театр. Це означає, що загальний тонус культурного життя в Турівці був досить високий – театр без глядачів, здатних сприймати мистецтво, не можливий. Цими глядачами були не лише члени поміщицької сім'ї, гості із сусідніх маєтків і нечисленні освічені жителі села. На спектаклі запрошувалися близькі та друзі Миколи Маркевича з Києва, Чернігова, Полтави та інших міст. Цілком можливо, вистави вертепного театру в Турівці, зазначається в «Біографії» Тараса Шевченка, міг бачити поет[31].
Отже, коли на початку 40–х рр. XIX ст. молодий священик Іван Міхновський прибув до Турівки, це був своєрідний культурний центр, створений зусиллями шляхетного поміщика, ученого, музиканта і мецената, українського патріота Миколи Маркевича. Не викликає сумніву, що особа такого масштабу справляла значний вплив на всіх освічених жителів села. Не зайвим буде нагадати, це не був виключно інтелектуальний вплив: поміщик був справжнім господарем села і володів 800 душами кріпаків.
Невідомо, з якими політичними настроями прибув молодий священик до Турівки. У духовній семінарії йому прагнули прищепити великоруський патріотизм, відданість правлячій романівській династії, зверхнє, а то й неприязне ставлення до всього українського. Чи зумів він протистояти цьому тиску, чи виробив у собі досить поширену в ті часи «подвійну лояльність» (прихильне ставлення до Російської імперії — на службі, любов до рідного краю, до України — поза службою), чи навіть став українським патріотом — це запитання залишається без відповіді. Але цілком зрозуміло, що молодий священик не міг бути нелояльним до поміщика, навіть якщо б захотів. Влада поміщика в селі була майже безмежна, і він легко усунув би Міхновського з села. Але цього не сталося, і стосунки священика з відомим українським істориком продовжувалися понад 15 років, аж до смерті останнього 1860 р.
Статус священика диктував Івану Міхновському певні норми поводження, у тому числі й у стосунках з поміщиком, власником кріпаків – більшої частини місцевої парафії. Він був просто зобов'язаний відвідувати сім'ю Маркевичів, особливо у дні релігійних свят. Це було важливою частиною його священницької місії. Відносини цих двох освічених людей за роки спілкування, напевне, набули неформального характеру. Цьому могла сприяти і та обставина, що Церква Всіх Святих у Турівці стояла неподалік від поміщицького маєтку. Не викликає сумніву, що один з небагатьох освічених людей села, священик Міхновський мусив читати і знати твори Маркевича, бо необізнаність з ними, слушно зауважує Олександр Стовба, «могла бути образою для автора»[32]. Мабуть, не були таємницею для Міхновського і тісні зв'язки Маркевича з Шевченком; Міхновський міг бачити чи навіть спілкуватися із Шевченком під час його відвідувань Миколи Маркевича в Турівці.
Що ці передбачення мають під собою реальний ґрунт, свідчить стаття священика Володимира Міхновського, старшого сина Івана Міхновського, опублікована 20 січня 1902 р. в «Полтавских епархиальных ведомостях» під назвою «Освячення нового храму». Стаття присвячена новозбудованій у Турівці церкві, яку поставили замість старої, де Служба Божа велася впродовж 120 років. Саме у старій турівській церкві свого часу служив Іван Міхновський, і Володимир з гордістю пише про тісну співпрацю на духовній ниві свого батька з істориком Миколою Маркевичем.
Іван Міхновський прожив довге життя — 83 роки. Був він людиною величезної фізичної сили і, за свідченням дружини його онука, української акторки Г. Совачевої, міг зігнути мідну копійку між пальцями, а одного разу переміг у бійці з декількома рибалками — браконьєрами[33]. Разом із тим — і це досить поширена в українських родинах ситуація, — отець Іван побоювався своєї енергійної дружини — Олександри Федорівни, яка завзято боролася з його шкідливими звичками, особливо з пристрастю до паління.
До своїх священницьких обов'язків Іван Міхновський ставився з великим сумлінням. Він був зразковим проповідником, за що керівники сусідніх парафій зверталися до нього не інакше як «шановний», а Полтавський єпископ навіть удостоїв його своєї похвали[34]. У зв'язку з цим звертає на себе увагу твердження Віктора Андрієвського, що Іван Міхновський «свої проповіді виголошував тільки українською мовою, не зважаючи на сувору заборону російської цивільної й духовної адміністрації»[35]. Це твердження В. Андрієвський наводить без посилання на джерела, як гіпотетичне. Однак таке припущення не позбавлене реальних підстав. На практиці священик справді міг поводитися подібним чином, хоча з 1862 р. єпископами Полтавськими і Переяславськими призначалися виключно росіяни, які ревно слідкували за поведінкою церковнослужителів, у тому числі і за дотриманням ними мовного режиму під час богослужіння. Та життя примушувало інколи не звертати особливої уваги на порушення інструкцій. Російська мова, пересипана слов'янізмами, важко доходила до свідомості парафіян, відбиваючи у них бажання прислухатися до слів священика. Одну з таких проповідей, яку виголосив перед парафіянами новопризначений владикою священик Марко Балабуха, описує у повісті «Старосвітські батюшки та матушки» Іван Нечуй–Левицький: «Проповідь була довга, на давній церковній слов'янській мові, пересипана текстами й такими словами, як понеже, поколику, потолику. Чесна громада слухала, слухала й нічогісінько не тямила… Але Балабуха заговорився й од старого академічного звичаю з його язика почали зриватись латинські слова. Громада очі витріщила. Балабуха схаменувся, що він говорить не в академії, а в сільській церкві перед мужиками, й вдержав язика»[36]. Цілком очевидно, що подібні «проповіді» підривали вплив і авторитет церкви, і церковні верхи змушені були заплющувати очі, коли той чи інший священик наважувався говорити зі своїми парафіянами живою українською мовою. Іван Нечуй–Левицький в автобіографії згадує, що його батько, який був священиком у Стеблеві Канівського повіту Київської губернії, «проповіді замолоду говорив по–українськи, записував їх і навіть послав до митрополита»[37].
Про виголошення окремими священиками проповідей українською мовою збереглися свідчення також в інших джерелах[38]. Але це не було масовим явищем, і таке поводження передбачало певні проукраїнські симпатії і громадянську мужність. Цілком імовірно, що саме так було з Іваном Міхновським. Принаймні, його дуже важко уявити в ролі Марка Балабухи.
Якщо у церкві мовний режим урядові та вищі духовні структури намагалися ще якось контролювати, то поза церквою вони були безсилі. У побуті священик був вільним у виборі мови спілкування і зазвичай вибирав рідну, українську. Нічого незвичайного у цьому не було. Царизм не зміг взяти під тотальний контроль усі сторони життя українського суспільства. Так, Олександр Лотоцький, відомий український політичний діяч кінця XIX — початку XX ст., вихований у родині священика, так описував світогляд свого батька: «Національне почуття його було щире, природне. Не робив він з того засадничої справи, — українська стихія для нього була надто натуральною, безперечною річчю, щоб над тим роздумувати, — і весь характер нашого родинного життя був суто український. Українська мова була виключною мовою спілкування і в нас, і в родині, і в зносинах з стороннім оточенням — з сусідніми священиками, з місцевою адміністрацією, з офіціалістами сусідніх маєтків і т. п.»[39]. Усе наведене вище дозволяє стверджувати, що Іван Міхновський належав саме до такого типу українських священиків.
Сім'я Міхновських, якщо підходити з мірками того часу, за чисельністю була середньою. Про її склад пишуть О. Стовба та інші автори: три сини — Володимир, Гаврило і Микола, а також дочка — Олімпіада. Утримувалася сім'я працею батька. Було також 17 десятин землі, із них 15 десятин — польової, а 2 десятини — присадибної. Ці дані наводить Сергій Шемет, який добре знав Міхновських, а також згадувана вже Г. Совачева[40]. Про 15 десятин орної землі, що були у власності покійного священика Івана Міхновського з Турівки Прилуцького повіту, повідомляли у листопаді 1908 р. «Полтавские губернские ведомости». Звичайно, обробляти самотужки цю площу парафіяльний священик не міг. Орну землю він віддавав в оренду, за що оплачувалося навчання дітей. Сім'я не бідувала, хоча жила скромно, бо розраховувати на розкіш при таких прибутках не доводилося. До праці по господарству залучалися всі, у тому числі й діти. Звичка працювати на землі залишилася у Миколи Міхновського на все життя, і коли він став дорослим, то любив порядкувати в саду[41]. Взагалі сімейний побут Міхновських був цілком селянським, народним, ґрунтувався на здорових моральних засадах. Не випадково всі діти знайшли себе в житті й тією чи іншою мірою виявилися причетними до українського національного руху.
Старший син Володимир вирішив продовжити батьківську місію, закінчивши у 1874 р. Полтавську семінарію. До 1907 р. служив священиком у різних парафіях Прилуцького повіту. Відрізнявся незалежним характером, критикував церковну владу, в умовах революції 1905–1907 рр. підтримував контакти з українськими патріотами. Це стало підставою для його переведення в 1907 р. з рідного Прилуцького повіту до Роменського, де в нього не було ні знайомих, ні рідних.
Два молодші сини — Гаврило і Микола — пішли по цивільній лінії. Це була типова для сімей священиків ситуація. Наприкінці XIX ст. священику вже важко було одержати парафію, тому своїх дітей сільські батюшки відправляли в університети та інші цивільні (чи військові) навчальні заклади. До того ж російська православна церква разом із самодержавним режимом, якому вона була покликана служити, вступала у смугу глибокої внутрішньої кризи. Її авторитет у суспільстві падав, і бажаючих обирати духовну кар'єру ставало менше.
Гаврило Міхновський, 1865 року народження, після закінчення у 1886 р. Прилуцької гімназії деякий час навчався на історико–філологічному факультеті Київського університету. Цікаво, що у списках студентів він значиться на одному курсі з Михайлом Грушевським, у майбутньому видатним українським істориком[42]. Однак з невідомих причин цей факультет він залишив і перевівся на юридичний. Пройшовши курс навчання, у 1890 р. був залишений в університеті для викладацької роботи. Але Гаврила приваблювала жива робота з людьми, і через деякий час він переїжджає до Прилук, де працює адвокатом. Дмитро Дорошенко, який відвідав Гаврила Міхновського в Прилуках навесні 1905 р., писав про нього у своїх споминах як про «рідного брата Миколи Міхновського, якого він дуже нагадував і обличчям, і всією своєю постаттю, і своїм патріотизмом в самостійницькім дусі»[43].
Єдина в сім'ї дочка одружилася із священиком Яковом Совачевим, зусиллями якого було завершене будівництво нової церкви в Турівці. У сім'ї Совачевих також виросли учасники українського національно–визвольного руху, серед яких був і Василь Якович Совачев, свого часу голова студентської української громади в Києві; у 1917–1919 рр. — член Української демократично–хліборобської партії, військовий лікар і начальник санітарної управи армії УНР.
Серед представників інших гілок роду Міхновських були також активні діячі українського національного руху. Найвідоміший з них – Юрій Міхновський, який народився в Золотоніському повіті, на батьківщині Миколиного діда. Навчався в Полтавській духовній семінарії, з якої був виключений за участь в національному русі на 4 курсі. Деякий час учителював, а у 1891 р. висвятився на диякона. У 1921 р. Юрій Міхновський став одним із співзасновників і єпископів Української автокефальної православної церкви (УАПЦ).
В українській громаді Полтавської семінарії у другій половині 1890–х рр. поряд із Симоном Петлюрою активну участь брали два брати Міхновські. Їх імен Юрій Коллард, який наводить цю інформацію, не згадує [44]. Напевне, вони також були родичами Миколи. В архівних фондах збереглися дані, що у 1890–ті рр. Володимир і Олександр Міхновські, студенти Харківського ветеринарного інституту, були членами Харківської студентської громади. Після утворення Революційної української партії вони стали її членами, а в 1903 р. були заарештовані за революційну діяльність[45].
Перелік учасників українського національно–визвольного руху – представників широко розгалуженого роду Міхновських — можна продовжити. Але у XX ст. цей давній український рід став відомим, перш за все, завдяки Миколі Івановичу Міхновському, наймолодшому в родині турівського священика Івана Міхновського.
Народився він 1873 р. Число і місяць не наводить у своїй посмертній згадці про Миколу Міхновського навіть Сергій Шемет, який його добре знав, а також Віктор Андрієвський, який деякий час із ним співпрацював. Немає даних про день народження Миколи Міхновського і в публікаціях про нього сучасних авторів. Установити точну дату могла б допомогти метрична книга Турівської церкви Всіх Святих. На жаль, вона не збереглася. Зате добре зберігся архівний фонд Прилуцької чоловічої гімназії, яку свого часу закінчив Микола Міхновський. Цей фонд знаходиться в обласному державному архіві Чернігівської області. У ньому знайдено копію свідоцтва про народження Миколи Міхновського, видану на прохання його батька Івана Міхновського Полтавською духовною консисторією. У копії зазначено: «В метричній книзі, що зберігається в архіві Консисторії Прилуцького повіту села Турівки Всіх Святих церкви за тисяча вісімсот сімдесят третій (1873–й) р. під № 17–м записано так: Марта дев'ятнадцятого (19) числа, села Турівки у приходського священика Іоанна Іоаннова Міхновського і законної його дружини Олександри Федорівни, обох православних, народився син Микола»[46]. У копії вказано і дату хрещення — 20 березня 1873 р.
Цьому документу, складеному за всіма правилами, можна було б без будь–яких застережень довіряти, коли б не одна обставина: у цьому ж фонді знайдено ряд інших паперів, які вказують на іншу дату народження Миколи Івановича — 10 березня 1873 р.
Вперше ця дата наводиться в рішенні керівництва Прилуцької гімназії, де вчився Микола Міхновський, про переведення його до 5 класу. Це рішення було прийняте 20 серпня 1887 р. і підставою для нього стало, серед інших документів, метричне свідоцтво, вірніше, як про це написано в самому рішенні, — «випис» (витяг) з метричного свідоцтва[47]. Вдруге дата 10 березня 1873 р. як день народження Миколи Міхновського наводиться в іншому важливому і відповідальному з точки зору оформлення документі — у свідоцтві про його приписку до першої призовної дільниці Прилуцького повіту. Цей документ датується 21 грудня 1890 р. і виданий Прилуцьким повітовим з військової повинності присутствієм[48]. Утретє 10 березня 1873 р. як день народження Миколи Міхновського зустрічається у «Списку осіб, що бажають бути допущеними до екзамену на зрілість в Прилуцькій гімназії». Вчетверте ця дата наведена й у самому атестаті зрілості[49], який Микола Міхновський одержав після закінчення гімназії.
Виникає запитання: яким документам слід віддавати перевагу? Гімназичним паперам і приписному свідоцтву, які чотири рази називають один день народження — 10 березня 1873 р.? Але цілком можливо, що всі вони (у тому числі й приписне свідоцтво) ґрунтуються на єдиному документі — тому самому «виписі» з метричного свідоцтва, на яке лише посилаються в рішенні про переведення Міхновського до 5 класу, але не наводять його. Якщо це так, то більше довіри викликає копія метричного свідоцтва, де наведена інша дата дня народження — 19 березня 1873 р. Малоймовірно, щоб помилився секретар духовної консисторії — особа, акуратність і точність якої є головними професійними якостями. До того ж у копії свідоцтва про народження дата народження (19 березня) і дата хрещення (20 березня) розходяться лише на один день. Це типове і дуже поширене розходження: засвідчити день народження дитини прагнули якнайшвидше. Дуже важко припустити, щоб дитина священика, яка народилася 10 березня, була цим священиком хрещена аж 20 березня.
Ще один аргумент на користь дати 19 березня 1873 р. як дня народження Миколи Міхновського. Метричне свідоцтво випускалося за проханням Івана Івановича Міхновського, і перш ніж потрапити до Прилуцької гімназії, мало побувати у його руках. Якщо це справді так (а якусь іншу технологію одержання документа уявити важко, адже у свідоцтві вказано щодо Івана Івановича, що воно видане «согласно его прошению»), то малоймовірно, щоб батько не помітив помилку у свідоцтві або щоб передав до гімназії документ, у якому неправильно вказано день народження сина.
Про це свідчать також матеріали Державного архіву м. Києва, де збереглися фонди Київського університету, у якому навчався свого часу М. Міхновський. У томі 5 відомостей про студентів Київського університету зазначається, що Микола Міхновський народився у Турівці Прилуцького повіту Полтавської губернії 19 березня 1873 р.[50]
Усе вищесказане дає підстави стверджувати, що днем народження Миколи Міхновського слід вважати 19 березня 1873 р. За новим стилем — це 31 березня.
Микола у сім'ї Міхновських був пізньою дитиною. Старший брат Володимир у рік його народження був на передостанньому курсі Полтавської духовної семінарії та готувався вийти на самостійний життєвий шлях. Сестра була вже зовсім дорослою і вийшла заміж за Якова Совачева, коли Микола ще був немовлям.
Міхновський належав до людей холеричного типу, і цей його характер став проявлятися ще у ранньому дитинстві. В родині жив переказ, як Микола трирічним хлопцем побачив уперше свого небожа Василя Совачева на хрестинах із золотим хрестиком і запитав, звідки у нього ця прикраса. Одержавши у відповідь, що небіж «знайшов його собі», Микола схопив Василя за чуба і запитав: «А мені чом не знайшов?». Родичі і близькі говорили, що ця фраза досить точно характеризувала вдачу Міхновського — енергійну, імпульсивну до нестримності, волелюбну[51].
Вплив старшого брата та сестри на формування особистості Миколи Міхновського був обмеженим. Якщо вже говорити про вплив старших у сім'ї, то це, перш за все, вплив батьків, і в першу чергу Івана Івановича Міхновського. Із часом посилився вплив Гаврила, передостанньої у сім'ї дитини, старшого від Миколи на цілих вісім років.
Коли народився Микола, батьку було вже майже 50 років, матері — 44. У такому віці сімейний уклад уже досить усталений, майже консервативний, і все сильніше проявляється схильність до непохитного підтримання сімейних традицій. Крім цього батьки мають більше часу для виховання дітей і роблять це з урахуванням попереднього досвіду і, як їм здається, краще, ніж раніше. Інколи це виливається у сімейний деспотизм, який деформує характер дитини. Але Миколі та його брату Гаврилу пощастило. Батьки виявили педагогічний такт і виховували молодших дітей так, як підказував їм здоровий глузд, народна педагогіка.
У процесі виховання Миколи чи не найважливішу роль відіграли традиції. Його батькам, зважаючи на їхній уже немолодий вік, на пам'ять часто приходили яскраві сторінки минулого, і в їхніх розмовах нерідко з великим пієтетом згадували імена Миколи Маркевича і його знаменитих друзів, з якими Івану Міхновському доводилося спілкуватися. Для малого Миколи це не була занадто абстрактна старовина. Поряд з церквою стояв поміщицький маєток, де колись відбувалося все те, про що говорили старші. Двері цього маєтку весь час були широко відчинені і для Миколиних батьків, і для самого Миколи. У цьому маєтку мешкали Микола Миколайович Маркевич, син видатного історика, і його дружина, Марія Дмитрівна. Були вони, як і свого часу Микола Андрійович Маркевич, не чужими для Міхновських людьми. Традиції тісного спілкування Маркевичів з Міхновськими, започатковані ще у 1840–1850–ті рр., продовжили сім'ї Миколи Миколайовича й Івана Івановича. Стосунки цих сімей були теплими, можна навіть сказати сердечними. Саме тому, мабуть, Микола Миколайович і Марія Дмитрівна Маркевичі погодилися хрестити Миколу Міхновського, а значить — кумуватися з Іваном Івановичем і Олександрою Федорівною Міхновськими[52].
Такий статус відносин передбачав високу міру взаємної довіри. Напевне, із сімейних розмов, а також із розмов між Маркевичами – хрещеними батьками — і рідними батьками ще зовсім молодий Микола вперше почув і прізвище Тараса Шевченка. Зокрема, Микола Миколайович міг розповісти не лише про дружбу батька з геніальним поетом, а й про листування й особисту зустріч у 1857 р. із Шевченком його брата, Андрія Миколайовича Маркевича[53].
Андрій Маркевич продовжував справу свого батька, збираючи етнографічні матеріали і здійснюючи їхню музичну обробку. Його діяльність викликала схвальну оцінку Тараса Григоровича. У листі до Куліша Шевченко писав про музичні обробки Андрія Маркевича: «Добре, дуже добре, а особливо "Морозенко": він мені живісенько нагадав нашу милу бесталанну Україну»[54]. Важко уявити, щоб про це не йшлося у розмовах між Маркевичами і Міхновськими і щоб про Тараса Шевченка, його страдницьке життя і поетичний геній малий Микола не дізнався дуже рано, ще в дитячі роки.
А з іншого боку, немає жодних підстав стверджувати, що батьки цілеспрямовано виховували Миколу в національному, а тим більше, як пише О. Стовба, посилаючись на Д. Дорошенка, в «самостійницькому дусі»[55]. Очевидно, інформація, яку він одержував від батьків і від їхнього найближчого оточення, ґрунтувалася на романтизованому образі козацького минулого, але була безсистемною і не переслідувала якоїсь конкретної виховної цілі. Вона могла загубитися в глибинах Миколиної пам'яті, коли б щоденно не закріплювалася в багатому світі дитячих емоцій — вражень від народних звичаїв і народної творчості, побуту, які хлопчик засвоював, спілкуючись зі своїми односельчанами, щоденно відчуваючи вплив української народної стихії.
Про вплив сільського середовища на формування національних почуттів писали у своїх спогадах багато учасників українського визвольного руху. Зокрема, Катерина Серебрякова (дружина Дмитра Володимировича Антоновича) у своїй згадці про Миколу Міхновського так описувала настрої тих своїх ровесників, яких батьки, незважаючи на всі їхні спроби, так і не змогли втримати від участі в політичному житті у складі українських об'єднань: «Хіба живу людину можна вдержати і не дозволити цікавитися тим, що довкола, не ставити собі питань, чому все йде так, а не інакше, не бачити різниці між українським і московським! Українська стихія була всюди: в повітрі, в природі, в таких характерних і поетичних наших біленьких, соломою критих хатах, у садочках, в наших чудових степах, на яких стільки співу, де кожна частина повітря співає, в чудових місячних ночах, повних співів соловейків, де тільки один кінчає свою пісню, а вже починає другий, де все сповнено їх співом. А у сусідньому хуторі співають дівчата, їм вторять хлопці і пісня розкладається на кілька голосів і летить по степу вдалечінь»[56].
Ця ностальгічна картина «втраченого раю» змальована емігранткою, яка залишила Україну майже 40 років тому, настільки сильно і переконливо, що, здається, викликає щеміння в серці. Але в дитинстві рідне село і оточуюча природа не викликає подібних почуттів. Навколишнє середовище сприймається як щось природне, органічне, без психологічного надриву. Але від цього його вплив на формування особистості не зменшується. Без сумніву, малий Микола був у полоні сільського оточення і всього того, що називають «національною стихією». Зовсім не випадково, коли Микола став дорослішим, він, за свідченням Г. Совачевої, вважав себе нащадком козацького роду[57].
Але були й інші чинники, які справили вплив на формування світоглядних засад Миколи Міхновського. Про свій народ, його минуле Микола чув не лише з народних переказів і пісень. У ті часи дуже популярним було домашнє читання, і довгими зимовими вечорами батьки і діти із захопленням слухали художні твори, у тому числі й про українську минувшину. Такі сімейні читання служили не лише для задоволення інтересів дорослих, а й для підготовки дітей до школи, розширення їхнього світогляду в молодшому шкільному віці. Як правило, читалися книги Миколи Гоголя, Дмитра Стороженка, Данила Мордовця та інших популярних письменників, видані російською мовою. Після Валуєвського указу 1863 р. і Емського циркуляру 1876 р. українське друковане слово було заборонене. Але ті, хто перед собою ставив за мету одержати книги Івана Котляревського, Григорія Квітки–Основ'яненка, Івана Нечуя–Левицького і навіть Тараса Шевченка, могли це зробити. Без сумніву, у сім'ї Міхновських були книги Тараса Шевченка, був його «Кобзар». Магнетичний вплив творчості Тараса Григоровича Микола Міхновський відчув дуже рано і перебував у його полоні все своє життя.
Про початкову освіту Миколи Міхновського немає жодних відомостей. Очевидно, він здобув її в домашніх умовах. Так тоді було прийнято у сім'ях, які прагнули дати своїм дітям середню, а потім і вищу освіту і мали матеріальні можливості для цього. Напевне, досить рано було прийняте рішення зорієнтувати Миколу на світську освіту. Мабуть, цьому передували роздуми і вагання, хоча немає підстав для ствердження, що рішення це далося Івану Івановичу Міхновському, потомственому священику, дуже важко. Батько — досвідчена, мудра і достатньо інтелігентна людина — добре орієнтувався в життєвих реаліях. Станове суспільство на очах розкладалося, і для дітей священиків відкривалися більш привабливі перспективи, ніж просто повторити кар'єру батька. Ось чому Миколу стали готувати для вступу не до духовної семінарії, а до гімназії. У Прилуцькій гімназії вже навчався Гаврило Міхновський, і батьки були достатньо обізнані з організацією навчального процесу в гімназії та умовами життя для приїжджих гімназистів.
Навчання справило на Миколу, як і на кожну дитину, виховану в українському мовно–культурному середовищі, суперечливе враження. З одного боку, воно відкрило перед ним вікно у світ знань, де в результаті таємничих перетворень з букв народжуються слова, з яких постають живі образи, де все цікаве і привабливе. З другого боку, дитячу свідомість деморалізували спроби вчителя донести до неї все це незнайомою мовою. Невідомо, хто вчив Миколу в догімназичні роки, хто був його домашнім учителем. Але це принципового значення не має. Навіть якщо цю роль виконував батько Миколи, він готував сина так, як цього вимагала тодішня імперська система освіти. Ця система була головним знаряддям грандіозного національно–культурного експерименту з перетворення українців у росіян, який царський уряд проводив через навчання, у тому числі й початкове. Букварі та читанки, які застосовувалися в навчальному процесі, писалися малозрозумілою для дітей–українців російською мовою і були нецікавими та занадто складними для дітей, бо розраховувалися на жителів великоруських губерній. «Великорусский ребенок, прийдя в школу, слышит из уст учителя и находит в книге родную и знакомую ему по дому речь. Образы, которые занимают его воображение, близки и понятны ему. Поэтому, едва усвоив технику чтения, он уже может накапливать познания, взяв от школы все, что она может дать. Совсем в другом положений находится малорусский ребенок в этой же самой школе. "Из дому, из этого светлого рая, — пишет Ушинский о малорусской школе, — где все ясно, понятно, близко сердцу, малороссийское дитя попадает в темный ад — русскую школу, где все темно, чужо, непонятно".
В самом деле, из уст учителя ребенок слышит чужие ему звуки, книги наполнены ничего не говорящими уму и сердцу ребенка словами и образами, на каждом шагу приходится преодолевать странные сочетания, механизм чтения не доставляет ребенку никакой радости – к чему складывать звуки, если из этого ничего не выходит»[58].
Це слова з промови, виголошеної самим Миколою Міхновським в 1901 р. на засіданні Харківського товариства поширення у народі грамотності, активним членом якого він був. Вони дуже точно відбивають психологічний стан дитини, яка ніколи не спілкувалася російською мовою і яку почали навчати азам грамоти за російськими книгами. Сам Микола Міхновський, який інколи чув російську мову з вуст батьківських гостей чи під час домашнього читання або навчання за російськомовними підручниками, починаючи з букваря, не відчував того мовного насильства, що зазнавали його товариші із селянських сімей, які перші російські слова почули у школі. Хоча Миколі російська мова давалася неважко (він нею оволодів цілком професійно в процесі навчання в гімназії та університеті — про це, між іншим, свідчить і фрагмент його промови, даної мовою оригіналу), все ж спогади про дискомфорт, у якому він перебував при вивченні в дитячі роки букваря і читанки, не залишала його ніколи. Це відчувається у наведеному вище фрагменті його промови. Працюючи після закінчення юридичного факультету Київського університету адвокатом, він постійно відстоював необхідність ведення судочинства українською мовою як єдиною зрозумілою та близькою українському народу, особливо жителям села. Скрізь, де тільки виникала можливість, він критикував владу за її політику зросійщення школи, закликав до ведення навчального процесу в школах України рідною мовою. При цьому свою точку зору він аргументував досить різко, з високою мірою внутрішньої переконаності у власній правоті. «Каковы же результаты такого состояния школьного образования?» — задається питанням у своїй промові на згаданому вище засіданні Харківського товариства поширення у народі грамотності Микола Іванович Міхновський. І відповідає, користуючись і цього разу словами Костянтина Ушинського: «Известный русский педагог Ушинский так описывает и оценивает малорусскую школу. "Эта школа, говорит он, во–первых, гораздо ниже народа: что же значит она со своєю сотнею плохо заученных слов перед морем языка безконечно глубокого, живого и полного радости, которого выработал и выстрадал сий народ в продолжении тысячелетий; во–вторых, такая школа бессильна, потому что она не строит развитие дитяти на единственно плодородной душевной почве — на народной речи и на отразившемся в ней народном чувстве; в–третьих, такая школа бесполезна: ребенок не только входит в нее совершенно чужой, но и выходит из нее в чуждую ей сферу. Скоро он позабывает десятки великорусских слов, которые выучил в школе, а вместе с тем позабывает и те понятия, которые были к ним привязанные… Что же сделала школа? Хуже, чем ничего: она на несколько лет задержала естественное развитие дитяти»[59]. Немає сумніву, що ці думки передають і власний досвід, враження дитинства Миколи Міхновського.
Малозрозуміла, нерідна мова шкільних підручників доповнювалася зовсім новим і чужим для української дитини змістом. Борис Грінченко, який після університету деякий час працював сільським учителем, писав про це так: «Гляньте на читанки шкільні і скрізь одне бачите: або зовсім нічого про Україну, або якась нікчемна плутаниця, а часом таки й брехня. А замість історії української скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловіку — рідна. Та ще й яка історія? Що ступнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Петрові, — хвали Суворовим, Корніловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині!.. Слова про найкращих синів України, про найкращих борців за її волю, за народне щастя, за світ ви там не шукайте… Там замість їх Петри та Катерини, що запрягли наш народ у неволю, там Суворови, Скобелєви, «вєшателі» Муравйови… Тужливо згнічується бідне серденько дитини, і вона, ще не знаючи свідомо, що є рідний край, уже почуває, що у неї той рідний край однято»[60]. Цілком можливо, що Микола Міхновський, що перебував у полоні романтичних образів української минувшини, навіяних батьківськими розповідями, художньою літературою і, врешті–решт, національною стихією з її піснями і переказами, досить болісно сприйняв подібні шкільні тексти.
Це не могло не викликати у ще дитячій свідомості Миколи першого й досить глибокого конфлікту. Світ дитячої гармонії розколювався: з одного боку було все те, про що говорилося (причому малозрозумілою, чужою мовою) в букварі та читанці і що вимагалося знати під загрозою покарання; з другого боку було все те близьке і зрозуміле, що виростало з розповідей батьків, сусідів, старших братів, із легенд, народних пісень і популярних книг про українську старовину.
Через подібний конфлікт пройшло багато інтелігентів України, які приєдналися до українського національно–визвольного руху. У когось він (як, наприклад, у Миколи Міхновського) проявився раніше, у когось — пізніше. Але в усіх цей конфлікт був важливим чинником формування національної свідомості.
Коли Миколі Міхновському виповнилося 9 років, батьки вирішили його віддати до Прилуцької чоловічої гімназії.
В останній чверті XIX ст. мережа гімназій в Україні розширилася і гімназична освіта стала доступнішою, ніж раніше. Усе частіше гімназії відкривалися в повітових центрах. Першою в повітовій Полтавщині була Лубенська гімназія, другою — Прилуцька. Чоловіча гімназія у Прилуках була лише за декілька десятків кілометрів від Турівки. Цей середній навчальний заклад (спочатку як прогімназія, тобто гімназія з неповним курсом навчання) був відкритий у 1874 р. з ініціативи місцевих поміщиків–інтелігентів, потомків козацької старшини, М.А. Маркевича, М.М. Маркевича, І.М. Скоропадського, В.П. Тарнавського, Г.П. Ґалаґана та ін. У січні 1882 р. шестикласна прогімназія була перетворена в повну 8–класну гімназію. Почесним попечителем гімназії був Г.П. Ґалаґан — ініціатор створення у Києві Колегії Павла Ґалаґана, відомий меценат[61]. Саме у серпні 1882 р. Микола Міхновський після співбесіди був прийнятий до підготовчого класу Прилуцької гімназії.
Тодішні гімназії були середніми загальноосвітніми навчальними закладами, де мали право навчатися представники всіх станів суспільства: дворянства, духівництва, купецтва, міщанства і селянства. При відкритті Прилуцької гімназії повітове земське зібрання уповноважило гласного М.М. Маркевича клопотати про надання переважного права вступу до нового навчального закладу «обивателів міста і Прилуцького повіту, а також дітей чиновників, що служили у місті і повіті»[62]. Такою і стала Прилуцька чоловіча гімназія, до першого класу якої Микола Міхновський був зарахований після закінчення підготовчого класу влітку 1883 р.
Адаптація до гімназичного життя у Миколи була непростою. Він потрапив у зовсім нове, у порівнянні з Турівкою, середовище. Мало схожими на його сільських товаришів були однокласники. Подружився він лише з деякими з них — найближчими за вихованням, соціальним походженням і достатками; з іншими відносини не складалися.
Суперечливе враження на Миколу справили гімназичні порядки. Навчально–виховний процес у гімназії ґрунтувався на інших, багато у чому відмінних від домашніх, засадах. Якщо дома Міхновський здобував основи національного (при всій його стихійності, безсистемності та непослідовності) виховання, то гімназія була покликана формувати засади лояльності імперії. Навчання Миколи припало на роки царювання Олександра НІ, коли внутрішню політику держави, зокрема в освітній сфері, визначав відомий реакціонер, обер–прокурор Синоду Побєдоносцев. Під пильним наглядом влади в навчальних закладах, у тому числі й Прилуцькій гімназії, культивувався великоруський патріотизм, девізом якого були «самодєржавіє, православіє і народність» (розуміється, російська). У підручниках на різні лади вихвалялася імперська політика Росії в Україні. Навчально–виховний процес у гімназії, як про це зазначалося у звіті про її роботу, був спрямований на «воспитание подрастающего поколения в горячей любви и преданности Царю и Отечеству, в славе которого оно должно видеть свою славу и бедствия которого оно должно принимать к сердцу так же близко, как и несчастье своих близких и свои личные бедствия. Этой цели воспитания способствовало изучение родной словесности и особенно преподавание отечественной истории, при обучении которой выдвигаются надлежащим образом те великие исторические события, в которых с особенною силою проявилось высокое патриотическое чувство русского народа и те великие исторические деятели, которые своими трудами или своей жизнью способствовали развитию величия и могущества нашей родины»[63].
У святкові, а особливо в так звані «высокоторжественные» дні (наприклад, дні народження царя, цариці та членів їхніх родин), Миколі разом з іншими гімназистами доводилося після обов'язкової молебні співати «Боже, царя храни!» і у відповідь на директорське поздоровлення зі святом гукати традиційне «Ура!».
Таким було життя в гімназії. А повернувшись на канікули до рідного села, спостерігаючи застілля старших, коли від розмов переходили до пісень, він, бувало, чув:
Виявляється, що це була та сама Катерина II, що за підручником з історії Іловайського, який Міністерством освіти був ухвалений для вжитку в усіх школах імперії, характеризувалася як мудра, справедлива і далекоглядна імператриця, наділена всіма можливими чеснотами.
80–ті рр. XIX ст. — гімназичний період життя Миколи Міхновського — були роками, коли свого апогею досягла в Україні русифікаторська політика царизму, коли після заборон 1876 р. була здійснена спроба остаточно знищити українське друковане слово, покласти край українській національній культурі.
У навчальних закладах України, у тому числі й гімназіях, цей урядовий курс провадився особливо ретельно. Заняття вимагалося проводити виключно російською мовою. Щодо української мови, то до неї ставилися у відповідності до валуєвської формули: «Не было, нет и быть не может». Це ставило у нерівноправне, нерідко принизливе становище тих гімназистів, які звикли до української мови. До таких, напевне, належав і Микола Міхновський.
Роки навчання бігли швидко. Навчався він легко, але не був відмінником. В атестаті зрілості, копія якого збереглася у фондах Чернігівського облдержархіву, виставлені результати випускних екзаменів: за Закон Божий — «відмінно», за історію — «добре», за російську, латинську, грецьку і французьку мови — «добре», за математику — «задовільно»[64]. Подібні оцінки одержали на випускних іспитах більшість однокласників Міхновського. Збереглася і його характеристика, написана у 1891 р., коли він був у останньому, восьмому класі гімназії. У ній є такі записи: «В посещении уроков был очень исправен. Уроки готовил довольно старательно. Письменные работы исполнял с достаточным усердием. К преподаваемому в классе относился довольно внимательно. Всеми предметами занимался с одинаковым интересом»[65]. Характеристики такого змісту писалися чи не на кожного гімназиста. Зокрема, таку саму характеристику одержав однокласник Миколи Міхновського Йосип Мартос, родич відомого діяча українського руху Бориса Мартоса[66]. У цих характеристиках дуже мало індивідуального, і вони майже нічого не говорять про особистість випускника, його громадсько–політичні інтереси. За рядками цієї характеристики проглядається більше образ майбутнього дисциплінованого чиновника імперського режиму, ніж його непримиренного противника. Без сумніву, у Миколи Міхновського було інше життя, яке не знайшло свого відбиття у рядках його гімназичної характеристики. Але про це життя немає майже ніяких відомостей, і реконструювати його можна лише гіпотетично.
Деякий час гімназист Микола Міхновський перебував під впливом (і водночас під контролем) старшого брата Гаврила, який закінчив Прилуцьку гімназію у 1876 р., а потім став свідомим українцем–патріотом. Спілкування з братом полегшувало його адаптацію до гімназичного середовища і допомогло зберегти себе, не розчинитися в конформістському гімназичному оточенні.
З гімназичними роками деякі автори пов'язують і початок культурно–політичної діяльності Міхновського. Зокрема, Віктор Андрієвський у своєму нарисі суспільно–політичної біографії Миколи Івановича написав, що він (Міхновський) створив у Прилуцькій гімназії українську громаду, а за його зразком така сама громада виникла в Лубенській гімназії під проводом Володимира Шемета[67]. Підтвердити чи спростувати цю інформацію нам не вдалося, хоча про існування в Прилуках і Лубнах таємних українських гуртків місцевих гімназистів у літературі писалося[68]. Для встановлення, чи брали в них участь Міхновський і Шемет, необхідно продовжити пошук.
В історичній літературі не наводяться також точні дані щодо дати закінчення Міхновським гімназії. Віктор Андрієвський зазначає, що це відбулося «десь у 1890–1891 рр.»[69] Нами свого часу робилося припущення, що Міхновський закінчив Прилуцьку гімназію у 1890 р.[70] Але це припущення виявилося помилковим. Знайдені у фонді Прилуцької чоловічої гімназії Чернігівського облдержархіву документи дозволяють точно встановити цю дату — 13 червня 1891 р. Саме цим днем датується атестат зрілості, який одержав Микола Міхновський після закінчення Прилуцької чоловічої гімназії[71].
Атестат зрілості відкривав Миколі шлях до дорослого життя. Закладені в дитинстві засади стали міцним фундаментом для формування його світогляду. Попереду на випускника гімназії чекало продовження навчання, пошуки і відкриття, нові друзі і противники, самоствердження як фахівця, людини, ідеолога і політика, бурхливе доросле життя.
Стовба О. Матеріали до історії роду Міхновських // Український історик.— 1983. — № 2–4.
Листування Зиновія Книша і Андрія Жука// Молода нація. — 2003. — № 2.— С. 215.
Кривошея В. Родовід Міхновських // Українська генеалогія: теорія, методологія, історія та практика. — К., 1996. — С. 144–149.
Листування Зиновія Книша і Андрія Жука. — С. 215.
Реєстр Війська Запорозького 1649 року. — К., 1995. — С. 179.
Там само. — С. 328, 354, 376, 389.
Державний архів Чернігівської області (далі — ДАЧО). — Ф. 1435. — Оп. 1. — Спр. 832. — Арк. 14 зв.
Оглоблин О. Студії з історії України. Статті і джерельні матеріали. — Нью–Йорк; Київ; Торонто, 1995. — С. 67.
Т.Г. Шевченко. Біографія. — К, 1984. — С. 64.
Там само. — С. 69.
Шевченко Т. Твори. — Т. 10. — Чикаго, 1960. — С. 156.
Т.Г. Шевченко. Біографія. — С. 97.
Там само. — С. 108.
Енциклопедія Українознавства. — Т. 2. — Перевидання в Україні. — Львів, 1993. — С. 668–669.
Т.Г. Шевченко. Біографія. — С. 142.
Стовба О. Матеріали до історії роду Міхновських. — С. 85.
Уривки до спогадів Г. Совачевої // Самостійна Україна (Чикаго). — 1976. — № 7–8. — С. 21.
Стовба О. Матеріали до історії роду Міхновських. — С. 85–86.
Андрієвський В. Микола Міхновський. — С. 589.
Нечуй–Левицький І. Старосвітські батюшки та матушки // Твори: У 2 т. — К., 1977. — Т. 2. — С. 70–71.
Життєпис Івана Левицького (Нечуя), написаний ним самим // Самі про себе. Автобіографії видатних українців XIX століття // За ред. Ю. Луцького. — Нью–Йорк, 1989. — С. 230.
Зінченко А. Визволитися вірою. Життя і діяння митрополита Василя Липківського. — К., 1997. — С. 53–61; Полонська–Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ. — Мюнхен, 1964. — С. 40.
Лотоцький О. Сторінки минулого. — Ч. 1. — Варшава, 1932. — С. 7–8.
Шемет С. Микола Міхновський. — С. 13; Уривки до спогадів Г. Совачевої. — С. 21.
Уривки до спогадів Г. Совачевої. — С. 21.
Державний архів м. Києва (далі ДАК). — Ф. 16. — Оп. 465. — Спр. 597. — Арк. 15.
Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле (1901–1914). — Вінніпег, 1949. — С. 67.
Коллард Ю. Спогади юнацьких днів. — С. 44.
Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі — ЦДІАК). — Ф. 275. — Оп. 1. — Спр. 2. — Арк. 390.
ДАЧО. — Ф. 1435. — Оп. 1. — Спр. 832. — Арк. 109.
ДАЧО. — Ф. 1435. — Оп. 1. — Спр. 832. — Арк. 6 зв.
Там само. — Арк. 110.
Там само. — Арк. 14–15, 108.
ДАК. — Ф. 16. — Оп. 465. — Спр. 604. — Арк. 337–338.
Уривки до спогадів Г. Совачевої. — С. 21.
ДАЧО. — Ф. 1435. — Оп. 1. — Спр. 832. — Арк. 109.
Т.Г. Шевченко. Біографія. — С. 387.
Там само. — С. 357.
Стовба О. Матеріали до історії роду Міхновських. — С. 84.
Антонович К. З моїх спогадів про Миколу Міхновського // Самостійна Україна (Чикаго). — 1957. — Ч. 11. — С. 5.
Совачева Г. Спомин про Миколу Міхновського // Молода нація. — №2 (27). — 2003. — С. 227.
Державний архів Харківської області (далі — ДАХО). — Ф. 200. — Оп. 1. — Спр. 251. — Арк. 108.
ДАХО. — Ф. 200. — Оп. 1. — Спр. 251. — Арк. 109.
Цит. за: Дурдуківський В. Педагогічна діяльність Б. Грінченка // Праці Всеукраїнської академії наук. — Ч. 97. — Т. 1. — К., 1929. — С. 39.
Сенаторский И. Историческая записка об открытии Прилуцкой мужской гимназии (1874–1884). — Прилуки, 1913. — С. 10–11.
Там само. — С. 11.
Отчет о состоянии Прилуцкой гимназии за 1912–1913 учебный год. Составил секретарь Педагогического совета И. Якимовский. — Прилуки, 1914. — С. 17–18.
ДАЧО. — Ф. 1435. — Оп. 1. — Спр. 832. — Арк. 108.
Там само. — Арк. 14–15.
Там само.
Андрієвський В. Микола Міхновський. — С. 589.
Енциклопедія Українознавства. — Т. 1. — С. 381.
Андрієвський В. Микола Міхновський. — С. 589.
Курас І.Ф., Турченко Ф.Г., Геращенко Т.С., М.І. Міхновський: постать на тлі епохи // Український історичний журнал. — 1992. — № 9. — С. 77.
ДАЧО. — Ф. 1435. — Оп. 1. — Спр. 832. — Арк. 108.